Сергій Грабовський - Україна Incognita
Україна Incognita » Сторінка авторів » Сергій Грабовський
Сергій Грабовський
Якимось дивом Платонов не був заарештований ані в 1931-му, ані в 1937-му. Проте репресій йому уникнути не вдалося: періодично твори письменника заборонялися до друку та вилучалися з бібліотек, а у травні 1938-го був заарештований п’ятнадцятирічний син письменника. Завдяки клопотанням колег-літераторів (які не побоялися звернутися до Сталіна та Берії), восени 1940 року син Платонова повернувся додому тяжко хворим на туберкульоз (у 1943-му він помер). І водночас творчість як «ідейно шкідливу» Платонова вкотре розглянули у ЦК ВКП(б) і вкотре заборонили йому друкуватися…
Уродженець Полтави, спадковий дворянин, випускник Першої чоловічої київської гімназії Анатолій Луначарський, як і чимало його однолітків, ще наприкінці ХІХ століття став прихильником ідей марксисту. Він то входив до більшовицької партії, то виходив із неї, остаточно прилучившись до партії Леніна разом із Троцьким улітку 1917-го. Був наркомом освіти (а фактично – ще й культури) радянської Росії з моменту жовтневого перевороту і до «року великого перелому», року колективізації та розкуркулення – 1929-го.
Як оцінити цю акцію? Наявні два варіанти: вияв банального невігластва чи принципової симпатії до російської монархії. А можливо, гримуча суміш першого і другого. Хтось може сказати: перейменування ухвалене на виконання закону про декомунізацію. Але ж при чому Софія Перовська, як й інші учасники й керівники організації «Народна воля», яка діяла на зламі 1870—1880-х років, до комунізму?
Одразу після захоплення більшовиками влади «біла» преса почала стверджувати, що революція в Росії була справою євреїв. І не лише жовтневий переворот, а й скинення царя — то їхня справа, наполягали найрадикальніші публіцисти. Потім ці тези підхопили впливові білоемігрантські кола; їх продукують і чорносотенці в сучасній РФ. Не оминули такі настрої й Україну: і в 1930-х вони були відчутні, й пізніше — аж до наших днів, коли деякі публіцисти, які вважають себе великими українськими патріотами, стверджують: у 1918—1938 роках радянська Україна була такою собі «жидівською державою», де порядкували «сіоністи», «юдо-нацисти» та різного ґатунку «єврейські попихачі».
У першій половині ХХ століття Польща пройшла складні та трагічні шляхи. Спочатку вона була роздерта на частини між трьома імперіями, але нескорена, налаштована на відновлення незалежності, з іміджем «розіп’ятого Христа Європи». Потім постала відновлена Польська держава, друга Річ Посполита. І практично одразу вона заявила про себе як про претендентку на роль лідера Центрально-Східної Європи з типово імперіалістичними замашками, двічі — у 1922 і 1938 роках — анексувавши чужі території.
Хто тільки не писав і не пише історію України! Раніше на роль монополіста претендувала Москва, тепер же, крім Путіна й Жириновського, заповзялися робити це всі охочі: польський парламент, президент Ізраїлю і, нарешті, міністр закордонних справ Німеччини Франк-Вальтер Штайнмайєр.
Спочатку – дві розлогих і вельми красномовних цитати (перша взята з перекладеної з польської книги спогадів, яка дивом з’явилася у Москві в останній рік перебудови, а друга – з надрукованих у Львові на початку 2000-х воєнних мемуарів, написаних російською).
І серед політиків, і серед інтелектуалів України вистачає тих, хто не вважає потрібним узагалі якось реагувати на резолюції Сенату та Сейму Польщі щодо «вшанування жертв геноциду (термін ludobojstwie перекладається саме як геноцид, і не інакше), вчиненого українськими націоналістами щодо громадян Речі Посполитої під час Другої світової війни. Мовляв, то історія... То минуле... То політичні ігрища... То не має стосунку до сьогодення... То посварить нас із нашими головними союзниками у Європі... В жодному разі не можна якось різко поводити себе з поляками — і так далі, і таке інше.
Парадокс, але факт: відроджена наприкінці Першої світової війни Польська держава, яка була до цього розчахнута між трьома імперіями й у двох із них (Російській і Германській) являла собою об’єкт колонізації, одразу ж сама розпочала колоніальні війни задля приєднання територій сусідніх народів. Власне, одна з цих воєн – з Україною за Галичину – розпочалася ще до офіційного проголошення незалежності другої Речі Посполитої 7 листопада 1918 року, інші – дещо пізніше, а наміри створення центральноєвропейської колоніальної супердержави аж ніяк не приховувалися.
У радянський час про Левка Мацієвича воліли не згадувати, а якщо й згадували — то скоромовкою, лише як про військово-морського інженера й авіатора. Натомість в останні десятиліття ця непересічна постать обросла численними міфами.
Що ж, для росіян війна з нацистською Німеччиною справді почалася того дня, про який співалося в цій колись популярній пісні. Для українців же вона розпочалася майже на два роки раніше — коли так само на світанку 1 вересня 1939 року німецькі літаки бомбили Львів та інші міста Галичини й Волині. Далі українці у складі різних армій продовжили війну з нацистами на Заході. А на власне українських теренах вона стала фактом теж раніше, ніж у Росії — тоді, коли розпочалася «зачистка» майбутнього театру воєнних дій...
Про шлях двох тоталітарних соціалістичних держав до війни між собою і про перебіг цієї війни в останні десятиліття сказано та написано стільки справді наукових розвідок і популярних статей і книг, що, здавалося б, усі крапки над "і" мають бути розставлені. Проте – ні! Сталінські історичні міфи досі чинні; вони існують не тільки у масовій свідомості, а й у текстах деяких серйозних авторів, дещо трансформуючись відповідно до поточного моменту.
Говорячи про родину Антоновичів, зосередимося передусім на чільній для кількох поколінь цієї родини царині зацікавлень — на історичній науці, отже, на Антоновичах-істориках, тільки побіжно торкаючись інших їхніх сфер активності. Адже Україна не знає другої такої родини, як Антоновичі, яка впродовж кількох поколінь робила значний внесок у вітчизняну науку.
Львів‘янина за народженням (сталося це 12 вересня 1921 року), лікаря за освітою і польського достойника культури за родом діяльності Станіслава Лема завжди вважали не лише письменником, а і філософом та футурологом. В останні десятиліття його життя – навіть передусім філософом та прогнозистом. Але навряд чи можна загнати творчість Лема та його спадщину до якоїсь однієї наперед визначених рубрик, як це нерідко робиться зараз: у гуманітарній науці – постмодерн або модерн, у красному письмі – екшн або сайенс фікшн. І так далі. Кожному – по рубриці, по футляру.
Головна теза статті винесена в її перші ж рядки – не можна ставити Україну в ситуацію вибору – ЄС чи Росія. А далі йде аргументація цієї тези. Мовляв, чинний президент Європейської комісії Жан-Клод Юнкер заявив, що Україна не має шансів у найближчі 20-25 років стати членом Євросоюзу й НАТО. І це попри те, що Брюссель обіцяв українцям членством у разі, якщо вони виконають Копенгагенські критерії вступу, а під тиском Сполучених Штатів їхні союзники погодилися розглядати як довгострокову мету включення України до Альянсу.
Чи не весь інтелектуальний пострадянський простір обговорює у ці дні слова «верховного стерха» Росії Путіна В.В., який виступив у новій ролі — фахівця з ленінської спадщини, теоретичної та практичної. Ламаються полемічні списи, будуються ті чи інші теоретичні конструкції, лунають офіційні та неофіційні коментарі російських посадовців...
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар