Результати пошуку за тегами - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Результати пошуку за тегами

Результати пошуку за тегами

Автор: Юрій ШЕВЕЛЬОВ  0
Унікальною подією, яка започаткувала принципово нове ставлення до відлучення гетьмана, стала урочиста панахида 10 листопада 1918 р. перед Софійським собором, ЯКУ ВІДСЛУЖИВ ЄПИСКОП ЧЕРКАСЬКИЙ НАЗАРІЙ (БЛІНОВ). Уперше за 209 років відбулося заупокійне богослужіння по людині, над якою, принаймні формально, продовжувала тяжіти анафема. Обставини тих подій були детально проаналізовані в публікаціях історика Андрія Стародуба. Його найновіші архівні знахідки дозволяють стверджувати, що питання про зняття відлучення І. Мазепи розглядалося на нараді єпископів при Всеросійському Помісному Соборі 1917—1918-го рр., але було відкладене на невизначений термін.
Черговою спробою соборно скасувати анафему стала ініціатива архієпископа Холмського і Підляського Іларіона (Огієнка) 17 лютого 1941 р., тобто рівно через 8 років після прийняття ухвали Синоду Православної Церкви в Польщі, який дозволив молитися за упокій душі І. Мазепи.
Автор: Андрій СМИРНОВ, кандидат історичних наук, Національний університет «Острозька академія»  0
З історичних праць нерідко випливає, що ще за життя свого попередника Виговський виношував таємні наміри відірвати Україну від союзу з Москвою, реставрувати на українській землі польсько-шляхетські порядки та владу польського короля та, навіть, занапастити православну церкву. Абсурдність останнього звинувачення очевидна вже хоч би з того, що саме родина Виговських, посідаючи високі посади в Речі Посполитій, ніколи не поривала із православ’ям, а навпаки, всіляко дбала про його інтереси, виступала ініціаторами закладення православних братств, опікувалася церковними справами. Так само важко повірити і в наміри гетьмана, відчувши у своїх руках усю повноту влади, зректися її на користь короля Речі Посполитої. Дещо складніше виглядає проблема його ставлення до Москви. Українські патріотично налаштовані історики стверджують, що вже із самого початку Виговський усвідомлював небезпечність тісного союзу з царем і намагався його позбутися
Автор: Віктор ГОРОБЕЦЬ, доктор історичних наук, завідувач Центру соціальної історії Інституту історії України НАН України  0
Після вимушеної відмови від гетьманської булави Кирила Розумовського у жовтні 1764 року, заміни Генеральної військової канцелярії Другою Малоросійською колегією, після перетворення українських генеральних старшин на урядовців російського державного апарату прапор української державності не потрапив до імперського архіву. Його продовжувала нести Запорозька Січ. Той факт, що Запорожжя тоді являло собою доволі самостійний політичний чинник, визнавала і російська імператриця Катерина II, називаючи його «противоборствующим политическим сонмищем». Та і як було не визнати, коли, ніби навмисне, відразу ж після падіння автономії Гетьманщини запорозька козацька громада у січні 1765 р. обрала своїм кошовим отаманом Петра Калнишевського. Обрала всупереч царській волі, напевне знаючи, що саме він не до вподоби новій імператриці, що сама вона, посівши престол, натиснула на старшинську раду, яка й усунула Калниша з посади кошового отамана у грудні 1762 року. Цього разу Катерина II спробувала теж натиснути на запорозьку громаду, яка виявила «зухвалу непокору й свавілля». Але новій імператриці не допомогла спеціальна слідча комісія з Петербурга, що більш ніж місяць (від 12 лютого до 16 березня 1765 р.) вивчала справу
Автор: Олексій СТРУКЕВИЧ, кандидат історичних наук, Вінниця  0
Я не збираюсь відкривати істини, а просто поділюся з вами своїм баченням Національної революції. Прекрасно усвідомлюю, що не можу претендувати на якусь доконечну істину. Перший, найважливіший урок полягає в тому, що найбільшою політичною, соціальною, культурною й духовною цінністю для будь-якої нації є витворення (виборення) нею незалежної держави. Тільки за наявності останньої нація отримує можливість сповна реалізовувати потенційні можливості, мати якнайширшу соціальну структуру, плекати культуру, мову, освіту, почуття любові до рідної землі й самоповаги, вільно сповідувати обрану віру, зберігати й збагачувати традиції, уникнути долі зневаженого пасинка у своїй рідній Вітчизні. Без цього в жорстоких реаліях міжнародних відносин Україні, за образним висловлюванням безсмертного Івана Франка, «записано в сусідів бути гноєм, тяглом у поїздах їх бистроїзних». У конкретно-історичних умовах розвитку революції лише впродовж червня 1652 — грудня 1653 рр. Українська держава де-факто зберігала незалежність. В усі інші роки вона змушена була перебувати у залежності від володарів Речі Посполитої, Московії та Османської імперії
Автор: Валерій СТЕПАНКОВ, доктор історичних наук, професор Кам’янець-Подільського університету  0
За офіційною версією, гетьман Іван Мазепа помер у ніч із 21 на 22 вересня 1709 року (варто зауважити, що в істориків немає єдиної думки щодо дати смерті Мазепи) і був похований неподалік від молдовського села Варниця. Надалі місце поховання тіла кілька разів переносилося. Рішення перепоховати тіло в столиці Молдови — місті Ясси також було переглянуте через побоювання видачі праху володарем Молдови Кантемиром Петру Першому. Остаточним місцем спочину І.С. Мазепи став монастир св. Георгія на березі Дунаю в місті Галац. Але й тут прах не зберігся, оскільки нібито могила була розграбована турецькими військами. У результаті чесні історики констатують з прикрістю, що «до сьогодні могила гетьмана не збереглася». (Ольга Ковалевська, Київ, 2008 р.). Однак патріоти, всупереч фактам, поквапилися перенести «святі останки гетьмана Мазепи в Україну», в місто Батурин (Микола Шудря, «Лицарі булави». Київ. 2009).
Автор: Михайло ВОЛГІН, історик, викладач  0
Саме на прикладі життя та політичної кар’єри Івана Мартиновича Брюховецького, гетьмана Лівобережної України в 1663—1668 роках, можна з винятковою наочністю простежити послідовні етапи оцієї матриці, її складові. Коротко кажучи, вони такі: 1) як правило, опора на знаменитого політичного патрона (у випадку з І. Брюховецьким йдеться про гетьмана Богдана Хмельницького, джурою або слугою якого наш герой був на початку своєї карколомної кар’єри; у реєстрі Війська Запорозького 1649 року майбутній видатний демагог і владолюбець пойменований в дуже цікавий спосіб: Мартинець Хмельницького; 2) «вихід із тіні» з наступним стрімким сходженням щаблями влади; 3) загравання з найбіднішими верствами населення, демагогічна спекуляція на почуттях найбільш знедолених прошарків суспільства. І. Брюховецький справді був неперевершеним майстром цієї справи, але не останню роль у втіленні його кар'єри відіграв еґоїзм козацької старшини
Автор: Ігор СЮНДЮКОВ, «День»  0
Своїм маніфестом від 16 травня 1722 р. російський цар Петро I створив «Малоросійську Колегію», не довіряючи 76-річному українському гетьману Івану Скоропадському, якого вважав «мазепинцем». До складу Колегії входили шість московських штаб-офіцерів із розквартированих в Україні військ, а очолював її президент-бригадир Степан Вельямінов. Незважаючи на образу й заперечення гетьмана І. Скоропадського проти московської задумки, Петро I визнав за можливе заявити, що її створено «не для чого іншого, як тільки для того, щоб український народ ніхто не кривдив, ні неправими судами, ні зловживаннями старшин». І. Скоропадський не зміг перенести такого лукавства і зневаги до нього і через кілька днів після отримання указу, 3 липня 1722 р., помер. Перед смертю він доручив гетьманську булаву аж до обрання нового гетьмана чернігівському полковнику Павлу Полуботку і призначив його наказним (тимчасовим) гетьманом. При цьому слід нагадати, що ще в 1708 р. П. Полуботок, як і І. Скоропадський, був претендентом на гетьманську булаву після Мазепи
Автор: Олег ЯСТРЕБОВ, кандидат технічних наук  0
Абсурдно заперечувати той очевидний факт, що з точки зору царя Петра I та Росії Іван Мазепа був зрадником і заслуговував на найсуворіше покарання. Але чи були хоч які підстави для покарання церковного? Чи порушив, чи «зрадив» Мазепа церковні канони, чи відступився від віри православної — віри свого народу, своїх предків? Ні. У цьому випадку від канонів відступила саме Російська православна церква, бо рішення про анафему Івана Мазепи приймав не Вселенський і навіть не Помісний собор православної церкви, згідно з усталеним віками звичаєм, а світська особа — цар Петро.
Гетьман Мазепа не просто сповідував православ’я — він постійно турбувався церковним життям, освітою, храмобудівництвом, вкладаючи у цю святу справу свою неабияку енергію, знання та великі власні кошти. Особливо опікувався Іван Мазепа процвітанням Києво-Могилянської академії, яка отримала це поважне звання («академія») саме стараннями гетьмана. Ставши гетьманом, Мазепа одразу розвернув у Києві масштабне будівництво соборів і церков.
Автор: Клара ГУДЗИК, «День»  0
Час Юрія настав у році 1659. Країну вже знищував смертельний вогонь Руїни. Більша частина лівобережного козацтва, піддавшись демагогії Москви, налякана, швидко втрачала будь-які національні орієнтири (заможна ж старшина, як і раніше, дбала передусім про владу й майно). І саме тоді згадали про «Юрася-гетьманича», бо якраз він здавався проросійськи налаштованим полковникам (таким, як Василь Золотаренко, Яким Сомко, Тиміш Цюцюра) найбільш зручним знаряддям в їхніх руках.
На козацькій раді в Гетьманівці на Київщині (осінь 1659 року) відбувся, по суті, ретельно підготовлений переворот. Гетьмана Івана Виговського було позбавлено влади (переважно голосами лівобережного козацтва: тривожний сигнал майбутнього розколу країни!), натомість Богданів син Юрій був проголошений гетьманом. Політичний вибір 18-річному «правителю» належало робити у винятково жорстких умовах: поруч стояло численне російське військо воєводи Трубецького.
Автор: Ігор СЮНДЮКОВ, «День»  0
   
  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар