200 років неканонічному Шевченку » Статті

«Коли б краса... бодай на половину людства мала свій благодатний вплив…»

«Шевченко – великий народний поет». Ось яскравий приклад «багатотонного», освяченого часом кліше, що його ми повторюємо, навіть не замислюючись, який зміст у ці слова вкладається. А митець є таким тому, що він піднімав свій народ на ті верхогір’я духу, на які тяжко, з муками підвівся сам; і не забуваймо, що сам поет, готуючи до друку останнє прижиттєве видання «Кобзаря» (1860 р.), просив назвати книгу інакше – «Поезії. Том перший» (що не вдалося зробити лише з цензурних міркувань). Отже, про глибину, складність і гуманізм духовного світу Шевченка читаємо у розвідці Миколи Скиби.

ПОЕТ І МІСТО

Є у топографії Києва місця, позначені особливими епічними настроями, що їх, на щастя, дотепер несила заглушити ні асфальту, ні бетону, ні галасу і бруду великого мегаполіса. Одне із них нерозривно пов’язане із Тарасом Шевченком.

На бульварі, що носить нині його ім’я, у затінку тополь розташувався ошатний палац, в оздобленні якого відчувається захоплення київських будівничих останньої чверті ХIХ століття зразками італійського Ренесансу. Ця споруда на побіжний погляд радше асоціюється із Києвом Терещенків і Ханенків, ніж з постаттю того, хто був названий великим Кобзарем. Але саме тут, у колишньому палаці М.І.Терещенка розміщено Національний музей Тараса Шевченка, що нині налічує близько 72-х тисяч одиниць збереження – документи, рукописи, малярські твори. Із них – більше тисячі оригінальних творів самого Тараса Шевченка.

Подібний зв’язок нашого Кобзаря з аристократичним ядром столиці стане для нас цілком зрозумілим, коли домовимось, що маємо справу із живим Шевченком, а не міфом про нього. Треба сказати, що оцей міф – явище складне і багатошарове. Він почав складатися ще за життя самого Тараса Григоровича, і несе у своїй структурі як щиро-поетичний народний наїв, так і вульгарні плакатні кліше радянського зразка. Але наша мова про реального митця, який постає з документів, спогадів і, головне, власних творінь, як поетичних, так і живописних. Перед нами інтелігент найвищого ґатунку, для якого довгі вуса і похилена смушева шапка – то лише епізод.

ПОРТРЕТ В ІНТЕР’ЄРІ ЕПОХИ

Розтривожена пам’ять нам послужливо підказує: ну звичайно ж – майстерня Брюллова, коло петербурзьких філантропів: Жуковський, Григорович, Венеціанов, Вільєгорський. Особи імператорської родини купують лотерейні квитки, в яких розігрується портрет Василя Жуковського пензля Карла Брюллова. І… «Самому тепер не віриться, а дійсно так було. Я з брудного горища, я, мізерний замазура, на крилах перелетів у чарівні зали Академії художеств». Віддамо належне надто критичній Шевченковій самооцінці (це запис з його щоденника) і зауважимо, що вже в скорім часі після отримання ним «вольною», він стає «своїм» на численних артистично-літературні вечорах. Тут бувають князь В. Одоєвський, барон П. Вревський, граф Ф. Толстой, тут співає уривки із своїх опер Глинка... Шевченко вдягається з «претензією на comme il faut’ність» (елегантність), – згадує художник Іван Сошенко. Тарасів земляк і щирий приятель хвилюється, щоби у того не вселився «світський біс». Проте добірне товариство, класична музика, театр, книжкові новинки були необхідні цьому різнобічно обдарованому митцеві як відгомін того внутрішнього світу, що він, не підозрюючи, носив у собі. Світу, який часом тривожив його нетутешніми образами.

Дотепний, схильний до бурлеску та жарту, Шевченко завжди був «душею компанії». Він поставав перед знайомим у різних, часом найнесподіваніших іпостасях. Проте мало хто здогадувався, що під кожухом, фраком, а згодом – солдатською шинеллю крився інший, невідомий їм Шевченко.

Олійний автопортрет 1840 року доносить до нас неординарні душевні переживання і напружені роздуми молодого митця, якого хвилювали питання про життя і смерть, мінливе і вічне, про своє призначення. Пізніше у поемі «Тризна», присвяченій княжні Варварі Репніній, яка була закохана у поета, він напише такі рядки:

    Провидя жизни назначенье,
    Великий Божий приговор,
    В самопытливом размышленьи
    Он поднимал слезящий взор
    На красоты святой природы.
    «Как все согласно!», – он шептал
    И край родной воспоминал;
    У Бога правды и свободы
    Всему живущему молил […]
    О Боже! Сильный и правдивый,
    Тебе возможны чудеса.
    Исполни славой небеса
    И сотвори святое диво:
    Воспрянуть мертвым повели,
    Благослови всесильным словом
    На подвиг новый и суровый,
    На искупление земли,
    Земли поруганной, забытой,
    Чистейшей кровию политой,
    Когда-то счастливой земли.

Ця поема виявилася багато в чому пророчою, духовно-автобіографічною. Тривога за долю Батьківщини невдовзі зробила митця, у віці Христа (1847 року, коли Шевченка було заарештовано за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві, йому виповнилось 33 роки) знову соціально безправним і упослідженим. Соціально, але не духовно.

ЛАНДШАФТИ ТВОРЧОГО ДОСВІДУ

Монаршим присудом на нього було накладено покарання, якого не знайти у жодному із кіл Дантового пекла… «Бачити і не малювати це мука, яку може зрозуміти лише справжній художник», – писав засланий рядовим в Оренбурзький корпус, «со стражайшим запретом писать и рисовать», художник Тарас Шевченко. Проте він і писав, і малював. Оця фраза: «бачити і не малювати…», що вирвалась у нього в листі до Варвари Репніної, засвідчує, що живопис був для Шевченка не лише ремеслом – «хлібом насущним», але й не меншим покликанням, ніж поезія.

У «незамкненій тюрмі» за Уралом ним було створено, без перебільшення, шедеври пейзажного живопису, які у чомусь випередили свій час: «Місячна ніч на Косаралі», «Шхуни біля форту Косарал», «Пожежа в степу», «Каратау з долини Апазир» тощо. «Враження засліплюючого світла та блиску майстер створює завдяки найтоншому відчуттю тональних кольорових співвідношень. Іван Айвазовський, а слідом за ним Архип Куїнджі будуть вражати й інтригувати глядачів своїми місячними ночами, не знаючи про те, що Тарас Шевченко раніше вирішив аналогічне завдання, йдучи своїм шляхом», – відзначає відомий український мистецтвознавець Платон Білецький. До цього можна додати, що в порівнянні з ними Шевченкова легкість і сила світла, досягнуті мінімумом технічних засобів, залишаються неперевершеними.

Ще раніше Дмитро Антонович писав про виразні імпресіоністичні ефекти у Шевченка, зокрема – передачу пучка сонячного світла, що «з усією сліпучою силою розбивається» об великі площини чи пластичні маси. Знаний історик мистецтва дещо розгублено зазначає, що «Шевченко наближається до імпресіоністів, ніби простягає їм руку через голови грядущих натуралістів, але рішучого кроку не робить». Проте, уважно студіюючи Шевченкові акварелі періоду заслання, можна сміливо сказати, що митець, сам не помічаючи того, робить аж надто рішучий крок уперед. Ось ще одна замальовка, зроблена Платоном Білецьким, так би мовити, слідами творчих мандрів Шевченка Аральським узбережжям: «Нагромаджені тисячоліттями плити, гострі шипи відточених вітром і вологою піків, скелі, подібні мурам і баштам – природою створені руїни ніколи не існувалих замків та міст, пірамідальних гробниць та храмів, кам’яні масиви, що нагадують тварин допотопного часу, які сплять, але готові пробудитися – так і здається, що ніби неохоче підводяться їхні голови… Світ загадковий і лякаючий, особливо для того, хто споглядає його віч-на-віч. Світ, що попри все це невідворотно притягує людину якоюсь своєю чаклунською силою. Своєрідне причарування цього світу Шевченко відчув і втілив задовго до Костянтина Богаєвського і Максиміліана Волошина, які відкрили подібне у краєвидах південно-східного Криму». Тобто у цій експедиційній серії Шевченко «простягає руку» не так імпресіоністам, як майстрам одухотвореного краєвиду наступних часів: Куїнджі, Богаєвському, Волошину, Реріху – тим, хто володіє значною мірою узагальнення в передачі конкретного ландшафту, символізації його окремих, вузлових елементів, хто вміє передати пронизливий історичний настрій і за допомогою краси самого художнього матеріалу, його виражальних засобів прагне пробудити у глядача красиві і добрі почуття.

Т. ШЕВЧЕНКО. РОЗП’ЯТТЯ. СЕПІЯ Як художник, Шевченко на засланні працює переважно аквареллю, доводячи до віртуозності техніку володіння нею, при збереженні свіжості безпосереднього враження, яке кладеться в основу композиції. Художник використовує широкі тональні заливки, прописуючи поверху нюанси освітлення, стану атмосфери дрібним ритмічним мазком, що надає його аркушам мерехтливості, внутрішнього світіння. Це відчуття підсилюється тим, що Шевченко, моделюючи пластику натурних об’єктів, поруч із світлотіньовими переходами активно користується рефлексом. Таким чином досягається враження тонко матеріальності відтвореного у композиції краєвиду. «Без розумного осягнення краси людині не побачити всемогутнього Бога у найдрібнішому листочку найменшої рослини. Ботаніці й зоології необхідний захват, а інакше ботаніка і зоологія будуть мертвим трупом поміж людьми», – як ці слова Тараса Шевченка актуальні нині! Наскільки вони співзвучні сучасним етичним і естетичним шуканням. «А захват цей здобувається лише глибоким розумінням краси, нескінченності, симетрії та гармонії у природі». Це фрагмент з листа до Броніслава Залєського. Які теми для спілкування були між друзями, як вони далекі від усієї вульгарщини, що нині приписується Шевченку! «О, як би мені хотілося тепер поговорити з тобою про «Космос» (Гумбольдта) і послухати, як ти читаєш пісні Вайдейлоти».

В Аральській експедиції, а пізніше в Новопетрівському укріпленні з-під пензля Шевченка виходить і ціла низка жанрових робіт, позначених точністю етнографічних спостережень, лаконізмом композиції, сюжетними узагальненнями. Філософського звучання набувають дві окремі серії творів – «Сюїта самотності» та «Притча про блудного сина».

Дещо осібне місце у творчому набутку митця за десять невольничих років посідає композиція «Розп’яття». Задумана вона була спершу як ескіз розпису вівтарної частини костелу в Оренбурзі. Однак композиція була відхилена настоятелем храму з огляду на нетрадиційність. Шевченко, наслідуючи євангельський текст, розміщує обабіч здійнятого на хресті Спасителя страчених разом з ним на Голгофі двох розбійників. Прикметно, що Христу художник надає автопортретних рис.

ШЕВЧЕНКОВА «ВНУТРІШНЯ ЛЮДИНА»

Зображення побудовано на контрасті світла і тіні, доведеного у цій роботі до напруженого, смертельного протистояння. Постать розпластаного на хресті Ісуса являє собою майже суцільну світлову пляму на тлі «єрусалимського мороку», що заполонив весь простір картини. Ефект увиразнює фронтальне, із зовсім незначним ракурсним поворотом в три чверті, майже площинне потрактування Ісусової постаті. В тілі Христа із зверненими догори обличчям і долонями не відчувається земного тяжіння. Вона сприймається як суцільний згусток енергії Світла, що прагне у височінь. Введення у композицію постатей розбійників (проти чого і запротестував настоятель храму в Оренбурзі) теж було викликано не слідуванням букві тексту Євангелії, а обумовлене проблемою, яка хвилювала самого Шевченка. Нагадаємо, що за євангельською оповіддю один із розбійників, розіп’ятих поруч із Спасителем, несамовито ганив його, інший – щиро увірував і проникся співстражданням до невинно покараного Ісуса. На що Христос йому відповів: «нині будеш зі мною у Царстві Небесному».

Шевченко постійно звертається до теми морального падіння і духовного преображення людини. Тому і сюжет про розбійника, що стає святим, неодноразово варіюється в його літературних творах і епістолярії. Згадаймо хоча б поему «Варнак», де є дуже показовий у цьому плані епізод. Коли головному герою стає нестерпним його криваве ремесло і він виходить із Броварського лісу з ножем у халяві, «щоби зарізатись», то його погляду відкривається: «Святий Київ наш великий, мов на небі сяє…». І ця невимовно прекрасна картина робить моральний переворот в душі запеклого грішника. Коли ж «задзвонили в Києві тихо, як на небі», варнак іде до міста шукати людського правосуддя. Інтенція до преображення людини в Красі є домінантою Шевченкових творів. Він писав: «Коли б краса у всіх її образах бодай на половину людства мала свій благодатний вплив, тоді б ми швидко наблизилися до досконалості». Ця проблема з усією гостротою постане перед мислячою інтелігенцією пізніше – на межі ХIХ і ХХ століть, а Тарас Шевченко був тим, хто першим торував стежку до нового світовідчуття.

Прочитані під цим кутом зором його твори, як літературні, так і малярські, стають своєрідними віхами в осягненні духовного досвіду митця. Відомо, що Тарас Шевченко на засланні не розлучався із Біблією і навіть увіковічив її на одній із художніх робіт. Він уважно студіює працю середньовічного католицького письменника Томи Кемпійського «Наслідування Христу»; захоплюється творами Миколи Гоголя, називаючи останнього «істинним відателем серця людського». Шевченко так міг сказати либонь тому, що і сам здатен був сягнути глибин людського серця. Портрет же «внутрішньої Шевченкової людини», так само ії біографію, нам ще слід написати. Але для цього щонайменше необхідно наблизитися до Шевченкового «морального імперативу». Дійсно, чи багато хто з нас міг би сказати про себе словами Тараса Григоровича, коли б довелося пережити те, що пережив він за десять років солдатчини: «Тепер і лише тепер я цілком увірував у слово: «Любя наказую вы». Тепер лише молюся я і дякую його за те випробування, що його було дано мені. Воно очистило, зцілило моє бідне хворе серце. Воно відвело призму з очей моїх, крізь яку я дивився на людей і на самого себе. Воно навчило мене, як любити ворогів і тих, хто ненавидить нас. А цьому не навчить ніяка школа, крім тяжкої школи випробування і тривалої бесіди із самим собою. Я тепер почуваюся якщо не досконалим, то принаймні бездоганним християнином. Як золото з вогню, як дитина із купелі я виходжу із темного чистилища, щоби почати новий благородний шлях життя. І це я називаю істинним справжнім щастям. Щастям, якого шатобріанам і уві сні не побачити».

Знайомство з оригіналами Шевченкових творів, представлених у Національному музеї Тараса Шевченка, – це ще одна можливість опромінитися світлом Шевченкової душі і відчути ту силу, що допомагала йому пройти всі кола Дантового пекла, не дозволивши «гіркому досвідові» понівечити «залізними пазурами» свого духовного обличчя.

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

Микола СКИБА, аспірант кафедри етнології історичного факультету КНУ ім Т.Г. Шевченко