Роман Великий, самодержець України-Руси - Україна Incognita
Україна Incognita » NB! » Роман Великий, самодержець України-Руси

Роман Великий, самодержець України-Руси

Ігор Сюндюков

Правду кажучи, в історії завжди вистачало (і зараз їх більше, ніж досить) персонажів, доволі високих за політичним статусом, рангом, званням — а насправді «ніяких», безнадійно посередніх, геть слабких за інтелектуальними, вольовими й душевними якостями. То були не більше ніж «сірі плями», які грою долі, волею обставин чи внаслідок політичних розрахунків виявилися піднесеними на неймовірну «зоряну вертикаль» — ту, жорсткі умови якої були, на жаль, не для них... Виклики нещадні, вимоги занадто суворі, комфорту немає, повітря не вистачає...

Герой, якому буде присвячена наша оповідь, належав до зовсім іншої категорії людей. То був справжній боєць, «муж владний», котрого не лякав будь-який, хай навіть вкрай несприятливий перебіг подій. То був природжений володар, який звик перемагати ворогів, долати перешкоди й торувати собі шлях передовсім здавна випробуваним способом — мечем. Але, якщо треба, то й розумом. То був перший, ще некоронований (бо відповідна церемонія відбулася лише 1253 р., майже через п’ять десятиліть після загибелі нашого героя) володар грядущого королівства Руського, яке поставало на його очах і для становлення якого він так багато зробив. То був керманич, котрого сучасники й нащадки небезпідставно нарекли «Самодержцем» України-Руси. То був, безперечно, наймогутніший з усіх руських князів наприкінці ХІІ — на початку ХІІІ століття, названий Великим. Він мав ім’я — Роман Мстиславич (1159 — 1205 рр., князь галицько-володимирський у 1199 — 1205 рр., також у різні часи Великий князь Київський, князь новгородський). Він був праправнуком Володимира Мономаха, правнуком його старшого сина Мстислава, Великого князя Київського в 1125 — 1132 рр.

Відомо, що справжні риси людини можна, зокрема, добре розрізнити з описів та розповідей її ворогів (за умови, звісно, критичного ставлення до них). Найбільшого польського історика-літописця Яна Длугоша (1415 — 1480), автора знаменитої латиномовної «Хроніки («Анналів») з історії Польщі» у 12-ти томах («Annales seu cronicae incliti Regni Poloniae opera»), неможливо запідозрити в «зайвих» симпатіях до героїв давньої України-Руси (Роман для нього — ворог), і пише Длугош про нашого героя у відповідному стилі, не шкодуючи «чорної» фарби. І все ж таки залишається стійке враження: якою ж яскравою, непересічною постаттю був тогочасний самодержець Давньої Русі... Зокрема, читаємо у Длугоша:

«Він винищує своїм тиранством майже всю галицьку знать, маючи звичай, на виправдання своїх злочинів, вживати прислів’я, що стало для нього свого роду урочистим оракулом небес: «Ніхто не зможе спокійно насолодитися медом, якщо спершу не прігнітить бджолиний рій». Своєю лютістю і тиранством він навів не тільки на своїх, а й на сусідів такий страх, здобув собі за короткий час таку славу і владу, що з легкістю володів усіма руськими областями і всі князі Русі були його данниками та підданими (!  —І. С.). Це часто пригнічувало поляків, що не пішло б діло до їх смерті, але вони зазвичай мовчали, побоюючись, щоб загроза тиранії Романа коли-небудь не впала і на них».

Знову наголосимо — це польський погляд, думка тогочасної польської феодальної еліти, хоч «Хроніка» Длугоша є дуже цінною тим, що цей літописець активно використовував чимало давньоукраїнських джерел, які були, на жаль, у подальшому втрачені. І в цих словах явно відчувається страх перед володарем Русі. А як оцінюють справу та спадщину Романа Мстиславича наші давньоруські літописці? Ось дуже промовистий уривок із «Галицько-Волинського літопису» за 1202 рік. Іменуючи князя не інакше як «державцем всієї Руської землі», древній хроніст пише таке: «Вікопомний самодержець всієї Русі, який здолав усі поганські народи, мудрістю ума додержуючи заповідей Божих; він-бо кинувся був на поганих, як той лев, сердитий же був, як та рись, і губив їх, як той крокодил, і переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як той тур, бо він ревно наслідував предка свого Мономаха, що погубив поганих ізмаїльтян, тобто половців».

А ось яку характеристику Романа Мстиславича подає відомий російський історик ХVIII століття Василь Татищев (у розпорядженні якого, ймовірно, теж були втрачені нині літописні джерела): «Сей Роман Мстиславич, онук Ізяславів, на зріст був хоча не дуже великий, але широкий і понад міру сильний; з лиця гарний, очі чорні, ніс великий з горбом, волосся чорне і коротке; вельми ярий був у гніві; запинався, коли сердився, довго не міг слова вимовити; багато веселився з вельможами, але п’яним ніколи не був. Багатьох жінок любив, але жодна ним не володіла. Воїн був хоробрий і вмілий на військові виправи; найпаче це він показав, коли угрів велике військо з малим своїм розбив. Усе життя своє у війнах проводив, багато перемог здобув, а в одній був переможений. Через це всім навколишнім був страшний. Коли йшов на поляків, то сказав: «Або поляків подолаю і підкорю, або сам не вернусь!» І збулося останнє». (Справді, Роман Мстиславич загинув 19 червня 1205 р. біля польської фортеці Завихост на березі Вісли, коли невеликий загін на чолі з князем, котрий вирушив на переговори із супротивником, був атакований польськими силами, які мали незначну перевагу.)


«САМОДЕРЖЕЦЬ УКРАЇНИ-РУСИ», ВЕЛИКИЙ КНЯЗЬ КИЇВСЬКИЙ, ВОЛИНСЬКИЙ ТА ГАЛИЦЬКИЙ РОМАН МСТИСЛАВИЧ / ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

Тепер, коли читач склав для себе уявлення бодай у загальних рисах про самодержця давньої України, доречно подати, хоча б дуже стисло, його політичний портрет. Насамперед варто зазначити географічні межі очолюваної ним держави — Галицько-Волинського князівства, майбутнього королівства Руського. 1199 року, по смерті останнього галицького князя з династії Ростиславичів, сина знаменитого Ярослава Осмомисла — князя, про котрого шанобливо згадано у «Слові о полку Ігоревім», — Володимира, Роман завдяки своїм непересічним якостям політика й полководця приєднав Галицьке князівство до Волинського, яким він не один рік уже володів; зокрема, під його «рукою» вже не один рік перебували Володимир-Волинський, Белз, Червен, Берестя й інші волинські міста. Зауважимо принагідно: приєднав саме Галицьке князівство до Волинського, а не навпаки. Наслідком цього стало утворення нової, потужної, доки був живий Роман, Галицько-Волинської держави. Західні терени України були об’єднані під владою Романа, праправнука Володимира Мономаха.

Вершиною ж політичних успіхів князя Романа (а ці успіхи були б неможливі без приборкання боярського свавілля, надто ж у Галичині, — саме в цьому полягає зміст прислів’я про мед і бджіл, що його наводить Ян Длугош; у свою чергу, приборкання бояр стало можливим лише завдяки реальній підтримці тогочасного «середнього класу» — міського міщанства — доволі актуальний у сучасному контексті момент), отже ж, вершиною здобутків Романа Мстиславича виявилось взяття Києва (1202—1203 рр.) та включення його у сферу своїх впливів (князь залишав у стольному граді на Дніпрі керувати цілковито відданих йому людей, хоч 1203 р. довелося відвойовувати Київ у ворогів ще раз. Але самодержець досягнув своєї мети). Після такої перемоги можна було стверджувати, що всі давньоукраїнські етнічні землі, за винятком Чернігівщини, або принаймні переважну більшість їх: Галичину, Волинь, Поділля, Полісся, басейни Дністра, Південного Бугу, чималу частину південних степів та Придніпров’я, було включено до держави Романа Мстиславича. Отож, ті величні титули, якими відзначали князя сучасники, в жодному разі перебільшенням не були.

Не можна забувати й про те, що 1204 р. Папа Римський Інокентій ІІІ, один із наймогутніших середньовічних понтифіків, який мріяв про всесвітню католицьку теократичну монархію, відрядив до Великого князя Київського Романа Мстиславича представницьке посольство й запропонував надати йому королівську корону і титул короля Русі (ймовірно, в обмін на укладення обопільного політичного союзу, й аж ніяк не можна стверджувати, що той союз був би реально рівноправним). Роман відхилив цю пропозицію, напевно, через відсутність належної довіри до хитрого та амбіційного Інокентія ІІІ, який беззаперечно вважав себе намісником Христа на Землі. Корону 49 років по тому прийняв син Романа, Данило Галицький.

Якщо ж говорити загалом про зовнішню політику князя Романа, то він підтримував тісний зв’язок з Угорщиною, військо якої не раз блискуче перемагав; Візантією (є легенда, що константинопольський імператор Олексій Комнін 1204 р., коли це Вічне Місто було захоплено й ущент зруйновано хрестоносцями, знайшов притулок саме в державі Романа Мстиславича; проте, на жаль, цей переказ не досить підкріплений історичними фактами), вважав за необхідне, як уже було зазначено, підтримувати активні дипломатичні зв’язки з Римом. Роман, знаменитий перемогами над половцями та литовськими племенами — ятвягами (мине півтори сотні років, і волинські землі — перлина Романової спадщини — стануть важливою складовою потужної слов’яно-балтійської держави — Великого князівства Литовського), втручався, і не раз, навіть у справи та внутрішні чвари німецьких князів, використовуючи у своїх інтересах ту обставину, що його дружина, Єфросинія-Анна, була сестрою дружини імператора Священної Римської імперії Філіпа Швабського, формального глави всіх німецьких міні-держав тієї доби.

Життя нашого героя є повчальним ще в одному аспекті: потужній політичній владі Романа упродовж останніх шести років життя передувало багатолітнє володимирське (волинське) «сидіння» ще в порівняно вузьких кордонах та межах. Отож, цей начебто «примітивний», «грубий» та «брутальний» князь дуже добре навчився вичікувати. І при цьому неухильно рухатися вперед, хай і не так швидко, як хотілося б, на шляху до поставленої мети. Роман віддавна, ще з юних років, усвідомив, що запорука сильної князівської влади криється в незалежності від земельної аристократії — боярства з його замками, величезними земельними наділами, особистими військовими загонами, або дружинами, — тобто свого роду попередниці олігархії новітніх часів. Тому він послідовно обмежує сваволю бояр (особливо в Галичині, де вона набула особливих масштабів), придушує — незрідка й фізично — спрямовану проти нього феодальну опозицію. Водночас Великий князь дбав і про широку суспільну підтримку своїх заходів, спираючись на середні та вищі верстви городян багатьох волинських міст, перш за все, стольного Володимира. Це дало змогу суттєво зміцнити центральну владу в князівстві, піднести його економічну та військову потугу. Все це стало складовими того «доброго порядку на Русі», який Роман енергійно та щиро прагнув підтримувати і який високо оцінювали у Давній Русі-Україні.

* * *

В історії, кажуть, немає «умовного способу». І все ж таки, не можемо не запитати себе: якби самодержець Роман не загинув влітку 1205 року внаслідок підступів польських князів Лестка і Конрада, коли йому було лише 46 років, а якби дожив бодай до битви при Калці (1223 р. — чому б ні, адже і Ярослав Мудрий, і Володимир Мономах обидва перетнули 70-річний «рубіж»), то, ймовірно, його наполегливі величезні зусилля подолати роздробленість давньоукраїнських земель, об’єднати їх — увінчалися б успіхом... І це змінило б поступ нашої історії — навалу монголів ми зустріли би бодай більш згуртованими. В реальності ж завдання, що їх не встиг розв’язати батько, довелося вирішувати синові — Данилу Романовичу Галицькому, першому королю Русі. Але це — тема окремої розмови. А до спадщини Романа цілком можна застосувати, дещо перефразувавши, відомі слова Сенеки: «Зроблене державним діячем є цінним не довжиною років його владарювання, а змістом здійсненого ним».

Теги:
2017-03-10 02:00:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар