200 років неканонічному Шевченку » Галерея

Спочатку було Слово…

Східноєвропейські лідери та слов’янські інноватори – саме такими є заслуги українців на ниві книгодрукування. Ми були у десятці перших народів, які використали винахід Гутенберга, другими серед слов’ян, і першими, хто надрукував книгу кирилицею. Однак ще до зародження друку на теренах України історія писаної книги має глибоке коріння.

Відомо, що вже в ІХ ст. на території України використовували грецьку азбуку «без устроєнія». Таку «слов’янську абетку» виявлено на стіні Софіївського собору в Києві. Згідно з історичними джерелами, у 860 році болгарські проповідники брати Кирило і Мефодій з Солуні на шляху до хозарського каганату зупинились відпочити в Корсуні (Херсонесі). Там вони побачили легендарні «Корсунські книги», які стали прототипом перекладів Кирила. «Паннонське житіє» братів твердить, що знайдене ними Євангліє та Псалтир «були руськими письменами писані», тобто, як гадають вчені, «протокириличним письмом» («без устроєнія»), яке виникло на основі грецького алфавіту. Там же вони зустріли людину, яка говорила «руською мовою». Кирило порівняв її буквенні та звукові елементи і почав читати «руською мовою» та пояснювати прочитане. Користуючись цими знайденими «руськими письменами», Кирило упорядкував слов’янську азбуку. Взявши за основу грецьке уставне письмо (унціал), він винайшов просту і зручну форму написання слов’янських літер. Азбуку доповнив знаками, які передають звуки, властиві слов’янській мові і відсутні в грецькій, взявши за взірець давнослов’янські письмена. Проте це лише одна із гіпотез. Більшість сучасних фахівців вважають, що Кирило близько 863 року скомпонував глаголицю, яку здавна іменували кирилицею. Згодом її було забуто і старовинну назву перенесено на іншу слов’янську графіку, автор якої невідомий. Загалом, варто зазначити, що за даними археологів, на терені Київської держави були відомі різні графічні системи — рунічна, куфічна, грецька, кирилична (можливо, також і вже згадана "протокирилична", тобто пристосована до слов’янських мов грецька).

Найстаршою книгою доби Київської Русі, рік написання якої нам відомий, є славнозвісне Остромирове Євангеліє 1056-1057 рр. Його замовником був новгородський посадник київського князя Ізяслава Ярославича - Остромир. Серед тих книг, датування яких ми можемо лише здогадатись - Реймське Євангелія, яке належало дочці Ярослава Мудрого Анні, а отже, було написане не пізніше 1044 р. (саме тоді виїхала до Франції, де стала королевою). З того часу книга використовувалася на церемоніях коронації у соборі в Реймсі. Старшими від Остромирового Євангелія є також підстави вважати Путятину мінею (уривок Євангелія), подаровану у 1508 році князем Костянтином Івановичем Острозьким церкві Спаса у Турові, та деякі інші манускрипти.

Серед творів зі старокиївської доби переважно церковно-релігійного змісту найдавнішим є Святославів Ізборник, що датується 1073 роком. На думку більшості дослідників, він переписаний зі збірника, перекладеного із грецької на церковнослов’янську мову для болгарського царя Симеона. Це багате зведення виписок з біблійних книг та творів найавторитетніших візантійських богословів і проповідників, зокрема Іоана Златоустого, Григорія Нісського та інших. Основну частину Ізборника становлять "Відповіді Анастасія Синаїта" візантійського письменника VII ст. Включено також два уривки про філософські категорії, трактат з поетики Георгія Хіровоска "О образЂх" — перший слов’янський посібник з риторики, де подано визначення тропів (алегорій, метафор, гіпербол тощо). В Ізборнику є також відомості з історії, математики, етики, що дало підставу вченим відзначати енциклопедичний характер цієї пам’ятки. Цікавим додатком до Ізборника Святослава був своєрідний  тогочасний Index Librorum Prohibitorum - список рекомендованих і заборонених церквою книг.

Вже в добу Галицько-Волинського князівства  створено найстаршу східнослов’янську редакцію тексту Нового Завіту, яка помітно відрізняється від першої, запозиченої від південних слов’ян. Уваги заслуговує і Галицьке Євангеліє 1143 року — найстарше церковнослов’янське Чотириєвангеліє (текст чотирьох Євангелій, а не апракос — збірка уривків, укладених в порядку недільних читань). Важливим моментом є й мова тогочасних творів. До прикладу, у Холмі за Лева Даниловича переписано два Євангелія, в яких типово народні українські мовні риси чітко проступають крізь церковнослов’янську основу тексту літургійних книг.

Осередок книгописання виник й при дворі володимирського князя Володимира Васильковича, "книжника і філософа, якого не було у всій землі, і після нього не буде". Серед дарів, згорблених щедрим меценатом 36 книг. Шкіряна оправа найдорожчих з них прикрашалася золототканими тканинами (оловір), металевими накладками із зображенням у техніці перегородчатої емалі й фініфті. Волинське книгописання репрезентує також Псалтир, збережений у Флоренції в бібліотеці Лоренцо Медічі; переписав його в Луцьку "катерининський поп многогрішний раб Божий Іван" в річницю смерті князя Дмитра-Любарта Ґедиминовича.

Після підписання в 1569 році Люблінської унії, що знаменувало об’єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського  протистояння католицизму та православ’я набуло нечуваних масштабів. Як і в Європі, охопленій Реформацією, основною зброєю за душі пастви стали друковані книги. Тоді ж у Львові виникають перші друкарні… Детальніше про історію вже друкованої української книги читайте в нашій інфографіці.

За матеріалами:

Огієнко, Іван. Історія українського друкарства. - К. : Либідь, 1994. - 446 с.

Ісаєвич, Ярослав. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. - Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2002. - 520 с.

Підготувала Ярина Михайлишин