Сергій Павленко. Військо Карла ХІІ на півночі України - Україна Incognita
Україна Incognita » TOP-книг, які варто прочитати » Сергій Павленко. Військо Карла ХІІ на півночі України

Сергій Павленко. Військо Карла ХІІ на півночі України

Як окремій людині властиво згадувати поворотні моменти життя, знову й знову подумки повертаючись до використаних або упущених можливостей (а може, ту чи ту дію варто було б зараз переграти?) — так і цілій національній спільноті було б не зайве «активовувати» пам’ять народу, цей невичерпний ресурс колективної мудрості, заради вивчення і розуміння критично необхідних уроків життя не індивідуального, а національного. Власне, для українців таким вкрай потрібним уроком є, та, мабуть, ще доволі тривалий час будуть, переломні події 1708 — 1709 років, пов’язані з військово-політичним союзом шведського короля Карла ХІІ і гетьмана Івана Мазепи — відчайдушною спробою звільнити нашу землю від московської тиранії — та, зрештою, полтавською катастрофою... Розібратися в тому, якою є причина саме такого, а не іншого перебігу подій, значить, набути справжнього «стереоскопічного» бачення історії, позбавленого жодного примітивізму, політичної кон’юнктури, спрощеного підходу на догоду невибагливому читачеві.

Цю воістину непросту місію взяв на себе знаний мазепознавець, доктор історичних наук Сергій Павленко. Його нова книга «Військо Карла ХІІ на півночі України», щойно випущена видавничим домом «Києво-Могилянська академія», побудована як гостросюжетна, захоплива розповідь: ось шведські частини на чолі з непереможним королем Карлом ХІІ вступають на територію Гетьманської України, Карл розраховує на підтримку Мазепи (і не тільки персонально гетьмана, але й усієї волелюбної «країни козаків»), на його військо, його ресурси, на те, що Україна повстане проти деспотії Петра... І як же розвивалися події далі? Головне, чому вони розвивалися так? При усій захопливості викладу Сергій Павленко залучає до своєї розповіді, без перебільшення, кількасот історичних документів і джерел (реляції, листи, щоденники, спогади учасників подій — зберігаючи, зауважимо, належне критичне ставлення до них, — твори істориків ХVIII, ХІХ, ХХ та ХХІ стст., українських, російських, польських, шведських, німецьких, французьких, присвячені Мазепі, Петру І, Карлу ХІІ...).

До речі, щодо французьких учених. Внизу, в примітках, «дрібним курсивом», на сторінці 32 (а книга така, що читати оці примітки теж треба!) Сергій Павленко наводить промовисту цитату з Вольтера (Франсуа Марі Аруе, 1694—1778) з його праці «Історія Російської імперії за Петра Великого» (ця Вольтерова робота, як і його ж «Історія Карла ХІІ», на превеликий жаль, дуже мало відома у нас в Україні). Уславлений француз, зокрема, писав, що Карл ХІІ «не дізнався належним чином, чи насправді Мазепа здатен дотриматися всіх своїх обіцянок, чи користується цей козак достатньою підтримкою, щоб підняти геть усю свою націю, яка поважає лише саму себе (! — І. С.), чи матиме він достатньо військових сил, якщо все піде шкереберть, якщо Мазепа залишиться без прибічників і без влади. Він (Карл ХІІ. — І. С.) покладався цілком на свою хоробрість і долю».

Так вважав Вольтер (звісно, за всієї всесвітньої слави філософа зовсім не обов’язково з ним погоджуватись). Але залишається питання: чому Мазепа не зміг мобілізувати достатню підтримку, «щоб підняти геть усю свою націю, яка поважає лише саму себе»? Що, власне, стало основною причиною поразки війська Карла ХІІ в Україні? Тут немає й не може бути жодного вичерпного і простого, «чорно-білого» пояснення. І автор, розгортаючи перед нами динамічний сюжет реальних подій 1708—1709 рр. (цей сюжет відтіняють стислі, «пружні» назви розділів: «Поворот», «Початок Союзу», «Опора на страх і прокляття», «На зимових квартирах», «Війна без правил», «Перемоги та поразки», «Після війни»), прагне відтворити багатогранну, багатокольорову панораму історії — а історія завжди є багатогранною.

Але особливу вагу привертає назва одного з розділів: «Опора на страх і прокляття». Тут одним із вирішальних моментів (хоча, можливо, й не єдиним) стало взяття військами Меншикова Батурина 1 листопада 1708 р., тобто буквально за тиждень після з’єднання Мазепи та Карла ХІІ, і тотальне винищення усіх без винятку мешканців гетьманської столиці, включно зі старими, жінками й немовлятами (до речі, Сергій Павленко присвятив цій трагедії змістовну статтю, опубліковану у «Дні» восени 2008 року — до 200-річчя Батуринської катастрофи). Цей справжній акт геноциду, що став можливим завдяки в тому числі й зраді нашого «землячка» Івана Носа (ніколи не забуваймо про це!), мав дуже чітку мету: застрахати терором (державним, як і ХХ столітті, як і зараз) українське суспільство, показати, що всіх непокірних чекає люта, жорстока смерть. Це великою мірою (хоч і не повністю!) вдалося, що й визначило підсумок боротьби.

Сергій Павленко цілком доречно цитує знамениті слова Мазепи, мовлені до найближчих соратників: «Пред Всеведущим Богом протестуюся и на том присягаю, что я не для приватной моей ползы, и не для вышших гоноров, не для большаго обогащения, а ни для иных яковых нибудь прихотей, но для вас всех, под властию и реиментом моим зостаючих, для жон и детей ваших, для обшего добра матки моей отчизны бедной Украйни, всего войска Запорожского и народу Малороссийского, и для подвышшеня и разширеня прав и волностей войсковых, хочу тое при помощи Божой чинити, чтоб вы, з жонами и детми, и отчизна с войском Запорожским так от Московской, як и от Шведской сторони, не погибли». Але ключова, фундаментальна обставина полягала, мабуть, у тому, що не вся без винятку старшинська козацька еліта згуртувалася навколо Мазепи в умовах страшної війни (далися взнаки і страх перед Петром, і вагання, і навіть кар’єристські міркування), так само як і далеко не всі «посполиті» (козаки, селяни, міщани) зрозуміли мотиви дій гетьмана (бо не могли забути, що він впродовж 20 років перед цим вірно служив Москві). Оце все й відіграло фатальну роль.

Цінність праці Сергія Павленка (500 сторінок особисто автор цих рядків прочитав «на єдиному диханні») ще і в тому, що автор є цілком переконливим у критиці задавнених історичних стереотипів (хай навіть «поважних», «загальновизнаних») або, тим більше, тенденційних проімперських історичних схем. Так, автор принципово не згоден із відомим концептом «антишведського партизанського руху в Україні», «терору шведів проти населення», «народної війни в Україні проти шведів» — і все це ґрунтовно й аргументовано. Піддає сумніву С. Павленко і твердження академіка П. Толочка щодо того, що «обрання І. Скоропадського гетьманом (після анафеми Мазепі та усунення його від влади. — І. С.) підтримали миргородський полковник Д. Апостол, корсунський — А. Кандиба, компанійський — Г. Галаган, генеральний хорунжий І. Сулима». Як вони могли це зробити, запитує С. Павленко, якщо під час виборів у Глухові 6 листопада 1708 року ці старшини перебували у таборі Мазепи? А щодо «народного спротиву» українців королю Карлу ХІІ, то автор цілком підтримує ту точку зору, що головними «антишведськими партизанами» були російські війська та українські козаки нового проросійського гетьмана Івана Скоропадського...

Окреме цікаве питання — це реальні втрати сторін, особливо шведів, під час бойових дій. Сергій Павленко слушно закликає до цілковитої обережності при користуванні відповідними історичними джерелами, а надто московськими. В останніх ці втрати завищені й перебільшені дуже суттєво — є всі підстави так стверджувати. Адже тогочасна (і не лише тогочасна) практика складання реляцій та донесень монархам і командувачам була, дуже м’яко кажучи, не вільною від перебільшення у кілька разів утрат противника, аби виставити себе у позитивному світлі. Достатньо вказати, що показники втрат шведів після Полтави були, згідно з московськими джерелами (кількома їх «редакціями»), доволі різними — 8619 солдатів або ж 9234, що дає підставу засумніватися, чи були ці втрати в такому обсязі взагалі. Майор, секретар польової канцелярії Карла ХІІ Пітер Шенстрем у своїх спогадах слушно відзначав: «Зауважу, як мало можна вірити звісткам, які поширюють наші противники і які нас обурюють, коли ми дивимося газети та бюлетені того часу, і перш за все щодо підрахунків втрат, які були здійснені росіянами і які всі були просякнуті самохвальством. Якби те, що вони писали, відповідало дійсності, то до битви під Полтавою не дожив би жоден швед, хай на той час уся наша армія налічувала б сто тисяч осіб. Звідси ми маємо зробити висновок, що не можна вірити жодному слову з тих, які московіти поширювали про нас упродовж усієї війни, а особливо щодо обставини битви під Полтавою». Ось так!

***

В історії нічого не минає марно. І чудовим резюме книги Сергія Павленка є його слова про мазепинців: «Посіяні ними зерна сумнівів щодо залежного стану Гетьманщини, необхідності перемін, незважаючи на жорстоке придушення повстання 1708—1709 років, найсуворіше винищення будь-яких інформаційних носіїв про задуми його поводирів, проростали час від часу через роки, десятиліття, століття життєдайними паростками пробудження нації. Без повстання мазепинців, яке, мов дзвін, сколихнуло буття України, дуже важко уявити рух за її волю».

Ігор Сюндюков

   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар