Подорож у часі до волинської столиці (2) - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Подорож у часі до волинської столиці (2)

Подорож у часі до волинської столиці (2)

Анна Данильчук

Закінчення. Початок читайте у «Дні» № 125-126

Відразу хотілося б нагадати, що саме князівство Литовське не слід ототожнювати із сучасною Литвою, а його жителів — виключно із литовцями. Більша частина тогочасного князівства, що простягалося від Чорного до Білого (Балтійського) моря (пам’ятаєте славнозвісну вертикаль?), була населена русинами-українцями та білорусами. Українська мова  і православна релігія визнавалися за державні, а самі князі часто мали по хрещенні характерні руські варіанти імен — Любарт охрестився Дмитром, Вітовт — Олександром. Поважаючи і приймаючи спадкоємні традиції Королівства Руського, литовські правителі все ж прагнули подальшої розбудови своїх земель, яка великою мірою базувалася на принципах, близьких і сучасній Європі.

Особистий шлях Вітовта — дитинство, змужніння, становлення на престолі — все це чимало розкаже про господаря, який суттєво змінив обличчя міста. Добре про це написано у того ж таки Юзефа Ігнація Крашевського:

«Вітовт народився у першій половині XIV століття, такого вирішального для Литви. Вже саме його народження має в собі щось дивне, що мимоволі нагадує легенди. Його батько Кейстут викрадає Біруту від вівтаря Паруріми в Паланзі, від Бірути народжується Вітовт. Жриця, що мала все життя стерегти святий вогонь, — його мати. Шлюб же, з якого родиться герой, не є союзом, укладеним для вигоди, а пристрасним, святотатним навіть, через надмір кохання, поєднанням. Із усіх дітей Кейстута Вітовт був найулюбленішим, через те, може, що змолоду заповідався на велике майбутнє.

СТАРОВИННИЙ ЛУЦЬК — «ДЗЕРКАЛО» УНІКАЛЬНОЇ, ДРАМАТИЧНОЇ ІСТОРІЇ ЦЬОГО ЧУДОВОГО МІСТА, ЦЕНТРУ УКРАЇНСЬКОЇ ВОЛИНІ / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Виховання Вітовта мало бути вихованням воїна: лови, стріляння з лука, наука володіти зброєю, носіння обладунку, змагання з дикими кіньми — ось що в ті часи являло собою приготування до життя.

У такому краї, як Литва, поділеному на дрібні князівства, виставленому на внутрішні конфлікти суперників, наїзди неприязних сусідів, що вже тоді добре знали мистецтво користуватися з домашнього неладу, в такому краї і володар, і підданий різнилися одягом і способом домашнього життя, але їх зближувала однакова доля: обоє боролися, обоє все життя мусили не дрімати. Володар перед лицем підданого панував з природного права, але в очах сусідів і жадібних братів — тільки правом зброї і сили.

Вже у двадцять років Вітовт став до бою і почав життя; його лицарські випробування почалися, певно, з бою під Москвою. Потім з Ольгердом летів до Переяслава, і, набравшись сил та сміливості, сам-один вторгнувся потім до Прусії».

Смерть Ольгерда, дядька Вітовта, пробуджує амбіції його сина, Ягайла. Підмовлений оточенням, Ягайло бореться за розширення своїх володінь, ув’язнює старого Кейстута і Вітовта, відокремлено, в Кревському замку. Кейстут помирає в неволі, чи то від старості, чи від поводження, а Вітовт, переодягнувшись у жіноче вбрання, тікає із в’язниці, щоб помститися за смерть батька. Усе подальше життя князя перемежоване етапами ворожби і перемир’я зі своїм двоюрідним братом. Навіть у старості, коли Вітовт, близький до всеєвропейського визнання, проводить у Луцькому замку з’їзд монархів 1429 року, Ягайлові сподвижники всіляко супротивляться тріумфу. Король римський і угорський Сигізмунд, що був готовий одягнути корону на голову старого і достойного литовського князя, відступив перед чварами і протестами поляків. Справу коронації відклали до наступних зустрічей, а спустошений Вітовт не дочекався наступних зрад і за рік помирає, залишивши величезний слід у житті Волині, Литви та усієї Європи.

Вітовт, сильний і мудрий муж, що збудував цілі королівства, не дочекався лише малої, впертої деталі — своєї корони. Про нього складають легенди, та хтозна, де загубилися його штандарти? Проте чи справа таки в коронах? Чи вони благословляють когось на правління? Віриться, що  корона — то збережені землі, пам’ять, дух народу і курс, за яким рухатися.

Разом із Вітовтом у Луцьк прийшли караїми, євреї, німці, вірмени — хтось добровільно, хтось як полонений. Кожна із цих культур принесла в місто свої знання та вміння, поступово навколо замку сформувалися вулиці, розлогі торговельні ряди, церкви, костели, синагоги. Під керівництвом Вітовта русини-українці ходили походами на чимало ворожих земель, стримували Тевтонський орден, луцькі корогви майоріли на полі славетної Ґрюнвальдської битви.

У замку вирувала торгівля зі Сходом і Заходом, тут продавали французький шовк і вино, турецькі прянощі, сибірські хутра і ще тисячу і один крам. Будинки-склади росли в глибину, а риштувати їх приїздили вірмени — найкращі будівельники тих часів. За межами Окольного замку пишно розросталися гостині двори, місцеві кухарі переймали рецепти гостей, і Луцьк перетворювався на маленький Рим Сходу. Магдебурзьке право додатково стабілізувало економічне становище та сприяло побудові перших зразків самоврядування. Подібні процеси охопили велику частину Європи й створили хороші умови для торгівлі та подорожей.

1431 року розпочалася так звана Луцька війна. Замок витримав тривалу облогу польського коронного війська. В літературі зустрічається цікавий спогад про винахідливість захисників міста, які почали катапультувати через мури мертвих тварин і налякали ворогів можливою чумою. Однак незабаром Велика Литва все ж розділилася на два князівства — менше Литовське на чолі зі Сигізмундом Кейстутовичем та Луцьке (Руське) — зі Свидригайлом, який замикає трійку головних господарів міста і будівельників замку. Історія Луцька, як і приборкані річки навколо нього, сповільнює свій темп.

На початку XVI століття Луцьк страждав від набігів Орди, що доходили вже до найглибших поселень Волині та Полісся. Митниця, розташована поруч із містом, приваблювала охочих до наживи, але водночас кошти, зароблені на миті, йшли і на розбудову укріплень Окольного замку. Поступово Луцьк втрачав позиції прикордонного і столичного міста, оборона його слабшала, як і пишність дворів. Відомо, що 1595 року Северин Наливайко з легкістю узяв замок, а разом із ним — і контрибуцію. Протягом наступного, XVII століття вже майже не чутно про його захисні функції, і твердиня перетворюється на адміністративний та судовий центр. У міських архівних записах за 1765 рік уже  не згадується князівський палац, а лише дощова вода, що точить дахи веж.

За часів Російської імперії, яка завше зневажливо ставилася до історії інших народів, замок взагалі перетворюється на звичайну міську територію і занепадає. Він функціонує лише як архів та пост пожежної служби. 1863 року виходить іще й наказ розібрати фортецю на матеріал для будівництва, й п’ятсотлітню В’їзну вежу (ту, що зустрічала з’їзд європейських монархів 1429-го, а сьогодні прикрашає одну з найгарніших валют світу) продано з аукціону за 373 карбованці. Замок, як завжди, врятувала його міць — споруду було так важко розібрати, що невігласи врешті здалися й залишили мури в спокої. Лише за рік київська комісія спромоглася оцінити замок як об’єкт історичної цінності й рекомендувала його зберегти як історичну пам’ятку. У міжвоєнний період взамку відкрили літній театр.

Коли ж 1921 року, за Ризьким мирним договором, Волинь знову повертається до складу Польщі, замок відразу беруться рятувати й відновлювати, кошторис робіт сягнув 9 мільйонів марок (порівняйте із російськими 300 карбованцями на знищення). Проте справжнє утвердження замку як історико-культурного заповідника сталося не раніше як  1985 року.

Імперії змінювали одна одну. Численні війни та пожежі нищили Луцьк. Польські архітектори і радянські меліоратори висушили до невпізнанності його острівний характер. Недовчені рекламники й муніципали перефарбовували давні міські фасади й міняли мідь на пластик, проте все це — тимчасово. Бо навколо замку й досі літають соколи, там їхнє гніздо.

У міста — є серце. Називайте його замком Любарта, чи оселею Вітовта, головне — це дім, де є дух, своя атмосфера, пристрасті, спогади, надії. Дім, у який завжди приходитимуть люди. Його малював Наполеон Орда; мала Леся Українка піднімалася до замкових мурів бавитися в Жанну Д’Арк; Данило Братковський приймав страту, дивлячись на його стіни; Іван Виговський двадцять п’ять років працював у Стировій вежі, прилаштованій під архів; у церкві Іоанна Богослова молився Петро Могила, й припускають, що в її криптах досі покоїться прах головного будівничого — Любарта.  У замку є свій характер, і він уже тисячоліття як надихає ним нові покоління великих людей.

P.S.: У залі засідань Президентського палацу Республіки Литва висить картина Йонаса Мацкявичуса «Вітовт Великий на Луцьком з’їзді». Її повнорозмірна копія є в історико-культурному заповіднику «Старий Луцьк». Красиве минуле веде до красивого майбутнього сильних держав.

Теги:
2017-07-28 01:45:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар