Самотній острів - Україна Incognita
Україна Incognita » Маршрут №1 » Самотній острів

Самотній острів

Людмила Засєда

Шукати таємні покинуті стежки, колишні сходи, що не ведуть нікуди, тихі руїни, які, втім, своєю присутністю підтверджують, що тут було життя, часто вельми строкате, і все це стало настільки звичним, що останнє непомітно немовби переросло у фон для задвірок. Явний перекіс намітився, загальмувати чи що із захватами від похмурих лісів безлюддя, подумала, і запитливо поглянула на напарника. Сергій відразу вловив і схвально кивнув: значить, йдемо шукати сьогоднішній день, а вчорашній — наче на закуску. І ось вже третю годину блукаємо територією Національного комплексу «Експоцентр України», прагнучи вивернутися з обіймів пивного фестивалю, який шумів, співав, їв і, звичайно, пив і пив різносюжетне пиво. Музика заважала почути один одного, й ми, до того ж, не шанувальники пива, ось і почали відсовувати себе все далі й далі від карнавального майданчика, хоч заради справедливості варто сказати, що продавці, щоправда, далеко не всі, старанно готувалися, хотіли привнести більше веселощів, але ціни багатьох відлякували, все ж на тлі шикарного поросяти на рожні із задоволенням фотографувався багато хто, але не помітила, щоб замовляли. Галаслива прогулянка нас дещо попресувала, але ж ми знали, що простори тут — безсмертні.

РІШЕННЯ ПРО СПОРУДЖЕННЯ В КИЄВІ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОЇ, ЯК ЇЇ ТОДІ НАЗИВАЛИ, ВИСТАВКИ, НА ЗРАЗОК МОСКОВСЬКОЇ, БУЛО УХВАЛЕНО У ТІЙ ЖЕ МОСКВІ 1949 РОКУ. А 1952-ГО РОЗПОЧАЛОСЯ МАСШТАБНЕ БУДІВНИЦТВО. УРОЧИСТЕ ВІДКРИТТЯ ВИСТАВКИ ДОСЯГНЕНЬ У НАРОДНОМУ ГОСПОДАРСТВІ УКРАЇНИ ВІДБУЛОСЯ 6 ЛИПНЯ 1958 РОКУ

До речі, за даними 1984 року площа колишньої ВДНГ — 325 га, а останні зі знайдених дані вже скромніші — 280 га. Хтось, навіть без будь-яких імен, зрозуміло хто, вже відкусив шматочок окрайця. Вельми вагомий. Всі ми знаємо — спокійним апетитом люди зі списку першої лінії не грішать. Відзначила, що свій записник навіть не відкрила, та й що записувати, якщо основні сюжети й відновлювати в пам’яті немає потреби — вони ніби присмачені спогадами, підсолені подробицями, приправлені ароматним соусом із репортерських зустрічей. Із спогадів киян найяскравіше запам’яталися життєрадісні люди того часу, які любили тут відпочивати сім’ями, особливо у вихідні. Мальовничі зелені простори виставки, яскраві павільйони, хай дуже парадно нарум’янені, але все таки були вони по-своєму комусь цікаві, а рекорди різних галузей господарства вселяли упевненість у завтрашньому дні.


ЦІ ФОТО ЗРОБЛЕНІ САМЕ В ТОЙ ЧАС. НА ЗНІМКУ З ЛІТАКА ВИДНО, ЩО ВИСТАВКУ ЩЕ НЕ ВІДКРИТО, ДЕІНДЕ ТРИВАЮТЬ ЗАВЕРШАЛЬНІ РОБОТИ, БЕЗЛЮДНО. А НА ДРУГОМУ ФОТО ВЖЕ МОЖНА СПОСТЕРІГАТИ ВІДВІДУВАЧІВ У ХАРАКТЕРНОМУ ДЛЯ КІНЦЯ 50-Х ОДЯЗІ, А НА ТРЕТЬОМУ — РЕСТОРАН «ЛЕБІДЬ», ЯКИЙ 1959 РОКУ, ПІСЛЯ НАШУМІЛОЇ ВИСТАВКИ ДОСЯГНЕНЬ ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ, БУЛО ПЕРЕЙМЕНОВАНО В «ПРАГУ»

Такий розмах, звичайно, був на це і спрямований, мовляв, ми всі багаті, все це наше. Та все ж, не буду ні глузувати з того оптимізму, ні іронізувати — що було, то було. В кожного часу свої омани, але людина завжди знаходить чому радіти, а вже скільки захвату дарував ресторан «Прага», навіть, думаю, і не підберу потрібної тональності. Після чеської виставки, що проходила тут 1959 року, ресторан змінив свою назву «Лебідь», на «Прагу». Стала ця адреса настільки богемним містечком, по суті, вікном до Європи, місцем, де любила тусуватися і яскрава молодь, так, скажімо, після 25-ти, коли вже з’являлися власні гроші, й інша респектабельна публіка. Один завзятий професійний лижник, який не з чуток знає ті часи, розповідав, що його пристрасть до лиж прокинулася саме тут, на ВДНГ. Починав, звичайно, з бігових. «Ми з першим снігом відкривали тут сезон, хто був одружений, завжди приїжджав без дружини, — закон парубочого вечора. Побігавши досхочу, завалювалися до «Праги» на пиво й особливий тришаровий стейк, якими славилася «Прага». Цей ресторан мав особливий шарм. Майже за містом, тоді така відстань була вельми відчутною, але водночас багато хто міг доїхати сюди тролейбусом, було пущено спеціальний маршрут. Тож при слові «Прага», — додав оповідач, — я молодію років на 50». «Фізичні тренування, зокрема й на виставці, не пройшли для вас безслідно, — роблю йому комплімент. Причому, абсолютно щиро — у 70-річного художника ні дряхлості, ні зайвої ваги. Стара школа. Трапляється інколи така красива старість, уміла, значить, людина видихати, розслаблятися, а не підганяти себе все життя батогом. До речі, багато хто з ровесників мого співрозмовника навіть стверджує, що ресторан «Прага» був вишуканим передвісником майбутнього строкатого капіталізму, але без метушні й невпевненості — чи хороший? Знав, що хороший і нагодувати умів як ніхто. Могли за бажання накрити столик прямо під яблуньками та вишнями, що росли довкола ресторанного майданчика.


НА МІСЦІ, ДЕ СЬОГОДНІ РОЗКИНУЛАСЯ ВДНГ, ЩЕ НАПРИКІНЦІ XVIII СТОЛІТТЯ БУВ ПОСТОЯЛИЙ ДВІР, ПОШТОВА СТАНЦІЯ, ТРАКТИР. САМЕ ТРАКТИР ХУТОРУ, А ПОТІМ І СЕЛУ, ЩО РОЗРОСЛОСЯ ПОРУЧ, ДАВ ГУЧНУ НАЗВУ. У РІЗНІ ЧАСИ ЦЕ БУВ КРАСНИЙ ТРАКТИР (КРАСНИЙ У РОЗУМІННІ КРАСИВИЙ, ГАРНИЙ), ПОТІМ ЧЕРВОНИЙ ШИНОК, А ЗА КОМУНІСТІВ СЕЛО ПРОСТО НАЗВАЛИ ЧЕРВОНИМ. СЬОГОДНІ ВИСТАВКА, СХОЖЕ, ПОВЕРТАЄТЬСЯ ДО СВОГО ПЕРШОДЖЕРЕЛА — В УСЯКОМУ РАЗІ, ТАКЕ ВРАЖЕННЯ У НАС СКЛАЛОСЯ, КОЛИ МИ МИНУЛОЇ СУБОТИ ПОТРАПИЛИ НА ВЕЛИЧЕЗНИЙ ПИВНИЙ ФЕСТИВАЛЬ

Потім, швидше за все в 90-х, зірка виставкового раю абсолютно закотилася, і якось, приїхавши сюди року 2008-го, здивувалася — потрапила ніби в порожнє, покинуте людьми місто, з неживими павільйонами, що схожі на доісторичних тваринах, — якісь споруди закрито, деякі забито. У тому музеї цивілізації, яка відійшла, ще метушилося якесь життя у вигляді торгівлі оренди. Тоді ресторан «Прага» перетворився на безоку скляшку з вкрапленням кам’яних латок — цих глузливих аплікацій людської байдужості. Ось це й запам’ятала, і навіть уламків від минулої пишності «Праги» не лишилося, немає, зовсім не архітектурного, а атмосферного, що дарує розкішне спілкування і яке стало для багатьох спогадом всього життя, можна сказати — частиною родинного альбому. І я блукала тут до знемоги зі своїм майбутнім чоловіком, який заманював мене всім найоригінальнішим, і «Прагою» також. Восени шаруділи тут листям, взимку рум’янили щоки морозом, влітку — ховалися під розпатланими яблуньками, а столик вже на нас чекав. Щаслива місцинка. Ось і цієї суботи при нас накривали столи на галявині для нового весілля, багатообіцяючу велику підкову уквітчували, наречена позирала на бронзового високого скульптурного коня біля входу до ресторану, відчувалося, що їй дуже хотілося вскочити на нього, але довга урочиста сукня зупиняла, і вона все позирала й позирала на скульптуру і, напевно, думала, — потім, обов’язково сфотографуюся. У мій час такого коня тут, у вже нині відреставрованому 2011-го року ресторані, біля чудового озера із лебедями, що знову тут плавали, звичайно, не було. Тому недовго думаючи, видерлася на впевнену спину коня і давай радісно чеберяти ногами — П’ятірка відразу ж і клацнув апаратом. Дякую за азарт, «Праго», завдовжки у життя, подумала і здивувалася, причому тут «Прага». Та все ж щаслива для мене місцина. Настрій посвіжішав, і ми вирішили взяти велики й прочісувати простори вже осілими — мені сподобалося, мабуть, бути на коні. Якось непомітно заглибилися, потім ще й ще, і наче з розгону наштовхнулися на незаселений острівець, «весь покрытый зеленью, абсолютно весь», як співав улюблений актор. Відразу ж на правах загарбниці-самоука вирішила дати назву і, дивлячись його очима, оточеного давно зневодненими водоймами й болотами з п’явками та жабами, нічого кращого не вигадала, і сказала — бути йому жаб’ячою лапкою, адже лише з ними він сьогодні й може привітатися, або ква-ква, хоча це й несправедливо. Острів і звивини довкола нього, берізка, що похилилася, на самому мисі — все це настільки елегантно виглядало, що затьмарило всі новомодні витребеньки відреставрованих куточків, де побували. Сюди ще прийде хазяйська рука, хочеться вірити. Його ненаселеність, неголеність давно затяглися, і тільки-но подумала, відразу ж наштовхнулася на акуратно зроблений наметик. Ще пожартувала, звертаючись до супутника, якщо без зручностей — не орендуємо. Зазирнула обережно всередину нього — чистенько, м’яке сіно грамотно укладене і пахне воно літом, що минає — настояно-спекотно, п’янко, для містянина — по-особливому, прицільно, вбивчо. Коли ми порівнялися з центральним входом вже йдучи, відразу згадалося вичитане, що саме тут колись було село Красний Трактир на 20 дворів, поштова станція, подорожній готель, кузня, корчма і, звичайно, базар. Отже, тут завжди було людно, гамірно, енергійно, рухливо. Щоправда, траплялося з довгими перервами, однак планів на нове життя на цій землі сьогодні — багато. Просто потрібно всім нам зупинитися, пропустивши пил вперед, озирнутися і сказати собі — досить, більше пил від чужого базікання не ковтаю.


У ЦЕНТРАЛЬНІЙ ЧАСТИНІ ВИСТАВКИ ЖИТТЯ ВИРУЄ, А ОТ НА ОКОЛИЦЯХ ПОМІТНИЙ ЗАНЕПАД. НЕМАЛО СПРАВЖНІХ РУЇН, ВИСОХЛІ ВОДОЙМИ, ЗАПУЩЕНІ САДИ, РОЗБИТІ ПАРКОВІ СКУЛЬПТУРИ... АЛЕ ПРИРОДА ВСЕ Ж ТАКИ, НЕЗВАЖАЮЧИ НІ НА ЩО, ЧУДОВА, КРАСНА.  НЕДАРМА ЦЮ МІСЦИНУ НАЗИВАЛИ КРАСНИМ ТРАКТИРОМ!

На безлюдному острові на разі все спокійно, але він точно познайомиться зі сміхом і захватом, пригостить своєю тишею, прогулянкою на човнику і можливо тоді кияни вигадають йому іншу назву, а поки що буде острів — Ква-ква.

Ми ж зустрінемося де-небудь ще, куди кураж приведе, а він свою справу знає.

Людмила ЗАСЄДА. Фото Сергія П’ЯТЕРИКОВА

2016-06-22 12:45:00

   
  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар