Ретро фотоколекції - Україна Incognita
Анна Левчук

Ретро фотоколекції

Фотоальбоми бувають різні. Є рекламні, сповнені красивих фотографій чужих людей. Їх головна мета показати майстерність кравчині, перукаря, кондитера або й самого фотографа. Такі трапляються на рецепціях, поміж паперів на журнальних столиках або у сумці того, хто ось-ось запропонує вам послуги. Є фотоальбоми з дитинства, трішки пошматовані і підклеєні. Там де кожен день народження, смугасті светри, різнорослі однокласники і ти, завжди із хвостиком на маківці. Такі колекції старанно береже мама, щоб у найбільш непідходящий момент твого підліткування винести їх гостям і продекламувати щось на кшталт «Дивіться, яка вона гарна». І тобі стає соромно, хоча це й безглуздо, пройшло вже надцять років і навряд чи хтось із споглядаючих проведе паралелі із дитиною в костюмі зайця і тобою. Далі ще будуть весільні альбоми, сімейні подорожі, проте, погодьтеся, у більшості з нас вони сьогодні у телефоні-планшеті-комп’ютері. Трапляються і особливі фотоколекції, ретро. Ті, на яких уже не впізнати своїх родичів, далеких у часі чи густині спорідненої крові. Красиві молоді обличчя, незвичні зачіски, інакші посмішки.

1.

У дитинстві, замість казок, бабуся часто розповідала мені аргентинські історії своєї молодості, адже понад 20 років прожила в Буенос-Айресі. Про Еву Перон*, хвилерізи на океанських причалах Буенос-Айреса та неймовірний смак Фанти у сорокових. Потім, коли вона йшла на кухню готувати пучеро*, я відчиняла старі шафи й починала нишпорити. Проте, не відразу. Спочатку я вдихала легкий аромат ностальгії – запах старих листів, шкіряних рукавичок і висушеної лаванди. Звідкілясь викочувалася помада кольору червоного ретро, я навшпиньки пробиралася до дзеркала, акуратно малювалася і в такому «параді» присідала на килим, розглядати старі фотографії. Кожна з них була загорнута у окрему обкладинку із красивого тисненого картону, прикрашеного квітами, силуетами жінок чи міста, скрізь значилися адреси фотоательє, ім’я майстра і час знімку. Від цього світлини ставали довершеними. Вони не тіснилися у альбомах, плутаючись у роках і подіях, а потрапляли у руки споглядача послідовно, як повноцінні об’єкти мистецтва, варті своїх власних, індивідуальних хвилин уваги.

2.

Частину людей на цих фото я впізнаю і люблю. Коли дивлюся на їх молоді обличчя відчуваю себе наближеною до Бога, бо на відміну від них, у ту мить, збережену на плівці, я вже знаю усе про їх життєвий шлях. Водночас, вони тоді іще зовсім інші, – не дідусі і бабусі, вічні оповідачі добрих казок, а зухвалі парубки і мрійливі красуні. Я не знала їх такими, тому на очі не прийдуть сльози. На таких ретро світлинах цікаве усе – тогочасна мода, обриси великого Буенос-Айреса, емоції і постави, вино на столі і бабусина весільна сукня.

На першій світлині крайній зліва - мій дідусь Леонтій і його товариші, того сонячного дня з ними точно відбувалося щось гарне. В дідуся, хоча важко назвати молодшого за мене чоловіка – дідусем, у руках білий капелюх і білі парусинові туфлі, символ тієї епохи.  Поруч дівчина, його «сусідка» на багатьох фото, але не моя бабця (і цю історію я вже не дізнаюся). Вона модна, адже в сорокових мало хто наважувався одягати штани (на офіційні зустрічі першою в країні їх почала носити вже згадувана Ева Перон). Цікаво вдивлятися в їх обличчя і думати, скільки інших доріг було прочинено у той час, коли вони ще не обрали свого шляху.

3.

На другому фото теж він, із товаришем, на фоні вулиць Буенос-Айреса – посеред невідомого мені континенту за цілий океан від нас.

На тертій світлині дідові сестри – Валентина і Клавдія та їх батьки, мої пра. Саме прадід Мирон, худий і стриманий чоловік на цьому фото, нестримно бажав плисти в Південну Америку. А коли в середині п’ятдесятих вони повернулися на Волинь, десятки чоловіків зазирали у вікна будинку, аби лиш побачити дідових сестер-красунь.

Четверта – весільна фотографія 1947 року. Наречена, моя бабуся Уляна, одягнена не гірше сучасних молодих, за останньою аргентинською модою. Важкою уявити, що почувала вона у п’ятдесятих, повернувшись до комуністичного «раю».

Останнє фото, підфарбоване, - це мій тато, в костюмі козака в Аргентині. Він народився у Буенос-Айресі, посадив апельсинове деревце і мав власного віслючка, а в перший клас уже пішов жовтенятком.

4.

Коли я довго розглядаю ці фотографії, починаю уявляти їх життя до мене, їх життя, коли іще все могло бути інакше – краще чи гірше, інакше, невідомо. Коли вони мріяли, сумнівалися, коли іще не були батьками, коли не сивіли і не старіли, коли ходили на побачення, а не за зеленню на базар. Мені здається, що у котромусь із світів, на сонячних проспектах Буенос-Айреса, моя молода бабуся на підборах веде маленького тата за руку купувати  найсмачнішу у світі Фанту і шумить океан.

Пошукайте у своїх шухлядах такі ретро колекції і приділіть їм час, на тих фото – багато підказок і просто красивих рідних людей.

2018-02-02 14:58:56
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар