«Поєднання через важку пам’ять. Волинь 1943» - Україна Incognita
Україна Incognita » NB! » «Поєднання через важку пам’ять. Волинь 1943»

«Поєднання через важку пам’ять. Волинь 1943»

Молоді українці й поляки спільно збирали свідчення очевидців трагедії
Сергій СТУКАНОВ, Донецьк

 

Жанр усної історії (oral history) становить сьогодні один із найважливіших інструментів історичного пізнання, адже дає можливість конкретизувати й уточнити певні наукові положення, поглянувши на проблему очима її очевидців. Документуючи спогади безпосередніх свідків подій, дослідник дістає змогу піднятися над усталеними загальниками й наочно побачити, як заломлювалися макропроцеси на рівні конкретної індивідуальної долі.

Цього літа - з ініціативи двох польських організацій, що мають поважний досвід у реалізації історичних та культурних проектів на теренах України, Білорусі та Польщі (мова йде про «Панораму Культур» та «Браму Ґродську - Театр NN»), - під названий огляд потрапила чи не найсуперечливіша та найскладніша сторінка польсько-українських взаємин - трагедія на Волині 1943 року. Попри хороші стосунки поміж державами, що дозволяють із оптимізмом дивитися у майбутнє польсько-українських відносин, на рівні суспільної думки (а надто - історіографії) волинські події й дотепер потребують (пере)осмислення - як і потребують загоєння колективні й індивідуальні душевні травми, яких зазнали обидва народи 69 років тому.

Власне, задля прискорення цих цілющих процесів напередодні сумної сімдесятої річниці Волинських подій спільними польсько-українськими силами було проведено масштабний проект «Поєднання через важку пам’ять. Волинь 1943», головною метою якого стало документальне підтвердження тези, що українці й поляки Волині не тільки ворогували, але й співпрацювали, допомагали та рятували один одного під час Другої Світової війни. Відтак виявлення й фіксація засобами усної історії відповідних фактів склали основну частину проекту, реалізовану двома десятками волонтерів із обох країн. Пройшовши у травні-червні теоретичну підготовку у Любліні й поглибивши своє розуміння передумов та умов, за яких розвивався конфлікт, улітку вони провели понад два тижні, мандруючи селами й селищами Волині та спілкуючись із літніми бабусями та дідусями - очевидцями тих подій. У результаті польової роботи було зібрано гідну поваги аудіо- та відеоколекцію спогадів, що, тільки-но опрацьовані, будуть опубліковані на сайті проекту та видані окремою збіркою. Поза тим, планується випустити відповідний документальний фільм.

З польського боку, крім уже названих організацій, значну допомогу в реалізації проекту надало генеральне консульство РП в Луцьку. З українського боку основним партнером виступив Волинський національний університет ім. Лесі Українки; відчутно допомогли різноманітні громадські організації й активісти.

«День» поспілкувався з координаторами та волонтерами заходу про перебіг проекту та його значення для польського й українського суспільств.

«ДУЖЕ ВАЖЛИВИМ ВІДКРИТТЯМ СТАЛА НЕВІДПОВІДНІСТЬ ТОГО, ЩО ПЕРЕЖИЛИ Й ПАМ’ЯТАЮТЬ ЛЮДИ З ВОЛИНІ, І ТОГО, ЩО НАПИСАНО В КНИЖКАХ - ЯК ПОЛЬСЬКИХ, ТАК І УКРАЇНСЬКИХ ІСТОРИКІВ»

Юрій МАТУЩАК, координатор проекту з українського боку, історик, громадський діяч (Донецьк):

- Основна практична частина проекту відбувалася на території історичної Волині. Молоді волонтери працювали у змішаних польсько-українських групах, шукаючи і документуючи спогади свідків Волинської трагедії. Головна мета - пошук свідчень про взаємний порятунок.

Інтерпретація тих подій дуже сильно відрізняється у різних польських істориків. Спробую, не заглиблюючись у подробиці, подати основні думки, які можна знайти у більшості авторів: а) відповідальним за Волинську трагедію є український визвольний рух (УПА, ОУН); б) атаки на польські села вирізнялися винятковою жорстокістю (історії про порубаних дітей тощо); в) кількість загиблих поляків складає близько 100 тисяч (Г. Мотика подає для Волині меншу цифру); г) Армія Крайова не вбивала цивільне населення, а якщо такі випадки і були, то винуватців карали польовими судами; ґ) поляки оборонялися і робили «відплатні акції»; д) існує твердження, що події на Волині - це геноцид або етнічні чистки проти поляків; е) про жертви з українського боку вкрай мало інформації. Зазначу, що українська історіографія має дещо відмінний від польського погляд на Волинську трагедію. Так, наприклад, Леонід Зашкільняк, Володимир В’ятрович та деякі інші історики вважають ті події селянською війною. Також вони наводять зовсім інші дані щодо кількості загиблих із обох боків.

На мою думку, у польському суспільстві основна частина або майже нічого не знає про ті події, або перебуває під впливом значно ідеологізованої та навіть міфологізованої інформації.

- Розкажіть про результати польових досліджень.

- Волонтери опитали орієнтовно 150 людей із кількадесятьох сіл Рівненської та Волинської областей. Одночасно працювали 5-6 груп по 2-3 волонтери, що відвідували одне-два села на день. Ми знайшли певну кількість найцінніших для нас (у контексті головної мети) свідчень про взаємний порятунок і допомогу між українцями і поляками. Крім того, зібрали вкрай цікаві матеріали, що висвітлюють різні сторони життя людей під час тих трагічних подій. В цілому можна зробити висновок, що співпраця й допомога були явищами абсолютно звичними й нормальними. Персонально для мене дуже важливим відкриттям стала невідповідність того, що пережили й пам’ятають люди з Волині, і того, що написано в книжках як польських, так і українських істориків.

«МИ СПОСТЕРІГАЛИ РАЗЮЧУ РІЗНИЦЮ МІЖ СЕЛАМИ ВОЛИНСЬКОЇ ТА РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТЕЙ - ЯК ЗА ГЕОГРАФІЧНИМИ УМОВАМИ, ТАК І ЗА СПОСОБОМ ЖИТТЯМ, СТАВЛЕННЯМ НАСЕЛЕННЯ ДО ПРОБЛЕМИ»

Леонід САМОФАЛОВ, волонтер проекту, історик, громадський діяч (Донецьк):

- Слід зазначити, що практичній частині проекту передувала теоретична підготовка волонтерів, спрямована на те, щоб вони краще розуміли, що відбувалося в 1940-х роках на Волині, усвідомлювали зв’язки й наслідки тих подій. На жаль, через роботу я не зміг взяти участь у цій конференції. Втім, на мій погляд, головне у наших польових дослідженнях було те, що ми не спиралися на думки і висновки, які подаються в книжках. Нашим завданням було неупереджене спілкування зі свідками подій. Бо дослідники дуже страждають проблемою узагальнення, розглядають проблему в дуже широкій площині, без конкретизації. Натомість ми спостерегли разючу різницю, наприклад, між селами Волинської та Рівненської областей як за географічними умовами, так і за способом життя, за ставленням населення до проблеми. Крім того, різні були умови життя польської діаспори. Бо в деяких селах, скажімо, поляки жили споконвіку, від трьохсот до п’ятисот років, а в деяких селах були так звані осадники, які приїхали вже в 1920-х і, відповідно, не лише не вважались місцевим населенням за своїх, але також не вважали ці землі своєю батьківщиною. Дуже відмінним було ставлення до УПА. Тому треба детальніше досліджувати проблему, бо узагальнення, на мій погляд, є найлегшим шляхом, яким може іти дослідник.

- Що запам’яталося зі спогадів, які зібрала ваша група?

- Ми їздили в дуже багато різних сіл, спілкувалися з людьми, які особисто пам’ятають ті трагічні події, оскільки їм тоді було років 7, інколи 10-12. Найстарший дідусь, із яким я спілкувався, був 1920 року народження. Вони розповідали, з чого починалися конфлікти, як українці з поляками жили до війни, які мали відносини вже під час конфлікту. Було дуже багато цікавих історій. Коли слухаєш такі розповіді, розумієш, яким складним і заплутаним буває життя людей. Інколи оповіді були не гіршими за історії з якихось бразильських серіалів, тож навіть не вірилося, що таке справді могло статися.

Якщо брати конкретні історії, то запам’яталася оповідь, яку ми почули під час конференції у Володимирі-Волинському. Чоловік, який це розповів, походив із заможної української родини, в чиїй хаті в часи війни (з осені 1942-го до літа 1944-го) переховувалася єврейська родина - двоє дорослих, двоє дітей, а також, майже в той самий час, двоє українців, які втекли з німецького полону. Крім того, постійно навідувалися українські повстанці, бо, як уже зазначалося, це була заможна хата, в якій можна було розжитися якимись харчами тощо. Тобто постійно протягом півтора року там хтось знаходився і переховувався. Десь під тином вони викопали землянку, в яку провели світло. Але цікаво ще те, що батька цього хлопця (на той час - хлопця) забрали в радянську армію, він був дуже тяжко поранений в останні місяці війни, повернувся додому тільки в грудні 1945-го й відразу був арештований за допомогу бандерівцям. Коли проводили допит у в’язниці, він сказав: «Як так? Я от воював за радянську владу, переховував у себе євреїв і так далі». Цю інформацію перевірили, й після того, як єврейська родина підтвердила дані, його відпустили. Прикметно, що матуся цього хлопця потім зустрічала жіночку з єврейської родини, яку вони переховували, й та розповіла, що тепер уже ця єврейська родина - можливо, щоби віддячити долі за свій порятунок - переховувала в себе пораненого українського повстанця від радянської влади. Тобто таке от поєднання доль.

- Наскільки результати вашого дослідження сприятимуть порозумінню між українцями й поляками?

- Стосовно людей відразу хочу сказати, що більшість, із ким ми спілкувалися, казали, що з поляками до війни жили мирно, разом святкували якість свята, вчилися у школі, товаришували, багато було змішаних шлюбів. Тобто як такої конфронтації не було, і потім вона вже виникла незрозуміло із чого, якось миттєво спалахнула. Але всі, кого ми опитували, на наше прохання порадити щось майбутнім поколінням казали, що треба жити у мирі, взаєморозумінні, що український і польський народ завжди мають жити разом і допомагати один одному. Особливо тепер, у складних політичних умовах, Польща - це один із найбільших союзників України в Європі.

Тому я думаю, що це корисний проект. Це якраз був один із тих прикладів, коли українці і поляки заради спільної справи змогли об’єднатися і зробити все для максимального її втілення в життя. Зараз дуже багато інформації про те, як один одного нищили, в якому процентному співвідношенні. А от певних свідчень про те, як допомагали один одному (а таких фактів також було дуже багато, це не було якоюсь неймовірною непересічною річчю), на жаль, бракує.

«МОЛОДІ, ЯКА НЕ МОЖЕ ПАМ’ЯТАТИ ТИХ ПОДІЙ, ЛИШАЄТЬСЯ АЛЬТЕРНАТИВА - МОЖЛИВІСТЬ БОРОТЬБИ ЗА ДОБРО»

Алєксандра ЖІНЬЧУК, ініціатор та координатор проекту («Брама Ґродська», Польща):

- Може, ще не всі усвідомлюють, що даний захід є особливим та винятковим. Задум полягає у дуже простій ідеї, але його реалізація була доволі трудомістким заняттям (два роки тому я вже намагалася здійснити цей проект, зверталася до різних фахівців та інституцій, але завжди було якесь «але»). Втім, досить прості рішення, а саме: по-перше, поляки та українці разом беруться до справи, й, по-друге, молоде покоління зустрічається з останніми очевидцями - виявилися найліпшим шляхом до реалізації важкого завдання. У такий спосіб - уже в самій формі зустрічей молоді з людьми похилого віку - відбувся символічний діалог на міжкультурному та міжпоколіннєвому рівнях.

Наступним важливим моментом стало те, що польська сторона запросила до проекту українців, хоча саме вона, згідно зі статистичними даними та джерелами, найбільш скривджена. Бо для поляків це завжди було болючим питанням, що кидає тінь на польсько-українські взаємини. Тому для того, щоб працювати над справжнім порозумінням, треба говорити про речі, котрі й до сьогодні болять як полякам, так і українцям (хоча б акції відплати, акція «Вісла»). Проте наголос треба робити також на хорошому, позитивному, особливо на відвазі мирних жителів, які по обидва боки допомагали один одному - попереджали про небезпеку або й переховували. Підкреслюючи такі акти відваги (адже українці теж гинули від рук українців за допомогу полякам), ми справді увічнюємо історію народів та жертви з обох сторін, виражаємо солідарність між націями, що мала місце попри важкі часи та умови, що панували.

Живемо сьогодні в такому часі, в якому боротьба за правду приречена на неіснування, в найкращому разі - на швидке забуття. Встановлення кількості жертв залишмо історикам та дослідникам. Навіть якщо серед тисячі замордованих знайдуться невеличкі історії допомоги, то ми хочемо їх пригадати. На підставі зібраних на Волині даних ми дізналися, що обидві сторони постійно допомагали одна одній, а майже в кожному селі можна було почути історію, що до війни поляки та українці жили у злагоді й навзаєм допомагали один одному під час війни. Нам, молодим людям, які не можуть пам’ятати тих подій, лишається альтернатива - можливість боротьби за добро. Особисто я так і бачу даний проект - як боротьбу за спільне добро для Польщі та України, а також боротьбу за необхідність пам’яті.

   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар