Поет сумовитої вдачі - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Поет сумовитої вдачі

Поет сумовитої вдачі

Тарас САМЧУК, Літня школа журналістики "Дня"

З історії української культури XIX ст. нам відома низка ключових постатей, знання про яких допомагає створити уявлення про всю епоху загалом. Це Тарас Шевченко, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Іван Франко, що перетворилися на національні символи. Проте ми забуваємо про інших митців, вчених, котрі були не такі відомі, але їх діяльність була не менш важливою для повноцінного розвитку українського культури. Одним з таких діячів був Амвросій Лук’янович Метлинський – поет, етнограф, фольклорист, дослідник української мови.

На крилах романтизму

Нове творче покоління 30-40-х років XIX ст. активно долучилося до розвитку українського письменства. Молоді митці зайнялися пошуком нових літературних форм, жанрів, стилів, а що найголовніше – почала формуватися літературна традиція європейського рівня. Об’єднавшись, письменники і поети створили унікальне явище української культури XIX століття – Харківську  романтичну школу. Одним з найяскравіших представників творчого об’єднання був Амвросій Метлинський, окрім нього до гуртка входили Микола Костомаров, Ізмаїл Срезневський та ін. Поезія та мистецтво для молодих літераторів стали засобами проникнення в таємниці природи без порушення її гармонії. Головним завданням харківської школи було дослідження рідної мови, фольклору, народного життя, – всього, що виражає «душу народу». Діяльність гуртківців спричинила утворення нового ідейного напрямку - українського романтизму, що розвивався у тісному зв’язку з європейською традицією, адже рівень освіченості поетів та письменників дозволяв їм слідкувати за світовим літературним життям. Саме Амвросій Лук’янович приносив елементи європейської культури в українське письменство. «Метлинський, мабуть, чи не найближче з українських поетів підійшов до західної романтики», - зазначав Сергій Єфремов («Історія українського письменства»), проте поету вдалося зберегти особливості народної творчості і на її основі розвивати нову українську літературу.

СТЕП

Їдемо  з  батьком  степом  серед  ночі;
То  як  мій  коник  заграє,  заскаче,
Зараз  чогось  мому  батькові  в  очі
Сльози  навернуться,  мов  він  заплаче...
     "Чи  не  спитав,
     Чого  плаче
     Він,  козаче?"

"Ох,  чи  знаєш,  -  каже,  -  хлопче,
Який  степ  твій  коник  топче?"  -
     "Що  ж  він  каже,
     Коли  зна  вже?"

"Хто  тут  бився,  в  степу  мчався?
Хто  втікав,  кого  лякався?"  -
     "От  же  й  чули,
     Та  забули..."

"Чув,  чиї  отсе  могили,
Чув,  чого  тут  вовки  вили?.."  -
     "Бач,  від  чого
     Він,  небого..."

"Колись,  мій  синку,  ми  тії  могили
Трупом  та  трупом  начиняли;
Колись,  мій  синку,  ми  в  тії  могили
Злих  ворогів,  було,  спати  клали..."  -
     "Бач,  од  чого
     Край  могили
     Вовки  вили!"

На захист українського слова

Поет-романтик був талановитим та успішним викладачем університету, громадським діячем. Від початку творчості Метлинський  займався  вивченням української мови. В 1839 році видав «Думки, пісні та ще дещо» - збірник народних пісень та власних віршів, написаних українською мовою.

Харківський університет

«Можливо, настане час, коли в епоху зневаги української мови любов до неї проснеться. Хто ж збере, як добрий син, прах батьків своїх, зникаючі останки українського слова? Вони розсіяні від Вісли до Кубані», - пише Метлинський, закликаючи всіх небайдужих українців підтримати його в захисті рідної мови.

Амвросій Лук’янович був одним із небагатьох українських літераторів першої половини XIX ст., хто наполегливо намагався уніфікувати український правопис, дати наукове підґрунтя, виробити єдині правила для написання і читання, які допомагали б українській еліті, що здобувала освіту в російській школі, читати україномовні тексти. Дослідник не боявся висловлювати свої думки в книгах і виносити питання цінності української мови на широкий загал. У науковій праці «Заметки относительно южнорусского языка» вчений-фольклорист стає на захист рідної мови, незважаючи на дорікання з боку обмежених українофобів. Це, звичайно, шкодило його кар'єрі, до того ж Метлинський не був типовим представником професорсько-викладацької еліти, він постійно всіх дивував своїм інтересом до української народної творчості. Один із студентів Харківського університету згадував, що Амвросія Лук'яновича постійно відвідували студенти-українці, які добре знали і співали народні пісні. Одним із захоплень поета стало спілкування з мандрівними кобзарями, від яких він записував велику кількість фольклорних матеріалів, які згодом публікував у своїх книгах.

Перша сторінка книги "Южный русский сборник"

Наймасштабнішою роботою Амвросія Лук’яновича стала збірка «Народные южноруссие песни». Задум видання подібної збірки визрівав у Метлинського ще з середини 40-х років, але був втілений лише в 1854 році у Києві. Джерела надходження матеріалів до Амвросія Лук’яновича були різноманітні: йому передавали свої записи М. Білозерський, О. Маркович, П. Куліш, О. Афанасьєв-Чужбинський, В. Білозерський, М. Маркович, М. Костомаров, М. Гоголь і С. Ніс. В тогочасній пресі знаходимо відгук про збірку народних пісень Амвросія Лук’яновича: «Подяка, справжня подяка від всіх любителів вітчизняної народності почесному видавцю цього збірника за його патріотичний подвиг», - пише сучасник поета Микола Мизко.

 

БАНДУРА

Івремії Галці (Миколі Костомарову)

Та  чи  ви  вже,  братця,  не  чували
Про  старого  козака-співаку?
Вспом'янім  лиш  його  йому  ж  в  дяку!
Бо  вже  які  й  чули,  позабували...

Про  гетьмана  чи  про  гайдамаку
Дід  заспіває,  в  бандуру  заграє,  -
Плаче  бандура,  мов  оживає:
Жаль  візьме  дитину,  візьме  і  бурлаку!

Його  бандура,  схоче  він,  завиє,
Його  бандура  й  вороном  закряче,
Мов  та  дитина,  жалібно  плаче...

Сльози  поллються,  серденько  ниє,
Де  ж  ти  дівався,  та  старий  співаче,
Ой  заспівай  нам  про  життя  козаче!

«Метлинський збагнув і вивчив ґрунтовно поетичну скарбницю України, і з неї черпав він ті сумовиті теми, що підходили до його особистого настрою, а на його чутливій сумовитій вдачі відбивалися невідрадні відносини рідного краю», - на початку XX ст. писав про поета Олександр Барвінський.

Амвросію Метлинському належить одне з важливих місць в становленні української фольклористики. Його поетична спадщина стала однією з сторінок історії розвитку українського романтизму до якого він ввів нові мотиви, нові настрої та й загалом збагатив  літературну мову, тому дехто із вчених називають Амвросія Лук'яновича «предтечею Шевченка».

Трагедія поета

«Гине бідна головонька, мовкне рідна мовонька. Гірко, гірко на серці як подумаєш, що швидко батьківського слова син не зрозуміє», - пише поет в листі до В. Анастасовича. Уся творчість Метлинського була наповнена тугою за минулою славою української історії, особливо за славетними часами козацтва, навіть псевдонім він вибрав у дусі свого меланхолійного характеру – Амвросій Могила. Метлинський дуже болюче сприймав процес занепаду самобутньої української культури і намагався зроби все, щоб її зберегти.

Перша сторінка книги "Народные южнорусские песни"

Амвросій Лук’янович ніколи не відрізнявся міцним здоров’ям, періодично загострювалася хронічна хвороба – туберкульоз, що постійно заважала втіленню його творчих задумів. Цензурні заборони ще більше послаблювали хворобливого поета. В одному з листів до Ізмаїла Срезневського Метлинський пише: «Я такий обережний, що навіть дещо із дозволеного трошки змінюю, щоб це не викликало будь-якого незадоволення».

Наприкінці 50-х років, через постійні проблеми зі здоров'ям та цензурою, Амвросій Лук'янович відмовляється від викладацької роботи, зовсім полишає літературну діяльність та пориває зв'язки з друзями та колегами. Завжди мрійливий та меланхолійний поет не зміг протистояти ударам долі - решту життя він провів усамітнено, все більше закриваючись у собі. У сучасних довідниках та енциклопедіях однозначно стверджується, що Амвросій Метлинський покінчив життя самогубством. Проте, навіть серед дослідників, залишаються маловідомими спогади сучасника подій Федора Корсуна, який пише: «Минулої зими Амвросій Метлинський поселився в Ялті і там застрелився. Навмисно він це зробив чи ні, це питання, але більшість в Ялті думає, що це необережне поводження зі зброєю. Після пострілу він жив ще 4 дні». Отож питання смерті поета потребує перегляду і детального з'ясування всіх подробиць, лише тоді можна буде зробити остаточний висновок.

Метлинський поєднав у собі великий досвід європейської культури та української народної традиції, поет-романтик розумів великий потенціал рідної мови і заслужено ставив її в один ряд з мовами європейськими. Завдяки Амвросію Метлинському вдалося зберегти унікальну фольклорну ідентичність українців, яка найбільше зосереджена у пісні – «душі народу».

2012-07-30 10:32:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар