Сергій Шебеліст - Україна Incognita
Україна Incognita » Сторінка авторів » Сергій Шебеліст
Сергій Шебеліст
У ХІХ столітті в Російській імперії монументи зводили тільки дуже заслуженим людям. На увічнення в камені чи бронзі могли претендувати хіба що монархи, рівноапостольні князі, які хрестили Русь, славетні полководці або дуже видатні митці на зразок Олександра Пушкіна та Миколи Гоголя, котрого вшановували, звісно, як російського літератора. Також тоді любили ставити пам’ятники на честь історичних подій, наприклад, із нагоди сторіччя перемоги російської зброї в Полтавській битві чи на місці відпочинку Петра І в Полтаві.
Декомунізація міського простору – це, певно, стонадцяте питання, котре хвилює полтавську владу. Черговим свідченням її байдужості до згаданої проблематики стала реакція мера Полтави Олександра Мамая на ініціативу перейменувати вулицю Паризької Комуни на Героїв Крут. «Доки я буду міським головою, я на сесію зроду не винесу питання про перейменування жодної вулиці. Крапка», – рішуче заявив градоначальник із «професійної» команди Партії регіонів, який уже звично вважає подібні розмови «100% політикою». Мамай стверджує, що, наприклад, вирішення питання про встановлення багатостраждального пам’ятника гетьманові Мазепі – це «не його рівень», а компетенція президента і парламенту. Щоправда, міський голова в не в усьому такий «тому що послідовний» і категоричний. Він проти перейменувань, але не проти того, щоб нові вулиці називали на честь тих таки Героїв Крут чи Мазепи. Втім, на карті міста райони нової забудови з’являються не надто активно. Відтак і виразно українських вулиць у Полтаві навряд чи побільшає у найближчій перспективі.
Свято-Успенський кафедральний собор багато чого побачив і пережив за свою понад трьохсотрічну історію, однак вистояти в добу комунізму йому не вдалось. У 1934 року його зруйнували, і чи не єдиним нагадуванням про колишню велич була чудом збережена соборна дзвіниця. Нове життя храм на Івановій горі, неподалік садиби Котляревського, отримав на початку 1990-х, а остаточно постав із руїн у травні 2011 року.
Намагання інтегрувати Україну в простір «Русского мира» все ніяк не припиняються. Промовистою ілюстрацією цього процесу стала нещодавня поява кількох «цікавих» білбордів уздовж полтавської ділянки траси Київ — Харків. На них зображений останній російський монарх Микола ІІ і винесений багатозначний напис «Царь-батюшка, прости». Власники рекламних площ не називають журналістам замовників цього «креативу», посилаючись на комерційну таємницю, проте є деякі припущення, що за ним можуть стояти православні організації та громади. До речі, схожа «соціальна реклама» трапляється вже не вперше. Торік навесні в Києві та Одесі з’явилися білборди з фото царської родини і вибачальним слоганом «Прости нас, Государь, заблудших чад своих и за нас помолись перед Богом!». Отже, це далеко не випадковість і не самодіяльність. Бо невже можна серйозно повірити в те, що таким чином незалежна Україна готується до відзначення 400-річного ювілею дому Романових 2013-го?
Ще зовсім недавно, буквально років п’ять тому, вітчизняні експерти прогнозували і навіть упевнено стверджували, що шосте скликання Верховної Ради стане для Комуністичної партії України останнім. Але, як показав подальший розвиток подій, ці передбачення виявилися занадто оптимістичними. Комуністи зовсім не збираються на «політичну пенсію» чи, тим більше, на оспіваний класиком «смітник історії». Швидше навпаки — нині вони переживають черговий злет виборчої популярності й мають усі шанси збільшити своє представництво в наступному парламенті, хоча повторити 20%-й результат 2002 р. їм уже, звісно, не вдасться.
Ще зовсім недавно, буквально років п’ять тому, вітчизняні експерти прогнозували і навіть упевнено стверджували, що шосте скликання Верховної Ради стане для Комуністичної партії України останнім. Але, як показав подальший розвиток подій, ці передбачення виявилися занадто оптимістичними. Комуністи зовсім не збираються на «політичну пенсію» чи, тим більше, на оспіваний класиком «смітник історії». Швидше навпаки — нині вони переживають черговий злет виборчої популярності й мають усі шанси збільшити своє представництво в наступному парламенті, хоча повторити 20%-й результат 2002 р. їм уже, звісно, не вдасться.
Поява на розкладках київського шкільного ярмарку зошитів із зображенням «гламурних диктаторів» Леніна і Сталіна не лише продемонструвала глибину абсурду, в якому живе українське суспільство, але й укотре нагадала, що подібні випадки – далеко не поодинокі. Так, Полтавська кондитерська фабрика вже давно випускає цукерки і шоколад «Полтава», на обгортці яких розміщений фрагмент діорами «Полтавська битва», створеної 1959 р. художниками студії імені Грекова Міністерства оборони СРСР, із російським царем Петром І на білому коні. Жодних подібних солодощів з використанням образів українського гетьмана Івана Мазепи і шведського короля Карла ХІІ кондитери досі не виробляють, хоча напередодні 300-річчя баталії вони виготовили шоколад «Полтавська битва»… з Богданом Хмельницьким, який не має стосунку до цієї події, адже він помер ще 1657 р.
На відміну від більшості східноєвропейських і частини пострадянських країн, які також донедавна перебували в бараках соціалістичного табору, Україна за понад 20 років незалежності так і не змогла рішуче порвати з тоталітарною радянською спадщиною - ні інституційно, ні ментально, ні символічно. Більшість державних установ залишилися не реформованими, на керівних посадах досі перебувають вихідці партійної номенклатури й комсомолу, практично позбавлені сентиментів до національних цінностей, а міста й села все ще рясно всіяні пам’ятниками більшовицьким вождям і назвами вулиць на честь діячів, більшість з яких затято боролися проти української самостійності. І це значною мірою пояснює, чому нас поки що не пускають в Європу.
Правляча нині команда завжди позиціонувала себе як «досвідчених управлінців» і «міцних господарників», які здатні «покращити життя вже сьогодні» та «подолати руїну», що залишили їм у спадок бездарні помаранчеві попередники. Акцентування уваги на вирішенні накопичених соціально-економічних проблем, на думку «Регіонів», мало б створити їм імідж прагматичних політиків і гарантувати підтримку реформ з боку суспільства, втомленого від нескінченного політичного протистояння. Ба більше, щоб заручитися симпатіями чи бодай часткою лояльності громадян, соратники Президента Януковича навіть пообіцяли накласти негласний мораторій на питання, що розділяють країну. Але, як невдовзі з’ясувалося, далі красивих і шляхетних декларацій справа не пішла.
Умови, в яких існує українське книгодрукування і книгорозповсюдження протягом останніх двадцяти років, складно описати в оптимістичних барвах, зважаючи на досить проблематичну ситуацію в цій галузі, позбавленої не те що державного протекціонізму, але й сякого-такого сприяння. Тішитися подібною «увагою», звісно, важко, проте часом і це видавалося певним здобутком: якщо влада й не допомагала видавцям і дистриб’юторам, то хоча б їм не заважала. Утім, навіть таке «досягнення», схоже, невдовзі згадуватимуть із ностальгією, адже Мінфін і Державна податкова служба нещодавно проанонсували ініціативу обкласти вітчизняну книгу податком на додану вартість.
Передвиборчі маніпуляції мовним питанням за час минулих кампаній стали настільки банальними, що, здавалося, серйозні політичні сили, які претендують на загальнонаціональний, а не регіональний статус, нарешті перестануть ним спекулювати і продемонструють суспільству свою мудрість і готовність до компромісу. Однак, як засвідчили нещодавні події в парламенті та поза ним, ситуація з вирішенням цієї проблеми далека від розв’язки. Партія регіонів, що нахабно, без обговорення, внесення поправок і належного спротиву опозиції, проштовхнула проект Колесніченка – Ківалова, не збирається зупиняти свій «бульдозер» і домагатиметься, щоб проголосований із численними порушеннями «закон» набув чинності.
Поява в 1997 році київського часопису «Критика» ознаменувала дедалі виразніше прагнення української інтелектуальної спільноти створити концептуально нове гуманітарне видання міждисциплінарного спрямування, котре б відповідало світовим стандартам якості, фаховості та впливовості. «Неприхованою моделлю для «Критики» є такі публікації, як «The New York Review of Books» і «The Times Literary Supplement», – зізнавалися творці часопису в редакційній статті «Критика: для чого? для кого? і яка?». – Особливо приваблює в них поєднання професійного, широко поінформованого, виваженого аналізу з тонким, гнучким, не академічно-сухим есеїстичним стилем. Такий стиль аналізу та дискусії зумовлюється, великою мірою, самою гамою порушуваних тем та дисциплін і, мабуть, передусім самою автурою. Бо для «Критики», як і для згаданих західних публікацій, першочерговою цінністю є відкритість та сміливість процесу осмислення, тимчасом як усяка шаблонність та групівщина лише б заперечували її основну ціль».
Майже щоразу, коли на обрії майорять чергові або позачергові вибори, політичні сили націонал-демократичного й націоналістичного спрямування починають об’єднуватися та створювати українську правицю. Але, як свідчить сумний досвід, нічого доброго, потужного і довготривалого з такої консолідації зазвичай не виходить. На виборах 2002 року одна частина правих (НРУ, УНП, КУН) увійшла у Блок Віктора Ющенка «Наша Україна», інша (УРП і УНП «Собор») – приєдналася до Блоку Юлії Тимошенко, який сформували лівоцентристські «Батьківщина» й УСДП. Себто, класичні націонал-патріоти були представлені в цих опозиційних антикучмівських альянсах лише на рівні вкраплень і достатньо вагомої ролі не відгравали, на відміну від зоряних часів боротьби за незалежність на межі 1980-х – 1990-х, коли «жовто-блакитна» меншість з Народної Ради нерідко задавала тон «червоній» більшості.
Боротьба з «петлюрівщиною» як удосконаленою версією «мазепинства» і натхненницею «бандерівщини» була одним із провідних напрямків діяльності радянської пропаганди і тодішніх силовиків. Придушення активістів і прихильників українського самостійницького руху тривали впритул до розпаду СРСР. Навіть у добу пізньої перебудови, яка начебто лібералізувала комуністичний режим, міліціонери все ще розганяли зібрання «націоналістів», як це, зокрема, відбувалося навесні 1990-го в колисці «петлюрівщини» Полтаві.
Літературно-художні, мистецькі й культурологічні видання, погодьмося, навряд чи можуть конкурувати з масовою оперативною періодикою за показниками накладів, реклами, фінансового забезпечення і мережі розповсюдження. Але ці «товсті» журнали, як ще називають гуманітарну пресу, теж мають свої переваги, хоча вони, можливо, й не надто помітні на перший погляд. Так, вони розраховані на відносно вузьке коло читачів (кілька тисяч або навіть і сотень), однак саме ця аудиторія є найбільш соціально активною, мислячою і креативною частиною суспільства.
Автор антології «Легенди химерного краю» (2004) Олександр Євтушенко влучно зауважив, що українським є не лише вареники, гопак і писанки, але й рок-музика. Увібравши в себе традиції західної культури, вона змогла сформувати власне обличчя з місцевим колоритом («рок української вдачі») й кількома більш-менш потужними осередками творчої активності. Мабуть, найпомітніші серед них – Дніпропетровськ, Донецьк, Івано-Франківськ, Київ, Львів, Одеса й Харків. Хоча, зрозуміло, що рок-н-рольна мапа України не обмежується лише ними, бо час від часу заявляють про себе й інші міста, які претендують на славу коли не «Мекки року», то бодай «маленького Ліверпуля» – за аналогією з батьківщиною «бітлів». На думку деяких музичних оглядачів, за це звання може позмагатися і Полтава.
«Я є загадкою для всіх», – колись так сам про себе написав Микола Гоголь. І справді, навіть через століття він залишається однією з найбільш магнетичних і загадкових постатей світової культури. Суперечки про природу гоголівського таланту тривали ще за життя письменника, й уже тоді вони не відзначалися одностайністю. Одні критики могли захоплюватися творчістю Гоголя, але з дистанцією ставилися до нього як до особистості. Інші – визнавали петербурзькі повісті та водночас не могли сприйняти його українських оповідань, всієї цієї миргородсько-сорочинсько-диканьської епопеї, що живе й донині.
Письменники, історики, культурологи і філософи нерідко називають Полтавщину «духовною столицею», «серцем України» або ж «ментальним, ландшафтним і лінгвістичним еталоном українства». З усіма цими твердженнями у принципі можна погодитися, щоправда, з певними застереженнями. Навіть не особливо ретельний погляд на місцеву топоніміку й монументалістику доводить, що цей, можливо, найбільш український край не поспішає прощатися з імперсько-совєтською спадщиною, відбитою у численних пам’ятниках на честь переможців Полтавської битви 1709 р. і в «комуністичних» назвах вулиць
Опублікована 1998 року в Польщі й перекладена 1999-го в Угорщині книжка «Пан Петлюра?» Анджея Станіслава Ковальчика нарешті прийшла і до українського читача, який цікавиться історичними подіями доби національно-визвольних змагань 1917-1920 рр., а також діяльністю і подальшою долею їхніх провідників, зокрема Симона Петлюри. Серед усіх лідерів Центральної Ради та Директорії УНР він був, мабуть, найбільш яскравою, харизматичною і авторитетною постаттю. «Один козак із мільйона свинопасів», - писав про нього у «Щоденниках» академік Сергій Єфремов
Прихильники Союзу й досі не можуть змиритися з фактом розпаду їхньої великої соціалістичної Батьківщини, щиро вважаючи це «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття» і глибокою особистою драмою, спланованою зловорожим Заходом та його вірними місцевими посіпаками, які довели колись багату республіку до зубожіння. Самостійницьки налаштовані громадяни навпаки – зітхають із полегшенням і радістю, адже навіть найсміливіші борці з «імперією зла» не сподівалися, що вона впаде ще за їхнього життя, а на її уламках постане вільна Україна з усіма належними й донедавна крамольними атрибутами
Завдяки зусиллям радянської пропаганди, дипломатії та закордонної агентури демонізація постаті Симона Петлюри видалася надзвичайно успішною, адже негативний образ головного отамана Армії УНР міцно вкоренився у головах цілих поколінь, причому не тільки на теренах колишнього СРСР, але й далеко за його межами. Прізвище Петлюри (чи як би сказали булгаковські білогвардійські герої, «Петурри») на довгі роки стало синонімом «погромника», «націоналіста» і, ясна річ, «зрадника». Таким чином, склав компанію ще одному вітчизняному «антигерою» гетьманові Мазепі, до яких згодом приєднався лідер ОУН Бандера. Саме так – «мазепами», «петлюрами» і «бандерами» – недоброзичливці зневажливо називали й досі називають усіх, хто є носієм бодай найменших незалежницьких проукраїнських симпатій і настроїв
Напередодні Дня української мови ансамбль парламентських «піаністів» за помахом руки всім відомого «диригента» ухвалив чергове провокаційне рішення. Внісши поправки до Закону «Про телебачення і радіомовлення», народні депутати зменшили обов’язкову квоту національної аудіовізуальної продукції з 50 % до 25 %
Метафора «двох Україн» за останні двадцять років зробила буквально приголомшливу кар’єру, еволюціонувавши від загалом безневинного публіцистичного звороту до небезпечного пропагандистського штампу. Експлуатація цього поняття досягла апогею в період президентських перегонів-2004, коли з подачі спритних політтехнологів у суспільну свідомість інтенсивно закидали твердження про разючу відмінність між Сходом і Заходом країни, російськомовними й україномовними громадянами, «біло-блакитним» інтернаціоналістами і «помаранчевими» націоналістам
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар