Зворотній зв'язок - Україна Incognita
Україна Incognita » Зворотній зв'язок

Зворотній зв'язок

Більшість фотографій на виставці "Дня"-2013 сповнені позитивної енергії. Коли дивишся на них, зникає бажання виїхати з країни, хочеться зіткнутися з такими сюжетами у реальному житті. Крім того, принаймні кожну другу роботу я б хотів бачити у підручнику історії. Їхні автори здійснили своєрідне сканування нашого життя, до того ж надзвичайно емоційно чітке. Значну частину цих світлин я вже бачив у газетах або в Інтернеті, але на виставці вони сприймаються зовсім по-іншому, авторський задум постає у цілком новому світлі. Вважаю, що фотографія — це вічне мистецтво, адже більшість людей сприймають світ візуально. Цей захід вже став подією у Сумах. Бренд Фотовиставки «Дня» доволі відомий в Україні й у Сумах зокрема. Багато городян впродовж багатьох років читають газету і я один з них — ще з 1997 року постійно читаю «День». Мені завжди подобався її візуальний компонент — не лише фотографії, але й карикатури, шаржі. У цьому напрямку газета встановила планку дуже високо і ніколи її не знижувала. Загалом мені подобається, коли у пресі багато ілюстрацій. Часом вони настільки вичерпно відображають ситуацію, що навіть зникає потреба у будь-яких поясненнях. Вважаю, що інколи особливо корисно за допомогою фотографій порівнювати життя в Україні і за кордоном.

 Для мене фотовиставка газети «День», як для художника, митця, це просто свято. Свято різноколір’я і барв. Ці фотороботи надихають мене, аби зробити якусь справді вартісну річ. Підкупає, що вони не «зашорені», як часто буває у професіоналів. Тут є і аматорські роботи, сильні тим, що зроблені від душі. Автор їх або «виносив», або «виходив», або відтворив те, що бачив щодня, і тут ось взяв і сфотографував.  Для мене це як ковток свіжого повітря. Буду рекомендувати дивитися цю виставку усім.

У добу модерного світу, який побудований на європейських цінностях, Україна має прагнути до кращих ідеалів. Популяризуючи історичні знання, кожен із нас стає духовно багатшим. Ми повинні знати свою історію хоча б для того, щоб  нам не було соромно завтра перед новим поколінням. Хочу відзначити «День» як оберега національної колиски України, в якій починає формуватися нове життя, і щоб воно не згасло, потрібно зробити не так вже й багато: почати з себе, бо ти і є країна.

Ми постійно кудись рухаємося, розвиваємося, але разом із цим нарікаємо на своє життя. У чому ж проблема? А проблема українців у тому, що вони не розуміють своєї історії. І тут дуже важливу справу робить газета «День», яка допомагає українцям усвідомити їхню сутність. Я із задоволенням читаю рубрику «Історія та Я» і щоразу відкриваю для себе нові факти в історії розвитку України. А чого тільки варта історична бібліотека «Дня»! Це і праці Джеймса Мейса, і праці про Україну — Польщу, і серія «Бронебійної публіцистики», і цьогорічна серія «Підривної літератури» тощо. Ваша газета пропагує гарну ідею про збереження української культури й історії, бо народ без них, то не народ. Історія нас багато чого навчила. І якщо ми врахуємо всі свої похибки, то, впевнена, зможемо збудувати сильну, стабільну, сучасну країну.

Держава не може існувати без історії, як і народ без держави. Історію треба популяризувати, щоб кожен українець міг зрозуміти, ким він є насправді і що він може зробити для розвитку своєї держави. Думаю, що це мають робити насамперед ЗМІ. На жаль, на шпальтах українських періодичних видань матеріали про історичне сходження України або рідко зустрічаються, або їх взагалі немає. Особисто хочу відзначити в плані популяризації історичних знань газету «День», яка сповна показує українцям шлях, який вони прокладали для себе. Історія не є чорно-білим малюнком. Вона як картина Босха, де є і чорне, і біле, і фіолетове, і зелене. Погодьтеся, історію треба знати, щоб не повторювати помилок, від яких ніхто не застрахований, тільки через їх усвідомлення людина досягне чогось кращого. Якщо ми хочемо бачити свою країну могутньою, то нам потрібно чесно й відповідально працювати, бо Україну словами не збудуєш.

Чи усі змогли замовчати про Голодомор, який винайшов керівник, вождь СРСР Сталін? Одні, зокрема, такі як американський майстер пера Дюранті, віддавали долю знедоленого та зачерствілого до кісток народу на поталу, а зі спокійною душею вішали собі «медалі героїв», за те, що побували у закритій країні, та висвітлили таку «цінну» інформацію. А люди писали листи, а люди молилися, вони благали тих іноземців через ширму терору. А чи вірили тим листам? Звісно, що ні, мовляв, влада заявляє, що все гаразд та ще й вивозять унормовану кількість зерна, то чого зі своїм статутом йти у чужий монастир?  А й справді?! «Що ті люди хліба хотіли, коли ж ніякого Голодомору й не було»,- такими шаблонами міркує не лише тодішні іноземці, котрі не знали справжньої ситуації, а й доволі велика частина сучасних українців, хоча можу закластися, що історії України як слід не знають ні ті, ні інші.

Хто як не українець мусить пам’ятати про національні трагедії? Хто, окрім нас, мусить вберегти нашу державу від такого гноблення колонізатора, який грався з нею, як з лялькою, у якої вже не було ні рук, ні ніг. Це вже питання навіть не національності, а якоїсь холодної байдужості, яка вбиває історію мертвих.

 Джеймс Мейс - талановитий дослідник, для котрого правдива інформація виборювала ім’я, а не навпаки.  Джеймс Мейс починає писати про СРСР загалом, вивчає російську мову… Тоді як могла його привабити Україна, якщо деякі стверджують, що її не було, як міг привернути увагу саме український Голодомор, коли усі були в однакових лещатах? Відповідь очевидна: лихо на нашій країні лютувало з більшим розмахом. Ось вам, панове, й об’єктивна оцінка незалежного експерта, котрий залишився в Україні, до якої припав серцем та душею. Чому цього не можемо зробити ми? Парадокс… вітчизну не обирають, її апріорі треба носити у серці, Мейс же полюбив Україну за ті краплини лиха, які випали на роз’ятрену землю, адже більше нічого на ній не було: ні українців, котрих вбивали та вивозили, ні того хліба, ні інтелігенції, ні мови, якою можна було послуговуватися.

Сам Джеймс Мейс пише:«Ваші мертві вибрали мене. І так само, як не можна займатися історією голокосту і не стати хоч би напів’євреєм, так само не можна займатися історією дослідження голодомору і не стати хоча б напівукраїнцем. Я втратив над цією роботою забагато років, щоб Україна не стала більшою частиною мого життя. Зрештою, словами Мартіна Лютера, тут я стою, бо інакше не можу». А ми можемо по-іншому… Слова Мейса підтверджують те, що кожен громадянин, зокрема, журналіст, творить історію через власні погляди. І хоч як пафосно це б не звучало, та все-таки на праці вищезгаданого журналіста та історика усвідомлюємо, що всесвітньо відома Пулітцерівська премія увібрала ті краплини брехні, маневрування між правдою та брехнею, оскільки була вручена Дюранті, правда ж залишалася тоді за лаштунками. Коли люди розкривають істину, міняють хід історії як минулої, так і майбутньої. Американець Джеймс Мейс розплющив нам очі, став гідним українцем, фактично взірцем, а що зробимо ми для себе? Не для когось там за океаном, а тут на рідній землі та для неї?

 

Мені дуже сподобалася виставка, яку організувала газета «День». Це дуже важливо для мене як посла, який нещодавно буквально п’ять місяців тому приїхав сюди. Через ці світлини можна побачити всю Україну: дуже різну, починаючи від шахтарів і закінчуючи простими селянами, інтелігенцією, політичними діячами, не тільки українськими, а й іноземними. Мені тут дуже цікаво, і ця виставка охоплює великий період життя України в різних обличчях, картинах. Мені дуже подобається. Найбільше мені сподобалася фотографія шахтаря. Вітаю вас! Наступного року ми обов’язково будемо брати участь у цій виставці.

На фотоконкурс «Дня» я подав фотографію, яку знято в школі-інтернаті №5 імені Я.П. Батюка для слабозорих та незрячих дітей. Я працюю над проектом про незрячих дітей. Мені здається, що цей проект показує проблему, на яку сьогодні варто звернути увагу нашим чиновникам і суспільству. На жаль, у цих дітей немає потрібної літератури, на їхні потреби майже не виділяються кошти. Можливо, в мене дуже ідеалістичні погляди, але я вважаю, що фотографія — це більше, ніж просто фіксація моменту, що вона може змінити ситуацію, про яку розповідає. Зараз дуже багато фотографій, але багато серед них і неякісних. Натомість справжня фотографія може змінити щось на краще, принаймні, хочеться в це вірити.

Я беру участь у фотоконкурсі вдруге. Минулого року я відправив чотири роботи, але жодна не пройшла. Цього року вже маю нагороду. Загалом сподобалися роботи колег-фотографів — Олексія Фурмана, Сергія Полєжаки, Євгена Малолєтки...

На фотовиставках "Дня" багато оптимізму, багато яскравих моментів — не тільки сумних, а й веселих. Але на жаль, у деяких фотографіях відчутно якусь тягу за минулим.

Найбільше мені сподобалися роботи дітей. Там багато цікаво, і, головне, немає зашореності, тому іноді справді бачиш нові погляді та незвичні ракурси звичних речей. На цій виставці витримано баланс... Сьогодні фотографія — це захоплення мільйонів. Гадаю, що нині за один день роблять більше фотографій, ніж 20 років тому за рік. Тому що фотографують на фотоапарати, на смартфони, на планшети, на веб-камери. Загалом фотографії нині настільки заповнюють інформаційний простір, що це щось неймовірне. Але важливо тримати рівень, якість цих фото. І правильний тон в цьому задає «День».

Фотовиставка газети «День» — це завжди ковток нової інформації. Інформації про те, як живе Україна, як живуть українці у великих містах і далеких гуцульських селах; як живуть громадяни інших країн. А головне, що це — світ, яким бачать його не тільки професіональні фотографи, а й аматори. Особливо вражають фотографії молодих хлопців і дівчат. Завдяки своєму віку вони бачать те, що ми, дорослі, побачити не можемо, оскільки певним чином втратили можливість дивуватися. Мене особисто в цій фотовиставці вразила фотографія «Підтримка» Ірини Мандрики з Києва. Фото, на якій показана жінка на саморобному візку, в якої немає ані рук, ані ніг, намагається приласкати вуличного кота. Сьогодні, коли наш світ із кожним днем стає більш цинічним, більш жорстоким, люди перестають помічати тих, кому в житті пощастило менше. Усі кудись біжать і скаржаться одне одному на свої проблеми, які їм здаються надзвичайними. Але насправді куди більшість із нас біжить? Які в більшості з нас проблеми? — Хтось втратив один мільйон у багатомільйонному статку; комусь не вистачає на пент-хаус у елітному районі Києва; хтось збирає на нову побутову техніку або на новий гаджет для дитини; хтось хоче поїхати у відпустку на Мальдіви, а йому вистачає лише на ОАЕ; когось «заїло» керівництво на роботі, а хтось посварився з коханою людиною — і всі ці люди вважають свої проблеми найгострішими, ці «проблеми» роблять їх нещасними. Але коли зупинитися хоча б на хвилинку й озирнутися на людей, які навкруги, то можна побачити тих, кому пощастило значно менше, — невиліковно хворі люди, люди з обмеженими можливостями, але саме вони цінують кожну хвилинку свого життя, кожен промінчик сонця, вони завжди готові прийти на допомогу таким самими «щасливим». Якщо кожен із нас виявлятиме таку ж доброту до оточуючих людей, до тварин — світ стане набагато теплішим, добрішим і щасливішим. Треба просто зупинитися на хвилинку й зрозуміти: «Я — щаслива людина, тому що я живу; тому, що близькі мені люди живі та здорові, а все — можна подолати».


   
  • Останні коментарі

    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар