Повернення Василя Барвінського - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Повернення Василя Барвінського

Повернення Василя Барвінського

Майже чотири десятиліття ім’я корифея музичної культури було заборонено, і його стали забувати в Україні
Володимир ГРАБОВСЬКИЙ, спеціально для «Дня»

Надовго викреслений з мистецького буття тоталітарною системою (за безпідставними звинуваченнями композитор відбув 10 років концтаборів Мордовії), нині повертається до нас у всій величі свого яскравого і багатоманітного життя. Музикознавець, культуролог, голова Дрогобицької організації Національної спілки композиторів України Володимир Грабовський багато уваги присвятив цій постаті: опубліковано декілька книг, а також листів Василя Барвінського, досліджень і спогадів. До уваги читачів «Дня» одна з статей, спеціально написана про життя та долю Василя Барвінського.

Видатний український композитор, піаніст, педагог, критик-публіцист, громадський діяч жив і творив у першій половині ХХ сторіччя. Родина, в якій народився майбутній композитор, відома багатьма славними постатями (так, батько — Олександр Барвінський — одним із перших галичан зав’язав тісні стосунки з молодим Миколою Лисенком). У Празі Василь отримує музичну освіту, що не тільки надовго пов’яже його з любов’ю до чеської культури, а — значно ширше — й із пізнанням та засвоєнням того, що ми тепер називаємо європейською культурою...

Протягом усього життя В. Барвінський вбачав своє призначення у творенні цілісності української музики. У 1928 році йому — вже сформованому й авторитетному музикантові — вдалося втілити свою давню мрію, виплекану в родинному колі під впливом авторитетів: спільно з віолончелістом Б. Бережницьким він відвідав з низкою концертів головні міста України.

Стисло характеризуючи музику Василя Барвінського, варто зазначити на особливих рисах, що роблять її неповторною, а в окремих жанрах — новаторською. Композитор шукав можливості виходу її на широку арену. Традиційність вокально-хорової музики і майже повна відсутність в Україні симфонічної, камерно-інструментальної стала поштовхом до створення саме Барвінським перших українських творів у 1910-х роках в жанрі камерно- інструментальної музики. Музична громадськість помітила їх, талановиті та яскраві. Спираючись на національні традиції, в першу чергу, мелос, — композитор у вишуканій гармонічній мові знаходив свій напрям, свою неповторність. Характерно, що, розпочинаючи свій творчий шлях у період, коли в Європі захоплювалися модерністичними течіями, що надмірно впливало на музичну мову, композитор шукав нові шляхи, нові можливості.

Однією з прикмет діяльності композитора, що з жалем констатують сучасники, є те, що для компонування в нього майже не залишалося вільного часу. За це йому не раз докоряли найближчі друзі. З тим більшою енергією митець віддавався іншим сферам — публіцистиці, педагогіці та організації розгалуженого мистецького життя. Проте в 1938 році, у святкуванні 50-річного ювілею було багато зроблено, щоб висвітлити його славну постать не лише як видатного музично- громадського діяча, а й як відомого композитора. Відбулося багато концертів, вперше був виконаний f-moll’ний концерт для фортепіано і симфонічного оркестру (його успішно виконав Роман Савицький, яскраво диригував Микола Колесса).

Ще однією рисою композиторського стилю митця є те, що він не змінював своєї музичної мови від одного періоду до наступного (так робили інші, навіть славетні композитори), — він лише вдосконалював її. Правда, після 1938 р. зовнішні обставини (війни, заслання) взагалі не сприяли розвитку творчих чинів діяча, тому він так дорожив своїми композиціями, що небезпідставно дозволило сказати одному з учнів, Роману Савицькому, такі слова: «Aні одна нотка в його композиціях не є зайва, а кожна нотка — це окремий світ, якого Василь Барвінський не віддав би за гори золота».

Високі моральні якості, шляхетність композитора відзначали усі, хто його знав, хто з ним спілкувався. Хоч він був захоплений Прагою, її духом і тим особливим настроєм, що відбився, очевидно, й на стилеві поведінки самого діяча, — він усіляко підтримував вихованців музичних центрів інших країн Європи. У 20-ті, потім — 30-ті роки вони вже поверталися до Львова, Галичини більш чисельно, ніж на початку століття. Не тільки Прага, а й Відень, Варшава, Краків, Берлін були кузнею підготовки українських диригентів, музикознавців, композиторів, піаністів, співаків... Якщо не з усіма, то з більшістю з них мусив спілкуватися директор (від 1915 року) Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка у Львові Василь Барвінський. Це, як відомо, згодом розгалужена й міцна структура підготовки й виховання національних музичних кадрів, що разом з численними філіями охопила цілу Галичину — від Перемишля до Коломиї та Тернополя. Вірним помічником-союзником у цій справі був Станіслав Людкевич. Вони удвох не тільки керували (Людкевич як інспектор) справою музичної освіти, але надихали музично-мистецьку громадськість на творення необхідних змін. «Тандем» Барвінський — Людкевич є взагалі явищем унікальним не тільки в українській, але й у європейській музиці. Дві талановиті, рівновеликі постаті зуміли протягом усього життя не лише плідно співпрацювати, а й творити своєрідне, гармонійне ціле. Не секрет, що в історії європейської музики подібні «дуети» часом закінчувалися якщо не відкритою ворожнечею, то — неприязню. Причиною, напевно, було не тільки гіпертрофоване почуття заздрощів (конкурент!), а й відсутність високих рис шляхетності та делікатності. Інакше — у двох видатних митців зі Львова.

Така атмосфера толерантності у стосунках обох була особливо корисною й захоплюючою: змагальність у творчості ніколи не переростала в недружелюбність. Більше того, коли велична симфонія-кантата «Кавказ» С. Людкевича з успіхом була виконана у Львові 1940 року і справила «просто потрясаюче враження», цілком логічним фактом була реакція колег С. Людкевича і самого Василя Барвінського, які слухали твір зі зворушенням, зі сльозами на очах.

Формуючи музично-суспільне життя Галичини, В. Барвінський, звичайно, мав тісні творчі контакти з багатьма музикантами Європи і чи не найбільше — з Чехії. Він, як свідчать сучасні йому музикознавці й критики, дошкульніше за інших відчував обмеженість і замкнутість музичного життя в Галичині, шукав засобів його поліпшення. Сприяв цьому усіма видами своєї діяльності. Взявши на себе не один музично-громадський «тягар», з гідністю ніс його впродовж усього життя. Звичайно, найбільш плідними були 1920 — 1930 роки, хоч і значно пізніше його діяльність, обмежена заборонами чергових неукраїнських режимів, дихала тим же — прагненням піднести музичну культуру (вже в загальнонаціональному мірилі) на належний рівень. Це відчувається і в його листах із заслання, і в пізніший період — в листуванні, наприклад, з родиною М. Лисенка. А значно раніше, коли до Львова з творчим візитом прибув славетний композитор Бела Барток, з львів’ян саме Барвінському випала честь найбільше уваги присвятити угорцеві. Це не тільки зрозуміла ввічливість — це й уболівання за стан рідної культури, це, й крім того, ще та причина, що «з великої тодішньої музичної четвірки (Барток, Гіндеміт, Стравінський, Шенберг)» — перший був Барвінському найближчий своїм музичним світоглядом і, насамперед, своїм розумінням ролі народженої музики в композиторській творчості, як зазначав Василь Витвицький.

Величезна музично-критична та публіцистична спадщина видатного діяча майже не відома не тільки широкому загалу, а й фахівцям. Кількасот рецензій, статей, оглядів у найкращих українських та польських часописах, як-от: «Діло», «Новий час», «Lwowskiе Wiadomosсi Muzyczne i Literackie», «Українська музика»; змістовний «Огляд історії української музики», численні доповіді, реферати про українських, польських, чеських композиторів. Є підстави вважати, що матеріали В. Барвінського і в чеській періодиці знаходили своє місце. Як і в усіх інших видах своєї діяльності, критик-публіцист був послідовним, чесним і вимогливим. «Доброзичливість пера» його відзначали усі, хто мав змогу читати регулярні кореспонденції в тому ж «Новому часі», нині робляться спроби ґрунтовно дослідити критичну спадщину композитора.

«Коло музикознавчих зацікавлень Барвінського було широким. Серед іншого він постійно публікував рецензії на всі фортепіанні концерти у Львові. Уважно слідкуючи за виступами піаністів та чуйно реагуючи на тонкощі інтерпретації виконавського стилю і його розвитку, критик ніколи не лінувався ці спостереження одразу ж відбити у газетних дописах і залишив послідовно написані серії статей про найвидатніших піаністів у Львові. Не тільки фортепіанне мистецтво було об’єктом публіцистичних та музикознавчих розвідок автора: важко знайти ту сферу музичного життя Галичини, яку б він не висвітлював всебічно.

Нова радянська дійсність, яку композитор пізнав бодай частково в 1928 році, дала дуже багато для його вразливої уяви. У «підсовєтській» Україні побачив виразні іскри тих страшних паростків тоталітаризму, що потім розгорілися в палаюче полум’я, яке спалило багатьох. Чи розумів В. Барвінський у 1928 році (і описуючи в наступному — 1929 році — у «Новому часі» у розлогих «Враженнях від побуту на Україні») зловісні тенденції? Безсумнівно. Чи радісно зустрічав «золотий вересень» 1939-го? Сумнівно... Як освічена людина, Барвінський, безперечно, знав погляди пізнього Івана Франка на «можливості» соціалізму. Одна відрада: більшість українських земель відтепер в одній державі, є можливість спілкуватися з давніми друзями — Л. Ревуцьким, П. Козицьким, В. Косенком, Б. Лятошинським та ін., брати участь у творенні загальнонаціональної культури. З’являлися ілюзії чудових перспектив: вперше зі Львова відбула до Києва (на з’їзд Спілки композиторів радянської України) поважна делегація на чолі з В. Барвінським (1940 рік).

У 1948 році 60-річного Василя Барвінського було заарештовано. 10-річне заслання в Мордовії він відбував спільно з дружиною Наталею. Вона — донька вченого Івана Пулюя, який відомий як винахідник променів, що дістали назву у науці як рентгенівські — за інших історично-суспільних обставин вони могли б називатися «пулюївськими». Звичайно, дружина перебувала в такому ж страхітливому «жіночому» таборі, що знаходився неподалік, і мужньо переносила всі страждання: вже було відпущено на волю усіх справжніх злочинців — гітлерівських вояків, а двоє стареньких, безневинних людей поневірялись від «дзвінка до дзвінка».

...Навіть в нелюдських екстремальних умовах заслання Василь Барвінський зберігав честь і гідність. Саме тоді, в умовах нелюдської жорстокості й сваволі, митець виголошує слова, які є вимовним свідченням його волі: «Музичний шлях, хоч часто буває всипаний квітами-ружами, проте й рожі мають колючки, які не раз ранять руки до крови. І тільки той є правдивим музикантом, хто любить це мистецтво і, незважаючи на невдачі, не полишає його».

Барвінський бачив українську культуру (при всіх обставинах її специфіки — умови бездержавності, підпорядкованості, а звідси — залежності від панівної культури іншої нації тощо) рівноправною учасницею світового культурного процесу. Не нижчою і не гіршою від російської, польської, чесько-словацької чи угорської. Адепти наддніпрянської частини української нації, теж прагнучи Європи, переважно ж озиралися на Москву, вбачаючи (це почасти триває й дотепер ) особливу близькість між українцями й росіянами (традиційно додають ще сюди й білорусів), особливу кровну (?!) спорідненість між ними. При цьому забувають не тільки про кількастолітню підлеглість (а відтак — меншовартість, другорядність, провінційність) української культури — подібно й білоруської, — а й про ті численні трагічні сторінки нашої історії, покликані до життя саме цією близькістю. Як уже згадувалося, Василь Барвінський не цікавився політикою і свідомо усував зі свого широкого поля діяльності все, що її нагадувало. У той же час він високо цінував досягнення російської культури, і в своїй критичній та публіцистичній діяльності їх неодноразово (як, зрештою, і Станіслав Людкевич та інші галицькі музиканти) доброзичливо аналізував. Це теж могло б бути вагомим підтвердженням вищенаведених слів про те, як композитор підіймав і утверджував становище української музичної культури...

У 40-х роках майже весь композиторський доробок було знищено — спалено у дворі Львівської консерваторії, якою В. Барвінський керував майже 33 роки. Цей акт викликав у митця зрозумілу реакцію безнадії та невимовного смутку. «Я композитор без нот», — у відчаю зізнався він. Здавалося б, багаторічні творчі здобутки втрачені назавжди...

Нині майже всі твори композитора відновлені до життя, і здійснилося це завдяки тривалим пошукам та зусиллям грона зацікавлених людей зі Львова, Києва, Тернополя, Дрогобича, Івано-Франківська. Долучились до цього унікального процесу й українці зарубіжжя, найбільше — професор Роман Савицький-молодший (США). Йому, крім іншого, вдалося відшукати вищезгаданий фортепіанний концерт, який вважався безнадійно втраченим. Це сталося 15 років тому: аж у далекій Аргентині знайшовся клавір концерту. Тепер його слухають у Львові, Донецьку, Києві, опубліковано ноти і СD-записи в довершеному виконанні, що підтверджує відомий постулат: рукописи не горять!

У цьому році відбулися урочисті академії, концерти, наукові конференції (Львів, Дрогобич, Тернопіль), присвячені композиторові. В Івано-Франківську та Тернополі відбулись обласні конкурси юних піаністів, а в Дрогобичі — перший Міжнародний конкурс юних піаністів ім. Василя Барвінського. Постать корифея нашої музики вписана не лише до української історії. Вона — невід’ємна частка європейської культури.

2012-02-20 00:00:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар