Сад ангельських пісень Віри Вовк - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Сад ангельських пісень Віри Вовк

Сад ангельських пісень Віри Вовк

Бути в Ріо-де-Жанейро і не побачитися з Вірою Вовк — це все одно, що бути в Римі й не побачити Папи Римського...
Марина ГРИМИЧ

Ріо — це місто, на яке з висоти гори Корковаду дивиться Ісус-Іскупитель, опустивши голову донизу і розкинувши птахом руки, неначе збираючись поринути в це місто. Ріо — це химерний ландшафт із великими і маленькими бухтами, затоками, лагунами, горами, скелями, тунелями, біло-піщаними пляжами, на яких засмаглі бразильські діти з фавел грають у такий футбол, який не соромно показати на чемпіонаті світу. Ріо — це місто, де ростуть химерні рослини і фрукти, де живуть химерні птахи і тваринки. Ріо — це місто, де переплелася карнавальна розгульність і глибока побожність. Ріо — це місто Віри Вовк. Мені важко уявити Віру Вовк поза Ріо, в будь-якій іншій країні світу, незважаючи на те, що вона має нерозривний зв’язок принаймні ще з двома місцями в світі — Україною, де вона народилася і провела дитинство, та Німеччиною, де пройшла її юність і де вона сформувалася як блискучий германіст. Однак саме завдяки Ріо її творчість стала тим, чим вона є тепер, — літературним вертоградом, садом ангельських пісень...

Вступивши до її помешкання, я з чоловіком опинилися також у вертограді — тепер уже матеріалізованому: ми, розкинувши руки, як Ісус на Корковаду, з головою пірнули в море кольорів, в царство вишуканої кераміки, дерева, тканин, картин, камінців, мушель, квітів.

«Живеш тут, наче середньовічна кастелянка серед квітів, килимів і книжок, далека від практичних об’єктів...»1.

Так, Віра Вовк не дозволяє, щоб рутинний побут її «проковтнув, як кит Йону».

Ми прийшли до пані Віри увечері, і незважаючи на те, що її хату осявав не місяць, а електричне світло, у нашій пам’яті лишилася саме така картинка:

Мій кум — срібний місяць
це — кіт домашній:
лазить полицями
й не перекине ні одної книжки.
Фіалки на бальконі
повертають закохані очі,
коли хоч загляне
вікном до світлиці
й розсипле нехотячи
трохи срібла по всіх усюдах.
Тоді навіть чорне піяніно
дістає срібне покривало,
а звисаюча папороть
здається припорошена інеєм.

...Коли ми фотографувалися з пані Вірою біля ялиночки в її помешканні, вона сказала, що святкує Різдво двічі. Один раз — з усіма бразильцями, за католицьким календарем, а вдруге — зі свічечкою на столі вона сама собі колядує...

Ці слова мені згадалися, коли я читала книжки Віри Вовк, подаровані авторкою. Подорожуючи літаком, під час майже дванадцятигодинного перельоту з Ріо до Франкфурта, а потім майже шестигодинного перебування в німецькому аеропорту в очікуванні літака до Києва, я перечитала все, видане Вірою Вовк за останні роки, — те, що я пропустила під час перебування в Канаді.

Особливо, напередодні Різдва, мене зачарувала її «Коляда на Щедрий вечір», де до авторки ангелами в німбах спускаються з небесного вертограду всі ті, яких вона колись любила, і любить дотепер. Ангели знімають свої німби й ведуть із нею тиху, сповнену ніжності, смутку і легкого гумору бесіду.

Читаючи Віру Вовк, я зраділа, що її уявлення про «той світ» по суті співзвучні з моїми, викладеними у моєму романі «Друге життя». Щоправда, якщо у мене ангели ходять в сучасних костюмах та краватках і жартують трохи єретичними жартами, то у Віри Вовк янголи спілкуються між собою у формі поезії. За свідченням гостей Віри Вовк з «того світу», у раю панує «демократичний лад і всі мають право на слово, навіть без посередників».

Звертаючись до своєї подруги, поетка запитує:

Що робиш, рідна, в другому
світі?
Може, поливаєш кокосові пальми,
де посуха, росою?
Може, на небеснім верстаті
тчеш веселку в індіянському взорі?
Може, граєш на флейтах
бамбуків
негренятам фавелі,
а вони думають, що то вітер?

І ще одне запитання вона ставить ще одній своїй небесній гості:

— Мати Євхаристіє, — пригадала собі знічев’я, — якою мовою моляться янголи в небі «Богородице-Діво»?

Вона збиточно подивилася на мене, повела білою бровою й мовила:

— Очевидно, що українською!

Так, проживши стільки років в далекій і химерній, як тропічна квітка, країні, вона зберегла чисто-кришталеве українське єство. Вона добре знає різну Україну: і ту, інтелектуальну, що панувала колись в атмосфері Ірпінського будинку творчості, коли вона з Григорієм Кочуром перекладала Льорку, і цю — бідну, втомлену від важкої селянської праці іммігрантську бразильську Україну, де з’явилася своя святиня — Матінка Божа Коралів:

Хто та жінка,
від якої б’є світло,
наче від тисячі дзеркал,
що відбивають південне сонце?..

— Це — Його Матір Коралів, покровителька наших емігрантів. Скажи їй усе те, що в тебе раною на дні серця...

Я перечитала багато на своєму віку — і геніального, і шарлатанського, тому зараз я переконана, що проза має бути масовою, де потрібен «вал», але поезія повинна бути «поштучною», оскільки — це ювелірна робота, де цінується і сам матеріал, і його шліфування, і оправа.

Взагалі котові Віри Вовк (якого я так і не побачила в помешканні письменниці) страшенно пощастило. Його образ закарбувався навічно в творах великої української поетеси! Він зветься Куць, але господиня називає його й іншими іменами: пан Коцький, Самійло Кішка, Lorenco Magnifico, Feirefis, Bem-amado... Він, користаючись любов’ю хазяйки, дозволяє собі аж забагато. Наприклад, забувши про своє «пролетарське походження», має сміливість лежати у пані Віри (самої Віри Вовк!) «серед келихів на обрусі»!..

І ще одне вирізняє поета від непоета, — уміння написати про те, що давно вже заяложене мас-медіа і політиками, але написати так, щоб здригнулося серце:

І прийдуть тріє цері
з Іраку, Чечні й Афганістану,
принесуть Ісусові в дарі
те, що залишили бомби й танки...
Написано ювелірно...

...А пишучи про себе, Віра Вовк каже, що не хоче гучної слави.

Єдине, що хочеться,
Написати, щось кругле, мов яблуко...


2012-01-02 09:50:14
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар