Скоропадський і Винниченко - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Скоропадський і Винниченко

Скоропадський і Винниченко

Володимир Панченко

У Володимира Винниченка є слова про те, що українську історію неможливо читати без брому. Але річ у тім, що й самого Винниченка читати «без брому» складно. І писати про нього непросто, надто, коли йдеться про політичну історію України. Один із її карколомних сюжетів — події 1918 року, драматичне для нашої державності протистояння Винниченка й Скоропадського.

ВИННИЧЕНКО: ПОДВІЙНА ГРА

Після приходу до влади Павла Скоропадського Винниченко залишив Київ. Якийсь час, як і багато хто з його кола, переховувався на Княжій Горі під Каневом. Тут, на дачі археолога Миколи Біляшівського, зібралося вельми колоритне товариство. Володимир Винниченко, Євген Чикаленко, Павло Тичина, Степан Васильченко, Павло Зайцев... Під горою, на Дніпрі, стояла пришвартована Чикаленкова яхта «Чайка»: вона виконувала функції «плавучого готелю», в якому мешкали друзі та близькі Євгена Харлампійовича. 

1 липня 1918 р. Євген Чикаленко записав у щоденнику: «Майже десять день прожив я на плавучій земській дачі «Чайка» коло могили Т.Г.Шевченка. ... Разом зі мною проживали на «Чайці» екс-міністри Голубович, Шаповал, бувший командуючий військом Павленко, а недалечко від «Чайки», на дачі Біляшівського проживає Винниченко, який написав тепер дуже гарну драму з сучасного життя, під час большевицького нападу на Україну» (йдеться про п’єсу «Між двох сил». — В.П.).

Тоді ж, у липні, на Княжій Горі стався казус: Винниченка арештували «чини Особого Відділу при штабі гетьмана», оскільки мали інформацію, що він начебто готує «державний переворот» (цей епізод детально описано в щоденнику Винниченка; запис від 10 липня 1918 р.). Непорозуміння, однак, швидко завершилося тим, що заарештованого відпустили, та ще й мало не з вибаченнями...

А вже 18 вересня 1918 р. Винниченко очолив Український Національний Союз, до якого увійшли, крім УСДРП, й інші партії соціалістичного спрямування, що позиціонували себе як українські демократи, виразники інтересів трудового народу. Влада Гетьмана, підтримувана німецьким командуванням, трактувалася ними як реставрація, як реванш великих підприємців і землевласників.

Розуміючи хисткість свого становища і намагаючись розширити соціальну базу, на яку можна було б зіпертися, П.Скоропадський запропонував українським демократам сформувати коаліційний уряд і тим самим сконсолідувати суспільство. Через міністра закордонних справ Дмитра Дорошенка він офіційно запросив В.Винниченка, А.Ніковського та Ф.Швеця до себе в Гетьманський Будинок на вул. Інститутській, 40, і 5 жовтня 1918 р. сторони досягли домовленості про входження до Кабінету Міністрів представників Національного Союзу. Міністрами стали О.Лотоцький, П.Стебницький, О.В’язлов, В.Леонтович і М.Славинський.

Свої враження від зустрічі з Гетьманом Винниченко зафіксував у щоденнику, причому його тон — безжально-нищівний, навіть брутальний. До Скоропадського він, учорашній прем’єр, ставився з цілковитим презирством: «Смішним і малесеньким видається ввесь процес переговорів з тим нещасним, тупим і слинявим кретином з приводу «кабінету». От він сидить у червоному «моєму» кабінеті, за тим самим столом, за яким я приймав делегації, послів від Антанти, комісарів, більшовиків. Наскільки велика сила автосугестії: цей обмежений неосвічений, мабуть, хворий офіцер руської армії цілком щиро вірить у те, що він гетьман, себто людина вища за інших, що мають право на власть і що інші те право признають і поважають його. Він старається поводитися просто і сам це одмічає, а також його приближені одмічають з притиском, що він поводиться з усіма зовсім-зовсім просто, як звичайна людина.

Білява, лиса, довгаста голова з породистим носом і круглими, каламутними, неуважними, немов трохи розтеряними очима. В куточках губ набирається слина і білою піною набивається там, коли він говорить. А говорити ця «звичайна людина» любить, але говорить кострубатими, пошарпаними, неохайними фразами, запинаючись, перестрибуючи на друге, забуваючи тему, крекчучи і роблячи враження людини, яку треба одправити в лікарню.

Тим часом класовий інстинкт у цього дегенерата досить дужий. І класова честолюбність не мала. Йому хочеться зіграти якусь немалу ролю. Ролю відновителя «твердих устоїв правопорядку» (Винниченко В. Щоденник. — Т.1. — Едмонтон — Нью-Йорк, 1980.  — Запис від 27 листопада 1918 р.).

Гетьман Скоропадський для голови Національного Союзу Винниченка — політичний ворог, не інакше. Але Винниченку важко приховати й свої безмежні амбіції: вони завжди веліли йому претендувати виключно на перші ролі, зневажаючи тих, хто в нього ті ролі «відбирав».

Погодившись на участь у Кабінеті, В.Винниченко, як виявилося, вів подвійну гру. Участь у гетьманському уряді Федора Лизогуба була лише ширмою, за якою насправді велася підготовка до збройного повстання проти Скоропадського. Дмитро Дорошенко, коментуючи таку тактику Винниченка, не міг стримати гіркоти й досади. Реформи, писав він, могли «сконсолідувати Українську Державу, скріпити її, разом з тим скріпити й повагу та авторитет гетьманської влади. Але цього останнього якраз і боялася певна частина української демократії, для якої влада була головним об’єктом усіх устремлінь і заходів, для захоплення якої вона готова була йти через найглибші потрясення й руїни й не цуралася найкрайніших демагогічних заходів. От чому, однією рукою впроваджуючи до Кабінету своїх кандидатів, керманичі Національного Союзу другою рукою готовили гибель гетьманського правління і створеного ним ладу — переговорюючи з ворогами Української Держави й організуючи збройне повстання проти Гетьмана» (Дорошенко Д. Історія України 1917 — 1923 рр. — Т.2. — К., 2002. — С.277).

Переговори Володимира Винниченка з більшовиками Християном Раковським та Дмитром Мануїльським — факт доконаний. Не приховував його й сам Винниченко. Зокрема, в статті «Єврейське питання на Україні», надрукованій 1923 року в празькому журналі «Нова Україна», він писав: «Перед початком повстання поміж українським Національним Союзом (у моїй особі) і російським совітським урядом (в особі представника його на Україні Мануїльського) заключено тайну умову, на основі якої російський уряд мав заховувати доброзичливий нейтралітет щодо повстанців у їхній боротьбі проти німецької армії та гетьмана».

Чи була то тільки, кажучи словами Ісака Мазепи, «політична наївність»? Чи, може, давалася взнаки політична близькість українських соціал-демократів до російських більшовиків, з якими, як уявлялося, разом можна досягти бажаної мети — всесвітньої соціалістичної революції? Гай-гай, «довірливість» до «братів» із Росії (які насправді тільки й чекали, коли українці ослаблять один одного!) виявилася просто-таки фатальною...

За двадцять років до подій, про які йдеться, Іван Франко змушений був констатувати, що серед українських радикалів є такі, які «признавали себе в першій лінії соціалістами, а тільки в другій — українцями». Випадок Винниченка, здається, іще складніший: «соціаліст» і «українець» у ньому раз у раз мінялися місцями! А то й вступали в конфлікт між собою...

14 листопада 1918 р. П.Скоропадський проголосив федерацію України з Росією. Того ж дня Український Національний Союз обрав Директорію, до складу якої увійшло п’ятеро — В.Винниченко (голова), С.Петлюра, Ф.Швець, А.Макаренко та О.Андрієвський.

«Члени Директорії — просто патріоти, хороші, чесні, не дурні, але тільки патріоти, — нотував у щоденнику Винниченко. — Вони не революціонери. Петлюра енергійний, трошки шамотливий, з певною ініціативою, з шабльоновим демократизмом, честолюбець. Він боїться за свою популярність і за всяку ціну хотів би її зберегти. Коли для цього треба буде стати большевиком, він стане ним. Коли гетьманом — стане гетьманом. Швець, Макаренко, Андрієвський хороші чесні обивателі, які совісно, навіть з деяким ентузіязмом ставляться до своєї місії. Вони не вірять у свою соціялістичність і часом зі страхом подивляються, куди це їх несе. Але вони не будуть опиратись, коли їх занесе навіть у справжню соціяльну революцію. Усі вони не бачать грандіозности і величезної ваги своїх власних кроків» (30 грудня 1918 р.). 

Щоденникові записи В.Винниченка викликають складні почуття. Їх автора буквально переповнює відчуття власної вищості над іншими, поблажлива зверхність у ставленні до тих, хто поруч. Він ледве стримує роздратування, коли йдеться про Петлюру і його популярність. А крім того, Винниченко роздвоєний: він перебуває в епіцентрі подій — і водночас почувається мовби відстороненим від них. Ось-ось має початися наступ військ Директорії із Фастова на Київ, а Винниченка не полишають сумніви. Він споглядає, спостерігає за всім, що відбувається: «Можливо, цю справу захоплення влади в даний момент ми програли. 75 шансів за поразку під Києвом, за безпорядочне тікання нашого недисциплінованого війська, за остаточне розбиття нас німцями й Антантою разом. Але перемога наша в тому, що ми, українські соціялісти і демократи, що ми, українці, з’єдналися з своїм народом. Хай нас розіб’ють фізично, але духово, національно й соціяльно, ми поєднані тепер і в слушний час наш голос матиме довір’я в народі нашому. Це є те основне завдання, яке ми мали на меті, виступаючи, ще обмірковуючи виступ і не знаючи, як будуть ставитись до нас німці» (28 листопада 1918 р.).

Повалити гетьмана все ж вдалося: 14 грудня 1918 р. Павло Скоропадський зрікся булави і виїхав за кордон. Директорія, здавалося б, досягла своєї політичної мети. Однак і з формулюванням і оприлюдненням своєї політики вона зволікала неприпустимо довго. Тільки 26 грудня 1918 р. з’явилася політична Декларація Директорії, а 8 січня — закон про націоналізацію землі. «Українські маси йшли за найрадикальнішими гаслами», констатував І.Мазепа. Тож українським соціалістам, щоб не відстати від настроїв мас, які стрімко «більшовизувалися», потрібно було проголошувати радикальні соціальні гасла й давати нездійсненні обіцянки.

А Винниченко продовжував рефлексувати: «Нема у нас нації. Є темний, осоловілий від усяких історичних дурманів народ. Ми хочемо зробити його нацією, а він скоса дивиться на наші маніпуляції і сердито бурчить» (29 грудня 1918 р.); «національна несвідомість, темнота, очманілість нашого народу повторюється щодня, а тому повторюються і всі явища, що походять з цеї основної причини»...

Для нарікань на брак національної самовідомості в українців підстав не бракувало, але ж і собі провідникам нації варто виставляти високу планку вимог! Нічого цього у Винниченка немає. Він продовжує «з болючою цікавістю» спостерігати за тим, як «большевицькі шашлі гризуть страшенно дружньо й енергійно наші бідні слабенькі «підпори». І зовсім не переймається самокритикою й аналізом власних помилок.

Це не психологія харизматичного вождя. Це психологія письменника, який у всьому бачить «сюжети», малює в уяві картини утопічного майбуття. «Мене хвилює та картина, яку я собі нарисовую, картина перебудови всіх відносин, законів, богів, гріхів, понять, станів, — фантазував В.Винниченко 30 грудня 1918 р. — Мені рисуються осяяні електрикою села в садках, пов’язані шосами, залізницями, пароплавами. Палаци-фабрики, храми-університети, городи без брудних убогих передмість, без тюрем»...

Дивовижно: ці Винниченкові фантазії дуже нагадують цитати з ... Троцького, який так само мріяв про «переплавку человека» й ідеальний соціалістичний устрій («человек научится перемещать горы, воздвигать народные дворцы на вершине Монблана; /.../ поставит себе целью овладеть собственными чувствами, поднять инстинкты на вершину сознательности, сделать их прозрачными, протянуть провода воли в подспудное и подпольное и тем самым поднять себя на новую ступень — создать более высокий общественно-биологический тип, если угодно — сверхчеловека)».

Треба було уявляти себе всесильним деміургом, зухвалим творцем чудесного «нового світу», аби впадати в аж таку — напівбожевільну — «єресь утопізму».

Україна, як бачимо, також потрапляла в силове поле грандіозного експерименту...

СКОРОПАДСЬКИЙ: ТЯГАР БУЛАВИ

Автори «Дня» чимало уваги приділили заслугам Скоропадського-гетьмана, тож повторюватися немає необхідості. Заслуг виявилося чимало. Тим природніше було б задуматися над питанням, чому все-таки Павлу Скоропадському не вдалося втримати булаву?

Дивно було б пояснювати невдачу лишень підступністю українських соціалістів, політичних опонентів гетьмана. Тим паче що ніхто їх начебто й не захищає: жили вони ілюзіями щодо всесвітньої революції, і в цьому сенсі мало чим відрізнялися від російських більшовиків. Мислили категоріями не так самостійної держави, як федерації і свято вірили, що незалежну робітничо-селянську Україну можна збудувати під «патронатом» демократичної Росії.

Усе це так, проте насправді поразка Гетьманату мала багато причин.

Продовження

Теги:
2018-07-27 23:15:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар