Що таке «російська ідея»? - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Що таке «російська ідея»?

Що таке «російська ідея»?

Ігор ЧУБАЙС, доктор філософських наук

У ѓрунтовній статті «Що таке «російська ідея»?» постійний автор «Дня», відомий російський вчений та громадський діяч, доктор філософських наук Ігор Чубайс розглядає загальні питання національної пам’яті та національної ідентичності, вплив самосвідомості нації на конкретний перебіг епохальних історичних подій. Хоч у статті І. Чубайса йдеться про особливості саме російської національної ідеї, все ж не варто думати, що ці проблеми не стосуються українського читача, — адже проблеми нашого «вічного сусіда» не оминають і нас, а, крім того, предметом розгляду автора є сутнісні ознаки будь-якої національної свідомості взагалі. Історія свідчить, що проблеми, порушені І. Чубайсом, є аж ніяк не абстрактно-теоретичними, як може здатися на перший погляд, а, навпаки, стосуються кожного.

Найважливіші складові, що формують російську національну самосвідомість — наші культура й мистецтво, система освіти, соціальна наука, наші ЗМІ. Про соціальну науку можна сказати зовсім коротко — її немає. Немає тому, що ми дотепер не осмислили, що ж сталося з Росією у ХХ столітті й куди ми йдемо тепер, у столітті ХХI. Десятки окремих, незалежних дослідників у нас працюють, але їхні голоси залишаються самотніми, вони не породжують нові наукові школи. Навіть О.І.Солженіцин не сформував новий науковий напрямок. У нього не з’явилися учні та продовжувачі, його роботи існують як індивідуальний особистий внесок у науку про Росію — росієзнавство.

Тим більше результати, отримані звичайними, назвемо їх несистемними дослідниками (системні взагалі не створюють, а відтворюють), як правило, не накопичуються й не засвоюються іншими авторами. Тому в кожній новій роботі попередні результати доводиться відтворювати заново...

ЧАСТИНА 1. ПРО РОСІЙСЬКУ ІДЕЮ ТА ЇЇ КРИЗУ

Якщо трохи пофілософствувати

(Введення в тему)

А як улаштовані штучні утворення, чому діють і зберігаються системи, створені людьми, чому живуть і зберігають себе народи, держави, цивілізації? Чи можуть вони розпадатися, зникати, трансформуватися? Поки зберігаються закони й цінності, на яких вони побудовані, зберігаються й самі штучні системи. Якщо закони чомусь або припиняють дію, або, що ще болючіше, змінюються або зникають «творці», які породжували й фундирували чинні закони, тоді й сама штучна система неминуче розпадається, зникає або переходить у якийсь інший стан.

Із сказаного випливає висновок — будь-яка штучна система існує за своїми власними закономірностями й правилами. Дитина, яка збирає з деталей дитячого конструктора модель лінкора, має діяти не довільно, а в строгій відповідності до схеми-інструкції, інакше ніякий лінкор їй не зібрати. Але й набагато складніші штучні утворення — країни, культури, нації — існують відповідно до своїх внутрішніх правил, які зазвичай мало хто помічає. Існування цих специфічних законів і цінностей починають усвідомлювати лише тоді, коли відбувається збій, коли вони перестають працювати.

1.1 ЩО ТАКЕ НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ, ЩО ТАКЕ ІДЕНТИЧНІСТЬ

Якщо кожна окрема країна не зливається з іншими й відрізняється від інших, то так відбувається тому, що існують її власні — зовсім не виняткові, як дехто полюбляє фальсифікувати, але й не загальнолюдські — цінності-правила. Отже, є специфічні цінності й у Росії. І вони дійсно існують, або, скажемо акуратніше, існували. Саме ці правила ще в ХІХ столітті Федір Михайлович Достоєвський першим назвав «російською ідеєю».

Російську, або як тепер часто кажуть, національну ідею (це для нас вузлове поняття) необхідно визначити, і я ось-ось це зроблю. Тільки спочатку поясню — не чим вона є, а — це не менш важливо — чим вона не є. Багато хто вважає, що під «російською ідеєю» слід розуміти суто етнічну, вузьку російськонаціональну ідею. Це неправильно. Слово «національний» має в нашій мові двояке значення — це подібність за кров’ю, збереження дітьми етнічності своїх батьків. Але є й друге значення — набагато ширше — коли ми говоримо «національна безпека», «національна збірна» або «національний проект», йдеться про загальнонаціональну, загальноросійську безпеку, збірну і проект. Також і під «російською ідеєю» розуміється «загальноросійська, загальнонаціональна ідея».

Інша особливість націдеї полягає в тому, що її, як і закони природи, не можна вигадати, але можна виявити. Закони фізики не створені самими фізиками, вони лише ними відкриті. Ми розуміємо, що Архімед не створив, але виявив закон, названий на його честь. «Тіло, занурене в рідину, втрачало у вазі...» і до того, що як виштовхувальна сила була помічена й обчислена вченим із Сіракуз. Національна ідея розчинена у всій тканині національної культури, у соціальних стосунках і традиціях будь-якого народу. Тому не можна винайти її на політичній кухні й укинути в суспільство, як це в нас неодноразово робили високопосадові держкерівники. Її «обчислює» і виявляє соціальна наука з породжуваних і збережених суспільством культурно-духовних носіїв.

Перейдемо до дефініції. Національна ідея (далі ми будемо говорити про російську ідею) — це сукупність граничних (тобто не виведених з інших підстав), глибинних норм і правил, які характерні для даного суспільства і відрізняють його від інших суспільств;

— це норми й правила, що існують об’єктивно (незалежно від того, чи усвідомлені вони кожною окремою людиною), що тривалий час передаються з покоління в покоління;

— це такі норми, на яких вибудовуються інші норми й правила даного суспільства.

Знання національної ідеї дозволяє адекватно зрозуміти історію даного народу й держави й ефективно прогнозувати майбутнє. Справедливим є і зворотне — нерозуміння націдеї тієї або іншої країни не дозволяє вибудувати концепцію минулого й унеможливлює вибудовування адекватного стратегічного прогнозу. Відсутність націдеї або її деградація веде до руйнування країни.

І ще: нав’язування штучної, псевдонацідеї породжує наростаючу соціальну кризу. Нав’язування протиприродної націдеї призводить до її краху або до краху держави, якій вона нав’язується, або до краху й ідеї, й держави.

Тепер слід пояснити, що концепт, словосполучення «національна ідея» — це особливість російської гуманітарної традиції. У США, ФРН або Великій Британії не говорять про англійську, німецьку або американську ідею, але та сама проблема описується тут через термін «ідентичність». Ця категорія близька до націдеї, але все ж таки їй не тотожна. Визначимо й це важливе поняття.

Соціальна ідентичність — це сукупність властивостей, якостей, характеристик об’єкта або системи, які вони зберігають протягом усього свого існування. Втрата значної частини таких характеристик або поява принципово нових характеристик й якостей веде до зміни ідентичності. Якщо в різних системах вирішальна кількість властивостей та якостей збігається, можна говорити, що вони ідентичні одна одній.

Співвідношення націдеї та ідентичності нагадує співвідношення задуму, проекту, ескізу об’єкта й самого виниклого об’єкта; можна сказати, що націдея — це ніби ген організму, а виниклий організм можна порівняти із самою ідентичністю.

1.2. РОСІЙСЬКА ІДЕЯ ТА ЇЇ КРИЗА

Характерно, що термін «російська ідея» народився з-під пера Ф.М. Достоєвського у 1862 році, через рік після скасування кріпосного права, коли Росія почала замислюватися про нові принципи свого існування. Вслід за ним про «російську ідею» майже сто років писали найвидатніші мислителі — В.Соловйов, брати Трубецькі, І.Ільїн, М.Бердяєв. Щоправда, після Жовтневого держперевороту робити це можна було вже тільки за кордоном.

Чому ж про «російську ідею» ніхто не писав ані в ХІІ, ні в ХV, ні в ХVIII столітті, але всі дружно заговорили про неї з кінця ХІХ століття? Справа в тому, що цей період став часом її кризи, що виявилася найглибшою в історії нашої цивілізації. (Адже й сенс життя, як запевняють екзистенціалісти, людина усвідомлює на межі її втрати.) Подивимося, як і в чому виявилася криза.

Остання третина ХІХ століття — період виникнення в Росії, вперше в її історії, атеїзму, а разом із ним бомбизму й тероризму. Людині, далекій від історії країни й церкви, такий зв’язок видається дивним. Взагалі, якщо в кишені немає грошей, будь-хто розуміє — справи кепські, повечеряти не вдасться. А ось Бог — це ж надто висока абстракція, його існування або відсутність навряд чи впливає на звичайне, повсякденне життя. Але насправді такий висновок — результат поверхового розгляду проблеми.

Поясню, чому я це стверджую. Для щиро віруючого Бог — це вище, нескінченне, нічим не обмежене начало. І через перераховані характеристики правила соціального життя в історичній Росії, а вона століттями існувала як держава-церква, абсолютно надійно скріплювалися Біблією та вірою. (Поясню, що я розглядаю цікаву нам проблему не з позиції віруючого і не з позиції невіруючого, але з погляду нейтрального соціального спостерігача.) Чому слід було підтримувати моральні норми — та тому, що в Біблії сказано — шануй батька, шануй матір. Чому нерушимі норми права? — Правильно, тому що в заповідях написано: не лжесвідчи, не вкради, не вбивай. А як ставитися до влади, до імператора — у православній Росії, звісно ж, як до помазаника Божого. Додам, що богопомазаність накладала величезну відповідальність на підданих, але насамперед — на самого імператора.

А якщо існування Бога ставиться під питання, понад те, для деяких і питання немає, а є негативна відповідь — тоді всі норми й правила втрачають свої основи. Причому основи не у вигляді якоїсь масивної колоди або бетонної основи, хай міцної, але у принципі обмеженої, котру можна демонтувати або зруйнувати. Основа у вигляді релігійної віри — абсолютно надійна, незламна, безмежна (звісно, допоки віра зберігається). Але щойно віра уходить — і імператор стає ніким, тому пліч-о-пліч з атеїстами приходять нігілісти й терористи.

Отже, перша сторона російської ідентифікаційної кризи полягала в тому, що віковічні норми й правила втрачали свою основу, для багатьох вони немов повисали в повітрі. Ці правила, якщо й залишалися у свідомості людей, то не у вигляді категоричного імперативу, а як традиції й звички.

1.3. ЩО ЩЕ МІСТИЛА В СОБІ РОСІЙСЬКА ІДЕЯ. ЗНОВУ ПРО КРИЗУ

Відповімо на запитання: що саме скріплював, чому був основою божественно-православний фундамент, яка конструкція, яка саме система цінностей і норм становила «російську ідею»? Тобто, крім загальнолюдських засад — моралі, права тощо, що ще специфічно російське фундирувало православ’я? Для відповіді на це запитання автор зробив свого часу чотири взаємодоповнюючі дослідження: філософськи проаналізував всю російську історію — з VIII століття до наших днів, за допомогою контент-аналізу розглянув 1100 російських прислів’їв зі збірника В.І.Даля, на підставі вивчення російської поезії ХІХ століття вибудував семантичне поле слова «Росія», й, нарешті, вивчив усі вислови російських мислителів про «російську ідею». Результатом роботи стало виявлення трьох основ — Бог, збирання земель та общинний колективізм, вони й становлять «російську ідею».

Про кризу віри я вже написав. Додам, що й дві інші ключові цінності й у той самий період — кінець ХІХ — початок ХХ століття — потрапили в «смугу турбулентності». Збирання земель у ХІV столітті розпочав Іван Калита. Перетворюючи Москву на стольне місто, він став розширювати своє князівство й надав розвитку держави такий стратегічний імпульс, який діяв п’ять століть. Однак до кінця ХІХ століття стратегія кількісного зростання себе вичерпала. Російські дипломати в повідомленнях до Петербурга писали про безперспективність нових територіальних приєднань. Російський генштаб у 1903 році прийняв резолюцію про остаточність кордонів.

Іван Калита запустив один з головних важелів Російської державності. Був певним збирачем земель Росії

З кінця ХІХ століття країна переходить від стратегії кількісного зростання до філософії облаштування та якісного розвитку. Починається бурхливий народногосподарський підйом, Росія стає країною першого в Євразії економічного чуда, з 1890-го по 1916-й середньорічні темпи розвитку економіки в нас — найвищі у світі. Аналітики прогнозують вихід Імперії на перше місце у світі за рівнем ВВП до 1930 року.

Що ж стосується общинного устрою, що зберігався багато століть, то й він на зламі століть перетворюється на гальмо розвитку. Росія традиційно входила до зони ризикованого землекористування. Для виживання в умовах досить суворого клімату потрібно було підстрахування й ним стала опора на культивовані громадою колективізм і взаємопідтримку. На Русі сільські жителі об’єднувалися й жили миром. Але з кінця ХІХ століття швидко зростає енергооснащеність сільської праці, з’являється якісно нова техніка, у рази збільшуються обсяги застосовуваних добрив... Зрештою одні працюють ще енергійніше, виробляють товарну продукцію на продаж, їхні доходи зростають. Інші починають байдикувати, знаючи — у разі чого, сусіди й так прийдуть на допомогу. Громада розшаровується. Запропонована й розпочата 1906 року П.О.Столипіним аграрна реформа, розселення із громади на сімейні хутори, перехід до фермерського господарства вирішували й цю найскладнішу соціальну проблему. Росія знаходила свою модель виходу із глибинної кризи.

1.4. ПОЧАТОК ХХ СТОЛІТТЯ — ЧАС МОДЕРНІЗАЦІЇ Й НОВИХ ПРОБЛЕМ

Опис процесів, що відбувалися на початку століття, необхідно доповнити новими важливими сюжетами, породженими зміною місця й ролі церкви. Одночасно з переходом від кількісного до якісного розвитку, паралельно із загостренням і поступовим вирішенням земельного питання, в імперії позначилися ще дві проблеми. Російські люди на повний голос заговорили про бажання мати політичні права й свободи, починалося активне політичне життя. У релігійній державі соціальні відносини регулюються церквою або від імені церкви. Але коли починається секуляризація, коли частина соціального простору, що був зайнятий православ’ям, переходить до громадянського суспільства, постає питання про політичні права.

Такий поворот був новим і несподіваним в історії Росії. До початку ХХ століття вічові традиції виявилися напівзабутими, а виборів до земств та деяких інших структур було недостатньо. Соціальна напруженість, що виникла, вилилася в Першу російську революцію. Врешті-решт країна отримала Основний закон і скасування цензури, влаштованої за прусською подобою. Відбувся перехід від самодержавства до думської монархії, до громадського життя легально долучився десяток молодих політичних партій.

Інша серйозна проблема, породжена релігійною кризою, — проблема національна. «Немає в Бога ні елліна, ні іудея», у релігійному суспільстві етнічні розбіжності мають не друго-, а десятирядний характер. Але секуляризація християнського світу привела до усвідомлення народами імперії міжнаціональних розбіжностей, національна самосвідомість вперше почала переважати над релігійною, потенціал міжетнічних конфліктів наростав...

На тлі позначених проблем, частина з яких Росія успішно вирішувала (земельні й політичні права), а вирішення інших (релігійних і національних), — лише шукала або намацувала, у суспільстві сформувалося два підходи до їхнього подолання. Усвідомлюючи, що стара система правил починає рухатися й розхитується, радикали пропонували її добити й революційно відкинути. Їм опонували реформатори, які пропонували шлях модернізації. «Вам потрібні великі потрясіння, — говорив Петро Аркадійович Столипін, звертаючись до опонентів-революціонерів, — а нам потрібна Велика Росія. Дайте мені 20 років без війн і революцій і я перетворю країну». Але у 1911 році Столипіна вбили.

Ще за три роки почалася Перша світова. Німці з часів Бісмарка розуміли, що одночасне ведення бойових дій на Заході і на Сході для них є згубним. Через кілька місяців після початку війни зрадники-революціонери знайшли фінансових заступників у Берліні. З 1915 по 1917 роки німецька скарбниця виплатила Парвусу і Леніну 60 мільйонів дойчмарок (за нинішніми цінами це близько півмільярда доларів). До кінця Першої світової деструктивні революційні політики, які активно й зовсім вільно діяли в Росії, узяли гору над реформаторами.

1.5. ЖОВТЕНЬ 1917-го, РОСІЯ — РОЗДІЛЕНА В ЧАСІ КРАЇНА

Більшовицький переворот жовтня 1917 року розірвав історію держави. Замість історичної Росії — Російської імперії — було створено принципово інше утворення — Радянська Росія, що стала незабаром Радянським Союзом. Про розрив, здається, першим повідомив світові російський поет і мислитель Василь Розанов. В «Апокаліпсисі нашого часу» він писав: «Із брязкотом, скрипом, вереском опускається над Російською Історією залізна завіса». Сьогодні, після 90 років терору й неправди, далеко не всі усвідомлюють, що ж це за розрив, хоча навіть школяр розуміє — ФРН і Третій Рейх — держави різні. Як то кажуть, у чужому оці... З боку видніше, ніж зблизька. Тому основну тезу — про розділення — я постараюся коротко розкрити й обгрунтувати.

Постжовтневий розрив — це розрив на рівні держустрою та держсимволіки. Думська монархія перетворилася на «радянську республіку», на «державу робітників і селян», а ще точніше — на диктатуру над пролетаріатом. Радянська Росія затвердила новий герб, гімн, прапор. Замість колишніх силових структур з’явилися нові — міліція (жандармерія й поліція розпущені), РККА (замість російської армії) — докладніше про це пізніше,— утворена й зовсім невідома в історичній Росії організація під назвою ВЧК.

30 листопада 1917 року голова раднаркому видав декрет, яким скасовувалася дія всього корпусу російських законів, що формувався 1000 років. Відбувся правовий розрив. Замість колишньої моралі — шануй батька, шануй матір — пріоритетом оголошувалася відданість справі революції. На комуністичний іконостас потрапив Павлик Морозов, який уславився лише тим, що «в ім’я справи робітничого класу» зрадив власного батька.

Більшовики змінили соціальну структуру російського суспільства, вони скасували всі стани. Щоправда, замість проголошеної ідеї рівності, насправді той, хто був ніким, зовсім не став усім, а ті, хто був усім, перетворилися на ніщо. Натомість над країною піднісся новий правлячий клас, який пізніше отримав назву «номенклатура». Його існування в СРСР було держтаємницею, номенклатурники мали особливі права й особливі привілеї, список яких донині не опублікований.

Скасувавши стани, більшовики націоналізували всю власність, на словах оголосивши її народною, а фактично — взявши її під номенклатурний контроль. Повсякденним проявом розриву є, приміром, те, що в російських містах і селах є тисячі пам’ятників, безліч вулиць і площ, що мають імена героїв Великої Вітчизняної, але, на відміну від Парижа або Лондона, в Москві немає жодного топоніма, що зберігає пам’ять про Першу світову. Само за себе промовляє й «співвідношення масштабів святкування» ювілеїв двох війн.

1.6. РОЗРИВ У ЧАСІ: З РОСІЙСЬКОЇ ІДЕЇ — У КОМІДЕЮ Й КОМІДЕОЛОГІЮ

Здійснені силовим шляхом трансформації вимагали фундаментальних обѓрунтувань. Із цією затребуваністю пов'язана зміна самої національної ідеї, самого фундаменту, на якому вибудовувалися російське, перетворюване тепер на радянське, суспільство й держава. На місці російської ідеї з'явилася комуністична ідея та ідеологія. Нові ключові поняття необхідно пояснити й дефінувати. Втім, із концептом комідея справа досить проста. Росія жила під девізом «З нами Бог!», співвітчизників об'єднував Бог, оскільки «Бог є любов», а Радянська Росія прийняла девіз «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!»

Говорячи про соціалізм і комунізм, мають на увазі формацію, у якій відсутня експлуатація, де ніхто не привласнює продукти чужої праці. Тут реалізований принцип «оплата — за працею», а при комунізмі вже й «за потребою», тобто здійснена ідея соціальної справедливості. Однак, насправді у СРСР експлуатація не просто існувала, її рівень був набагато вищим, ніж на Заході. Був і клас, що привласнював продукти чужої праці — та сама номенклатура, тобто радбюрократія, партдержапарат.

Фальсифікація всенародно проголошуваних принципів, спотворення самих засад нового ладу не могли залишатися непоміченими й вимагали додаткових дій з боку влади. І Володимир Ілліч не розгубився, він оголосив про народження комідеології. На відміну від комідеї, розкрити, пояснити зміст і значення цього терміна у СРСР було неможливо. Протягом усього періоду існування СРСР ситуація залишалася парадоксальною — значення комідеології підкреслювалося безупинно, цей термін був найчастіше вживаним, але, що таке комідеологія — ніхто зрозуміло не відповідав.

Хоча й із запізненням, зробимо це зараз. Якщо націдея — це фундаментальні засади, на яких вибудовується країна, ідентичність — це сукупність особливостей і характеристик держави, то комідеологія — це той спотворюючий фільтр, що оголошувався єдино вірним, тільки через нього дозволялося дивитися на світ і, насамперед, на самих себе. Хоч що б, де б, і як би відбувалося насправді, комідеологія зобов'язувала бачити радянську державу найпередовішою й прогресивною; хоч які б лиха звалювалися на наші голови, ми зобов'язані були вірити у світле майбутнє, у те, що перемога комунізму неминуча. Також і Захід був світом контрастів і протиріч, Америка загнивала, а «СРСР, як жартував народ, мав ось-ось наздогнати й перегнати США, які стоять на краю прірви».

Якщо говорити більш формалізованою мовою, комідеологія — це контроль за всією циркулюючою в суспільстві інформацією з метою підтримки міфу про будівництво комунізму. Але, оскільки не всі піддавалися умовлянням агітаторів, не всі погоджувалися з держбрехнею, у комідеології був і інший бік. Комідеологія означала вплив на інформацію, але, якщо цього для частини людей було недостатньо, комідеологія впливала на самих цих людей, на тих, які не приймали або могли не прийняти офіційний міф. Вся радянська система репресій — Гулаг, депортації, червоний і великий терор, Голодомор, розкуркулювання, розкозачування тощо — це друга незмінна складова комідеології. Комідеологія — це не що інше, як найуніверсальніша, всеохоплююча держцензура. Глибинна мета її створення та існування полягала в легітимації існуючої влади. Радянський режим не був владою від Бога і не був владою виборною — він був «вище» усього цього, він був політкримінальною владою від комідеології, яка самопроголошувала себе «владою борців за народне щастя, владою творців світлого майбутнього».

КРЕМЛЬ — СИМВОЛ ЦАРСЬКОЇ, БІЛЬШОВИЦЬКОЇ ТА СУЧАСНОЇ РОСІЙСЬКОЇ ВЛАДИ. ПРОБЛЕМА ВЛАДИ НИНІШНЬОЇ — У ВИБОРІ ІДЕОЛОГІЇ; ДЕДАЛІ БІЛЬШЕ ЗДАЄТЬСЯ, ЩО ЦЕЙ ВИБІР УЖЕ ЗРОБЛЕНО... Фото РЕЙТЕР

Частина ІІ. КОМІДЕОЛОГІЯ І ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА. КОЛИ НАЦІДЕЯ НАВ'ЯЗАНА

2.1. НОВИЙ КОМІДЕОЛОГІЧНИЙ ПРОСТІР, ДЕЯКІ ДОДАТКОВІ ХАРАКТЕРИСТИКИ

Спочатку можна сказати, що вся дорадянська епоха в підручниках з «Історії СРСР» зображувалася як тривалий час, наповнений змістом лише тією мірою, якою ці сторіччя наповнені прагненням до здійснення вікової «комуністичної мрії». Всі ті, кого в СРСР призначали героями російської історії — Пугачов, Разін, декабристи, Герцен із неодмінними Добролюбовим і Чернишевським — всі вони оголошувалися близькими або далекими попередниками Леніна і Великого Жовтня. До них додавався Іван Грозний, як мудрий держбудівничий, який полюбив грубе насильство і, меншою мірою, Петро І.

Характерно, що в російсько-дорадянській суспільній свідомості Іван IV посідав мізерно мале місце як нетипова, одіозна й майже нічим не уславлена постать. У збудованому наприкінці ХІХ століття у Великому Новгороді пам'ятнику тисячоріччю Русі серед десятків історичних постатей фігура Грозного взагалі відсутня. Більшість же героїв та інших позитивних персонажів традиційного російського історичного простору здобували в комідеолоігічному описі-дискурсі негативну конотацію або просто безвісти зникали.

І ще одна важлива ідеологічна константа. Особливість Вітчизняної війни 1941 —1945 років, порівняно з війнами історичної Росії, полягала в тому, що у них брали участь по-різному організовані збройні формування — Російська армія та РККА. Остання зовсім не була спадкоємицею й продовжувачкою першої. Офіцерський корпус червоних, зрозуміло, не складався з найбільш освіченої частини суспільства — дворянства, поняття «офіцерська честь», практика дуелей у робочо-селянській армії не відома, а Бога в ній заміняли людино-боги.

До сьогодні, читаючи російські історичні джерела, зустрічаєш слова: "70 років тому почалася Велика Вітчизняна війна". Справді, цей термін став невід'ємною складовою ідеологічної праці комуністичного режиму

Нагадаю, коли й чому з'явилася армія червоних. У серпні 1914 року Росія в складі Антанти вступила в Першу світову. Війна завершилася перемогою Антанти, у листопаді 1918 року в Комп'єнському лісі під Парижем Німеччина підписала капітуляцію. Але за кілька місяців до цього, у березні 1918 року, в Бресті Радянська Росія підписала договір про мир із Німеччиною, яка програвала. Договір рятував Берлін від війни на два фронти, надавав німцям величезні анексії й контрибуції. Проте, навіть у цих ускладнених обставинах Антанта перемогла. Цілком очевидно: якби більшовики не підписали Брестський договір, Росія опинилася б серед переможців, а не тих, хто програв. Укладання Леніним миру з Німеччиною у 1918 році так само безглузде, як якби Сталін здався Гітлеру на початку 1945-го. Інакше кажучи, своєрідна напівперемога німців над нашою країною дістала вираження у формі її більшовизації.

Зроблю невеличкий відступ. Між діями двох комуністичних вождів існують характерні паралелі. Ленін, як уже було показано, заради утримання влади віддав воюючій з нами державі частину російської території.

А чому Сталін «звернувся до народу» не 22 червня, а тільки 3 липня 1941 року? Так, перші дні війни, але не більше, він був у депресії. А потім... через болгарського посла в Москві генсек намагався домовитися з Гітлером — пропонував фашистам радянські території в обмін на мир і подальші спільні дії. Сталін мало кому довіряв, але своєму джерелу «ліцеїстові» — латиському кореспондентові в Берліні Орестсу Берлінксу, який був подвійним агентом, довіряв цілком. А той за місяць до початку війни писав: якщо Сталін виїде до Свердловська і будуватиме соціалізм за Уралом, Гітлер його не чіпатиме. Відмову від боротьби і здачу територій разом із громадянами вождь пролетаріату і майбутній генералісимус вважав справою перспективною. А виступив по радіо він лише тоді, коли зрозумів, що «вірний друг» його ошукав і переговори провалені.

2.2 КОЛИ ПОЧАЛАСЯ ВІЙНА. ПОЗБУДЕМОСЯ КОМІДЕОЛОГІЧНОЇ СПАДЩИНИ

Важлива концептуальна обставина, яку необхідно враховувати для правильного розуміння процесів, що відбувалися, полягає в такому. Велика Вітчизняна війна — це штучно вирваний фрагмент із цілого, що називається Друга світова війна. Обѓрунтувати цю тезу нескладно. Прихід більшовиків до влади від самого початку супроводжувався гучним закликом до світової революції. «Мы раздуем пожар мировой, церкви и тюрьмы сровняем с землей. Ведь от тайги до Британских морей Красная армия всех сильней» — не лише слова популярної червоноармійської пісні часів Громадянської, це ключова складова більшовицької доктрини. З 1918 по 1922 роки ленінське політбюро п'ять разів обговорювало питання про організацію революції в Німеччині, покликаної потім перерости в загальноєвропейське пролетарське повстання. Щоправда, німецька революція, не враховуючи короткострокового успіху Червоної Баварії, так і не відбулася.

Але й Германський націонал-соціалізм ставив собі за мету світове панування. Цей загальновідомий факт навряд чи хто заперечуватиме.

Не дивно, що дві сили, після деяких блукань, знайшли одна одну і створили союз, підписавши пакт Молотова — Ріббентропа. 1 вересня 1939 року почалася війна за нову перебудову світу. Німеччина прагнула уникнути війни на два фронти. Союз зі Сталіним розв'язував Гітлеру руки і створював умови для успішного просування на захід. Власне, Гітлер і мав намір у бліц-режимі захопити Захід, а вже після цього, зміцнілим і посиленим, рушити на схід. Спільне захоплення Польщі показало йому, що певний час на Сталіна можна покладатися.

Карикатура з нагоди укладення пакту Молотова-Ріббентропа. Гітлер і Сталін над тілом «невинно вбитої Польщі». З сайта http://warrax.net

У свою чергу і Сталін, укладаючи пакт, сподівався таким чином підштовхнути Гітлера до війни на заході, де він, за розрахунками генсека, мав загрузнути. У слушний момент, коли німці та їхні противники виявляться ослабленими і знекровленими, переможній РККА пропонувалося здійснити успішний бойовий похід на Захід. Сталіну навіть здалося, що такий момент настає напередодні травневого, 1940 року, нападу Гітлера на Францію. Почасти тому навесні 1940-го він швидко завершив малоуспішну війну з північним сусідом, яка проте цілком вичерпала фінські ресурси, а також розпорядився про організацію Катинського розстрілу (мати в період великої воєнної акції у своєму тилу офіцерський корпус противника вождь вважав недоцільним).

Однак швидка перемога Гітлера над Францією вождя розчарувала, нагадаємо, що це було в 40-му. А у вересні 1939-го загарбницькі мрії Сталіна призвели до того, що Радянський Союз, через 17 днів після Рейха, почав війну, напавши на Польщу. У цілому слід зазначити, що перший етап Другої світової, котрий можна вважати достроково завершеним 22 червня 1941 року, був для сталінців цілком вдалим. З малими втратами вони приєднали території східної Польщі — Західної Білорусі та Західної України, три незалежні держави Балтії, Бессарабію, Північну Буковину й частину території Фінляндії, захоплену, щоправда, у ході важкої радянсько-фінської війни.

2.3. ДРУГА СВІТОВА, ЗИЃЗАЃИ КОМІДЕОЛОГІЇ

Уклавши союз із Гітлером, Сталін легко змінює ідеологічні орієнтири. До підписання Пакту радянські газети й радіо жорстко критикували германський фашизм, особливо під час громадянської війни в Іспанії. Але в серпні 1939 року критика цілком припинилася. Тим часом, у нашій країні залишалися люди, які в приватних розмовах продовжували критикувати націонал-соціалізм. На жаль, і досі ні шкільні підручники, ні масові телеканали не розповіли, що в постпактівському СРСР незадоволених фашизмом Сталін відправляв до Гулагу, і в таборах їх тримали не лише в 1939-му, в 1940-му, а й у 1941-му і навіть у 1942-му роках. Не менш драматичною виявилася доля кількох тисяч німецьких комуністів, які, рятуючись від Гітлера, втекли з Рейху і змогли дістатися до країни своєї мрії. У СРСР вони отримали політичний притулок. Але одразу після підписання Пакту членів Германської компартії за наказом Сталіна інтернували й повернули на батьківщину. Так само Сталін вчинив із нечисленною групою німецьких євреїв, які втекли в СРСР.

Як видно, комідеологія обслуговувала номенклатуру навіть тоді, коли це означало дискредитацію підвладної їй держави. У 1940 році за війну з Фінляндією СРСР із ганьбою виключили з Ліги Націй. Знайти якісь аналогії цим діям у російській історії неможливо, але відомо інше. Православ'я дійсно було основою російського світобачення, заради звільнення або захисту православних народів російський імператор неодноразово надавав їм допомогу, зокрема, і військову. Таке траплялося, наприклад, на Балканах.

2.4. КОМІДЕОЛОГІЯ І ВІДМОВА ВІД РОЗДІЛЕННЯ В ЧАСІ

З початком Вітчизняної війни ідеологічні орієнтири знову змінилися. Уже у своєму першому публічному виступі 3 липня 1941 року Сталін дає назву війні — «Метою цієї всенародної Вітчизняної війни...» (І.Сталін Про Велику Вітчизняну війну Радянського Союзу». М., 1947, с. 16) . Таким чином, вона одразу з'єднується із двома колишніми Вітчизняними — війною 1812 року і війною 1914 — 1918 років (названою ще Германською, а офіційно — Першою світовою). Від розриву історії номенклатура частково відмовляється й піднімає залізну завісу. У промові 6 листопада 1941 року генсек, з одного боку, не відкидає повністю комідеологію, «по суті справи, заявляє він, гітлерівський режим є копією того реакційного режиму, що існував у Росії за царату» (??!!) (Там само, с. 28). Можна лише здогадуватися, у якої кількості людей, які почули цей вислів, з'явилося бажання здатися в полон або воювати зі сталінщиною.

Сталін, руками своїх прибічників, розробив систему, яка спричинила одну із найсерйозніших моральних катастроф в історії людства

Однак, закінчуючи ту саму промову, він вводить у радянську ідеологічну мову російські історичні символи «Хай надихає вас у цій війні мужній образ наших великих предків — Олександра Невського, Дмитра Донського, Кузьми Мініна, Дмитра Пожарського, Олександра Суворова, Михайла Кутузова! Хай осінить вас переможний прапор великого Леніна!» (Там само, с. 40). Цілком від жупела ленінізму Сталін не відмовляється, але рясно розбавляє його цінностями й символами російської історії. Надалі лінія на зв'язок із історією Батьківщини у взаємодії з радянською символікою зберігається. Це стосується не лише текстів офіційних виступів, сюжетів плакатів та інформації, розповсюджуваної газетами та на радіо.

У 1942 році в Червоній армії відновлюються російські погони, відновлюється запроваджене Петром І звання «Гвардія», у медалі «За перемогу над Німеччиною» відтворена чорно-оранжева стрічечка Георгіївського хреста. Наприкінці 1943 року Сталін розпускає Комінтерн. Готуючись увійти в Європу, він не хоче ускладнювати своє завдання. Плутаючи карти наївним європейським політикам, Сталін не роз'ясняє, що звільненим їм від нацизму країнам належить опинитися в соцтаборі. Цікаво й досить показово, що за два тижні до прориву ленінградської блокади, 13 січня 1944 року місто здобуло найважливішу духовну перемогу. Двадцяти вулицям, включаючи Невський проспект, повернули назви імперського Петербурга. Постанова, підписана головою Ленміськвиконкому Петром Попковим — це єдине за всю радянську епоху рішення про масове повернення історичних назв. Час, коли його прийняли, промовляє сам за себе...

Отже, успішний для Сталіна перший період Другої світової, коли перемоги діставалися легко, а часом і чужими руками — у цей період переплелися радянська і фашистська міфології і він був увінчаний сталінською формулою, що визначала Гітлера як «мій бойовий друг». Але потім ситуація змінилася. З початком Вітчизняної війни найважливішу складову комідеології — розрив у часі — Сталін, хоча і в імітаційному режимі, долає. Цілком очевидно, що без повернення в історичну Росію, без максимально можливого приглушення комсимволіки, вести Вітчизняну війну було просто неможливо. Гасла «за НКВД, за колгоспи, за Гулаг!» навряд чи кого могли підняти в атаку.

Слід зазначити, що вже якщо Сталін був змушений спекулювати на ідеї спадкоємства з історичною Росією, то й сам наш народ, який потрапив у найтяжче випробування, також не міг не реагувати на виклик історії. У результаті в ході Другій світової війни, у рамках Вітчизняної війни спалахнула ще й війна громадянська. Більшість росіян воювала за Росію, хай і радянську, хай поки й зі Сталіним. Але сотні тисяч інших — такого в історії Батьківщини ніколи раніше не було — у ході війни стали до лав ворога, щоб воювати за свою Росію, вільну від радянщини й сталінщини. Додам, що певною мірою цей процес торкнувся не лише росіян, а й практично всіх народів СРСР. Формально разом із Рейхом, але фактично за звільнення від комідеології воювали народи Балтії, України, Кавказу, формування із Середньої Азії. З'явилися частини, які воювали і проти Рейху, і проти Червоної Армії...

Уточню, що все це, звісно, не відміняє проявів найбанальнішого й найпримітивнішого зрадництва, що теж мало місце, але яке не має прямого стосунку до розглянутої теми.

2.5. КОМІДЕОЛОГІЯ ЯК СИЛОВИЙ ВПЛИВ НА НЕЗГОДНИХ

Поставимо наступне запитання — чому Червона армія, котра енергійно готувалося до бойових дій, відступала до Москви і Волги? Адже майбутній головком насправді піклувався про її оснащення, до літа 1941 року наша перевага в авіації була, за мінімальними оцінками, дворазовою, за танковими і моторизованими дивізіями — восьмикратною, всіх відмобілізованих дивізій, разом із стратегічним резервом, у Червоній армії було понад 240, а у Вермахту — менше 200! Однак більшу частину цього арсеналу при відступі покинули, й вона дісталася ворогові.

Щоб зрозуміти причини подій, слід згадати, як нав'язували країні нову комідеологію і через що пройшли червоноармійці 1941-го. Зі зброєю в руках стояли ті, по чиїх сім'ях проїхало червоне колесо Жовтневого перевороту, руйнування церкви, Громадянської війни, продрозверстки, Великого терору, розкозачування, Гулагу, Голодомору і розкуркулювання, депортації, передвоєнного знищення командного складу... Значна частина цих людей не збиралася захищати режим, але вождь і до цього був готовий.

Але чому воїни, які не бажали захищати тоталітарний режим, згодом повернули зброю і стали бити ворога? Тому що усвідомили — нацизм взагалі не залишає їм жодних шансів і, відтак, має бути знищений. Однак головком, як і раніше, не сильно довіряв армії і створював у військах обстановку тотального страху. Сталінсько-жуковський наказ №270 від 16 серпня 1941 року вимагав знищувати співвітчизників, полонених ворогом, усіма можливими способами, а директива Жукова №4976 від 28 вересня 1941 року зобов'язувала розстрілювати сім'ї тих, хто потрапив у полон (утім, на практиці цей наказ не міг бути виконаний і не застосовувався).

Сталінську дисципліну підтримували військові трибунали, за їхніми вироками у 1941—1945 роках було розстріляно майже 300 тисяч військовослужбовців. Загалом же (разом із загородзагонами тощо) каральні органи розстріляли під час війни один мільйон співвітчизників! Нагадаю, що в Першу світову трибунали присудили в Російській армії до розстрілу менше 100 чоловік, феномен загородзагонів був невідомий! Ще одна відмінність Червоної армії від Російської армії 1914—1917 років — поява штрафбатів. Історики іноді знаходять згадку про штрафні з'єднання часів Першої світової. Явище це було вкрай рідкісне, вони задіяні були лише в тилу — на госпроботах. У Велику Вітчизняну до штрафників потрапило понад 400 тисяч офіцерів, втрати цих формувань у 3—6 разів перевершували втрати звичайних стрілецьких рот. Інакше керувати генералісимус не вмів і не міг.

Окрема складова комідеологічного терору — вплив не на громадян, а на цілі народи, які протидіяли або яких підозрювали в готовності до протидії радянщині. У 1940—1945 роках масові депортації проводилися щодо поляків із зайнятої Червоною армією східної Польщі, депортували частину корінного населення приєднаної Прибалтики, Бессарабії, Північної Буковини. Депортацій зазнали радянські німці та фіни, населення Криму та Північного Кавказу, чеченці, інгуші, калмики, карачаєвці, балкарці та низка інших етнічних і соціальних верств і груп. Нагадаю, що навіть у ІІІ Рейху росіян ніхто не депортував. У дорадянській Росії війна з германцями також не супроводжувалася переселеннями. Тим часом, Сталін організовував насильницькі депортації і під час, і після війни, коли мільйони російських людей, які тікали від комунізму на Захід, силою й обманом відправляли назад до СРСР і саджали до Гулагу.

Поряд із розривом історії і силовим впливом, третя особливість комідеології — фільтрування і цензурування інформації для підтримки комуністичного міфу. Слід визнати, що в умовах війни формування віри в перемогу було, звісно, життєво необхідним. І комідеологія прагнула цю функцію виконати. Але навіть тут на сказаному не можна ставити крапку. Сьогодні ми знаємо, що не всі, хто здійснював подвиги, «мали право» їх здійснювати, бо не в кожного реального героя була досить «чиста біографія». Ми знаємо, що не всі названі героями насправді такими були. Ми усвідомлюємо, що звільнення і взяття великих міст бажано було робити не тоді, коли армія до цього була готова, а тоді, коли країна відзначала ідеологічні свята, найбільш підходящими були дні 23 лютого, 1 травня, 7 листопада. Ми розуміємо, що прапор над Рейхстагом, за будь-якого реального повороту подій, мали водружати двоє і зрозуміло, які народи вони мали представляти. Додам, що у Другій світовій війні СРСР виявився єдиною країною, що здійснювала перлюстрацію усієї поштової кореспонденції. Це зайве демонструє «високий рівень довіри» влади до своїх громадян.

***

Не становить інтересу дискусія з тими, хто запевняє, що «історія нічого не вчить». Такий висновок, нав'язуваний регулярно деякими вітчизняними ЗМІ — це підхід, що заперечує силу знання, він навмисно занурює суспільство в безвихідь. Деякі публіцисти пропагують міф про те, що «історія не знає умовного способу». Така догма є відгомоном цензурно-позитивістського спотворення дійсності. Вона гранично збіднює людську думку. Насправді будь-який соціальний процес багатоваріантний, він містить у собі різні можливості. Філософія історії тим і цікава, що може аналізувати не лише існуюче, а й те, що різних обставин могло відбутися, але не відбулося. Інакше кажучи, висновків і уроків з історії можна отримати значно більше, якщо аналізувати як справжнє, так і можливе.

Тож, цікавим і актуальним є обговорення питання — чи могла наша країна уникнути війни? У загальному плані відповідь на нього полягає от у чому. В остаточному підсумку, війна стала результатом катастрофічного розриву Російської історії.

Якщо аналізувати проблему з ближчої часової дистанції, слід зауважити, що у 1939 році Сталін, звісно, міг відродити Антанту й підписати, як пропонували англійці та французи, договір про воєнний союз. Тоді Гітлер не ризикнув би діяти так, як він чинив після вересня 1939 року. Але союз із тираном, а не із західними демократіями, був для Сталіна цілком передбачуваний. Він мріяв про світову революцію і світове панування, союз із Берліном надавав йому такий шанс.

Принциповий і трагічний поворот, а, точніше, — катастрофа, відбувся двадцятьма роками раніше. Більшовицьке захоплення влади й подальший розрив із Російською ідеєю, російською системою норм і цінностей зумовив трагічний характер усього радянського маршруту. Більшовики не просто позбавили Росію перемоги у Першій Світовій, а й зумовили її небачені втрати й жертви у Другій світовій війні. Підсумок цього шляху підбив О. Солженіцин — «ХХ століття Росія програла».

2010-05-28 09:45:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар