Скоропадськi - Україна Incognita
   

Скоропадськi

Євген ЧЕРНЕЦЬКИЙ, кандидат історичних наук, генеалог

Два гетьмана, кілька генеральних старшин та низка громадських діячів, меценатів і науковців — таким є внесок роду Скоропадських до пантеону найвизначніших українців. На відміну від Безбородьків, Кочубеїв та інших, Скоропадські не отримали від російських імператорів князівського чи графського титулу. Проте суспільна позиція та шлюбне коло членів цього роду не залишають сумнівів щодо його належності до найвищих прошарків європейської аристократії.

Згідно з родовим переказом, Скоропадські походять від Федора, який загинув у битві на Жовтих Водах, з перемоги в якій розпочалося 1648 р. опанування гетьманом Богданом Хмельницьким України. Про його сина Іллю відомо мало, натомість онук Іван досяг найвищої позиції на Гетьманщині.

Він народився в Умані напередодні Хмельниччини, 1674 року разом із братами перейшов на Лівобережжя та одразу почав виконувати важливі дипломатичні доручення гетьмана Самойловича. Як і у випадку Івана Мазепи, такий стрімкий початок кар’єри напевно свідчить про наявність родинних зв’язків із старшиною. За кілька років Скоропадський очолив уряд чернігівського полкового писаря, де згодом пережив падіння Самойловича та початок гетьманату Мазепи. За часів останнього опинився на найвищих посадах — спочатку генерального бунчужного, потім другого генерального осавула. Нарешті, на уряді стародубського полковника Іван зустрів початок повстання Мазепи, залишився на боці Петра І та за півроку до нашої поразки під Полтавою під пильним оком московського царя став гетьманом. Скоропадський продовжив політику Івана Мазепи, проте замість розбудови Гетьманщини йому довелося рятувати її в умовах репресивної політики Москви.

Герб Скоропадських

Іван був двічі одружений, однак синів не мав, і рід продовжили двоє його братів — Василь і Павло, які досягли набагато скромніших посад. Перший із них —Василь був березинським сотником. Краще велося його синові Михайлу, небожу гетьмана Івана, який осягнув уряд генерального підскарбія. Із трьох його шлюбів варто згадати перші — з князівною Уляною Четвертинською, онукою гетьмана Самойловича, та з Параскевою Апостолівною, донькою гетьмана Данила Апостола.

Князівна Четвертинська народила, зокрема, Якова, згодом майора лейб-гвардії Кірасирського полка. Він одружився з донькою генерального обозного Єфросинією Закревською та мав сина Михайла, секунд-майора. У шлюбі останнього з донькою надвірного радника Пульхерією Маркович народився Іван Скоропадський (1805—1887), дідусь гетьмана Павла Петровича і постать, що варта особливої уваги.

Родинне коло Івана (зокрема знамениті Марковичі) переймалося думками про звитяжне козацьке минуле. До цього ж кола належала й Іванова дружина Єлизавета зі славного роду Тарновських. Саме на замовлення Івана Михайловича було збудовано прекрасну резиденцію у Тростянці. Він наповнив Тростянецький палац родинними реліквіями та зібраними колекціями — портретами, зброєю тощо. Так само робили тоді й Марковичі, і Тарновські, і багато інших аристократичних родин Лівобережжя.

Цивільна служба Скоропадського також була безпосередньо пов’язана з історичними дослідженнями. Спочатку в канцелярії конотопського повітового предводителя дворянства (з 1832 р.), а потім на посадах прилуцького повітового (1844—1847) та полтавського губернського предводителя дворянства (1847—1852) він безпосередньо мав справу з родоводами та документами, часто старовинними, на підставі яких нащадки старшини і козацтва доводили своє благородне походження.

У цій насиченій козацькою історичною спадщиною атмосфері зростали діти Івана Скоропадського. Слід підкреслити: таке замилування минувшиною прямо вело до формування українського національного світогляду. Про це виразно свідчить, наприклад, життя Іванової доньки Єлизавети (1832—1890), яка вийшла за Лева Григоровича Милорадовича (його небіж — відомий генеалог, чернігівський губернський предводитель дворянства, сенатор граф Григорій Олександрович Милорадович) та була рідною тіткою майбутнього гетьмана Павла Скоропадського. Вона багато зробила для України, зокрема, була серед фундаторів Товариства імені Шевченка у Львові (згодом — Наукове товариство імені Шевченка) та подарувала 9 тис. гульденів на створення його видавництва. Її активна громадська і благочинна діяльність породила підозру щодо планів реставрації гетьманської влади. Через це багато років вона перебувала під поліційним наглядом.

Коли 1918 року та згодом соціалісти кепкували з гетьмана і вважали його українськість удаваною, то демонстрували цим погане знання нашої історії та культури. Серед них було чимало неофітів, чий український патріотизм мав свіжу дату. Напевно їм муляли, хоча б і підсвідомо, люди з глибоким та ще й усвідомленим українським родоводом. Саме тому запальний Винниченко писав згодом у «Відродженні нації»: «Гетьман розвісив у себе по покоях позичені з музею портрети гетьманів і, щоб ще більше показати українцям, який він щирий патріот, почав учити свого «наслідника престолу» українській мові». На жаль Володимир Кирилович, селянський син, не спромігся зрозуміти разом зі своїми однодумцями вроджений український патріотизм зокрема гетьмана Павла Скоропадського та взагалі малоросійської аристократії.

Народжений 3 травня 1873 р. у гессенському Вісбадені в родині стародубського повітового предводителя дворянства Петра і Марії з Миклашевських та вихований дідом Іваном у полтавському Тростянці Павло Скоропадський до кінця своїх днів пишався власним родоводом. Про увагу до минувшини свідчить, наприклад, факт укладання Вадимом Львовичем Модзалевським поколінного розпису Скоропадських переважно на підставі архіву Павла Петровича. Ця праця була видана 1914 р. у 4-му томі «Малороссийского родословника», в якому Модзалевський ще й згадує в подячному записі майбутнього гетьмана.

Після закінчення Пажеського корпусу Павло Петрович розпочав службу в елітному Кавалергардському полку. 11 січня 1897 р. відбулося його вінчання з Олександрою Петрівною Дурново, донькою генерал-ад’ютанта Петра Павловича і Марії Василівни з князів Кочубеїв. Напередодні Великої війни (1914—1918) Скоропадський був вже генерал-майором Свити Його Величності та командував лейб-гвардії Кінним полком.

Павло Петрович за своїм походженням, світоглядом та родинним і приятельським колом був консерватором і реально оцінював ситуацію, в якій опинилася Російська імперія на схилі свого існування. Гучні святкування 100-річчя Бородінської битви (1912) та 300-річчя Дому Романових (1913) були лише пишним ідеологічним прикриттям щораз складнішої політичної ситуації, зокрема, і зовнішньополітичної.

В родинному колі, до якого належав Скоропадський, панував тверезий погляд на можливу майбутню катастрофу. Майже за півроку до початку війни, в лютому 1914 р. колишній міністр внутрішніх справ Петро Миколайович Дурново подав імператору Миколаю ІІ записку, в якій попереджав про крайню небезпечність участі Російської імперії у можливому світовому конфлікті. Він пророчо писав про можливі наслідки поразок на фронті, які неминучі через погану технічну підготовку імперії до війни: «Побеждённая армия, лишившаяся, к тому же, за время войны наиболее надёжного кадрового своего состава, охваченная в большей части стихийно общим крестьянским стремлением к земле, окажется слишком деморализованной, чтобы послужить оплотом законности и порядка. Законодательные учреждения и лишённые действительного авторитета в глазах народа оппозиционно-интеллигентные партии будут не в силах сдержать расходившиеся народные волны, ими же поднятые, и Россия будет ввергнута в беспросветную анархию, исход которой не поддаётся даже предвидению».

Невідомо навіть чи Миколай ІІ читав цю записку, що дуже точно передбачила крах імперії на початку 1917 року. На її уламках стрімко виростали нові держави. В Києві була утворена Українська Центральна Рада на чолі з професором Михайлом Грушевським, яка аж до початку 1918 р. розбудовувала автономну Україну в складі демократичної Росії. Проголошення самостійності України відбулося 9 (22) січня, коли більшовицькі загони, що знищили перші паростки російської демократії, були вже за крок до захоплення Києва. Звільнити столицю і більшу частину окупованої України УЦР спромоглася лише з австро-німецькою допомогою.

Політичне банкрутство українських соціалістів було очевидне. Головною проблемою була відсутність реального управління країною. Слід було негайно відновити старий імперський державний апарат та розпочати його поступову українізацію. Питанням життя і смерті стала потреба регулярної армії. Центральна Рада була неготовою до таких різких політичних змін і тому логічно втратила владу наприкінці квітня. Виправляти її стратегічні помилки взялися консерватори на чолі з Павлом Скоропадським, якого проголосили гетьманом всієї України.

За півроку гетьману вдалося виконати величезну роботу по розбудові державного апарату та розгортанню армії. Проте спадок Центральної Ради — австро-німецька військова присутність в Україні — став незалежною від Скоропадського головною причиною краху його політики. Восени 1918 р. Антанта закінчила Велику війну перемогою. Австро-Угорщина розпалася. Німеччину охопила революція. Українська Держава лишалася на самоті між більшовицькою Росією та потужною Добровольчою армією генерал-лейтенанта Антона Денікіна. Гетьман зробив єдиний можливий вибір — компроміс з білими, яких підтримувала переможниця Антанта, заради збереження хоча б автономних перспектив України. Українські соціалісти оголосили це зрадою і підняли повстання, що повалило наприкінці 1918 р. гетьманський уряд.

Вже на еміграції Павло Петрович із сумом спостерігав, як за декілька місяців соціалістична Директорія втратила Київ, а потім і всю Україну. Більшовицький морок на сімдесят років вкрив Україну, щоб забрати мільйони життів.

Тим часом Павло Скоропадський, мешкаючи у передмісті Берліна, розбудовував у Європі та Америці гетьманський рух, працюючи задля кращого майбутнього України. У темні часи Другої світової війни він опікувався українськими військовополоненими. В останні дні Третього рейху гетьман був смертельно поранений під час бомбардування та помер 26 квітня 1945 року.

Керівництво гетьманським рухом невдовзі підхопив його син, гетьманич Данило Скоропадський, який виявився талановитим і харизматичним політиком. Йому вдалося порозумітися практично з усіма правими та націоналістичними українськими партіями і рухами. Зростаючий вплив гетьманича був небезпечним для СРСР.

Раптова смерть Данила Скоропадського 23 лютого 1957 р. у Лондоні вразила широкі кола громадськості та викликала чимало припущень, що ставлять її в один ряд із убивствами визначних українських державних діячів Симона Петлюри (1926), Євгена Коновальця (1938) та Степана Бандери (1959), виконаними радянськими агентами. Під час поховання провідник ОУН Ярослав Стецько сказав у прощальному слові: «Українці втратили в особі Гетьманича визначну постать, щирого українського патріота, самостійника і соборника, людину високої особистої культури і такту, аристократа не тільки по крові, але передусім по духу... У своїй діяльності він мав тільки основну мету — українську державність».

Своєрідним заповітом усім українцям можна вважати пророчу думку гетьманича Данила Скоропадського: «За майбутнє нашого народу я не боюся, бо вірю в його здорові й творчі сили. Вірю, що здорова національна стихія... змете з нашого тіла й заразу московського большевизму, а всі українські державники знайдуть шлях один до одного й, об’єднавшись під покровом одної керівної ідеї, у творчім пориві здобудуть і відбудують нашу Україну».

Теги:
2013-04-11 10:40:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар