200 років неканонічному Шевченку » Статті

Професор Павло Зайцев — один із найкращих біографів Тараса Шевченка

Дорога до народної правди

Життя національних пророків, духовних керманичів народу — це таємничий «код», загадкове послання, символічний скарб, що його належить розтлумачувати й здобувати щораз новим поколінням. Тарас Шевченко, чия постать — навіть у ряду таких всесвітньо відомих світочів людської думки та слова, як Міцкевич, Петефі, Пушкін, Байрон, Бернс, — є чимось воістину унікальним, переконливо доводить, що це саме так.

Над життєписами поета впродовж десятиліть працювали визначні вчені, письменники, публіцисти; всіх безмежно вабив Всесвіт Шевченка. Першим, як відомо, оприлюднив свою книжку Михайло Чалий, який особисто знав Тараса Григоровича: до речі, Євген Маланюк, Євген Кирилюк, Сергій Єфремов, Леонід Білецький, Богдан Лепкий, Юрій Луцький, Дмитро Чижевський, Тодось Осьмачка багато й блискуче писали про Шевченка, роблячи кожен свій неповторний внесок у пізнання життєвого та творчого шляху нашого генія. 2005 року вийшла друком фундаментальна монографія академіка Івана Михайловича Дзюби (перевидана 2008 року), яка є вершинним досягненням сучасного шевченкознавства.

Проте є ще одна праця, присвячена дивовижному життю Поета, без знайомства з якою наше уявлення про Шевченка неминуче буде геть неповним. Маємо на увазі працю професора-філолога й історика Павла Зайцева, одного з найбільш шанованих дослідників творчості автора «Кобзаря» у колі вчених української діаспори. Найавторитетніший текстолог Шевченкових творів, редактор унікального «Повного видання творів Тараса Шевченка» (у 16-ти томах), яке видавав Український науковий інститут у Варшаві в 1934—1939 рр. (це було перше повне відтворення поетичної та прозової спадщини Шевченка, науково опрацьоване, прокоментоване й перевірене за всіма відомими достовірними першоджерелами) — на превеликий жаль, із задуманих 16 томів удалося випустити у світ лише 13, бо розпочалася Друга світова війна, — професор Зайцев не лише все життя був «залюблений» у Шевченка. Він мав справді рідкісний дар — гармонійно поєднувати у своїх розвідках найвищу наукову вимогливість, неупереджений, об’єктивний підхід до досліджуваних подій, фактів, явищ, бездоганну обґрунтованість аргументів, і, що дуже важливо, невимушеність, яскравість та «ясність» викладу. При цьому зберігається й системність оповіді.

Це яскраво відбилося й у дуже відомому, одному з найдосконаліших творі професора Зайцева, присвяченому Великому Українцеві — «Життя Тараса Шевченка». Доля цієї книжки склалася незвичайно. Тим часом, як вона друкувалась у Львові (серпень — вересень 1939 р.), у місто увійшли радянські війська. Незброшуровані аркуші твору було конфісковано чекістсько-цензурними органами влади «робітників і селян» («націоналізм»), а згодом просто брутально знищено. Проте дивом зберігся (у друкарні львівського Наукового товариства ім. Т. Шевченка) авторський коректурний примірник праці. Крім того, кілька теж не зброшурованих примірників згодом опинилося на Заході. Німецькі цензурні обмеження, певна річ, унеможливили видання «Життя Тараса Шевченка» під час війни; наміри видати книжку в Мюнхені 1948 р. також не вдалося здійснити через брак коштів. І лише 1955 р. заходами Наукового товариства ім. Т. Шевченка в Європі й Північній Америці, синхронно у Нью-Йорку, Парижі та Мюнхені цей твір нарешті дійшов до читачів. До останніх тижнів і місяців аж до завершення творчої праці над монографією професор Павло Зайцев продовжував «шліфувати» текст.

Результат: глибокий, ґрунтовний, водночас захопливий твір, який і сьогодні сприймається як сучасний, гостроактуальний, національно заангажований (у кращому сенсі цього слова). До того ж, повторімось, «Життя Тараса Шевченка» створено не лише завдяки науковій сумлінності, а й щирій любові автора, Павла Зайцева, до унікальної постаті, про яку він узявся писати. «Простими» (але тільки на перший, позірний погляд) словами дослідник відповідає на наші (ймовірні або найпоширеніші) запитання тих, хто схиляється перед величчю Поета й водночас хоче розібратися у вузлових проблемах його життя. Сформулюємо ці запитання.

ДИТИНСТВО ТАРАСА.  ГЕНІАЛЬНИЙ СИРОТА —  ЯК ФОРМУВАВСЯ  СВІТОГЛЯД  МАЙБУТНЬОГО ПОЕТА?

«Ще за дитинства Тараса безперечно жили в Керелівці люди, що на тому Запоріжжі бували, куди від немилостивих панів своїх утікали. Коронний гетьман Браніцький колись наказав цілу вулицю в Керелівці «прикрасити» посадженими на гострі палі кріпаками, що хотіли підпалити його скирти. Було це зовсім не так давно, люди про це пам’ятали, і безперечно такі оповідання чув і малий Тарас. На тлі невеселої дійсності і згадок про давні, не менш сумні події, жахливими здавалися слова народної пісні:

Нема в світі правди, правди не зиськати...

І не дивно, що вразливий хлопець, чуючи і глибоко стримуючи все те, про що була вище мова, коли прийшов слушний час, увесь віддався шуканню тої вкраденої його народові правди. Був худорлявий, меншого, ніж би на його вік випадало, зросту. Пестливий і чутливий, своєю ніжною душею горнувся більше до матері й до сестер. Коли минуло йому вісім з половиною років, батько послав його до школи. Усі Шевченки-Грушівські були письменні, — така вже була в їхньому роду традиція. Грицько Шевченко, батько Тараса, був людина розумна й письменна. По святах — особливо, мабуть, зимовими місяцями — читав він уголос «Мінею». Книжка ця була серед письменних людей на Україні дуже популярна. Для вразливого хлопчика слухання писаних урочистою церковною мовою оповідань про святих мучеників, що, не вагаючись, віддавали життя своє за Христову віру, про євангельські події, розцвічені повними живої поезії народніми апокрифічними мотивами, відкривало давній світ, світ далекий, але повний жахливих подій і чудес та зворушливих, осяяних моральною красою, образів, — світ героїчних змагань.

Але, крім тієї друкованої книги, де стільки було цікавого про давню боротьбу «стратегів Божіїх» за віру й правду Христову, була в Тараса, може, й іще цікавіша друга книга про зовсім недавню боротьбу, що ще не так давно зросила кров’ю всю околицю рідної йому Керелівки та й саму Керелівку. Тією живою книгою були оповідання старого діда Івана про так звану «Коліївщину», про криваве повстання селян-кріпаків проти польських магнатів 1768 р. Дід Іван сам був учасником тих подій.

Так, ще зовсім малим бувши, глибоко сприймав Тарас те, що чув, і вмів уже тоді перейматися людськими стражданнями й трагедіями. Чуткий і чутливий, уже тоді носив у душі не всім притаманне, а іншим і зовсім чуже спочуття покривдженим. Але була в нього й іще одна книга, всім однаково доступна, але не всім однаково зрозуміла, книга теж неписана й жодною цензурою не пошматована — була нею українська пісня. Позбавлений національного проводу, зраджений верхівкою, що «ради лакомства нещасного» обаполи Дніпра зденаціоналізувалася, закріпачений і не маючи можливості нормально розвиватися й творити культурні цінності, народ український усі скарби своєї вікової культури зберіг у піснях. Співав про далеке й ближче минуле, співав і про тяжку, незносну сучасність. У пісні зберігав і свої політичні, і свої етичні ідеали. З нею на устах ішов на ненависну роботу, у ній виливав свої болі й жалі, нею потішав себе й розважав, нею оздоблював свої свята».

ЯК РЕАЛЬНО  ВИТРИМУВАВ  ПОНЕВОЛЕНИЙ  ШЕВЧЕНКО  СОЛДАТСЬКУ МУШТРУ?

«Муштра й казарма — те, що найбільш він ненавидів, були тепер примусовою атмосферою, в якій мусів увесь час перебувати. Як до кожного «молодого солдата», приставили до нього «дядьку», тобто інструктора. Мундир видали йому вузький. Кожний ранок починався натягненням осоружного мундира за поміччю «дядьки». Далі йшла муштра. Капітан Герн хотів допомогти Шевченкові й полегшити його становище і, як уже згадано, спільно з командиром бригади написав цього листа командирові орського батальйону майорові Мєшкову з просьбою «звернути особливу увагу на нещасливого засланця й помагати йому, в чому, може», але Мєшков зрозумів це «по-своєму»: він узявся особисто по кілька годин денно мучити бідного Тараса солдатською «выправкой», «учебным шагом в три приема» та іншими тонкощами тодішньої фронтової служби, надриваючи сили, щоб зробити з нього доброго фронтовика. Даремні були зусилля майора: Шевченко вже в день конфірмації сказав собі, що з нього «не зроблять солдата». Він не тільки не хотів, а й не вмів «носка тягнути». Свідки його фронтових мук довго пам’ятали його «важку, вайлувату постать», постать людини, зовсім нездатної до муштрової «виправки».

ЯК УХВАЛЮВАЛИ  РІШЕННЯ ПРО МІСЦЕ  ПОХОВАННЯ  ШЕВЧЕНКА В УКРАЇНІ?

«Коли прибули до Києва Лазаревський і Честахівський, близькі шевченкові друзі, вони довідалися, що рідня спочилого поета вже склалася, зібравши 15 карбованців, що за ці гроші набуто, місце на Щекавиці, вже викопано Тарасову могилу й замовлено високий дубовий хрест. Усе це вже виконав Варфоломей Шевченко (близький родич поета. — І. С.), якого вся рідня поетова, як людину енергійну, практичну — «з бувальців», зробила своїм представником. Але обидва молоді петербурзькі делегати привезли свій власний проект. Вони настоювали на тому, щоб поховати Шевченка на Чернечій Горі під Каневом — на місці, яке для нього вже придбав Варфоломей, там, де мала стати вимріяна поетом «хата над Дніпром», яку тепер спочилому мала заступити «хата-домовина». Почалися нові суперечки. І молодь, і дехто із старших громадян уважали, що гідним великого поета місцем вічного спочинку має бути столиця України Київ. Тоді Честахівський витягнув аргумент, перед яким усі скапітулювали: він заявив, що Шевченко, вмираючи, на запитання, де його поховати, відповів йому: «У Каневі!» Невідомо, чи це була правда (Честахівського не було при смертному ложі поета), але це вирішило справу. Всі погодилися. Ухвалено було тлінні останки Тарасові перевезти до Канева пароплавом».

***

Ось лише три невеликих фрагменти з книжки Павла Зайцева, але й вони, здається, дають певне уявлення про стиль автора: вивіреність фактів, точність, ясність і прозорість викладу. Залишається щиро рекомендувати читачам «Життя Тараса Шевченка», бо з цієї праці можна дістати цілком повне та глибоке уявлення про шлях нашого Пророка.

Ігор СЮНДЮКОВ, "День"