Полеміка - Україна Incognita
Україна Incognita » Полеміка

Полеміка

Погано засвоєні суспільством теми мають здатність повертатися. Так і сталося 30 вересня, в роковини трагедії Бабиного Яру, в студії «Шустер Live». Такі делікатні питання, як тема Голокосту, повинні бути обговорені й осмислені інакше, ніж це було запропоновано в передачі. Власне, це й було зауважено нашою газетою в кількох матеріалах-реакціях на згадану передачу, зокрема, й колумністом «Дня» Ігорем Лосєвим у статті «Агресивна нетактовність». Ми засумнівалися в тому, чи достатньо обізнаний Савік Шустер у дуже чутливій проблемі, про яку він взявся говорити: українці, євреї, Бабин Яр — провина, каяття і прощення. Разом з тим, у нас виникло відчуття незручності й за колег із сайта ZAXID.NET, які кількома тижнями пізніше розмістили статтю історика Андрія Портнова «Про моральні та політичні смисли вибачення за історичні провини», де автор, використавши давно відому технологію пересмикування фактів, звинуватив газету «День» та Ігоря Лосєва у... «ксенофобії». Як зазначив наш автор, історик Кирило Галушко, «слово «ксенофобія», зізнаємося, звучить гидко, і застосування його вимагає певної відповідальності». Здається, саме її не вистачило колегам із ZAXID.NET та їх автору. Якби мова йшла про пошук істини нашими колегами та про професійну дискусію, то, очевидно, була б обрана інша лексика й інша тональність. Використавши слово «ксенофобія» на адресу «Дня», ці люди про нас нічого не сказали — натомість дуже багато повідомили про себе. І, оскільки в даному випадку про професійність і бажання дійти згоди не йдеться, можна було б проігнорувати цей випадок. Якби він не стосувався принципового для суспільства питання і, зрештою, репутації країни. Ми змушені ще раз повернутися до цієї теми.

Не треба робити собі оргазм із самотності
Дискусія між істориком Андрієм Портновим та декількома авторами (чи симпатиками) «Дня» щодо того, за що кому треба просити пробачення, і що, власне, є «ксенофобією», має продовження – від А. Портнова. Але, попри всю розлогу аргументацію та жорсткі або делікатні констатації сторін, я не впевнений у тому, що надалі цей процес творчого діалогу триватиме. Як зазвичай це буває, кожен залишається «при своєму», і декларація позиції опонентом лише підсилює відчуття власної правоти. У цьому разі я можу відповідати лише за себе, а не за «День», Ігоря Лосєва, Сергія Грабовського, Леоніда Кравчука чи Юрія Щербака...
Промоутер колективної провини. Алгебра заложництва
На жаль, мої статті не завжди викликають адекватну реакцію, і в тому немає нічого дивного, адже скільки людей, стільки й думок. А думки можуть бути самими екзотичними і дуже далекими від суті сказаного тим, кого критикують. Ось і якийсь мало мені відомий Андрій Портнов вибухнув викривальним памфлетом під назвою «О моральных и политических смыслах извинения за исторические провинности». Це реакція на мою публікацію в «Дні» з приводу звинувачень С. Шустера на адресу українського народу, який нібито був учасником Холокосту. На сайті ZAXID.NET пан Портнов із Шустером цілком солідаризувалися. Виявляється, українці, на його думку, це злочинці, які проводили нацистську політику «остаточного рішення» єврейського питання.
«Ми, українське суспільство, повинні навчитися тримати в голові історичні факти»
Ми одними з перших в Європі — я не перебільшую — як країна, яка стала на шлях незалежності, прийняли дуже багато законів, що засвідчили гуманітарну місію України. 1991 року, в річницю подій у Бабиному Яру, я як голова Верховної Ради УРСР відвідав пам’ятні заходи, де зібралося дуже багато людей (був, до речі, посол Ізраїлю; з Москви приїхав секретар ЦК КПРС Олександр Яковлєв). Треба сказати, що Радянський Союз (а тоді, хоч Україна й прийняла Декларацію про Незалежність, але формально СРСР ще існував) надав цій події неабиякого значення, й Москва підтримала мої пропозиції щодо вибачення за дії тих українців, які були причетні до нищення євреїв як нації.
«Вибачення Кравчука в Кнесеті схвалила ізраїльська громадськість»
Перший президент України Л. Кравчук тричі офіційно висловлював від імені українського народу жаль за злочини, скоєні українцями супроти євреїв: під час жалобної церемонії 1991 року в Бабиному Яру; в Брюсселі — під час світового єврейського конгресу та в Ізраїлі 1993 року на засіданні кнесету під час офіційного візиту Л. Кравчука в Ізраїль. Як посол України в Ізраїлі на той час, я брав участь у підготовці виступу президента України й у всіх офіційних зустрічах Леоніда Макаровича і добре пам’ятаю цей епізод, до речі, дуже схвально зустрінутий ізраїльськими державними діячами та громадськістю.
«Злочинна співучасть у Голокості на українській території - це справа радянських громадян»
Мене особисто найбільше вражає лексика і стилістика мовленнєвого розмислу "політкоректного" історика Андрія Портнова. Автор статті спершу безапеляційно стверджує, що Ігор Лосєв, мовляв, "побудував свою репліку довкола «інтонації» (а фактично – етнічності) ведучого" (така відверта підміна понять дуже нагадує популярне у 1930-х роках "знаходження" пильними піонерами замаскованих свастик у візерунках на скатертинах та в оздобленні щойно побудованих споруд). Далі Портнов закидає Лосєву "повне незнання (і небажання знати) європейського контексту дискурсу про Голокост" та "самовпевнені промовляння", "стилістичне мракобісся" (зразу спадає на думку ждановське "сумбур замість музики"), яке "перетворює на карикатуру спроби критичних висловлювань" – і так далі, і таке інше.
Коли у високому моралізаторстві закінчується звичайна коректність?
До міркувань з приводу адекватності чи коректності надмірного історичного моралізаторства (я і звичайне не дуже шаную, бо віддає лицемірством) мене змусила звернутися реакція відомого історика Андрія Портнова на публікацію у «Дні» Ігоря Лосєва «Агресивна нетактовність» (7 жовтня). Ця реакція була оприлюднена на порталі «zahid.net» під назвою «Про моральні та політичні смисли вибачення за історичні провини». Мене заінтригували винесені на початок тези автора: «Що об’єднує газету «День» і газету «2000»? Щодо якої проблеми вони можуть дійти згоди? З’ясувалося: щодо питання вибачення українців за співучасть у реалізації нацистської політики винищення євреїв». Тема вибачень за «історичні провини» мене завжди цікавила, я й сам у своїй книжці «Український націоналізм: лікнеп для росіян» неодноразово стверджував, що невизнання злочинів минулого є проявом безвідповідального колективного інфантилізму. В цьому сенсі я вважав себе загалом однодумцем Андрія Портнова, який висловлював свої думки, зокрема, й на сайті російського «Меморіалу» «Уроки истории: ХХ век» - саме з тамтешньої статті і походить більший обсяг його висновків в згаданій українській публікації.

Статті до теми:

Чи перепрошувати нам за Бабин Яр?

Про що зобов’язаний знати ведучий ток-шоу на українському ТБ, або Дещо про «нерозуміння норм європейської етики» та нагнітання українофобії

Агресивна нетактовність

Важко говорити про українців-терористів, але замовчування цього не може сприяти Правді історичній. Свідоме приховування неприємного для народу, котрий уже має власну державу, не звеличить українство. Ознайомившись у Державному архіві Волинської області з десятками кримінальних справ членів ОУН, я дійшов висновку, що підробкою тут не пахне.

На думку Я. Грицака, основою для об’єднання «Заходу» та «Сходу» є побудова в Україні багатонаціонального суспільства, об’єднаного в українську політичну націю. Він припускає можливість федерування України та запровадження двомовності
У мене таке враження, що пан Музичко написав статтю про якусь іншу людину, не про мене. Я дійсно говорив про те, що федералізм міг би бути доброю розв’язкою для України. І це не намагання комусь сподобатись, це мої давні переконання. Писав я про це і під час правління Ющенка, і під час помаранчевої революції
Можливо, це національна ідея, яку необхідно сформулювати в кращих матеріалістичних традиціях: чітко, лаконічно, ясно і доступно. Чи може, мова? А може, це підступи ворожих сил заважали і заважають її знайти протягом сторіч, і от якби вони не давили нас, то ми б так розгорнулися!
У чому ж виражається цей дух нації, що додає силу в «часи» негод, допомагає встояти в сумі, служить невичерпним джерелом творчих сил і оптимізму, охороняє націю в її творчому розвитку?
Де та мрія, що об’єднує націю?




Напередодні дати, яка вже не за горами, 10-ї річниці здобуття Україною незалежності, ЗМІ продовжують «підбивати пiдсумки», намагаючись зрозуміти, що ж перешкодило нам, українцям, закласти основи по-справжньому демократичного суспільства і держави. Своє бачення цієї проблеми, багато в чому неоднозначне, суперечливе, виклав постійний автор «Дня» Сергій Удовик у №2 (2001 р.) в статті «Про здобуття держави, або Про дзеркало і ауру нації». Сьогодні ми публікуємо інші точки зору на проблему отримання нацією «свого обличчя» — матеріал ведучих сторінки «Історія та «Я» Сергія Махуна й Ігоря Сюндюкова та відгук Віктора Скрипниченка з Києва, що прийшов електронною поштою.
Сьогодні «День» продовжує дискусію про те, якою ж бути українській науці, і чи необхідна країні така структура, як Національна академія наук. У преамбулі до цього листа його автори написали: «Наші погляди та пропозиції — наслідок багаторічної роботи в різних наукових інститутах, знайомства з західним досвідом організації фундаментальної науки».




Тема реформування науки, порушена на сторінках «Дня» (№40, 5 березня та №41, 10 березня), зачепила вчених за живе. У науковому середовищі знайшлися незгодні з тими порадами, які дали уряду дев’ятеро докторів наук у статті «Симптоми тяжкої хвороби».



Ідилія відносин між журналістами і соціологами закінчується там, де починаються політичні дослідження, передусім, пов’язані з виборами, а також (меншою мірою) з питань, щодо яких є істотні відмінності у позиціях основних політичних сил (ставлення до Росії, НАТО, Євросоюзу, статусу російської мови, Голодомору). Основні претензії соціологів до журналістів — некоректний виклад результатів досліджень і неправильне їх трактування. Основні обвинувачення журналістів на адресу соціологів — продажність, фальсифікація результатів досліджень


Коли я писав нарис «Далекі горизонти Наталії Паніної» — про чудового соціолога, яка пішла з життя в серпні нинішнього року, — то, враховуючи меморіальний характер публікації, по можливості намагався уникати дискусійних суджень. Я і збагнути не міг, що невелика стаття про чесного вченого і світлу, мужню жінку («Грані плюс», № 32, 1—7 листопада, 2006 р.) може стати приводом для полеміки.
Проте гнівна відповідь генерального директора Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) Володимира Паніотто, яка з'явилася минулої п'ятниці («Нестерпна легкість журналістських міркувань», «День», 08.12. 2006 р.), не стала несподіванкою.
Вітольд Гомбрович — відомий польський письменник, залишив по собі блискучу художню прозу — оповідання, драми, а також романи «Фердидурке», «Трансатлантик», «Порнографія», «Космос» (міжнародна літературна премія у Парижі). Але, хоч як це парадоксально, у літературу він увійшов передусім як автор «Щоденника»







Нашій «продвинутій» публіці щось немилим стає традиційне відзначення Дня 9 березня. Йде пошук альтернатив. Звичайно ж, куди там Шевченкові змагатися з одержавленою Кларою Цеткін, але в декого й після 8-го ще залишається трохи нерозтрачених сил і винахідливості.
27 жовтня ц. р. «День» опублікував відкритий лист видатного українського вченого та громадського діяча, академіка НАН України І. М. Дзюби «Казуїстика чи державна політика»?, адресований віце-прем’єр-міністру України з соціогуманітарних питань Дмитру Табачнику






Хочу підкреслити, що демократична Україна живе сьогодні в умовах, так би мовити, поліжурналістики, і до будь-якого з віце-прем'єр-міністрів України може звернутися кожний, кого цікавить його позиція. Щодо поглядів О.Бузини на творчість Шевченка, то, аж ніяк не поділяючи його жорсткості у порушенні окремих питань й певної упередженості висновків, все ж зазначу, що йому не відмовиш у блискучій ерудиції та ґрунтовному знанні історії.




   
  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар