Про Одесу - Україна Incognita

Про Одесу

Підготував Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День». Фото Євгена ГОЛУБЕНКА

Євген Голубенко - художник (премія «Золотий Овен» за роботу над фільмом «Настроювач», 2004) і кінодраматург (сценарії до фільмів Кіри Муратової). Живе в Одесі упродовж останніх 40 років. У відповідь на прохання розповісти про місто Євген Іванович надіслав ці нотатки.

МОРЕ, ЗАПАХ МАНДРІВ ТОЩО

1971 року після восьмого класу середньої школи я приїхав вступати до Одеського художнього училища. Приїхав із провінції, з Кам’янця-Подільського. Мої вчителі в художній школі були випускниками цього закладу і звичайно, як будь-який кулик, вони рекомендували своє болото. Мене ж у виборі місця навчання - Київ чи Одеса - остання приваблювала суто дитячими романтичними враженнями літературного характеру. Море, запах мандрів і таке інше. Я провалив вступний іспит, але за два тижні «підсів» на Одесу, на атмосферу училища. Повернувся через рік, легко склав іспити, нелегко відучився і майже 40 років живу в цьому місті.

ДУЖЕ ФІЗІОЛОГІЧНЕ МІСТО

Запахи Одеси доволі специфічні. До приїзду в Одесу я майже не бачив на стінах шпалер (у нас білять вапном) і як наслідок - мені не доводилось мати справу з тарганами і клопами. Комунальні коридори-лабіринти: запахи смаженої риби, легендарні вбиральні у дворах, запах хлорки, бітуму і вапна. На вулиці в середині літа цвіте софора, і щілини в асфальті забиті її жовтими квітами, з платанів злазить стара кора й оголює яскраво-салатове тіло дерева. Біля моря в ніс шибає гнилими водоростями й мідіями, викинутими штормом. Одеса - дуже фізіологічне місто і може налякати людину, чутливу до запахів. Особливо на дерев’яних сходах із чорного ходу може шокувати аміачний аромат котячої сечі. Я котів люблю і розумію взаємозв’язок простих речей - їх виживає стільки, скільки харчових відходів лежить не прибраними в доступному для котів місці. Якщо зробити Одесу зразково чистою, то й головна для мене в цьому місті приваблива риса може зникнути автоматично, кицьки не виживуть. Ці нахабні, імпозантні тварини на кожному кроці дають вам зрозуміти, хто в цьому будинку господар. Не так, як у Римі, де коти «працюють» біля античних розвалин, оживляють археологічну мертвечину - в Одесі вони всюди: на дахах, у дворах, біля моря і в кабінеті директора Одеської кіностудії (але це, щоправда, вже у далекому минулому).

ЦІ НАХАБНІ, ВАЛЬЯЖНІ ТВАРИНИ НА КОЖНОМУ КРОЦІ ДАЮТЬ ВАМ ЗРОЗУМІТИ, ХТО В ДОМІ ХАЗЯЇН

НА МІСТО ТРЕБА ДИВИТИСЯ ДЕЩО ПРИМРУЖИВШИСЬ

Архітектурний скелет міста дуже комфортний. Усі співвідношення (ширина вулиць і висота будинків) доволі людяні, грамотні в містобудуванні люди проектували і напрями вулиць з урахуванням рози вітрів. Але матеріал, із якого будували, не витримав соцреалізму. Стара Одеса - це суцільна руїна. Черепашник (вид вапняку), м’який і пористий камінь - дуже швидко руйнується. Вся зовнішня купецька полуда міста теж розсипається на очах, вона не з тесаного каменю, це ліпнина - складна суміш на основі гіпсу. Пустотілі каріатиди й атланти з очеретяними нутрощами, котрі стирчать назовні. Сьогоднішній центр міста назвати красивим може лише людина, яка не розрізняє живописність і власне красу. Розгледіти красиві в минулому споруди під шаром вапняного набілу, подумки відкинути попсовані добудовами балкони, знову ж таки подумки відновити красу кованої решітки, з якої звисають шмарклі засохлої фарби - неабияка праця. Слова «красуня Одеса» по відношенню до цього міста-інваліда звучать як іронічне знущання. 70 років без справжнього ремонту і систематичне прищеплення жителям байдужості до краси зробили свою справу. Ароматом міста став несмак і недоладність. Хто любить Одесу саме за це, може не переживати - ця особливість міста нікуди не поділась. Дорогі будівельні матеріали лише понищили «одеський колорит». Смерть естетичного відчуття у населення Одеси не є її специфічною рисою - у будь-якому місті СРСР ви зустрінете на вікнах решітки у вигляді сонця і густо пофарбовані в 51-й раз різьбленого дерева двері. Поняття «євроремонт» породило чимало шедеврів цього ультрасучасного явища: євробалкон, євросарай, європам’ятники на цвинтарі, і я бачив у продажу єврособачі будки - вироби з білої пластикової вагонки. Особливість вуличного декору в Одесі - бажання затьмарити сусіда - базується на незнанні простих законів дизайну. Якщо на фасаді вивіска в три яскраві кольори на межі інтенсивності, то, за законами сприйняття, іншу, поряд із нею, треба робити ніжною і делікатною - тоді вона читабельна. В Одесі ж ви потрапляєте в ситуацію, коли один напис у чотири кольори сусідує з другим написом в інші чотири кольори, а на весь фасад обрушується немислимий вінегрет картинок, що вбивають одна одну. І я точно знаю, що художники тут ні до чого - це смак замовника. Хто платить, як відомо, той і правий. Я не відношу себе до снобів, які заперечують хмарочоси і рекламу, навпаки - я це все люблю, але якщо назву магазину не вписано у фасад або забарвлення будинку не враховує колір тих, що стоять поруч, то виникає та сама живописність, якою управляє не митець, а дощ, вітер і наліт грязі. Тоді на місто треба дивитися, дещо примружившись, як дивиться художник на етюдах. Коли 20 років тому я вперше взяв до рук фотокамеру - пережив легкий шок від побаченого на плівці. Звичка художника не помічати «зайве» зіграла зі мною злий жарт - на знімку вилізла вся реальна гидота, яка раніше не помічалася мною. А сучасна забудова міста (хоча лаяти її вважається хорошим тоном) анітрохи не гірша за попередню, але, як і попередня, вона дуже недовговічна у плані оздоблення - швидко приходить у «зачуханий» вигляд. Ось стоїть новенький будинок - тішить око, через півроку весь фасад заліплений кондиціонерами (їх на малюнку архітектора, звісно, немає), а через пару років споруда вже зовсім зливається із середовищем - мити стіни тут не прийнято.

ОДЕСЬКИЙ АТЛАНТ

ТЕПЛА ЗОЛОТА ОСІНЬ

Найтяжче повертатися до Одеси з поїздки ранньої весни. Спочатку б’є по мізках убогий аеропорт у брежнєвському стилі і розбита злітно-посадочна смуга. А потім, дорогою, з-під розталого снігу з’являється все сміття, яке скупчилося за зиму. У Монреалі жителі скаржаться на агресивне атмосферне середовище, але до початку літа вони встигають усе освіжити і пофарбувати. В Одесі теж морський клімат, теж важка волога зима і солоне повітря, але вигляд вона має не як «цукерочка Монреаль», а як дуже стара повія на яскравому сонці. Той випадок, коли краще вже не користуватися косметикою, не приховувати своїх зморшок, а милуватися красою розрухи. Але приїздити до Одеси із Санкт-Петербурга наприкінці жовтня - саме задоволення: там уже по-зимовому вогко, а тут тепла золота осінь.

ЗВУК «РЕВУНА» НА МИСІ ШІСТНАДЦЯТОЇ СТАНЦІЇ

Для приїжджих Одеса - це кілька кварталів довкола Оперного театру. Для одеситів це - і гадючники Молдаванки, і одноповерхова Слобідка, і вічно затоплювана Пересип. Я добре орієнтуюсь і в районах промзони. Чотири роки працював маляром у різних РБУ. Корінні одесити новобудови Одесою не вважають. Аби щось зрозуміти про це місто, треба в ньому перезимувати. Звук «ревуна» на мисі шістнадцятої станції Фонтану вмикається автоматично, коли на морі опускається туман - створює відчуття туги, вогкості і печалі цього великого провінційного міста.

НАЙЗАБАВНІШІ ОДЕСИТИ - ЦЕ ЛЮДИ ВЗАГАЛІ БЕЗ НАЦІОНАЛЬНОСТІ

Одесити і місцевий колорит. У 1970-ті роки в Одесі було дуже багато африканців. Вони навчались у всіх вишах міста. В Одесі тієї пори було чимало і євреїв. Зокрема, й людей похилого віку, які думали мовою ідиш. Це аж ніяк не означає, що «п’ята графа» в Одесі переносилася легше. Навпаки. Квота на вступ до навчальних закладів була загальнодержавною - 5%, а густота єврейського населення набагато вища. Тому багатьом одеситам доводилося здобувати освіту десь у Сибіру. Шкода, що нинішніх скінхедів не можна відправити на екскурсію до Одеси 1980-х. Вони дізналися б, що типово єврейськими майстрами є не лише кравці, перукарі і фотографи, але й червонодеревники, склярі-віртуози, каменярі і штукатури-малярі. Биндюжників я, звісно, не застав, але мій бригадир, однофамілець Саші Чорного, аж бігом затаскував на спині величезні рулони важкого лінолеуму на третій поверх без передиху. А найзабавніші одесити - це люди взагалі без національності. У мене була проблема - я з дитинства звик мовчати про своє німецьке з боку матері походження, періодично траплялося щось мимрити про Катерину II, яка заманила моїх предків у дикі степи Поволжя. Зазвичай у відповідь я чув: «Нічого, нічого, і серед німців хороші люди зустрічаються» (розумій так, що здебільшого народ, звісно, паскудний). І ось в Одесі, почувши мій жалюгідний лепет, одесит посміхнувся і почав перелічувати національності всіх своїх рідних. Таку дику суміш вигадати було неможливо. І нарешті він запитав у мене, ким він повинен себе вважати? Ось із цього самого моменту я став почуватися в Одесі, як удома, хоча власне дім з’явився лише років через 15.

ДЕРЕВА І ЦЕРКВИ - ВІЧНІ ПАМ’ЯТКИ

ПОТРІБНИЙ ПУБЛІЦІ АКЦЕНТ

Колорит Одеси в мистецтві - це абсолютно окрема тема, і я не хочу, як досвідчені одесити, цю тему розвивати. Мистецтво окремо і котлети окремо. Хтось вдало заробляє на «колориті», ну й кисло йому в борщ, як кажуть в Одесі. Що, обов’язково треба заздрити успішному бізнесмену, який «робить бабки» на ніби місцевому ніби гуморі? Артистичні аборигени легко імітують потрібний публіці акцент. Я ж пригадую матір моєї знайомої - до нутра кісток єврейську жінку, яка читала напам’ять Тараса Шевченка чистісінькою літературною українською, зі сльозами захоплення на очах. Якщо хочеться побачити карикатуру на місцевий колорит, треба познайомитися з мистецтвом емігрантів із Одеси. Вони відтворюють далеко від Батьківщини вельми утрируваний її образ. Ясна річ, не кожному в цьому місті дозволено любити його публічно і за гроші, це заняття - «Любов до Одеси» - давно ліцензійне. Найнеприємніше - це інтерв’ю із заїжджими естрадними співаками, яким сунуть під носа мікрофон ще в аеропорту. Людина з похмілля, місяць у роз’їздах, ще не второпала, куди потрапила, а тут зненацька запитання - як їй сподобалась Одеса.

ДОНОРСЬКА ФУНКЦІЯ В ГАЛУЗІ МИСТЕЦТВА

Ще одна специфічна риса міста - це його донорська функція в галузі мистецтва. Саме воно не надто його й потребує, але розкидає насіння давно, далеко й успішно. Я говорю «не потребує», тому що всі знамениті одесити реалізувалися за межами, живуть у столицях і додому приїздять поїсти фаршированої риби. Найбільше їх люблять за те, що їм уже нічого не потрібно від історичної Батьківщини. Геніям, які з різних причин застрягли в Одесі, доводиться не солодко. І немає жодного позитивного прикладу повної реалізації без відриву від Одеської «межпухи». Але в цьому немає нічого нового й оригінального.

ПІВДЕННОПРУССЬКА ШКОЛА

В Одесі сотні художників. Є угруповання, є й «самотні вовки». Випускники ОДХУ ім. Грекова становлять окремий клан, на кшталт випускників ВДІК. Загальна ситуація в живопису така, що немає єдиної моди. Немає нічого настільки свіжозахопливого, щоб зносило дах у переконаних фанатиків. Це нині скрізь так, не лише в Одесі. Хочеш у натуралістичній манері - та заради Бога! Подобається безпредметне? Займайся. Карикатури олією на полотні, комп’ютерна графіка і принти - немає жодних заборон. Оригінальне мислення - така сама рідкість, як і раніше. Я собі вигадав, на противагу місцевій любові до південноросійської школи - південнопрусську. Звісно, це жарт, але певна далекість місцевій традиції у мене справді присутня. На художника дуже впливає місце народження. Клімат батьківщини, прозорість повітря, переважаюча колірна гамма. Мій друг відвідав гірське селище, батьківщину іспанського майстра Сурбарана, і був вражений освітленням, яке точно відповідало освітленню на його картинах. І немає значення, свідомо чи інстинктивно художник відтворював звично улюблений стан природи. Насправді вже чого не люблять по-справжньому творчі люди, так це розглядання їхнього мистецтва у якому-небудь ряду або струмені. Всі відчувають своє «Я» єдиним і неповторним. Тим більше, кому хочеться дякувати за свої успіхи якомусь місту з його, припустимо, й унікальною аурою.

.

МОРЕ, ЗАПАХ МАНДРІВОК, ЧОВЕН, ВОЛОЦЮГА

РАЙ ДЛЯ БАТАЛІСТІВ

В Одесі була кінофабрика, потім вона стала кіностудією, потім тихо померла й успішні, сповнені сил режисери роз’їхались. Майстри знімають. Ейзенштейн працював і в Мексиці, і в Ташкенті. Говорухін приїздить працювати з Москви до Одеси, тому що виробництво тут дешевше. За всієї занедбаності міста, а, може, й завдяки їй, розмаїтість фактур в Одесі величезна. Особливо багато руїн заводського типу з’явилося за останні 20 років. Для баталістів тут - рай.

СПРАВЖНІЙ ОДЕСИТ

Справжній одесит - це людина, яка, побачивши машини шкуродерів або «гицелів», як їх називали раніше, нагинається, щоб підняти з землі якнайважчий камінь.

Я ТУТ ЖИВУ

А почуваюсь я, як жаба, яка на запитання - що вона робить у цьому болоті - відповідає: я тут живу, це мій дім.

Теги: Одеса
2012-08-17 10:46:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар