Релігія й політика в житті та діяльності о.д-р Івана Гриньоха - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Релігія й політика в житті та діяльності о.д-р Івана Гриньоха
   

Релігія й політика в житті та діяльності о.д-р Івана Гриньоха

Олександр Панченко

(Слово з нагоди  110-річчя від дня народження)

Давненько вже, десять років тому, бувший Голова Світової Управи Спілки Українського Молоді,  тодішній редактор часопису «Америка» (Філядельфія, США), головний редактор часопису «Аванґард», один із авторів підручника «100 запитань про Степана Бандеру», виховник на СУМівських таборах Осип Рожка у своєму листі до мене писав:  «…Несподівано було одержати від Вас листа з Лохвиці Полтавської області з призначенням до редакції «Америки». Ваші матеріяли посвідчують багатство знання з історичної тематики, а Ваше зацікавлення ред.Зеноном Матлою є доказом того, що Ви цікавитеся провідними діячами нашої визвольної боротьби, в цім випадку ОУН. Гарним вшануванням о.д-ра Гриньоха була статтю написана в соту річницю  його народження… Редактори «Америки» були і є соборниками, принциповими державниками, які створення української самостійної та соборної держави ставили за програму і ціль свого життя, а сьогодні підтримують затвердження національних в Україні. Навіть, коли довелося чи доводиться жити в американських обставинах і як громадяни ЗСА…

Гриньох Іван Михайлович (1907-1994) — вчений, богослов, громадський та політичний діяч, капелан

Особливу ставку робилося на чистоту змагань українських  та політичних формацій… УПА та УГВР. І тому в представленні  життя о.д-ра Гриньоха є дуже цінним: його участь у Національних зборах в Домі «Просвіти» у понеділок 30-го червня 1941-го року, коли загальні (Національні) збори проголосили Акт відновлення української держави та вибрали Ярослава Стецька головою Українського Державного Правління. Ця інформація є ще білою плямою в сучасній історії , бо її чомусь бояться наводити у шкільних підручниках, а сучасні політики тремтять перед нею, бо ще не знають як до цього братися. У відношенні до о.Гриньоха є важливими те, що він, як капелян «Натхтіґалю», брав участь у загальних зборах і в імені українського вояцтва висловив підтримку проголошеній Українській самостійній державі. Збори рівно ж вітав і Єпископ Сліпий  (його титул єпископа ще не був розголошений) і в імені Митрополита Андрея Шептицького, великого духовного провідника українського народу. Це й же о.Іван Гриньох наступного дня, 1-го липня 1941-го року, приніс пастирського листа Митрополита Андрея у справі новоствореного уряду на радіостанцію ім. Євгена Коновальця, яка тоді ще була в руках ОУН. Це речі, які в біографії о.Івана Гриньоха занимають вагоме місце. Рівно ж вказую, що, на підставі твердження генерала Шандрука, - о.Гриньох представляв «бандерівську» сторону в нарадах представників політичних партій в часі обговорення питання створення дивізії «Галичина». Тому, зрозумійте, що тільки з цим додатком про Акт 30-го червня, - я зможу видрукувати Вашу статтю, яка має представити читачеві заслужену постать о.І.Гриньоха. Ми не беремо до уваги розходження політичного характеру між о.Гриньохом і проводом бандерівців на еміґрації, хоч і про це варто було б згадати. Я певний, що коли будемо притримуватися історичної правди у житті діячів УГВР, не забуваючи про їхню роботу в лавах ОУН під проводом Степана Бандери, Ярослава Стецька (першого заступника голови), а згодом Лебедя (другого заступника голови від половини липня 1941 року), а від квітня-травня 1943-го року Романа Шухевича – ми створимо правдиві сильветки наших заслужених діячів. Надіюся на співпрацю з Вами та очікую Ваших цікавих статей… - НБ. Вашого листа у справі Матли пересилаю панові Богданові Казанівському, авторові книжки «Шляхом Леґенди», в’язневі польських і большевицьких тюрем, доброго знайомого Зенона Матли та його брата. - 05.12.2007 року»…

Гриньох, отець Степан (нар.1911) - брат о.Івана

Протягом останніх двадцяти з гаком літ в грудні кожного року я, полтавець з походження, згадую не лише про уродженця галицької землі отця Івана Гриньоха, 600-сторінкову Збірку праць якого під наголовком «Бог і Україна понад усе» я видав друком зі своєю передмовою у видавництві «Гадяч» (Полтавська область) з нагоди його 100-річчя, але й про його рідного брата достойного отця Степана Гриньоха, який писав мені із США перед друком цього Збірника «Дня 5-го липня 2007. – Дорогий Пане Докторе. – Повідомляю Вас, що я вислав Вам реком(ендоване)… Мій телефон… . - Вітаю сердечно.  (-) о.Степан Гриньох». Принагідно згадаю, що американський часопис «The Times-Tribune» із Скрентону писав у числах від 28 грудня 2011 року та 8 березня 2014 року відповідно з нагоди святкування 100-річчя отця Степана Гриньоха та після того як той упокоївся на  102-ому році свого життя, що о.Степан за час свого священицтва вінчав понад 800 наречених, охрестив не менше як 2000 немовлят, служив Богу нашому та парафіянам рідної церкви понад  75 років (!)… Він народився також у грудні 27-го дня року Божого 1911-го, був хрещений на катедрі Непорочного Зачаття 12 січня 1912 року, був висвячений на священика в Римі 3 квітня 1938 року… В Америці ж захоплювався риболовлею, підтримував бейсбол й був найстаршим католицьким священиком в США… «Ви надихнули нас»… «Ви милостиво дали нам живлення» - казали присутні віряни в залі, яких зібралося 350 осіб, коли отець Степан відзначав своє століття в ресторані «Fiorelli Family» в Блейкелі… А по його відходу у Вічність казали такі надзвичайно зворушливі, глибокі за змістом й щирі слова: «Він був святою людиною»; «Він був стовпом громади, хоча й не був високою за зростом людиною»; «Він був натхненням для багатьох постраждалих»; «Він любив слухати церковні пісноспіви»; «Він був улюбленим давнім лідером»…. - І, зрештою, - «Це кінець епохи…».

Обкладинка Збірки вибраних праць о.Івана Гриньоха (2007) (упорядник та автор передмови др.О.Панченко)

Дійсно, бувають постаті, яких навіть поодинокі життєві моменти межують з неймовірністю та естраординарністю. Й це відноситься не лише до історичних постатей з далекої давнини, про яких ми маємо скупі відомості, але й про діячів новітньої історії та рідної української церкви.  І серед цих небуденних постатей я маю за велику честь для себе впевнено назвати достойних святих отців УГКЦ  з роду Гриньохів – отця Івана та отця Степана. Мова ж у цьому моєму дописі йтиме більше про о.Івана Гриньоха.

В грудні 2017 року минає 110 років від дня народження отця Івана Гриньоха, визначного діяча Української ГКЦеркви та українського організованого визвольного руху. Його буремний життєвий шлях від села Павлів на Радехівшині коло Львова, який тихо скінчився у 1994 році в околицях Мюнхену в містечку Нарінґ, хоча й добіг кінця, але скорботна мандрівка праху й духу померлого продовжилась за океан, до місцевості Оліфант в північно-американському штаті Пенсильванія.

Віце-президенти УГВР Василь Мудрий і о.д-р Іван Гриньох (в темному) на розмові в часі перерви під час проведення Першого Великого Збору УГВР

«На чужій, не своїй землі» скінчив довгий, - деколи радійсний, деколи сумний, але повсячас насичений подіями, зустрічами, прововідями й присвячений служінню усій українській нації й кожному окремому прихожанину, - свою земну мандрівку отець д-р Іван Гриньох, нескорений проповідник, рукоположений священником на катедрі Святого Юра у 1932 році, принциповий борець-інтелектуаліст за Волю України, провідний гетьманський пластун-скоб й визначний релігійний та підпільний націоналістичний провідник. Це сталося вересневої днини, 14 дня року Божого 1994-го поблизу баварської столиці Мюнхену.

Віце-президент УГВР о.Іван Гриньох (попереду в середині) в дорозі до Другої старшинської школи УПА («Олені») відібрати Присягу старшинської школи біля села Рожанка Скільського повіту  в літі 1944 року. Зліва від нього – сот.Андрій Дольницький («Сірий», Голубенко»), справа – сот.Ярослав Струтинський «Яспар», позаду – їхня охорона

Покійний отець Іван Гриньох був людиною великого формату, шляхетної душі, високого інтелекту, природньої виваженості та інтеліґентності й відкритого серця. Й досі, коли від дня смерті отця Івана вже пройшло понад двадцять років, не забулася його постать та його священичий й провідницький шлях, що пройшов крізь майже через усі найбуремніші події минулого століття на українських теренах та чужині. В часі свого активного життя Іван Гриньох давав привід для того, щоб говорили про нього як людину особливого покрою, що поєднав у своєму єстві революційність й жертвенність визвольної боротьбі та смиренність священичого життя з високим виховницьким покликанням.

Фраґмент з урочистості заприсяжнення Старшинської Школи УПА-Захід «Олені». На фотографії інструктори та деякі старшини й гості, стоять зліва до права: хор. «Ткачук», пор. «Кацо», пор. «Степовий», сот. «Береза», пор. «Крутий», пор. «Ярема», НН, НН, НН, віце-президент УГВР о.Іван Гриньох, який відбирав Присягу, НН, НН, чот. «Черник», рой. «Мрія» (НН – означає незіндентитфіковані особи)

Згідно з сухими даними з відкритих джерел,  Іван Гриньох народився в родині Михайла й Анастасії з роду Чесак 28 грудня 1907 у селі Павлів, що на Львівщині. У 1909 батьки еміґрували до США та оселились у Філадельфії. 27 грудня 1911 року у Гриньохів народився ще один син — Степан. Згодом сім’я повернулась в Україну. Народну школу Іван Гриньох закінчив у Павлові, а середню — в Українській академічній гімназії у Львові. Богословські студії розпочав у Львівській богословській академії 1926–1930. У 1930 році продовжив навчання в Інсбруку, де захистив докторську працю латинською мовою «De ultima Metropoliae Halicensis restauratione 1806-1809». 1932 року він був рукоположений на священика Митрополитом Андреєм Шептицьким. У 1932-1933 роках навчався на філософському факультеті в Інсбруку, вивчаючи християнську філософію, психологію та соціологію. Вивчення цих дисциплін Іван Гриньох продовжив у 1933-1934 в Мюнхені, працюючи рівночасно в Інституті психології. У згаданому Інституті він написав працю «Psychologie der Fehler in fremdsprachlichen Schularbeiten». У 1935 році його було покликано викладати філософію та богослов’я в Богословській Академії, водночас — доручено бути духовним опікуном української студіюючої молоді. Іван Гриньох був активним членом «Пласту» від 1920 року: перейшов різні функції на постах юнацького провідника та виховника — братчика у новацьких роях. Курінний 43-го, і врешті 7-го куреня імені Короля Данила. Коли в 1929 році у стінах Греко-Католицької Духовної семінарії у Львові, таємно постав пластовий курінь, названий за його пропозицією 13-м куренем імені Володимира Великого, всі його члени зобов’язалися тримати це у суворій таємниці, і поки Іван Гриньох був курінним, таємниця залишалася не розголошеною. У 1930 році відбувся літній пластовий мандрівний табір, що тривав 4-5 тижнів.

Фраґмент з Присяги Другої старшинської школи УПА («Олені»)

На жаль, наступного року ректор, довідавшися про існування «Пласту» в стінах семінарії, заборонив куреню далі існувати. 1930 року Іван Гриньох пристав до Великого Племені «Лісових Чортів», де отримав псевдо — «Архидідько Йонас». Поява рою І.Гриньоха на студентському форумі Львова, як духовного опікуна, стала особливою подією. Своїми проповідями виявляв глибину й динамічну силу свого мислення й знання: полонив слухача, цебто студентську молодь, яка тоді захоплювалась домінуючими ідеями волюнтаризму та інтеґрального націоналізму; спрямовував молодь на правильні «рейки» боротьби за незалежність українського народу. Він неперевершено володів словом — і його недільні проповіді були глибоко осмислені й насичені релігійно-духовним та патріотичним змістом. Така його діяльність дала підставу польським урядовим чинникам його заарештувати та утюремнити аж до розвалу Польщі. Одержавши благословення від митрополита графа Андрія Шептицького на душпастирську працю поза межами Радянського Союзу, займався душпастирським служінням й політичною працею на теренах південної Польщі, у Кракові. Служив душпастирем Леґіону Дружин Українських Націоналістів (ДУН) «Нахтіґаль», сформованого за допомогою німців, якого призначенням було йти на Схід. Оскільки в німців були свої загарбницькі плани стосовно легіону, що зовсім не вкладались в українські, — Леґіон не зайшов далеко на Схід. Його розформовано: кому не вдалося вчасно втекти, того заарештовано: будувати Українську Самостійну Соборну Державу державу не було в планах Гітлера. Митрополит граф Андрій Шептицький благословив Івана Гриньоха на службу військового капелана — і він як священик відвідував вояків у військових казармах ввесь час поки батальйон ДУН «Нахтіґаль» був у Львові. 6 липня 1941  року він у церкві Преображення ГНІХ відслужив Божественну Літургію, а 7 липня цього ж року Леґіон ДУН «Нахтіґаль» розпочав рух на Східний фронт. Під час походу по Східній Україні Іван Гриньох відправляв Літургії, участь в яких брали не тільки вояки, але й місцеве населення, як-от у с.Юзвин, на Вінниччині, зійшлося понад три тисячі місцевих мешканців. З боями батальйон ДУН дійшов до ріки Південний Буг, але з фронту його відкликало німецьке командування. ДУН «Нахтіґаль» відправили в Нойґамер Крайс; по дорозі до Нойґамеру були короткі зупинки у Львові та Кракові.

У Кракові, у церкві св. Норберта, польовий духівник Іван Гриньох відправив святу Літургію. У Нойґамері батальйон ДУН розформували; за згодою Романа Шухевича Івана Гриньоха було звільнено із посади духівника. Незабаром німецькі окупаційні чинники виявили свою брутальність супроти українського населення, що викликало серед української молоді рішучий спротив. Ініціатором спротиву була Організація Українських Націоналістів (ОУН) революційного відламу У формаціях українського Руху Опору отець д-р. Іван Гриньох завжди займав вагоме становище: він був учасником ІІІ-го Надзвичайного Великого Збору ОУН, що відбувся в Україні в літі 1943 року. Також став одним із ініціаторів створення надбудови українського визвольного руху — Української Головної Визвольної Ради (УГВР); його обрано другим віце-президентом УГВР. На останній посаді Іван Гриньох виконував дипломатичну працю: брав участь у переговорах з офіційними представниками Румунії і Мадярщини. Розмови велись під великим секретом: дійшло до домовленостей з мадярами, що відступаючі військові частини залишатимуть зброю для УПА. Відомо, що деякі провідні члени УГВР планово, за дорученням проводу були вислані на захід, щоб шукати зв’язків з «аліянтами». Одним з них був І.Гриньох, якого шлях проходив через Прагу на захід до Німеччини. Баварська столиця Мюнхен стала його місцем постійного побуту. Тут, у повоєнні роки, він продовжив свою душпастирську й політичну діяльність. У 1950 році він став головою Закордонного представництва УГВР (ЗП УГВР), яке очолював до 1980 року. Водночас був головою Українського Товариства закордонних студій, яке було відповідальним спочатку за видавництво газети «Сучасна Україна» й «Української Літературної Газети», а пізніше - журналу «Сучасність». Такими є основні етапи з життя та діяльності отця Івана Гриньоха.

З ліва  до права - о.Іван Гриньох, мґр.Дарія Ребет, ред.Володимир П. Стахів, - Мюнхен, 1967 pік

Однак, я завжди собі думаю про такі людські чесноти  як етичність й принциповість, що, як на мене, є найвищими мірилами досконалості. Саме ці якості і мають вести нас усіх до вершин духовності та до гармонії в суспільному житті. У всі ці вартості людських рис отець Іван твердо вірив й повсякчас пропаґував їх, маючи неабиякий талант педагога-виховника, не лише як священик, але спочатку як капелан українських студентів, а згодом в ролі духовного наставника Леґіону Дружин Українських Націоналістів «Нахтіґаль» – української військової частини, яка в складі німецького Вермахту перша ввійшла до звільненого від большевиків Львова наприкінці червня 1941 року. Однак побачивши й відчувши підступну окупантську сутність німців, терор яких на українських теренах мало в чому відрізнявся від московсько-большевицького ярма, Іван Гриньох став разом з іншими українськими націоналістичними діячами, що уникли арешту у другій половині вересня 1941 року, на шлях підпільного  спротиву, вершком якого стало створення спочатку підпільної сітки клітин Організації Українських Націоналістів революційного відламу, тобто - ОУН(р) - ОУН СД – ОУН на УЗ, заснування перших відділів спочатку Української Народної Самооборони (УНС), а згодом й створення організованої ірреґулярної Української Повстанської Армії спочатку на теренах Волині, а пізніше і в Галичині. Очевидно, як багато інших служителів культу, в умовах штучно створеного німцями Ґенерального Ґубернаторства на окупованих західно-українських територіях, отець Іван мав і інший, далекий від підпільного й небезпечного, шлях своєї діяльності. Однак, він вибрав жертвенну стезю боротьби за українську державність, яка скінчилася у липні 1944 року створенням підпільного Українського Парламенту  - Української Головної Визвольної Ради та його підпільного уряду - Генерального Секретаріяту УГВР на чолі з Романом Шухевичем (Лозовським).

Отець Степан Гриньох, - брат Івана у 102-річному віці (Оліфант, США)

Якраз в ранзі другого віце-президента УГВР отець Іван Гриньох прийняв складання Присяги на вірність українському народові складом вишколених в умовах підпілля військовиків Старшинської школи УПА «Олені-2». Усі етапи діяльності та життєва позиція отця Гриньоха добре задокументовані не лише у світлинах 1943-44 років, але також і в його статтях та дописах до підпільного офіціозу Проводу ОУН Самостійників Державників «Ідея і Чин», в яких він рішуче виступив проти німецької колоніальної політики і нацистської політичної практики щодо українського народу.

Член Президії УГВР, учасник подій на боці демократичної опозиції в Закордонних Частинах ОУН на еміґрації та один з очільників ЗП УГВР доктор права Мирослав Прокоп (США) писав у щоденнику «Свобода» ч.67 від 08 квітня 1996 року: «...У 1944 році Президія УГВР, Провід ОУН і Головне Командування УПА вислали з України на Захід о.Івана Гриньоха, Миколу Лебедя та інших учасників організованого українського підпільного і повстанського руху в Україні, а згодом ще Юрія Лопатинського, і доручили їм поширювати інформації про нього серед демократичних суспільств і урядів та старатися здобути для нього моральну і політичну допомогу. Таким чином, заходи в цьому напрямі були виконуванням доручень з батьківщини, а одержана від американських чинників допомога посилювала можливості ЗП УГВР...».

До речі, Стефан Дорріл (Stephen Dorril) у своїй документальній праці про англійську розвідку МІ6 п.н. «МІ6. Inside the Covert Word of Her Majesty’s Secret Intelligence Service», (New York-London-Toronto-Sydney-Singapore, 2002) в розділі про АБН (Антибольшевицький Блок народів пише, що дійсно згадує про провідних членів ОУН та УГВР, які мали контакти також із офіцерами англійської розвідки у приміщенні амбасади в Берні. Власне ця тематика у розумінні стану справі після закінчення Другої світової війни та підтримки визвольних рухів у Східній Європі не нова для західних та вітчизняних дослідників, до неї в різний  час  та під різним кутом зору звертались, наприклад, такі аналітики та історики розвідки, як  Роберт Мек Доуель (Robert McDowell), Томас Поверс (Thomas Powers), Дуглас Садзерленд (Douglas Sutherland) та інші.

Світлина із часопису Пластовий Шлях, ч. 2 (126), - 2001 рік

Як зазначає український дослідник Олексій Бухало, у квітні 1946 року відбулася перша зустріч у Мюнхені, після якої українці передали розвіддані про мережу совєцьких аґентів у Західній Європі. На думку дослідника Кевіна Рафнера, ці події позначили один із перших і найсуперечливіших проектів холодної війни. Американці недооцінювали відмінності в поглядах і намірах українців. Керівник спецслужби, полковник Вільям Квін, найперше радив зібрати дані та уважно вивчити минуле, надійність та мотиви різних організацій і партій. Зольд Араді, позаштатний співпрацівник американської розвідки в Угорщині, склав ґрунтовний звіт, у якому проаналізував український національний рух - витоки, підтримку в різних частинах країни, перерахував організації, описав біографію відомих лідерів. Далі О.Бухало з посиланням на джерела пише, що Зольд Араді використав зв’язки у Ватикані, щоб вийти на керівників українських еміґрантів. Він познайомився з Іваном Гриньохом, священиком греко-католицької церкви, другим віце-президентом УГВР, Юрієм Лопатинським, зв’язковим між УГВР та УПА, а також Миколою Лебедем, генеральним секретарем закордонних справ ГС УГВР. Українська Головна Визвольна Рада (УГВР) користувалася підтримкою серед молодого покоління та цивільного населення України. Організація мала власних кур’єрів майже в кожній європейській і навіть деяких азіатських країнах, тому особливо цікавила американців. У рапорті «Операція Белладонна» Зольд Араді позначив Івана Гриньоха, Юрія Лопатницького та Миколу Лебедя групою «Реферат-33» (R-33) і дуже влучно зхарактеризував їх: «Вони готові, - вів далі співробітник, - пожертвувати життями або здійснити суїцид у будь-який момент… сміливо працюватимуть з нами чи без нас і, якщо потрібно, - проти нас… не шукатимуть особистої вигоди… Потрібно завжди пам’ятати, що вони майже боготворять батьківщину і не довіряють нічому іноземному».

ред. мґр Осип Рожка

На думку деяких дослідників, з чим мені важко погодитись, політична заанґажованість отця д-ра Івана Гриньоха забирала у нього чимало часу й енергії. За те приходилось йому зазнати чимало невдячності з різних сторін: і від роздріблених українських політичних партій, і з висот духовного олімпу. Разом з політичною діяльністю отець Іван Гриньох дбайливо виконував душпастирське служіння. Будучи професором з богослов’я в Богословській Академії у Львові, він відновив свою педагогічну діяльність. У Богословській семінарії у Ґішберґу (Німеччина), а згодом, коли семінарію перенесли до Кулембурґу (Голландія), продовжував викладати філософію й богослов’я. Також був професором Українського Вільного Університету (Мюнхен). З появою 27 січня 1963 року Митрополита Києво-Галицького УГКЦ Блаженнішого Йосифа в Римі розпочинається новий творчий період в діяльності отця Івана Гриньоха. Понад усякі сподівання ватиканських й українських церковних кіл Блаженнійший Йосиф розгорнув динамічну працю в Римі. Іван Гриньох став одним з найближчих дорадників Блаженнійшого Йосифа. Одним з перших кроків Блаженнійшого було заснування Українського Католицького Університету ім. Климента Папи в Римі, де І.Гриньох був професором. Після посвячення Собору св. Софії і будинку УКУ в Римі, яке довершив Папа Павло VI 1969 року, відбувся основоположний Синод УГКЦ, будівничим якого був Іван Гриньох. На цьому синоді було вирішено, що УГКЦ стає на патріарші основи. Також було вирішено надіслати спільного листа від владик до Святішого Отця Папи Павла VI з проханням, щоби підніс помісну УГКЦ до гідності патріархату. Правда, троє владик відмовились ставити свої підписи під цим листом. І.Гриньох був особливим публіцистом, варто згадати його статтю, що з’явилась у журналі «Сучасність» за січень 1963 року під назвою «Епілог чи пролог у зустрічі двох епох?», яку я, мабуть, вперше в материковій Україні без скорочень подав у впорядкованій мною Збірці о.Івана Гриньоха «Бог і Україна понад усе» (2007).

Учасники зустрічі перед прибуттям Митрополита УГКЦ Йосифа Сліпого до Риму, - світлина 1963 року

До речі, в цій статтті о.Іван Гриньох подає свої критичні спостереження першої сесії ІІ Ватиканського Вселенського Собору і вказує ватиканським спеціалістам, що «не на християнському Сході, а на католицькому християнському Заході звихнено ідею «католицькости» Христової Церкви. Не на Сході, але на Заході звужено поняття «католицькости Церкви» до однієї культури, до одного географічного поняття «Західної Европи» і до одного типу латинського християнства». У тій же статті він висловив критичну думку і на адресу нашої ієрархії, стверджуючи: «Для нашої Церкви Собор прийшов на десять років передчасно, бо наша Церква-Мати засуджена на мовчанку, а її Церкви-Дочки виявили бездарність…». Автор також не злим, добрим словом згадує наших братів-православних: «Нашим наступним бажанням було б, щоб наші православні брати перебороли в собі комплекси кривди меншевартости й історичних, байдуже — виправданих чи ні — жалів й упереджень, і щоб вони вирвались з пут чужої духовости й віднайшли шлях до вирізьблення свого християнського обличчя в дусі давнього, чужими впливами не викривленого, православ’я старої України. Нашим гарячим бажанням було б, щоб ці наші брати потрактували справу з’єднання як справу серйозну, справу насамперед нашої спільної віри…». Як великий подвижник слуги Божого Андрія о.Іван Гриньох написав працю «Слуга Божий Андрей — благовісник єдности», а також «Православ’я і католицтво», «Куди прямує Ватикан?» та інші. В одному листі від 25 травня 1974 року І. Гриньох написав: «Що мені з того, що отримую ряд листів від мирян і від священиків, які мені «поґратулюють» за те чи інше становище… Водночас отримую також і інші — від тих, що стоять високо, як «світильники», мовляв, «ви нанесли великої шкоди нашій Церкві через написання статті-рецензії «Куди прямує Ватикан…». Ставлю собі питання: хто наніс шкоду? Ватикан, що погоджується на смертний присуд для нашої Церкви, чи о.Гриньох, який написав про цей присуд?..» І.Гриньох переконано вірив у історичні права української Церкви та її право бути Патріаршою Церквою. Використовував кожну нагоду на письмі чи дії, щоб безперебійно утверджувати патріарші права УГКЦ. У 1975 році під час урочистої архієрейської святої Літургії у базиліці святого Петра в Римі й на його гробі, при головному вівтарі, Іван Гриньох підніс уперше офіційно возглас за Патріарха Києво-Галицького і всієї Руси-України Блаженнійшого Йосифа. Офіційний Рим цього історичного факту не визнав, але й не заперечив. З нагоди відзначення 90-ліття Патріярха Йосифа 1982 року у Римі Патріарх за віддану службу підніс Івана Гриньоха до гідности Патріяршого Архимандрита. Він дожив до часу Самостійної України, відвідав свій рідний край, поклонився гробам батьків, відсвіжив Пам’ять храму Святого Юра у Львові й митрополичих палат та побував у престольному граді Києві. Був учасником перенесення тлінних останків Патріярха Йосифа до гробівця катедри Святого Юра у Львові.

В цій короткій статті мені хотілось уникнути панеґіриків, як також прикметників «видатний», «визначний», або навіть «талановитий» чи «геніальний», хоча вони певним чином стосуються постаті Патріяршого Архимандрита Івана Гриньоха, як духівника, вченого, політичного діяча, публіциста чи історика або служителя церкви. Безсумнівно, отець доктор Іван Гриньох був неперевершеним політиком, здібним дипломатом, авторитетним священиком й освіченим богословом, а релігія і політика були основними галузями його зацікавлень і потягнень, бо прадавнє прагнення людей, щоб земля не була долиною сліз, а навпаки стала тереном радості, входить у сфери, як релігії, так і політики.

Що таке політика, особливо в площині визвольних й державницьких устремлінь поневолених народів не важко дати відповідь. Набагато тяжче в коротких словах з’ясувати поняття релігії. Політика — це вміння формувати людські взаємини у суспільстві. Хоча це вміння чи хист зростає, як кажуть,  во стократ, коли політика є визвольною, спрямованою проти окупанта й  проводиться в умовах суворої конспірації, безкомпромісової боротьби та підпілля.  Отець Гриньох мав не лише неабиякий досвід проведення політичних заходів в умовах бункру, криївки, схрону або лісничівки (як у випадку з УГВР) чи міської партизанки, як також умів і зумів (що досить важливо), користуючись певними особистими зв’язками, вести суворо втаємничені перемовини з ворогами, недругами та опонентами, добитись певних преференцій від них щодо неперешкоджання діяльності ОУН та УПА на останньому періоді німецько-большевицького протистояння на українській території або ж, наприклад, у площині звільнення українських політичних в’язнів. Йому в цій царині багато вдалося, як у Тернополі у березні 1944-го року, так і пізніше, у Львові та Німеччині.

Релігія, віра й церква – також не завжди тотожні поняття. А коли торкнутись історії української церки, то матимето нескінчнний ряд однієї тенденції – мати власну помісну церкву у своїй національній державі. Одним із найпослідовніших борців за незалежність нашої церкви був отець Іван Гриньох, який продовжив працю князя церкви Митрополита Андрея Шептицького й плідно працював на цьому відтинку з Верховним Архиєпископом кир Йосифом Сліпим (властиве ім’я Коберніцький-Дичковський). Вона обидва вихідці із сільського західно-українського середовища стали коло керма боротьби за вивищення нашої церкви до статусу незалежної.

З нагоди ювілейних святкування, які відбулись 13 листопада 1977 року у малій місцевості Оліфанті (Пенсильванія) заходами парафії при церкві святих Кирила і Методія, а зокрема її пароха о. д-ра Степана Гриньоха влаштовано ювілей 45 річчя священства і 70 річчя народин о. проф. д-ра Івана Гриньоха з Мюнхена, дописувач часопису «Патріярхат», довголітнім редактором якого був мій давній приятель із Нью-Йорка Микола Галів, писав: «…Без найменшого сумніву можна сказати, що о. проф. д-р Іван Гриньох у нашому українському громадсько-політичному, а зокрема церковному житті, по цей і той бік залізної занавіси, належить до надзвичайних особистостей. До речі, його частенько «поминає» при різних нагодах й оказіях радянська публіцистика з метою, щоби очорненням паралізувати його небезпечну для них працю. Часом в радянській дійсності про о.І.Гриньоха більше читають і його знають, правда у викривленому світлі. Для большевиків о.І.Гриньох небезпечний тому, що він знає правду і з нею він іде проти нашого ворога, який нам все загарбав, а останньо хоче зовсім загарбати і знищити нашу Церкву… На формування Ювілята мали великий вплив його батьки мати Анастазія і батько Михайло. Те, що святителем Ювілята був Слуга Божий Митрополит Андрей не залишилось без впливу. Не можна не згадати зустрічі і співпраці Ювілята з нашим незрівняним світочем не тільки Української Католицької, але Вселенської Христової Церкви Патріярха Йосифа, який був його виховником і ректором на студіях богословії у Львові. Промовець окремо висловив велику вдячність в імені Управи і всього мирянства за історичне значення факт, який Ювілят додержав достойно, гідно і святочно у базиліці св. Петра у Римі і на гробі св. апостола Петра, піднісши возглас, пам’ятного 1975 Божого Року за Патріярха Києво-Галицького і всєї Руси. Належить підкреслити, що о. Іван Гриньох належить, як ми вже згадали, до рідкісних особистостей, який повністю заслуговує на нашу увагу. Правда, він належить до того типу людей і священиків, який воліє держатись в тіні, але його інтелект, його все сформовані й упорядковані і висловлені думки, його розуміння питань щоденного життя все його висували поволі, чи неволі на передові місця. Якщо ж ідеться про його формування богословської й філософської думки або громадсько-політичного життя то воно все є змістово охоплюче і неповторне…»

Життя отця Івана Гриньоха, якому б у грудні 2017 року виповнилося б 110 років, напрочуд гармонічно пов’язано з історією української церкви. Він разом з іншими своїми однодумцями продовжив справу двох великих Митрополитів української церкви, апостолів її єдності Петра Могили і Андрея Шептицького, цих двох державницьки і соборницько думаючих мужів, які маючи за сусідів католицьку Польщу і православну Московщину, добре розуміли те, яким благословенням дня нашого народу є його єдність. Цю іскру надії отець Іван, будучи невтомним активістом та непохитними оптимістом, роздмухував упродовж свого життя, він намагався не змішувати суттєві доґматичні речі з дрібними, обрядовими і побутовими елементами.

Як освічений і критичний богослов отець Гриньох, мав європейського рівня освіту, послуговувався  актуальною богословською літературою, черпаючи з неї не лише терміни й форми, але, що важливо, богословські думки, керуючись добром християнства, церкви і нашого народу й трактуючи їх в дусі християнської ідеї і єдиної української церкви, повністю незалежної в усіх питаннях церковного права, дисципліни, обряду та літургії. У всіх своїх потягненнях у плані створення Київсько-Галицького Патріярхату він пропонував власні концепційні розв’язки, а в дискусії твердо і послідовно відстоював їх правильність, відкидаючи туманні й камуфльовані інсинуації та нечисті наміри.

Провідники большевицького перевороту та їхні пізніші послідовники в совєцькому союзі, як також деякі і в нинішній Україні, заявляють, що вони не визнають Бога, або ж «прокладають» шлях до нього через чужинецьку  церкву. Бог обіцяє щастя на тому світі, а на землі каже тільки терпіти. Прагнучи здійснити щастя на землі без Бога, людина на підсовєцьких, та їм сателітних територіях також провела непроходиму межу між релігією й політикою. У висновку дійшло до приниження людської гідності й знищення свободи. Справжня ж трагедія большевизму в тому, що інтеліґенція давньої московської імперії, а згодом і більшість вишколеної на комуністичних доґмах совєцької номенклатури та чиновництва, відкинула справжню релігію, яка поєднувала небо з землею. Вони всі московські, спочатку - царські, згодом – большевицькі, а віднедавна – путінські  великодержавні шовіністи та окремі з поплентачів та покидьків українського роду не шукали й не шукають Бога, який турбується також дочасними, земськими справами людини, а прагнули до щастя на землі, спираючись на ідеології Маркса й тираністські практики Лєніна та його послідовників - Сталіна, Хрущова, Брєжнєва, Щербицького й Маланчука, як також на псевдоканонічні розважання їхніх співправців з числа представників так КҐБ-духовенства московської, з дозволу сказати, - «патріархії».

Все це добре усвідомлював, аналізував і в своїх ґрунтовних працях викривав покійний Патріярший Архимандрит д-р Іван Гриньох, в особі якого неспокійний світ залишила людина, яка шанувала себе й інших і для якої людські чесноти не були пустим звуком.

Іван Гриньох...

Лише тепер, коли минає 110 років від дня народження отця д-ра Івана Гриньоха, коли вже незалежна Україна відбула дві великі революції, я одна з яких називається гучно як «Революція Гідності», дивлячись на часто недержавницький чин, примітивну мімікрію, плазування та безчинства окремих державних владців, які чомусь вважають себе за національну провідну верству, зиркаючи на своїх «перших ледь» чи жінок «третього тисячоліття» та споглядаючи тотальне розкрадання народного багатства, перерозподіл фінансових потоків від видобутку корисних копалин й державної індустрії, які засадничо мають належати тільки українській нації, -  ми розуміємо, що у Вічність перед лице Творця 14 вересня 1994 року відійшов направду видатний теоретик і практик, священик й борець, проникливий мислитель та визначний громадсько-політичний діяч українського народу, духовний провідник широкого формату, яких натепер так бракує постґеноцидному суспільству, всій нашій українській нації, вимордованій суцільними голодоморами у ХХ-ому столітті, репресіями московського царату й чужої церкви, переслідуваній вурдалаками большевизму та новітнього підступного путінізму, що під сучасну пору веде супроти нашого народу криваву війну.

Олександр Панченко, - доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен), адвокат з міста Лохвиці Полтавської області

Теги:
2018-01-09 23:30:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар