Привид правиці - Україна Incognita
Сергій Шебеліст

Кандидат наук із соціальних комунікацій, журналіст, Полтава

Привид правиці

Коли на обрії майорять чергові або позачергові вибори, політичні сили націонал-демократичного й націоналістичного спрямування починають об’єднуватися...

Майже щоразу, коли на обрії майорять чергові або позачергові вибори, політичні сили націонал-демократичного й націоналістичного спрямування починають об’єднуватися та створювати українську правицю. Але, як свідчить сумний досвід, нічого доброго, потужного і довготривалого з такої консолідації зазвичай не виходить. На виборах 2002 року одна частина правих (НРУ, УНП, КУН) увійшла у Блок Віктора Ющенка «Наша Україна», інша (УРП і УНП «Собор») – приєдналася до Блоку Юлії Тимошенко, який сформували лівоцентристські «Батьківщина» й УСДП. Себто, класичні націонал-патріоти були представлені в цих опозиційних антикучмівських альянсах лише на рівні вкраплень і достатньо вагомої ролі не відгравали, на відміну від зоряних часів боротьби за незалежність на межі 1980-х – 1990-х, коли «жовто-блакитна» меншість з Народної Ради нерідко задавала тон «червоній» більшості.

Та й на всіх попередніх виборах президента і парламенту їхні висуванці самотужки не заручалися значною підтримкою електорату, що дало підстави метафорично окреслити це явище як «вірування меншин», за влучним визначенням британського дослідника Ендрю Вілсона. Поганий жарт із нацдемами також зіграла їхня «конструктивна опозиційність», коли вони отримували з рук учорашніх номенклатурників урядові посади і при цьому заявляли про боротьбу з «антиукраїнським режимом», який вони наївно і переважно безуспішно намагалися ошляхетнити своєю присутністю в ньому заради «розбудови держави». Втім, досить швидко посткомуністи позбувалися (або поглинали й корумпували) українських правих, які в очах суспільства поставали винуватцями чи не всіх бід – від «насильницької українізації» до економічного занепаду. На згадку про ті часи фольклор залишив нам знущальну приказку «Спасибо Руху за разруху» та демонізований образ рухівця, який понад усе прагне втілити в життя гасло «Україна для українців».

Карикатура А. Казанського (з архіву "Дня", 1997 рік)

Здавалося, шанс на оновлення розрізненого націонал-демократичного табору з’явився 2005 року з появою партії Народний Союз «Наша Україна», куди запросили учасників Ющенкового блоку, але в яку влились далеко не всі патріоти. Проти остаточного злиття виступили два рухівські уламки – УНП і НРУ, що нагадали про свою славу історію, розгалужену мережу осередків і власних виборців, яких переманила на свій бік спокуслива «НУ», що тяжіє до ліберально-демократичної моделі. Але, правду кажучи, під час тих дискусій не завжди йшлося про ідеологію та принципи, оскільки націонал-демократів не менше за це хвилювала роздача владних портфелів, якими їх начебто обділили після перемоги Ющенка («своїх» міністрів, губернаторів, керівників райдержадміністрацій, голів нацрад і президентських радників, вочевидь, було замало для задоволення кадрових апетитів). Тому на парламентські вибори горда УНП пішла окремим Блоком Костенка – Плюща й «успішно» програла кампанію, а рухівці Тарасюка приєдналися до більш рейтингового пропрезидентського блоку «НУ», до формування котрого долучилися ще дві дрібні праві сили – УРП «Собор», який вийшов із БЮТ, і КУН.

Верховна Рада V скликання, як відомо, проіснувала недовго:  нав’язливе прагнення антикризової коаліції ПР – СПУ – КПУ отримати конституційну більшість за рахунок «тушкування» депутатів і послідовне законодавче послаблення ролі президента, врешті-решт, спонукало Ющенка розпустити парламент й оголосити перевибори-2007. На цю кампанію українські демократи за сумною традицією вирішили йти кількома колонами: БЮТ, «НУ», «Народна самооборона» і вже давно анонсоване об’єднання «Рух – Українська правиця» (НРУ, УНП і УРП «Собор»). Однак у певний момент остання трохи отямилася, бо, напевно, зрозуміла, що самотужки перемогти неможливо, а розпорошити голоси симпатиків «помаранчевих» – цілком реально, як це сталося 2006-го, коли кандидували одночасно Блоки «НУ», «Пора» – ПРП, Костенка – Плюща та Юрія Кармазіна. Відтак, претензійна «УП» отримала у списку свою квоту (21%), котра її, звісно, не задовольнила, хоча трохи вгамувала амбіції лідерів, і таки влилася у Блок НУ – НС. Учасники цього широкого альянсу з дев’яти політсил домовилися після виборів створити на його базі потужну націонал-демократичну партію – саме на такому визначенні наполягали члени «Правиці» і подавали це як власний здобуток.

Щоправда, до об’єднання так і не відбулося, адже НУ – НС невдовзі розколовся на ще дрібніші уламки, на яких виникли нові партії – «За Україну!» В’ячеслава Кириленка й Українська платформа Павла Жебрівського, що потім з’єдналася з УРП «Собор» в УП «Собор». Але вони також не мають особливої підтримки, тому пов’язують своє майбутнє з крупнішими політичними проектами, долучаючись до об’єднаної опозиції на базі «Батьківщини» й Комітету опору диктатурі. Водночас «старі» й відносно «нові» праві демонструють окрему думку й не охоче стають під спільні прапори боротьби з режимом Януковича, а заявляють, що ось цього разу вони точно таки згуртуються на ідеологічних проукраїнських і проєвропейських засадах.

Основними ініціаторами чергової спроби створити «Правицю» виступають «НУ», УНП і КУН, котрі мають мінімальне представництво в парламенті, слабку підтримку виборців і цілий шлейф поразок, але які, тим не менше, налаштовані по-бойовому. На парламентські перегони вони планують іти не перемагати антиукраїнську владу, а щоб, за словами екс-президента Ющенка, «показати суспільству злочинну сутність опозиції, яка зібралася в Комітеті опору диктатурі під проводом Юльки». Щось подібне лідер «НУ» влаштував на межі 2009 – 2010 років, коли він закликав націю проголосувати «проти всіх», чим неабияк посприяв приходу до влади «команди професіоналів» Януковича з усіма відповідними наслідками.

Деструктивна роль, яку нині відіграють колись перспективна «помаранчева» партія та її союзники, лише дискредитує ідею правоцентристської сили, електоральний запит на котру реально існує. З іншого боку, відсутність якісної альтернативи спонукає виборців придивлятися до інших, більш радикальних, політичних об’єднань, зокрема до «Свободи», що нині постає чи не єдиним захисником загроженої українськості. Але вона навряд чи відповідає критеріям національної демократії та зневажуваного нею «гнилого» європейського лібералізму, зате добре підходить на зручну для влади роль «націоналістичного опудала», до речі, набагато страшнішого, ніж чорноволівські рухівці чи ющенківські «нашисти».

2012-06-07 11:46:49
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар