«Пристановище вчених людей» - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » «Пристановище вчених людей»

«Пристановище вчених людей»

До річниці виходу в світ монументального тлумачного словника «Лексикон Славеноросскій» — найкращої книги Памви Беринди
Клара ГУДЗИК, «День»

1603 року, попри укладену з Папським престолом Унію (1596), польський сейм таки визнав — під великим тиском православних людей всіх станів — право непідлеглості Києво-Печерського монастиря унійному Київському митрополиту. Це стало початком нової ери у духовному житті не тільки монастиря, а й країни — будувалися церкви, засновувалися школи, навколо монастиря групувалися освічені люди того часу, росла цікавість до грецької вченості. Але, може, найпотужнішою ознакою нового часу стало започатковане в Києві друкарство.

Почалося це з того, що Києво-Печерський монастир відкупив у Львівського владики Гедеона Балабана друкарню і перевіз її до Києва. Це відбулося 1615 року, вже наступного року було видано «Часослов» для шкільного навчання, а в 1619 — монументальний (понад 1000 сторінок) ілюстрований збірник церковних служб святим — «Анфологіон» («Антологiя»).

Ініціатором («промотором») благої справи — друкарства — став архімандрит монастиря Єлисей Плетенецький, який зібрав навколо себе кращих знавців свого часу. Це було істинне «прибіжище вчених людей» — тогочасної інтелектуальної еліти. За життя Єлисея Плетенецького та його наступника галичанина Захарія Копистенського монастир надрукував понад 20 назв книг. Попит на книги був настільки великий, що ченці обладнали спеціальну монастирську папірню для потреб Київської друкарні (під Житомиром).

Книги видавалися колом вчених, об’єднаних як спільною працею, так і ідеями просвітництва. На превеликий жаль, в історії не залишилося детальних життєписів усіх цих сподвижників-інтелігентів (щоб сказати по-сучасному), відданих книжній справі. Але відомо, що частина київських друкарів походила з Галичини або вчилася там у Львівській школі. Як пише Огієнко, «це було перше «нашествіє» галичан на Наддніпрянщину. В ті часи київські та галицькі просвітники працювали разом, були пов’язані шляхетною працею книговидання і просвітництва. Але трагедія розколу країни на захід та схід була вже не за горами.

Згадаємо сьогодні одного з «гурту» київських печатників — Памву Беринду, який більш як 30 років свого життя служив українському друкарству. До нашого часу дійшло небагато подробиць його походження та життя. Деякі вчені вважають, що народився Памва Беринда в Молдові, де жив, можливо, в тісних контактах із західними українцями. Добре знав українську мову завдяки тому, що в ті часи ця мова була поширена в Молдові. Освіту, зокрема, знання грецької мови, він отримав у Львівській братській школі, далі служив у відомого Хведора Балабана — «як у власних родичів гойне заживаючи». Саме Балабан начебто спонукав Беринду взятися за підготовку «Лексикона Славеноросского» («принуди мене імена славенськая ізбираті»).

Після смерті Балабана Беринда був змушений шукати собі іншого протектора та іншої роботи. Невдовзі прийняв чернецтво і жив у львівському Онуфріївському монастирі. Було це випадково чи наперед задумано, але саме в цьому монастирі була Львівська братська друкарня, що походила від друкарського гуртка відомого Івана Хведоровича (Федорова). Пізніше Беринда опинився в Скитському монастирі коло села Маняви, заснованому 1611 року і невдовзі підпорядкованому Константинопольським патріархам. Там очолив монастирську друкарню, а також викладав спудеям теологію. Саме тут він видрукував (1616) «Вірші на Рожество», підписані «Недостойним ієромонахом Памво Берінда Типограф».

Це були часи початку друкарства в Києві. Під управою Єлисея Плетенецького вчені ченці ставилися до друкарської праці вельми прискіпливо, відчували відповідальність за кожний знак, звіряли й виправляли книжки згідно з грецькими текстами. Значення коректора тут важко перебільшити. І ось невдовзі виявилося, що Беринда «мав дарований від Бога дар коректорства в пресладчайшем и добрознаменитом широкоглагольном язику славенском» (тут і далі «славенский» — церковнослов’янський. — К.Г. ). І 1620 року Беринда остаточно «осідає» в Києві й присвячує весь свій час, знання і здібності роботі в типографії.

(Нагадаємо, що 1620 рік — це рік відновлення православної київської ієрархії, забороненої Унією 1596 року. Тоді до Києва прибув — проїздом — Єрусалимський патріарх Теофан, який під захистом козаків Петра Сагайдачного таємно висвятив кількох православних єпископів. Злі язики подейкують, що козаки просто «примусили» Єрусалимського патріарха піти на цей ризик — на можливий конфлікт не тільки з Римом, але й із Царгородом.)

У 1621—1624 роках Беринда працював над двома виданнями — «Іоанна Златоустаго Бесіди на 14 послань св. ап. Павла» та «Бесіди і діяння св. апостола Павла». Ці книги одразу потрапили й за кордон — до Москви (Київська митрополія тоді ще не входила до складу Московської церкви). Після «Бесід Іоанна Златоустаго» та «Послань апостола Павла» Беринда негайно взявся за «Толкованіє на Апокалипсис» (Откровення Івана Богослова), а також продовжував роботу над «Лексиконом славеноросским». Свої роботи Беринда підписує по- різному: «Типограф», «Архитипограф св. Лаври» та ін.

Іван Огієнко пише: «Був це типограф вповні у тогочасному значенні цього слова: і письменник, і перекладач, і коректор, і «печатний майстер». Як писав про нього Захарія Копистенський, «це була людина високої освіти, добрий знавець грецької мови, «разноіскусен в ділі друкарським». Протягом кількох десятиліть жодне видання Лаври не виходило без його участі — він працював як «справщик» (коректор), перекладач з грецької, а також писав до книг багато передмов. І все це вважав за свій богоугодний «подвиг».

Зупинимось ще на одній рисі Беринди. Вельми цінуючи церковнослов’янську мову, Беринда був аж ніяк не байдужим до народної — української. Зокрема, він друкував «на духовну користь» простим людям так звані листки народною мовою, бо був упевнений, що українська мова має лунати також у церквах. За його словами, «Широкій і великославний язик славенський (церковнослов’янський) трудності до вирозуміння многіє в собі маєт, через що і сама Церква многім своїм людям в огиду приходит»(!).

Беринда був не поодинокий у своїх зусиллях наблизити церковну мову до розуміння простого народу. Так само думав і його колега по друкарні Тарас Земка, який полюбляв вживати «просту» українську мову в своїх літературних працях.

Тому не дивно, що Беринда і Земка, працюючи над «Пісною тріоддю» (1627), помістили в книзі також українські тексти в перекладі Тараса Земки. Беринда ж пояснив український текст «Тріоді» спеціальною статтею-післямовою. Нижче подаємо кілька витягів з цієї передмови:

«З грецької на українську мову «Синаксарь» (Збірник житій святих) перекладено чесним ієромонахом Тарасом Земкою, проповідником слова Божого, то ж не нарікайте на це (на мову) ви, великороси, болгари, серби і інші, подібні нам в православ’ї, бо це ж зроблено з ревності та з бажання різних верстов народу нашого українського — благородних, світських та інших, котрі не вчилися глибокорозумної слов’янської мови, яка має розум та мудрість, як і грецькі та інші граматичні писання.

Адже не погрішили давні святі отці та філософи, коли Євангеліє святого Матвія з єврейської на грецьку переклали, а з грецької Марка, Луку та Іоанна принесли, а також коли грецькі богословські книжки переклали на мову слов’янську Кирило та Мефодій.

Отож, за тим прикладом робили і ми, на користь та на примноження братам своїм, і сподіваємося в Господі, що цим ми не погрішили. Тому що послухалися ми Апостола (І Кор.14), що каже: «В церкві краще сказати п’ять слів зрозумілих, корисних і для інших, аніж силу слів чужою мовою».

Використані матеріали: «Історія українського друкарства» Івана Огієнка та «Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України» Наталі Яковенко.

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

2008-01-12 17:09:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар