Про силу й безсилля української еліти (2) - Україна Incognita
Україна Incognita » NB! » Про силу й безсилля української еліти (2)

Про силу й безсилля української еліти (2)

Юрій Терещенко

Закінчення. Початок

Це безглузде звинувачення І. Мазепи у «польськості», на превеликий жаль, було акцептовано майже без спротиву українським суспільством у ХVІІІ ст. і перейшло у свідомість української демократичної інтелігенції ХІХ ст. На довгі роки в її уяві гетьман Іван Мазепа, а за ним і представники українських шляхетсько-поміщицьких кіл розцінювались у суспільній свідомості як реакційна верства, ворожа народним масам, чужа їм як соціально, так і національно. «Коли почались у початку ХVІІІ століття перші так звані «гоненя на українство» в сфері духовного й релігійного життя, — зазначає В. Липинський, — то тоді, — як це вже виразно підкреслив Драгоманов — «з початку ХVІІІ століття на протязі 30 літ не було в Росії висвячено ні одного архиєрея Великороса, а все Українці — які й урядували по всіх епархіях від Києва до Сибіру». І це ж вони, а не хто інший, «Ляха Мазепу» проклинали. Старе «не было, нет и быть не может» було тільки формульоване Валуєвим, а народилося воно серед самих Українців, було підготовлене їх власними руками, їх власною зненавистю до самих себе, їх власним моральним розкладом і моральною нікчемністю часів першої Руїни».

Невипадково протягом усього ХІХ ст. «погляди української історіографії на Мазепу не мали свого оригінального, опертого на самостійнім дослідженні джерел і їх безсторонній оцінці, характеру і були взагалі негативні». Лише поява монографії Ф. Уманця «Гетьман Мазепа», яка вийшла друком у Петербурзі 1897 р., започаткувала очищення постаті Мазепи від фальшивих уявлень і міфологем, що поширювалися під впливом упереджених оцінок як російської, так і української історіографії. Культивування негативного ставлення до власної аристократичної верстви перейшло у політичну площину і завдало чималої шкоди новітньому українському руху. Протягом усього періоду визвольних змагань, і зокрема у 1917 р., українська т.зв. революційна демократія перебувала у постійному світоглядному конфлікті з консервативними і взагалі помірковано налаштованими діячами національного руху, робила їх об’єктом «класової» ненависті, відштовхувала від участі у державотворенні. Досить навести у зв’язку з цим оцінку ситуації визначним українським патріотом Євгеном Чикаленком, який у своїх споминах зауважував: «А коли настала революція 1917 р., і я, як буржуй, чи навіть феодал, не мав змоги приймати участь у будуванні Української Держави».

Промовистим фактом у цьому зв’язку було також відхилення Центральною Радою пропозицій самого В. Липинського сформувати за його власний кошт кавалерійський полк і поставити його на службу українській справі. Щодо звинувачень на свою адресу з боку українських соціалістів, то В. Липинський недвозначно підтверджує свою приналежність «до польського шляхетського роду, од віків осілого на Україні». Він наголошує, що до шляхетського стану належали такі визначні діячі козацької Української держави, як Петро Конашевич-Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Станіслав Кричевський, Іван Богун, Юрій Немирич, Богдан Стеткевич, Іван Виговський, Іван Мазепа-Колєдинський, Пилип Орлик, Петро Кальнишевський. Зрештою, «з культури шляхти польської, — зауважує В. Липинський, — виросла вся лівобічна гетьманська старшина, а багато з неї було і польських шляхтичів по походженню».

СПАДОК ГЕТЬМАНА МАЗЕПИ ЗАВЖДИ ЦІКАВИВ В’ЯЧЕСЛАВА ЛИПИНСЬКОГО (ФОТО) ЯК НЕСПРОСТОВНИЙ ДОКАЗ ДЕРЖАВОТВОРЧОГО ПОТЕНЦІАЛУ НАШОЇ ЕЛІТИ / ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

В. Липинський гостро засуджує як соціальний радикалізм українських націонал-демократів, так і їхні намагання поставити українську аристократію за рамки новітнього націотворчого процесу і навіть заперечити її приналежність до української нації. Він нагадує про величезну креативну функцію «класу родових землевласників», до яких належали Квітка-Основ’яненко і Гребінка, Гоголь і Максимович, Куліш і Костомаров, Марко Вовчок і Панас Мирний, Кониський і Драгоманов, Леся Українка і Грінченко, Лисенко і Старицький, Антонович і Чайковський та багато інших діячів української культури.

Саме представники цієї верстви, наголошує Липинський, брали найактивнішу участь в українському державотворенні на різних його етапах і в тому числі «з Гетьманом Мазепою Князівство Київське возстановити хотіли».

Зміни у ставленні до І. Мазепи в українських громадських колах, усвідомлення його патріотичної позиції, започатковані книгою Ф. Уманця, знайшли своє продовження у низці праць на початку ХХ ст., зокрема у розвідках М.    Грушевського, С. Томашівського, А. Єнсена та ін.

Ще виразніше на грунт глорифікації І. Мазепи як українського патріота, який продовжив державницькі плани Б. Хмельницького, став В’ячеслав Липинський у своїх надзвичайно цінних замітках про Мазепу й Орлика, вміщених у згаданій збірці Z dziejуw Ukrainy під заголовком «Шляхом Богдановим». У цьому ж збірнику Липинський передрукував статтю М. Грушевського «Шведсько-український союз 1708 року», опубліковану в ювілейному 92-му томі записок НТШ, присвяченому 200-літтю полтавської битви. Статті М. Грушевського та В. Липинського, на думку Д. Дорошенка, остаточно «встановили в українській історіографії погляд на Мазепу як на українського патріота й поборника самостійності».

У згаданій розвідці «Шляхом Богдановим» В. Липинський вміщує відому «Думу» І. Мазепи — «Всі покою щиро прагнуть», у якій гетьман образно передає суперечності українського суспільного життя на переломі ХVІІ — ХVІІІ століть. Очевидно, В. Липинському імпонувало те, що у своїй «Думі» гетьман фактично формує самостійницьку ідеологію, закликаючи козацьку еліту «набувати самопали», «добувати острих шабель» і єднатися заради свободи України. На думку дослідників, «Дума» була написана у 1698 — 1699 рр., і саме в цей час І. Мазепа мав намір «відійти» від Москви, але не наважився на такий крок з огляду на відсутність єдності у середовищі своїх близьких соратників. Епіграфом до гетьманової «Думи» В.  Липинський взяв слова полковника прилуцького Дмитра Горленка, адресовані І. Мазепі: «Як ми за душу Хмельницького завжди молимо й ім’я його ублажаємо (благословляємо), що Україну від ярма ляцького звільнив, так навпаки, і ми, і діти наші у вічні роди душу і кості твої будемо проклинати, якщо нас за гетьманства свого по смерті своїй, в такій неволі залишиш».

Наведена В. Липинським вимога козацької старшини свідчить, що вчений розглядав антимосковський виступ І. Мазепи не як задоволення особистих амбіцій гетьмана, а як протидію загрозам московського централізму, його зазіханням на права козацького стану і окремішність українського політичного організму. Як свідчить М. Костомаров, протягом 1707 р. занепокоєні представники вищої старшини збиралися у генерального обозного Ломиковського та полковника Апостола, обмірковуючи централістські загрози Петра І. Вони «радилися між собою, кричали і навіть зверталися до читання Гадяцького договору».

Союз зі Швецією, укладений свого часу Б. Хмельницьким та І. Виговським, що гарантував свободу, незалежність і недоторканість Україні, на думку М. Грушевського, «залишився для української старшини свого роду заповітом предків, що вимагав виконання!» Не реалізований у свій час внаслідок припинення шведсько-польського протистояння, він, в умовах Північної війни, знову став на черзі з наближенням шведської армії до кордонів України. Для В. Липинського закономірність виступу І. Мазепи значною мірою пов’язана саме з живучістю ідеї політичного союзу України зі Швецією в середовищі української еліти — «ідеї, котрої Богдан Хмельницький, як єдиної дошки рятунку, схопився обома руками перед смертю, а котру згодом частково хотів здійснити Іван Мазепа».

У згаданій розвідці В. Липинський звертає увагу на гармонійну співпрацю української церкви і гетьмана І. Мазепи, без якої культурне піднесення України-Гетьманщини в кінці ХVІІ — на поч. ХVІІІ ст. було б неможливе. Ще до свого гетьманства Мазепа мав близькі й дружні стосунки з вищим київським та чернігівським духовенством, зокрема з архімандритом Києво-Печерського монастиря Варлаамом Ясинським — майбутнім митрополитом, із архієпископом чернігівським Лазарем Барановичем. Відтоді, мабуть, було започатковано ним добрі відносини зі Стефаном Яворським, Дмитром Тупталом, Іоасафом Кроковським та іншими видатними діячами української церкви. Липинський зазначає, що вже з батьківського дому гетьман виніс глибоке прив’язання «до стародавньої віри грецької і рідної культури». Значною мірою до цього спричинилася його мати — Марія Магдалена з шляхетського роду Мокієвських, як зазначалося, пізніша ігуменя Києво-Печерського Вознесенського і Глухівського жіночих монастирів. Її портрет кінця ХVІІ ст. з Національного музею у Кракові Липинський вміщує у збірнику.

Як гетьман, зауважує В. Липинський, І. Мазепа відзначався особливою турботою про добробут церкви і вживав палких заходів щодо її піднесення в Україні. Його фундації належала велична церква Вознесіння у Переяславі, нова церква святого Миколая в Пустинно-Миколаївському монастирі в Києві, він був відновителем Печерської лаври і фундатором т. зв. святої Брами разом із монументальним муром, що оточував Лавру; він відбудував заново Братську церкву Богоявлення у Києві, не рахуючи дрібніших його дарунків, пожертвуваних майже всім важливішим українським святиням і монастирям.

Не менші зусилля, зауважує В. Липинський, поклав Мазепа для розвитку тогочасної вищої школи в Україні — Академії Могилянської у Києві. Пройнятий особливою повагою до цього «святобливого києво-братського зібрання», зводить він нову будівлю для Академії, відому сьогодні під назвою «старого корпусу», обдаровує її щедрими наданнями земель і оточує її потужною протекцією від зазіхань російського уряду. Отож ім’я гетьмана було в глибокій пошані серед тогочасних представників науки і культури. Відомо, що після битви під Полтавою ректор Академії за часів Мазепи, згодом архімандрит Крупицького монастиря в Батурині Гедеон Одорський був засланий до Соловецького монастиря за свою приязнь до гетьмана. Так само навіть прокляття гетьмана для убезпечення себе і задоволення уряду не врятували його недавнього приятеля Іоасафа Кроковського, київського митрополита, від депортації до Твері. Тож школу, колись засновану митрополитом Могилою, зазначає В. Липинський, почали називати тоді «Академія Могиляно-Мазепинська». А на одному з наукових урочистостей, що відбувалися в ній у 1708 р., гетьманові було вручено гравюру роботи Данила Галяховського у формі плаката, видрукованого на темно-зеленому атласі, що являла собою апофеоз могутнього протектора української Академії.

В. Липинський вперше подає її повну репродукцію, коротку історію та докладний опис. Репродукція була зроблена з фотографії— оригіналу, який знаходився в бібліотеці графів Красінських у Варшаві. Ця фотографія належала Василю Доманицькому, «якому єдиному, — за словами В. Липинського, — завдячуємо можливістю подарувати читачам нашим подобу цієї цікавої пам’ятки нашого мистецтва і нашого минулого».

Вся композиція гравюри дуже складна, наповнена бароковими алегоричними фігурами, символікою і геральдичними знаками. В центрі її — постать Мазепи у весь зріст в одязі лицаря, з мантією. Голова його покрита шоломом, прикрашеним страусячим пір’ям, ліва рука тримає лицарський щит, права тримається за герб гетьмана. Навколо Мазепи вісім жіночих фігур, що, очевидно, символізують науку, мистецтво, чесноти, батьківщину, релігію і т. ін., яким був відданий гетьман. В горішній частині гравюри вміщено декоративну стрічку з цитатою Горація: «Безстрашний поляжу під руїнами падаючого світу». Внизу — дедикація також латинською мовою: «Найдостойнішому і найяснішому Пану П. Іванові Мазепі Військ Й.Ц.В. Запорозьких Гетьманові, ордена св. Андрія Апостола і орла білого кавалерові. Богом обраним, даним, міцному Батькові вітчизни, оборонцю церкви, у мистецтві миру і війни знавцю і патрону. Ворогів і неприятелів щоденному переможцю. У щасті і нещасті наймудрішому стерновому...» Прикметно, що ніде в гравюрі немає згадки ні про Петра І, ні про залежність гетьмана від царя. Навпаки, вся гравюра подає І.Мазепу як могутнього володаря самостійної держави.

В. Липинський у своїх працях показав, що саме в середовищі «верхів» народу (тобто еліти, незалежно від того, з яких класів чи станів вона походить), а не його революційних «низів» формується і розвивається державницький ідеал і відповідні прагнення і політична воля до його реалізації. Звідси — заперечення ним народницького бачення місця і ролі революційних рухів та їх чільників в історичному процесі, переоцінка таких доленосних явищ української історії, як Хмельниччина, виступ Івана Мазепи, чи у новітню добу — гетьманування Павла Скоропадського.

Теги:
2018-10-19 00:25:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар