Початки християнства в Русі-Україні - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Початки християнства в Русі-Україні

Початки християнства в Русі-Україні

Петро КРАЛЮК

У нинішньому році виповнюється 1025 р. з часу хрещення Русі. Як відомо, князь Володимир, «шукаючи віру» для своєї країни, в 988 р. обрав візантійське християнство. Це давало можливість прилучитися до високої візантійської культури, стати потугою на міжнародній арені, з якою б рахувалися інші держави. Вибір «візантійського вектору» був також пов’язаний з поширенням на Русі кирило-мефодіївської релігійної традиції, зрозумілої для русичів церковнослов’янської мови, якою користувалися в богослужінні й у сфері високої культури. В умовах існування сильної Русі-України ХІ-ХІІ ст. це сприяло творенню потужної руської цивілізації, яка в тій чи іншій формі продовжувала зберігатися аж до XVIII ст. Русь ХІ-ХІІ ст. в багатьох сферах випереджала латинський Захід. Інша річ, що подальший перебіг подій, пов’язаний із татарською та турецькою експансією в Європу, загальмував її розвиток і дав переваги Заходу.

Володимирове хрещення 988 р. стало важливою віхою в історії східноєвропейських земель, визначило їхній цивілізаційний вибір. Не дивно, що 1025-річний ювілей цієї події в Україні збираються святкувати на офіційному рівні. Але не лише в Україні, а й у Росії. Більш того, патріарх Російської православної церкви Кіріл заявив, що відзначення цього ювілею треба починати з Москви. І це при тому, що за часів Володимира міста Москви ще не існувало. Та й взагалі нинішні землі «корінної Росії» не мали стосунку до хрещення Русі 988 р. Християнство в той час утверджувалося на півдні Русі, тобто в межах нинішніх українських земель. Не помилимося, коли скажемо, що саме завдяки цим землям, де існували тривалі християнські традиції, ця релігія почала поширюватися на теренах Східної Європи. Про це і йдеться в матеріалах, що далі будуть представлені на розсуд читачів.

Легенда про хрещення князя Бравліна

Хоча християнські ідеї, як свідчать деякі джерела, могли поширюватися серед слов’янських племен уже в середині І тисячоліття, але перелом наступив у ІХ ст. На вказаний період припадає діяльність Кирила й Мефодія, яких називають «апостолами слов’ян». Чимало писемних пам’яток говорять про поширення християнських поглядів у слов’янському середовищі саме в той час.

Наприклад, про це свідчить «Житіє святого Стефана Сурозького», до складу якого оповідання «Про прихід раті до Сурожа князя Бравліна із Великого Новгорода». У ньому йдеться про те, що незадовго після смерті архієпископа сурозького Стефана (помер близько 787 р.) в Криму з’явилася руська рать на чолі з князем Бравліном, яка пройшла, розграбувавши південне побережжя півострова, від Корсуня (Херсонеса) до Корчева (Керчі). Русичі захопили Сурож (Судак) й пограбували церкву святої Софії, де знаходився гроб Стефана Сурозького. На цьому гробі була багата одіж, перли, золото, дорогоцінні камені. Воїни все це забрали. І тут з їхнім князем Бравліном стався нещасний випадок. Він упав на підлогу, лице його вивернулося назад, князя трусило, а з рота почала виходити піна. Бравлін вигукнув, що його вдарив по обличчю великий і святий чоловік, який вимагає, щоб воїни повернули все награбоване в храмі. Вони це зробили й хотіли винести князя з храму. Але Бравлін не дозволив цього, сказавши, що святий муж притиснув його до підлоги й хоче забрати в нього душу. Далі князь наказав своїм ратниками позносити на гроб святого Стефана все, що вони награбували в іншим містах, й покинути Сурож. Воїни виконали наказ свого повелителя. Але і цього «святому старцю» було мало. За словами Бравліна, святий Стефан почав вимагати, щоб князь хрестився в його церкві – лише тоді лице його встане на місце і він повернеться додому. Бравлін виконав цю вимогу. Його та бояр, що прийшли з ним, хрестив наступник Стефана архієпископ Філарет. Останній є історичною особою. Аби остаточно зцілитися від недуги, Бравлін наказав ратникам відпустити полонених, захоплених у цьому поході, а також дав великий дар святому Стефану. Лише після цього покинув місто й подався додому. 

Оповідання про хрещення князя Бравліна породило чималу літературу, в якій висловлюються різні точки зору як щодо автентичності цього твору, так і щодо правдивості зображуваних у ньому подій. Ще російські історики ХІХ ст. звернули увагу на те, що «Житіє святого Стефана Сурозького» відоме лише в слов’янських рукописах. До того ж в окремих версіях оповідання про Бравліна замість Новгорода фігурує Київ. Взагалі твердження, що Бравлін зі своїми воїнами прийшов із Новгорода, видається дивним – адже в той час це місто ще не існувало.  Зверталася увага й на те, що Стефан Сурозький не вважався у Греції святим. Його ім’я згадується лише в руських святцях. 

Певного поширення набула теза, що зазначене житіє створене було на Русі лише в ХVст. Правда, далеко не всі історики погоджувалися з цим, намагаючись довести давнє походження цього твору. Наприклад, відомий церковний історик Є. Голубінський вважав, ніби текст житія свідчить, що воно було перекладене з грецького оригіналу. Також, на його думку, Стефан Сурозький був місцевим святим у Криму, тому його й не шанували в Греції. В. Васільєвський доводив, що оповідання про Бравліна було створене у Візантії в Х ст. Також він вважав, що в кінці VIII – на початку ІХ ст. руське військо здійснювало походи на Крим. Інша річ, що описані чудеса, які сталися з Бравліном, є вигаданими.  Тобто, з точки зору В. Васільєвського, оповідання про хрещення Бравліна мало давнє візантійське походження і відображувало реалії, пов’язані з походами русичів на Крим і їхнім хрещенням у цьому краї. Схожої думки дотримувався М. Брайчевський, який спеціально зазначав, що «проникнення східних слов’ян у Тавриду почалося ще в перші століття нової ери, що засвідчено матеріалами черняхівської культури, знайденими під час розкопок кримських некрополів того часу». Також, відзначав вчений, «у VII-VIII ст. підвищується активність слов’янського переселення до Криму».

За схожою схемою, як і легенда про хрещення Бравліна, було створене оповідання «Про напад Русі на Амастріду», котре дійшло до нас у складі «Житія святого Георгія Амастридського». У ньому йдеться про те, що на місто Амастрида, яке було важливим торговим і військовим осередком у Візантії, напали варвари-руси. Останні не були християнами, а поклонялися об’єктам природи – деревам, джерелам, лукам. Руси ввірвалися в головний амастрідський храм, де зберігалися мощі св. Георгія у гробниці. Вони хотіли пограбувати її. Але «раптом відчули себе розслабленими в руках, ногах та зв’язаними невидимими путами; вони залишалися цілком нерухомими, жалюгідними, будучи повними страху та подивування і нічого не могли робити, як лише подавати звуки голосу», – написано в зазначеному житії. Ватажок русів звернувся до одного з полонених, щоб той пояснив диво. Полонений почав говорити про вплив на русів «справжнього Бога» та св. Георгія, заявивши, що для оздоровлення їхніх воїнів треба принести Богу дари та звільнити полонених. Що було зроблено. І тоді «варвари» були звільнені від божественного гніву. Вони примирилися з християнами і більше не нищили їхні святині.

І «Житіє святого Стефана Сурозького», і «Житіє святого Георгія Амастридського» відобразили реалії кінця VIII – IX ст., а то й пізніших часів. Тоді русичі часто нападали на багаті візантійські землі, де було чим поживитися. Об’єктом їхніх нападів стали землі Південного Криму та північне узбережжя Малої Азії. У результаті цього вони так чи інакше знайомилися із християнською релігією. Зі свого боку, християнські місіонери намагалися навернути «диких» русів, прилучити їх до цивілізованого християнського світу і тим самим зняти загрозу нападів із їхнього боку. Не виключено, що така місіонерська діяльність давала деякі плоди. І хоча, звісно, масових хрещень русинів у той час не спостерігалося, але поодинокі хрещення їхніх вождів та воїні творили основу, яка дала можливість з часом утвердитися християнству на руських (українських) землях.

«Аскольдове хрещення» 

Певно, перше хрещення Русі-України відбулося в середині ІХ ст. Його дослідники часто пов’язують з іменем князя Аскольда, який ніби правив у Києві в той час. Звідси і назва – «Аскольдове хрещення». 

Із візантійських джерел відомо, що 860 чи 861 року, коли імператор Михайло ІІІ знаходився в поході на арабів, русичі вчинили похід на Візантію, оточили Константинополь, пограбували його околиці, вчинили багато зла грекам та спокійно зі здобиччю повернулися додому. Цей похід викликав чималий резонанс як у Візантії, так і за її межами. Про нього писав константинопольський патріарх Фотій у двох своїх бесідах.

Згаданий похід змусив політичну верхівку Візантії звернути увагу на «руське» питання. Патріарх Фотій послав  Костянтина, майбутнього «апостола слов’ян», у Північне Причорномор’я. Основне його завдання було навернути до християнства хазар, які панували в цьому регіоні. Про поїздку Костянтина до хозар, його диспути з єврейськими та мусульманськими служителями культу говориться в його Паннонському житії. 

Може видатися, що хазарська місія не мала відношення до Русі. Але це не так. Хазарський каганат на той час був найбільшою військово-політичною потугою Північного Причорномор’я та Приазов’я, під його владою знаходилися й слов’янські племена, зокрема поляни, що засвідчує «Повість минулих літ». Християнізувавши Хазарію, візантійці могли зробити з неї свого союзника, стримуючи х допомогою хозар русичів від нападів на Візантію. Те, що такі кроки відповідали візантійській зовнішній політиці – сумніву немає. У наступні роки Візантія прагнула мати собі за союзників кочівників Північного Причорномор’я, зокрема печенігів, як противагу русичам.

Чи здійснив Костянтин під час «хазарської місії» якісь кроки у напрямку християнізації русичів, ми не знаємо. Брак джерел не дає можливості відтворити ці події. Є як прихильники, так і противники думки, що Костянтин хрестив русичів. Правда, у згадуваному Паннонському житії зустрічаємо повідомлення, ніби він знайшов у Корсуні (Херсонесі) Євангеліє, писане руськими письменами. Очевидно, в Херсонесі робилися спроби християнізувати «варварське» населення і з цією метою перекладалися релігійні тексти місцевими говірками.

Ще одним фактом, який дає певні підстави говорити про можливість проповіді Костянтина серед руського населення, є «Промова філософа», яка вміщена в «Повісті минулих літ» і приписується цьому діячеві. Правда, «Промова…» ніби проголошувалася перед князем Володимиром Святославовичем, який жив на сто років пізніше Костянтина. Але чи не є це відголоском «давньої пам’яті» про те, що Костянтин проголошував таку проповідь перед якимсь язичницьким князем, наприклад Аскольдом, який імовірно очолив похід русичів на Константинополь у 860 чи 861 році? М. Брайчевський вважав, що «Промова…» походить саме з Аскольдових часів.

Очевидно, на початку 60-их рр. ІХ ст. візантійцям не вдалося християнізувати русичів і таким чином усмирити їх. Правда, в цей час здійснювалася християнізація інших слов’янських народів. У 863 р. Костянтин та його брат Мефодій опиняються у Великоморавській державі, де здійснюють християнізацію місцевого населення. У той самий час (863-864 рр.) відбувається християнізація болгар.

Судячи з усього, близько 866 р. християнство приймають також русичі, принаймні їхня військова верхівка. Це засвідчує «Окружне послання» патріарха Фотія, написане й розіслане на початку 867 р. У ньому йшлося про успіхи в християнізації слов’янських народів. Зокрема, писалося таке: «І не лише цей народ (болгари – П.К.) змінив попереднє нечестя на віру в Христа, але навіть відомі своїми жорстокостями та вбивствами так звані русичі, які, поневоливши народи, що їх оточують, і через це дуже загордившись, підняли руки й проти Ромейської держави (Візантії – П.К.). Однак тепер і вони змінили еллінське (язичницьке – П.К.) та нечестиве вчення, якого дотримувалися раніше, на чисту християнську віру і люб’язно поставили себе в ряд наших підданих та друзів, покинувши нас грабувати й битися проти нас. І наскільки загорілося їх бажання та ревність віри… що вони прийняли єпископа і пастиря з великою ревністю й ревно приймають християнське вчення». 

Можливо, Фотій у деяких моментах видавав бажане за дійсне. Та все ж це не був просто плід фантазії. Те, що русичі в той період прийняли християнство, засвідчує також Костянтин Багрянородний, автор ІХ ст. Він писав наступне: «І народ росів, войовничий і найбезбожніший, за посередництвом щедрих дарунків золота й срібла і шовкових строїв він (імператор Василій Македонянин – П.К.) схилив до перетрактацій і, уклавши з ними мирну угоду, переконав зробитися учасниками божественного хрещення, і влаштував так, що вони прийняли архієпископа, який дістав рукопокладення від патріарха Ігнатія». Правда, тут треба зробити деякі пояснення: Костянтин Багрянородний був онуком Василiя Македонянина. Тому, закономірно, намагався з кращого боку показати діяння свого діда. Не виключено, що Костянтин Багрянородний приписав йому та поставленому ним патріарху Ігнатію хрещення русичів, яке, насправді, було здійснене за часів імператора Михайла ІІІ патріархом Фотієм.

Князь Олег та відновлення позицій язичництва на українських землях

Утвердження християнства на теренах Русі-України не було прямолінійним процесом. У 60-70-их роках ІХ ст. процес християнізації відбувався відносно успішно. Мається на увазі «Аскольдове хрещення», а також місіонерську діяльність Кирила й Мефодія, що мала відгомін на українських землях. Проте у 80-их рр. картина змінюється. Згідно з оповіддю «Повісті минулих літ», Київ завойовує князь Олег, що прибув із Новгорода. Він вбиває князів Аскольда і Діра, які правили в Києві.

Із вбивством князів Аскольда й Діра та утвердженні в Києві Олега маємо більше питань ніж відповідей. Олег у «Повісті минулих літ» подається як родич Рюрика та його братів Трувора й Синеуса. У літописі йдеться про те, що в 6370 р. буцімто мешканці Словенської (Новгородської) землі, які не могли навести лад у себе, вирішили закликати на правління варягів. 

«І вибралися, – читаємо в «Повісті минулих літ», – троє братів із родами своїми, і з собою всю узяли русь. І прийшли вони спершу до словен, і поставили город Ладогу. І сів у Ладозі найстарший [брат] Рюрик, а другий, Синеус, – на Білім озері, а третій, Трувор, – в [городі] Ізборську. І од тих варягів дістала [свою] назву Руська земля».

Цей уривок породив численну літературу. Він став головним аргументом у т.зв. нормандській теорії, суть якої зводиться до того, що Київську Русь створили скандинави-нормани. Правда, якщо проаналізувати наведений уривок, то не все так однозначно виглядає. Русь, судячи з цього тексту, трактується як одне з племен варягів, яких ніби можна вважати північногерманськими народами. Туди літописець відносить шведів, нормандів, англів та готів. Більше немає ніяких реальних згадок про русь як про скандинавське плем’я. Тому закономірно виникає питання, звідки воно взялося? До того ж ще за десять років до закликання варягів-русі сам літописець говорить, що існувала Руська земля і цю землю він пов’язує з Київщиною, там, де жили поляни. 

Немає підстав заперечувати, що т.зв. варяги відіграли певну роль у суспільно-політичних процесах Давньої Русі. Особливо це стосується півночі, де вони намагалися контролювати торгові шляхи з Балтійського моря по Дніпру й по Волзі. Важливим осередком на цьому шляху була Ладога, де ніби й став правити Рюрик. У цьому, а також деяких інших осередках Новгородської землі археологами знайдені свідчення перебування представників скандинавських народів. Хоча, з іншого боку, навіть прихильники нормандської теорії змушені визнати, що скандинавського археологічного матеріалу в північноруських землях не так то й багато.

Літописні варяги – це не обов’язково скандинави. З цього приводу варто звернутися до міркувань О. Пріцака. Він вважав, що вікінги й варяги, які мало чим різнилися між собою, були професійними воїнами, котрі забезпечували охорону морської та річкової торгівлі. «Марно, – писав цей дослідник, – намагатися визначити національність вікінгів і варягів. Вони її не мали. Це були просто професіонали, готові стати на службу до будь-кого, кому потребувалося їхнє вміння і хто міг платити за роботу… Суспільства Балтійського регіону… звичайно ж не складали національної культури в сучасному розумінні. Дани, фризи й руси були поліетнічною, багатомовною, безтериторіальною спільністю морських кочовиків та жителів почасти «східних», а подекуди полісних міст і торговельних поселень». 

Звісно, таку точку зору можна сприймати як «крайність». Все таки вікінги й варяги були вихідцями з певних етнічних середовищ (переважно північногерманських), які хоча б частково продовжували зберігати свою ідентичність. Однак не можна заперечувати й того, що серед них було й чимало представників західнослов’янських етносів, що осіли на південному узбережжі Балтійського моря. 

У цьому сенсі вартими уваги видаються міркування Петра Толочка: «Аналіз археологічних матеріалів показує, що в VIII – X ст. в балтійському регіоні сформувалася своєрідна культура, у створенні якої зробили свій внесок нормани, сакси, каролінги і слов’яни». Дослідник, посилаючись на археологічні матеріали міст, які були включені в балтійську торгівлю, показує, що в них, поряд з германським населенням, було представлене також населення слов’янське. Водночас, звертаючись до німецьких писемних джерел, він вказує, що середньовічні хроністи вели мову про слов’яно-скандинавський характер населення багатьох південнобалтійських торгових міст – Хайтхабу, Реріка, Старигарда, Воліна, Зеєбурга, Щеціна та інших. Тому «тісна і тривала взаємодія скандинавів (датчан та шведів) і західних слов’ян неухильно вела до певного їх етномовного зближення, а, може, й до асиміляції на переважаючій етнічній основі. Вражаючий феномен вживання вже першого покоління варягів на Русі не може знайти задовільного пояснення, якщо не припустити, що іще до приходу на береги Волхова і Дніпра вони були вже значною мірою слов’янами». 

Значного поширення серед вчених набула думка, що літописний Рюрик – це данський вікінг Рорік, який жив у середині ІХ ст. (помер орієнтовно в 876-882 р.). Він мав різні володіння на теренах Данії, зокрема в 857 р. володів датським узбережжі Балтійського моря. Саме в той час він міг оволодіти Ладогою, прибувши сюди на запрошення місцевих жителів. Не виключено, що вони намагалися запросити «близьких» варяг, серед яких були б представлені й слов’яни. 

Варто відзначити, що данці стали найближчими сусідами північно-західних слов’ян і підтримували з ними постійні контакти. Наприклад, вони були пов’язані зі слов’янським князівством руян на острові Рюген, що знаходиться поряд із сучасною Данією. Руянські князі, які відомі ще з Х ст., брали участь у політичній боротьбі Данії. На острові Рюген існували топоніми з коренем «рус». Чи не звідти на Новгородську землю «примандрував» цей етнонім? 

Існують певні археологічні матеріали, керамічні комплекси т.зв. балтійського типу, які засвідчують зв’язок Новгородської землі з північно-західними слов’янами. На цей зв’язок також вказують дані лінгвістики, що фіксують західнослов’янські елементи в новгородському діалекті.

Звісно, Новгородська земля і економічно, й культурно була пов’язана з Балтійським регіоном. На жаль, ці моменти не є достатньо вивчені й осмислені. Особливо це стосується релігійно-культурної сфери. Якщо прослідкувати історію Новгородської землі дохристиянського періоду, то бачимо, що вона виступала як один із найпотужніших осередків язичництва. Князі, які приходять з Новгорода й підкорюють Південну Русь, здебільшого, приносять із собою язичництво. Наприклад, це стосувалося князів Олега й Володимира. Також з великими труднощами в Новгороді утверджується християнство. Новгородські волхви піднімають повстання, противлячись християнізації.

Чи випадково це? Напевно, ні. Не забуваймо, що в північно-західних слов’ян існувало авторитетне язичницьке святилище на мисі Аркона острова Рюген. Там знаходилася статуя бога Святовита, якій приносили жертви. Згадане святилище проіснувало аж до 1168 р., коли Аркону захопили данці й насильно хрестили місцеве населення. Мимоволі напрошуються паралелі з Новгородом, де так само хрестили місцевих жителів «мечем і вогнем». Можливо, язичницький вплив Аркони давав знати про себе на Новгородській землі – що й пояснює її «язичницьку стійкість».

Вплив Аркони на Новгородську землю зовсім не видається фантастичним. Розповідаючи про закликання варягів, літописець лише пунктирно описує державотворчу діяльність Рюрика: він починає княжити в Ладозі й посилає своїх братів у інші важливі стратегічні пункти своєї землі. Щодо якихось ідеологічних заходів Рюрика, то тут повне мовчання. Це й зрозуміло. Адже твір писав християнин. І в нього не було ніякого бажання говорити про язичницьку діяльність князя. 

Але Рюрик, судячи з літописного контексту, заклав на землях Північної Русі державні інститути. За його часів тут сформувалося ранньодержавне утворення. Відповідно, мала би існувати писемність (хай навіть примітивна). Через те збереглася пам’ять про цього князя – вона, певно, була письмово зафіксована. Функціонування ранньодержавних утворень потребувало й існування релігійно-ідеологічних інституцій, які б об’єднували населення. Якщо Рюрик є вікінгом Рориком, який володів данським узбережжям на Балтиці, то він міг знати про язичницький слов’янський осередок на Арконі й перенести цей «арконський досвід» в Північну Русь. Тут так само, як і на Рюгені, відбувалася трансформація язичництва та його пристосування до існування в умовах державних інституцій.  

Але повернемося до діянь Олега, який вважається засновником Давньоруської держави. Про цього князя існує чимала література, яка, правда, небагато прояснює щодо його особи. Практично єдиним джерелом, що оповідає про цього діяча, є «Повість минулих літ». Тому при розгляді його діянь будемо переважно спиратися на цей текст. 

Під роком 6387 (879) є таке повідомлення: «Помер Рюрик. Княжіння своє він передав Олегові, що був із його роду, віддавши йому на руки сина свого Ігоря, бо той був дуже малий». Тобто Олег у літописі постає як родич Рюрика. Правда, не вказується, ким він йому доводився. Зазначається лише, що Олег опікувався малолітнім Рюриковим сином Ігорем, тобто виступав у ролі регента. Наскільки це літописне свідчення відповідало дійсності ми не знаємо. Практично немає ніяких інших джерел, які б однозначно підтверджували або заперечували його. 

Далі йде двохрічний пропуск у літописі. А під 6390 т(882) роком маємо такий запис: «Вирушив Олег [у похід], узявши багато своїх воїнів – варягів, чудь, словен, мерю, весь, кривичів. І прийшов він до Смоленська з кривичами, і взяв город Смоленськ, і посадив у ньому мужа свого. Звідси рушив униз [по Дніпру] і, прийшовши, узяв [город] Любеч і посадив мужа свого». Ці слова варто прокоментувати. Із літопису випливає, що Рюрик разом із своїми братами правили на півночі, на землях, що пізніше належали Новгородській республіці. Вони, судячи із літописних записів, не намагалися підпорядкувати собі шлях «із варяг у греки». Але це робить Олег. Він, вирушивши вниз по Дніпру, завойовує важливі військово-політичні й торгові осередки на ньому – Смоленськ і Любеч. Залишається підкорити Київ.

Власне, про підпорядкування цього міста йдеться в наступному фрагменті: «І прибули [Олег та Ігор] до гір київських, і довідався Олег, що [тут] Аскольд і Дір удвох княжать. І сховав він воїв у човнах, а інших позаду зоставив, і сам прийшов [на берег Дніпра], несучи Ігоря малого. А підступивши під Угорське [і] сховавши воїв своїх, він послав [посла] до Аскольда й Діра сказати, що, мовляв: «Ми – купці єсмо, ідемо в Греки од Олега і од Ігоря-княжича. Прийдіть-но оба до рідні своєї, до нас».

У цьому, як і в інших уривках, де розповідається про захоплення Олегом Києва, є чимало загадкових моментів. Аскольд і Дір у попередніх літописних розповідях представляються не як родичі Рюрика, а як бояри. Мовляв, Рюрик їх відпустив у похід на Царгород, а вони осіли в городку на Київських горах, звільнивши полян від хазарської данини.

Виникає питання, невже, сидячи в Києві, Аскольд і Дір не мали ніяких контактів з Рюриком, якщо вони були його боярами? Також виглядає дивним, що вони, служачи в Рюрика, не знали його родича Олега. Водночас чомусь посли, прийшовши від Олега до Аскольда й Діра, закликають їх прийти «до рідні своєї». 

Далі в цій літописній оповіді говориться таке: «Аскольд же й Дір прийшли. І вискочили всі інші [вої] з човнів, і мовив Олег Аскольдові й Дірові: «Ви оба не є ні князі, ні роду княжого. А я єсмь роду княжого. – І [тут] винесли Ігоря. – А се – син Рюриків». Після цього Олег та його воїни вбивають Аскольда і Діра.

Здавалось, у діях Олега немає ніякої логіки. Не зрозуміло, навіщо йому було з малолітнім Ігорем йти у похід зі Старої Ладоги, де було Рюрикове княжіння, у Київ, у якому сиділи бояри того ж таки Рюрика? Також не зрозуміло, чому цим боярам, тобто Аскольдові й Дірові, не нагадали, хто вони такі є і не змусили служити легітимним князям, а відразу вбили? Зрештою, чому Олег вирішує перенести столицю Русі зі звичного, традиційного центру, Старої Ладоги на півночі, у Київ на південних землях? Відразу ж після оповіді про вбивство Аскольда й Діра говориться таке: «І сів Олег, князюючи в Києві, і мовив Олег: «Хай буде се мати городам руським». І були в нього словени, і варяги, й інші, що прозвалися руссю». Тобто Олег, назвавши Київ «матір’ю городам руським», зробив його своєю столицею. При цьому Києву на початках підпорядковувалися землі не на півдні, а на півночі (словени, варяги). Адже деревлян, сіверців, радимичів Олег підпорядкував пізніше. А уличів та тиверців взагалі, судячи з усього, не зміг завоювати. Таке перенесення столиці теж, здавалось, не мало логіки – адже вона перемістилася з метрополії на околичні, погано освоєні терени.

Певно, ми так і не дізнаємося, що насправді відбулося близько 6390 (882) року, коли в Києві змістили місцевих правителів і утвердилася влада варягів. Лише в загальних рисах можемо реконструювати ці події. Очевидно, тоді Київ завоював князь Олег, який прийшов з півночі. Без сумніву, це був енергійний та харизматичний правитель, що зумів підпорядкувати землі як на півночі, так і на півдні. Реально саме його можна вважати творцем Давньоруської держави. Також він здійснив походи на Візантію, уклавши з візантійцями два договори. 

Захоплення Києва і утвердження тут влади, яка прийшла з півночі, супроводжувалися певними ідеологічними змінами. У Києві та на Київській землі в той час набирало сили християнство. Літопис, правда, нічого не говорить про християнську віру Аскольда й Діра. Але зазначається наступне про їхню смерть: «…погребли[Аскольда]на горі, яка нині зветься Угорське і де ото нині Ольмин двір. На тій могилі поставив [боярин] Ольма церкву святого Миколи [Мирлікійського]. А Дірова могила за святою Ориною». Тобто на місці поховань цих київських владоможців побудували церкви. Це можна розглядати як свідчення християнської приналежності Аскольда й Діра.

На релігійні уподобання Олега та його релігійну політику «Повість минулих літ» не звертає уваги. Проте є певні моменти, що дають можливість хоча б частково з’ясувати це питання. У літописі наводиться легенда, де йде мова про те, що Олег звернувся до волхвів та віщунів, аби довідатися, як станеться його смерть. Отже, він постає як адепт язичництва.

У літописі наведені два тексти договорів між Руссю та Візантією, зафіксовані відповідно під роками 6415 (907) та 6420 (912). Судячи з «Повісті минулих літ», вони були укладені після успішних походів князя Олега на Константинополь. Кидається в очі те, що договори Олега «дуже язичницькі». 

 Щодо першого договору сказано, то він укладався імператорами Левом і Олександром, які цілували хреста. Натомість, русичі «присягали по руському закону». Що ж це був за закон? Літописець дає зрозуміти, що під ним малися на увазі язичницькі вірування. Русичі «клялися… оружжям своїм, і Перуном, богом своїм, і Волосом, богом скоту». Коли ж ми звернемося до другого договору, то бачимо, що в ньому Русь чітко протиставляється християнам. Із «Повісті минулих літ» можна зрозуміти: це дві відмінні спільноти, які протистоять один одному. 

Деякі дослідники, наприклад М. Брайчевський, ладні вести мову про те, що завоювання Олегом Києва супроводжувалося язичницькою реакцією. З цим можна погодитися – принаймні частково. Якщо справді Аскольд і Дір були християнами і так чи інакше сприяли утвердженню цієї релігії, то язичник Олег, звісно, цього не робив.

Правда, судячи з літописного тексту, немає підстав говорити про переслідування християн за часів Олега. У другому договорі цього князя з Візантією ведеться мова про те, що русичі можуть служити у християнського царя. Також із цих договорів стає зрозуміло, що між Руссю та Візантією в той час склалися тісні торговельні відносини. Зрозуміло, такі контакти сприяли поширенню християнства в середовищі русичів. І не видно, щоб з боку князя тут була протидія.

Цікаво, що саме в оповідь про князя Олега літописець вмонтував розповідь про поширення християнства серед слов’янських народів, місію Кирила й Мефодія та про створення слов’янської писемності. Певно, якби на Русі існувала якась пам’ять про гоніння на християн за часів Олега, він би цього не став робити. 

Також кидається в очі те, що діяння Олега в літописі розписані детально, дається порічна хронологія подій. Більше того – зафіксовані відносно об’ємні тексти договорів із Візантією. Все це підводить до думки, що при дворі князя мусила існувати своя канцелярія. Сумнівно, що ці канцеляристи були язичниками – радше християни, які користувалися тією писемністю, що унормували Кирило й Мефодій. 

Загалом картина щодо «релігійної політики» за часів Олега нам видається такою. Завоювання цим князем Києва супроводжувалося язичницькою реакцією. Мається на увазі те, що на місце християнських правителів пришла людина, яка дотримувалася язичницьких поглядів. Відповідно, християни втратили на Київщині свої позиції. Тепер можливості поширення цієї релігії значно зменшилися. Правда, Олег не вдавався до репресій проти християн. Загалом він проводив достатньо толерантну релігійну політику, використовуючи культурний потенціал християнства. При його дворі могли бути християнські книжники, які складали договори з Візантією, фіксували князівські діяння. Певно, за часів Олега виробилася модель співіснування язичництва та християнства, яка зберігалася близько ста років – аж до часів хрещення Володимира. 

Християнство на землях Русі-України за часів князя Ігоря

Якщо біографія Олега викликає чимало запитань, то те саме можемо й сказати про його наступника, князя Ігоря. У «Повісті минулих літ» він постає як син Рюрика. Малолітнім його привіз Олег до Києва, що був регентом при ньому. Це регентство тривало більше тридцяти літ. Так, літописець, говорячи про смерть Олега в 6420 (912) р., твердив, що той княжив тридцять три роки. Звісно, за такий час Ігор встиг не лише вирости. Після смерті Олега, коли він почав своє правління, йому було вже далеко за тридцять – на той час досить поважний вік. У літописі говориться, що Ігор у 6453 (945) р. ходив на Візантію та деревлян. Тоді йому мало б бути близько семи десятка років. При цьому після смерті князя лишається його малолітній син Святослав. Тобто Ігор став батьком у похилому віці близько шістдесяти років. Все це видається малоймовірним.

Тому дослідники висловлювали різні припущення щодо біографії Ігоря та її хронології. Певно, реконструювати автентичну біографію цього князя так і не вдасться. Та, власне, це питання не є важливим для нас. Нам цікаво знати, яка релігійна політика проводилася ним. Загалом літопис подає час княжіння Ігоря як досить тривалий – близько тридцяти трьох років (з 912 по 945 рр.).

Правда, «Повість минулих літ» не так багато говорить про діяння цього князя. Чимало років, які припадають на його правління, не описані – ніби нічого й не відбувалося. При чому, якщо і є порічна згадка, то часто тут фіксуються події, які не мали безпосереднього стосунку до Ігоря. Очевидно, Ігор продовжував ту саму політику, що й Олег – прагнув підпорядкувати слов’янські племена, що жили на півдні Русі, намагався не втратити контроль над північноруськими землями, воював з хазарами, іншими кочовими народами, зокрема угорцями, печенігами; зрештою, здійснював походи на Візантію. Так, описується похід Ігоря на Константинополь, що відбувся 6449 (941) р. і який виявився невдалим. Також говориться про похід у 6452 (944) р., в результаті якого в наступному році був укладений договір.

  Певно, можемо припустити, що та модель відносин між язичниками й християнами, яка склалася за часів Олега, продовжувала зберігатися й за правління Ігоря. Правляча еліта залишалася язичницькою. Однак християни посилювали свої позиції. Певно, їх було чимало серед купецтва, пов’язаного з Візантією. Були такі серед воїнів. Виконували вони й функції культурні –  забезпечували функціонування князівської канцелярії, вели дипломатичну переписку, фіксували події тощо.

Така політика співіснування язичництва та християнства рано чи пізно мала би привести до перемоги останнього. Про посилення ролі християн у житті Русі засвідчує укладений із Візантією в 945 р. Якщо в представлених у «Повісті минулих літ» договорах Олега Русь та християни різко протиставляються одне одному як два відмінні світи, то в договорі Ігоря вже цього немає. Більше того, цей договір засвідчує, що християни займали помітні позиції в Русі, ставши її частиною. Так, у ньому вживається поняття руси-християни, коли ведеться мова про купців з Русі.

Щодо скріплення договору, то теж зустрічаємо свідчення про помітні християнські впливи: «Ми ж, [руси], скільки нас охрестилося, клялися [своєю] церквою святого Іллі в соборній церкві [цесароградської Софії] і присягальним чесним хрестом…» Щодо язичників, то вони давали іншу клятву за своїм законом.

Літописець спеціально описує процедуру клятви: «…призвав Ігор послів і прийшов на пагорби, де стояв Перун. І поклали [руси] оружжя своє, і щити, і золото, і присягнув Ігор, і мужі його, і скільки [було] поган-русинів. А християн-русів водили присягати в церкву святого Іллі, що є над ручаєм кінець Пасинчої бесіди, бо це була соборна церква, а багато варягів і хозар були християнами».

Отже, із цього договору випливає кілька важливих фактів про поширення християнства на землях Русі-України. Частина русичів уже були адептами цієї релігії, особливо це стосується купецтва. Вони, як бачимо, навіть мали свій храм у Києві – церкву святого Іллі. Також зазначається, що християни були серед варягів та хозар.

Інакше кажучи, за часів Ігоря християнство значно розширило свій вплив на руських землях. Воно проникло в середовище купецтва й воїнства. Християни, очевидно, також обслуговували «високу» культурну сферу. Настала черга прийняти цю релігію представниками князівської верхівки. Це й зробила княгиня Ольга – дружина Ігоря.

«Відродження християнства» за часів княгині Ольги

Княгиня Ольга не менш загадкова фігура, ніж перші руські князі. Про її походження, етнічну приналежність ми не можемо сказати чогось певного. З цього приводу висувалися різні, часто діаметрально протилежні версії.

Але яке б не було походження Ольги, безсумнівно одне: це була унікальна фігура в історії Київської Русі. У суспільстві, де помітно домінували патріархальні традиції, вона не лише перебрала владу після свого чоловіка Ігоря, якого вбили деревляни, а й зуміла вдосконалити державне управління, провести своєрідну податкову реформу, прийняти християнство, фактично зробивши його державною релігією. У «Повісті минулих літ», де рідко згадуються жінки, княгині Ользі приділено надзвичайно багато місця. Деякі князі й близько не удостоїлися такої уваги літописця, як ця княгиня.

Важко сказати, чим були викликані християнські симпатії княгині. Коли допустити, що вона походила із болгарської династії, котра прийняла християнство, чи з «династії київської», яка ймовірно теж стала християнською, то такі симпатії стають цілком зрозумілими. Однак ми тут вступаємо в сферу гіпотез, які реально підтвердити нічим не можемо. 

На нашу думку, не стільки походження, скільки давньоруські реалії підштовхували княгиню до християнського вибору. Адже християни помітно зміцнили свої позиції за часів князювання Ігоря. Вони встигли стати важливою частиною Русі. Принаймні колишня язичницька Русь за часів Ігоря вже сприймалася в плані ідеологічному як дуалістична держава – язичницько-християнська.

Княгиня Ольга, яка чимало зробила для укріплення Київської Русі, була зацікавлена в тому, щоб вивести свою державу на міжнародну арену. Тому її діяльність супроводжувалася помітною дипломатичною активністю. Княгиня розуміла, що Русь має прилучитися до якоїсь потужної міжнародної спільноти – християнської, мусульманської чи іудейської. Вибір вона зробила на користь християн – хоча б через те, що, по-перше, християни вже займали певні позиції в Київській Русі, а, по-друге, ця держава, формуючись навколо геополітичної осі «із варяг у греки», була тісно пов’язана з християнською Візантією.

У «Повісті минулих літ» дуже детально описується поїздка Ольги у Візантію, прийом її імператором та хрещення княгині. Під 6463 [955] р. там читаємо наступне: 

«Вирушила Ольга в Греки і прибула до Цасерограда. А був тоді цесарем Костянтин, син Леонтів. І, побачивши її, гарну з лиця і вельми тямущу, здивувався цесар розуму її і розмовляв з нею, сказавши їй: «Достойна ти єси цесарствувати в городі сьому з нами». Вона ж, зрозумівши [його річ], мовила до цесаря: «Я поганинка єсмь. А якщо ти хочеш мене охрестити, то охрести мене сам. Якщо ні – то я не охрещуся». І охрестив її цесар з патріархом [Полієвктом].

Просвітившись же, радувалась вона душею і тілом. І поучив її патріарх про віру [християнську], і мовив їй: «Благословенна ти єси в руських князях, бо полюбила ти світло, а тьму облишила. Благословлятимуть тебе сини руськії навіть в останньому поколінні нащадків твоїх». І дав він їй заповіді про церковний устав, і про молитву, і про піст, і про милостиню, і про додержання тіла в чистоті. А вона, схиливши голову, стояла, слухаючи поучення, вбирала [його], як губка, і, поклонившись патріархові, говорила: «Молитвами твоїми, владико, хай убережена буду я од сіті вражої». І було наречено її в хрещенні ім’я Олена, як ото колишню цесарицю, матір великого Костянтина. І благословив її патріарх, і відпустив її.

А по охрещенні призвав її цесар і сказав їй: «Я хочу взяти тебе за жону». Вона тоді мовила: «Як ти мене хочеш узяти, коли охрестив мене сам і назвав мене дочкою? Адже в християн нема такого закону – ти ж сам знаєш». І сказав цесар: «Перехитрила ти мене єси, Ольго». І дав він їй дари многі – золото, і се ребро, і паволоки, і начиння різного, і відпустив її, назвавши її дочкою своєю».

Вона ж, збираючись додому, прийшла до патріарха, благословення просячи для роду [свого], і сказала йому: «Люди мої – погани і син мій, – хай би уберіг мене Бог од усякого зла». І мовив патріарх: «Чадо вірнеє! Ти в Хресті охрестилася єси і в Христа втілилася. І Христос убереже тебе, як ото уберіг Єноха в найдавніші покоління, потім Ноя в ковчезі, Авраама од Авімелеха, Лота од содомлян, Мойсея од фараона, Давида од Саула, трьох отроків од [смерті в] печі, Давида од звірів – так і тебе він ізбавить од врага і сітей його». І благословив її патріарх, і пішла вона з миром у землю свою, і прибула до Києва».

Звісно, ця оповідь має чимало легендарного. Фантастично виглядає повідомлення, що візантійський імператор хотів одружитися на Ользі, бо вона була гарна з лиця, а та не захотіла це робити й перехитрила його. Все це виглядає наївно і розраховане на непоінформованого читача. 

Літописець, творячи або транслюючи цю легенду, намагався показати хитромудрість княгині Ольги: мовляв, вона зуміла перехитрити самого візантійського імператора. Водночас княгиня демонструє гордість, відмовляючись від руки могутнього правителя велетенської держави. У цій відмові можна побачити своєрідний руський патріотизм.

І все ж за цією легендою стоять певні реалії. Княгиня Ольга справді побувала з мирною місією у Візантії, де вона, ймовірно, прийняла християнство. Це виглядає як безпрецедентний випадок – ні до неї, ні навіть після руські правителі такого рангу не здійснювали подібних дипломатичних вояжів. Як сприймати цю поїздку? Чи це був вияв сили? Чи, навпаки, слабості?

Схоже, Ольга прагнула встановити добрі дипломатичні стосунки із могутньою імперією, сподіваючись на взаємовигідне співробітництво, яке, в свою чергу, допомогло б їй. Такі стосунки потребували прийняття християнства. В принципі, це могло виглядати як поступка з боку княгині. Чи не звідси намагання літописця перінтерпретувати цей факт, представити його як засіб «перехитрити» імператора. Така інтерпретація дозволяла зберегти обличчя.

Відомості про поїздку Ольги до візантійського імператора зустрічаємо в іноземних джерелах. Так, Костянтин Багрянородний (905-959) описує прийом княгині та її свити при дворі візантійського імператора. Є згадки про це і в інших джерелах – творах Іоанна Скіліци та Іоанна Зонари.

Дипломатична місія княгині до Константинополя, певно, не виправдала її сподівань. На це прозоро натякає «Повість минулих літ». Тому Ольга, прийнявши християнство, все таки проводила незалежну від Візантії політику. «Се ж Ольга прибула до Києва… – пише літопис, – і прислав до неї цесар грецький [послів], мовлячи: «Многим одарив я тебе, і ти говорила мені: «Коли я повернуся в Русь, [то] многі дари пошлю тобі: челядь, і віск, і хутро, і воїв багато на поміч». Ольга ж, відповівши [цесареві], сказала послам: «Якщо ти, отож, так само постоїш у мене в Почайні, як і я в Суду, – то тоді я тобі дам». І відпустила вона послів, це сказавши». Тобто з цих слів випливає, що відносини з Візантією в Ольги виявилися напруженими.

Певно, можна погодитися з думкою Л. Войтовича, що «обидві сторони були незадоволені результатами переговорів. Можливо імператор пробував змусити княгиню Ольгу добровільно визнати себе васалом Візантії і, отримавши ясну відмову, втратив інтерес до північної княгині…» Водночас дослідник вважає, що Ольга підтримувала дружні стосунки з Візантією, посилаючи туди русичів на військову службу (звісно, за певну винагороду). Так, руські воїни брали участь у візантійських військових експедиціях на Кріт (949, 960 р.), у битві візантійців із військами сирійського еміра Сайф ад-Даула біля ал-Хасада (954 р.), у експедиції візантійського флоту на Сицилію (964 р.). Такі контакти сприяли поширенню християнства на Русі. Адже тисячі русичів, буваючи у Візантії та знайомлячись з її розвинутою культурою, так чи інакше виявляли інтерес до християнства і навіть приймали його.

Водночас Ольга, будучи незадоволена відносинами з Візантією, спрямовує свій погляд на Захід, шукаючи там союзників. У такому західному джерелі, як «Продовжувач Регінона» (середина Х ст.) говориться, що Ольга (Олена) посилала посольство до німецького короля Оттона після того, як була хрещена у Константинополі, й просила його вислати єпископів та священиків. Це повідомлення датується 959 р. 961 р., задовольняючи це прохання, для Русі висвятили єпископа Адальберта. Він подався до Києва. Але 962 р. повернувся назад, деякі його супутники були вбиті, а сам він з великим трудом спасся. Приблизно те саме пише Гільдесгеймський літопис (кінець Х ст.). Дослідники вважають, що ці повідомлення відповідають дійсності і що в кінці 50-их – на початку 60-их рр. Х ст. намітився «західний вектор» у політиці княгині Ольги. Правда, західна політика княгині так і не отримала розвитку. Орієнтовно в 961-962 р. до влади в Києві прийшов син Ольги, князь Святослав, відсунувши на задній план свою матір. Він дотримувався язичницької орієнтації. Тому, очевидно, місія Адальберта виявилася невдалою.

Справді, прихід до влади князя Святослава став гальмом у подальшій християнізації Русі. Є свідчення візантійських джерел, які говорять, що цей князь у молоді роки правив у Новгороді. Якраз до цього новозаснованого міста княгиня Ольга перемістила центр північної Русі зі Старої Ладоги, де були сильні варязькі впливи. Святослав отримав варязьке виховання. І, на відміну від своєї матері, не виявляв симпатій до християнства. На нього мало помітний вплив язичництво Північної Русі. Тому, взявши владу в Києві, він не сприяв його поширенню. Навпаки стримував його.

У «Повісті минулих літ» наводяться суперечки між Святославом та його матір’ю. Зокрема, читаємо: «Жила ж Ольга [разом] із сином своїм Святославом, і повчала його мати охреститися, та не зважав він на це, ні до вух не брав. А якщо хто хотів [своєю] волею охреститися – [Святослав і його дружина] не боронили, але глумилися з того…» Цей уривок, попри його легендарність, відображує реальну релігійну ситуацію на Русі за часів Святослава. При князівському дворі маємо язичницько-християнський дуалізм: верховний правитель держави, Святослав, дотримується язичництва, у той же час його матір є християнкою. Цей дуалізм зачепив навіть військову дружину. Серед дружинників траплялися християни, хоча інші дружинники, що дотримувалися язичництва, глумилися над ними. 

«…Ольга, – далі говориться в літописі, – часто [Святославові] говорила: «Я, сину, Бога пізнала і радуюся. Якщо й ти пізнаєш Бога, то радуватися станеш». Але він не слухав цього, кажучи: «Як я інший закон один прийму? Адже дружина моя з сього сміятись почне!» Вона тоді сказала йому: «Якщо ти охрестишся, – всі це саме вчинять». Та він не послухав матері і додержував поганських звичаїв…»

Знову таки християнство постає тут як об’єкт насмішки. Святослав навіть заявляє, що коли він стане християнином, то з нього почнуть сміятися дружинники. Отже, дружина загалом лишалася язичницькою. До того ж різке протистояння Святослава із Візантією, що засвідчує і «Повість минулих літ», і візантійські джерела, аж ніяк не сприяло християнізації Русі. На християн воїнство князя почало дивитися як на агентів ворожої держави.

Літопис дає зрозуміти, що княгиня Ольга зрештою покинула спроби навернути Святослава на християнську віру. Вона, за свідченням «Повісті минулих літ», любила «свого сина Святослава, мовлячи: «Нехай буде воля божа. Якщо Бог захоче помилувати рід мій і землю Руськую, хай покладе їм на серце звернутися до Бога, як ото і мені Бог дарував». 

Проте зусилля княгині, спрямовані на поширення християнства, не пропали марно. Після трагічної смерті Святослава в 972 р. престол у Києві зайняв його старший син Ярополк, що прихильно ставився до християн. Іоакимівський літопис, який є пізньою компіляцією (очевидно, XVIII ст.), говорить, ніби князь Ярополк був добрий та милостивий до всіх і любив він християн, хоча сам не хрестився. 

«Повість минулих літ» натякає, що цей князь був одружений на християнці: «А в Ярополка була жона грекиня, – [раніше] ж була вона черницею, та привів був її отець його Святослав і віддав її за Ярополка, бо гарна вона була з лиця». Не довіряти цьому свідченню в нас немає підстав.

Ярополк якщо й не став християнином, то цілком міг стати ним. Принаймні в нього були всі шанси стати «хрестителем Русі». Але доля розпорядилася інакше. У 980 р. він загинув, програвши війну князеві Володимиру, який прийшов із Новгорода і захопив Київ.

Сівши на київському престолі, цей князь, дотримуючись язичницьких традицій, поширених на півночі Русі, намагався утвердити язичництво на півдні. У Києві навіть був створений пантеон язичницьких божеств. Проте язичницька реакція тривала недовго. Через якихось вісім років, за свідченням літопису, Володимир прийняв християнство. Отакий парадокс історії.

Легенда про «вибір віри» князем Володимиром

У «Повісті минулих літ» перед тим, як розповісти про прийняття християнства князем Володимиром, наводиться об’ємна оповідь легендарного характеру про «вибір віри» цим князем. Вказаній оповіді присвячена велика кількість літератури. Однак у ній переважно акцентується увага на такий момент, як хрещення Русі. Щодо інших можливостей «вибору віри» (язичницької, мусульманської, іудейської, західнохристиянської), то про них автори згадують рідко. Загалом переважає думка, ніби ці можливості були безперспективні.

Проте це не зовсім так. Уже той факт, що в «Повісті минулих літ» приділено багато уваги питанням «вибору віри», критиці неправославних вірувань, багато про що говорить. Звичайно, розповіді про «вибір віри», наведені в «Повісті…», є легендами. Проте за будь-якою легендою стоїть реальність. І якби не було можливостей «вибору віри», то такі легенди не виникали б, і їм би стільки уваги не приділяли християни-літописці. Останні хотіли утвердити думку, ніби вибір християнства візантійського обряду для Русі був правильний та єдино можливий.

Ця теза християн-літописців (правда, вже в модифікованій, «секуляризованій» формі) так чи інакше домінувала й продовжує домінувати серед науковців, які досліджували давньоруську історію. Зумовлено це, по-перше, тим, що вони, здебільшого, формувалися в лоні християнської (часто – православної) культури, по-друге, тим, що  при цьому використовувалися переважно християнські джерела, ступінь довіри до яких був високим. Щодо нехристиянських джерел, які висвітлювали «вибір віри» князя Володимира, то вони або не дійшли до нас, або сприймалися критично і використовуються мало.

Спершу наведено згадану літописну оповідь. Під 6494 (986) р. подане таке повідомлення: «Прийшли болгари віри магометанської, говорячи: «Ти князь єси мудрий і тямущий, а не знаєш закону. Увіруй-но в закон наш і поклонися Магомету». Володимир запитав: «Яка є віра ваша?» І вони сказали: «Ми віруємо в бога, а Магомет нас учить, наказуючи робити обрізання, а свинини не їсти, і вина не пити, а по смерті з жінками чинити похіть блудну. Дасть Магомет кожному по сімдесят жінок красивих, вибере одну красиву, і складе красу всіх на [неї], і та буде йому за жону. Тут же, сказав він, належить чинити всякий блуд. Якщо ж на сьому світі хто буде убогим, то [таким буде] й там. Якщо ж багатим він є тут, то [таким буде] й там». І багато іншої облуди [вони говорили], що про неї й писати не можна сорома ради. Володимир же слухав їх, бо сам любив жінок і многоблудство, і вислухав [це все] з насолодою. Але се було йому не до вподоби: обрізання, і про їду свинячого м'яса, а про пиття – особливо. Він сказав: «Русі веселість – життя, ми не можем без цього бути».

А потім прийшли німці з Риму, говорячи: «Прийшли ми, послані папою». І сказали вони йому: «Мовив тобі папа: «Земля твоя [така], як віра наша. Віра бо наша – світло. Ми поклоняємось Богові, який сотворив небо, і землю, і зорі, і місяць, і всяке дихання, а боги ваші – дерево суть». Володимир тоді запитав: «Яка є заповідь ваша?» І вони сказали: «Постити по змозі. «Якщо хто п’є чи їсть – усе во славу божу, – мовив учитель наш апостол Павло». Володимир же сказав німцям: Ідіть назад, бо предки наші сього не прийняли».

Коли почули це жиди хозарські, [то] прийшли вони, кажучи: «Чували ми, що приходили болгари і християни, навчаючи тебе кожен віри своєї. Християни ж вірують [у того], що його ми розп’яли, а ми віруємо в єдиного бога Авраама, Ісаака, Іакова». І запитав Володимир: «Який є закон ваш?» Вони ж сказали: «Обрізатися, і свинини не їсти, ні заячини, суботи додержувати». Він тоді запитав: «То де єсть земля ваша?» І вони сказали: «В Єрусалимі». Він же спитав: «А чи там вона єсть нині?» І вони сказали: «Розгнівався бог на предків наших, і розточив нас по землях за гріхи наші, і оддана була земля наша християнам». Володимир тоді мовив: «То як ви інших учите, коли ви самі одкинуті богом? Якби бог любив вас, то не були б ви розкидані по чужих землях. Чи ви замишляєте, щоб і нам таке лихо прийняти?»

А потім до Володимира греки прислали філософа [Кирила], говорячи так: «Чували ми, що приходили болгари, повчаючи тебе прийняти віру свою. Але їхня віра оскверняє небо і землю, бо вони прокляті суть більше од усіх людей, уподобившись Содому і Гоморрі, на яких ото напустив бог каміння розжарене, і потопив їх, і потонули вони. Отак і сих жде день погибелі, коли Бог прийде судити на землю і погубить всіх, що чинять беззаконня і скверну діють. Ці ж підмивають зади свої, обливавшись водою, і в рот [її] вживають, і по бороді мажуть [нею], згадуючи Магомета. Так же й жінки їхні чиніть таку саму скверну та інше, ще гірше: чоловічі [викиди] од злягання вони поїдають». Коли почув це Володимир, він плюнув на землю, сказавши: «Нечисте се діло».

Сказав тоді філософ: «Чували ми се, що приходили з Риму німці учити вас віри своєї. Їхня ж віра мало од нашої різниться, хоча вони служать на опрісноках, сиріч облатках, але їх Бог не заповів, а повелів на хлібі служити. Він поучив апостолів, узявши хліб і сказавши: «Се єсть тіло моє, яке ламаю за вас». Так само і чашу взявши, він сказав: «Се єсть кров моя нового завіту» Сі ж сього не роблять, і не додержали вони правил віри».

Сказав тоді Володимир: «Прийшли до мене жиди, мовлячи: «Німці і греки вірують [у того], що його ми розп’яли». Філософ на це сказав: «Воістину ми в того віруємо. Їхні бо пророки передрекли, що родиться Бог, а інші – що його розіпнуть і погребуть, і що він на третій день воскресне і зійде на небеса. Вони ж тих пророків побивали, а других нищили. Коли ж збулося пророцтво їх – зійшов він на землю і, розп’яття прийнявши, воскрес і на небеса вознісся, – то сих же покаяння ждав він сорок і шість літ, і не покаялися вони. І послав він на них римлян, вони городи їхні розбили, а самих розточили по землях, і пробували вони в рабстві [по різних] краях».

Спитав тоді Володимир: «Для чого зійшов Бог на землю і страждання таке прийняв?» І, відповідаючи, сказав філософ: «Якщо хочеш ти, княже, послухати, то скажу я тобі з початку, для чого зійшов Бог на землю». Володимир на це мовив: «Я слухати рад».

Далі йде велика «Промова філософа». Фактично це виклад біблійної історії, починаючи від Старого Завіту й закінчуючи Новим. Можливо, в декого виникне питання, чому християнського проповідника в «Повісті минулих літ» іменують філософом. Тут треба мати на увазі, що у візантійській, а потім у давньоруській традиції філософія як любов до мудрості розумілася водночас і як любов до Бога. Тому філософ це передусім людина, яка читає і вміє трактувати Священне писання. Саме таким якраз і постає згаданий християнський проповідник.

Укінці своєї проповіді філософ пропонує Володимиру охреститися. «І Володимир, – пише літопис, – прийняв [це] до серця свойого, сказавши: «Пожду ще трохи», – бо хотів він розізнати про всі віри».

Тобто, як випливає з «Повісті минулих літ», християнський проповідник, незважаючи на своє красномовство, не переконав Володимира. Князь виявляє обережність і хоче «випробувати» віри, пославши своїх посланців до різних народів, аби довідатися, яка віра є найкращою. Так, під роком 6495 (987) в «Повісті минулих літ» зафіксоване наступне повідомлення: «Скликав Володимир бояр своїх і старців городських і сказав їм: «Осе приходили до мене болгари, кажучи: «Прийми закон наш». Потім же прийшли німці, і тії хвалили закон свій. Після сих приходили жиди. А після сих приходили й греки, гудячи всі закони, а свій хвалячи, і багато говорили вони, розказуючи од початку світу. Мудро ж говорять вони, розказують, що й другий світ [має] бути, і чудно слухати їх. А якщо хто, мовляв, у нашу віру перейде, то померши, встане знову, і не померти йому вовіки. Якщо ж хто в інший закон перейде, то на тім світі [йому] в огні горіти. То що ж ви врадите? Що відповісте?»

І сказали бояри і старці: «Ти знаєш, княже, що своє ніхто не хулить, а хвалить. Якщо хочеш ти розізнати гаразд, то маєш у себе мужів. Пославши [їх], розізнай у кожного про їхню службу, і як [хто] служить Богові».

І була до вподоби річ [ця] князеві і всім людям. Вибрали вони мужів добрих і тямущих, числом десять, і сказали їм: «Ідіте спершу в Болгари, розізнайте про їхню віру і службу».

Вони, отож, пішли, і, прийшовши, бачили бридкі діла їх і поклоніння в мечеті, і вернулися в землю свою. І сказав їм Володимир: «Ідіте ще в Німці і роздивіться також, а звідти ідіте в Греки».

Вони ж прийшли в Німці і, роздивившись церкву і службу їхню, прийшли до Цесарограда, і прибули до цесаря [Василія]. Цесар же спитав [їх], задля чого вони прийшли, і вони розповіли йому все, що було. Це почувши, цесар і рад був, і честь велику склав їм у той день. А на другий день послав він [вість] до патріарха [Миколая], кажучи так? «Прийшли руси іспитувати віру нашу. Тож приготуй церкву і клір і сам облачись у святительські ризи. Хай бачать вони славу Бога нашого». І, це почувши, патріарх повелів скликати клір увесь, і за звичаєм вчинив празникові службу, і за звичаєм вчинив празникові службу, і кадила вони запалили, і співи, [й] хори влаштували.

І пішов з ними цесар у церкву [святої Софії], і поставив їх на почесному місці, показуючи красу церковну, і співи, і службу архієрейську, і дияконів, що стояли попереду, [і] розказуючи їм про службу Богові своєму. Вони ж, у зачудуванні бувши, і здивувавшись, похвалили службу їхню. І, прикликавши їх, цесарі Василій і Костянтин сказали їм: «Ідіте в землю вашу». І відпустив їх [Василій] з дарами великими і з честю.

Вони ж прийшли в землю свою, і зізвав князь бояр своїх і старців, [і] мовив Володимир: «Осе прийшли послані нами мужі. Так послухаймо од них, що було». І сказав він їм: «Розкажіть перед дружиною».

Вони тоді розказали: «Ходили ми спершу в Болгари і дивилися, як вони поклоняються в храмі, тобто в мечеті, стоячи без пояса. Отож, поклонившись, сяде [кожен] і глядить сюди й туди, як навіжений, і нема радості в них, але печаль і сморід великий, і недобрий є закон їхній. І прийшли ми в Німці, і бачили, як вони службу правили, а краси ж не бачили ніякої. І прийшли ми тоді в Греки. І повели нас [туди], де ото вони служать богові своєму, і не знали ми, чи ми на небі були, чи на землі. Бо нема на землі такого видовища або краси такої – не вміємо ми й сказати [про се]. Тільки те ми відаємо, що напевне бог [їхній] перебуває з людьми і служба їх єсть краща, ніж в усіх землях. Ми навіть не можемо забути краси тієї, бо всяк чоловік, якщо спершу спробує солодкого, потім же не може гіркоти взяти. Так і ми не будемо тут [поганами] жити». 

Бояри ж, від повідавши, сказали: «Якби лихий був закон грецький, то не прийняла б хрещення баба твоя Ольга, що була мудрішою за всіх людей».

Як бачимо, у цій розповіді чи не головним чинником вибору віри є її естетична сторона. Вибирається та віра, яка є красивішою, естетично привабливою. Тут варто мати на увазі, що в українців, як і в античних греків, естетичне перебуває в нерозривному зв’язку із етичним. Наприклад, гарне розглядається водночас як добре. Так, українці вживають вираз «гарна людина», розуміючи при цьому, що ця людина і красива, й водночас добра. Отже, якщо віра є красивою, то вона водночас є доброю, такою, яку варто прийняти.

Попри естетичні моменти цієї оповіді, все таки вибір Володимиром християнства подається як вибір розумний. Князь спершу вислуховує представників різних віровизнань (мусульман, юдеїв, християн). Він не поспішає з вибором. Після цього ще вислуховує послів, схиляючись на бік християн. Тобто його вибір є результат довготривалих розмірковувань.

Зрештою, Володимир йде на Корсунь, щоб завоювати це візантійське місто і охреститися, взявши собі за жінку цесарівну – сестру візантійських імператорів. Тому хрещення Володимира, а також і хрещення Русі постають на сторінках літопису не як «милість Візантії», а як свідомий і цілеспрямований чин руського правителя.

Розповідь про «вибір віри» князя Володимира зустрічається не лише в «Повісті минулих літ». У «Бандурієвому грецькому сказанні», яке було знайдене в другій половині ХVIII ст. в Паризькій королівській бібліотеці, наводиться дещо подібна легенда. Там розповідається, ніби правитель русів, їхній король, послав своїх посланців, аби вони розвідали, яка віра є найкращою. Вони побували в Римі та Константинополі. Але на них більший вплив справив Константинополь. Тому вони рекомендували королю русів звернутися по віру до Візантії. Що і зробив їхній правитель. Він попросив візантійського імператора прислати йому людей, які б научили його віри. На Русь були послані Кирило та Афанасій (очевидно, Мефодій), які хрестили людей і створили азбуку.

Не треба особливо доводити, що оповідь про «вибір віри» князя Володимира має легендарний характер. Більше того, можна говорити про її компілятивність. Принаймні збереглося дві подібні легенди про «вибір віри» хазарськими каганами. Так, близько 790 р. хозарський каган Обадія прийняв юдейську віру. Перед цим він вислухав не лише єврейського рабина, але також проповідників ісламу й християнства. Кожен із них намагався схилити кагана на свій бік. Під час цієї дискусії Обадія помітив, що і християнин, і мусульманин спиралися на юдейство як джерело їхніх релігій. Тому вирішив лишитися з кожним із них на одинці. Каган поставив їм питання, яку б вони обрали віри, окрім своєї власної. І перший, і другий віддали перевагу юдаїзму. Це остаточно переконало Обадію обрати саме цю віру.

Правда, юдаїзм прийняла переважно верхівка Хазарії. Поряд з цією релігією, тут мало поширення мусульманство й християнство. Зберігалися й старі родо-племінні вірування. Також уже говорилося, що в 860 р. відбулася ще одна дискусія між юдеями, християнами й мусульманами при дворі хозарського кагана. Участь у цій дискусії брав Кирило, який не мав особливого успіху. Знову переможцем у цій дискусії виявився юдейський рабин.

Перед Хозарією, як і пізніше перед Київською Руссю, стояло питання вибору віри між християнством, мусульманством та юдаїзмом. Це обумовлювалося пограничністю Хазарії, яка виникла на межі двох цивілізаційних світів – мусульманського й християнського. Водночас ця держава відігравала помітну роль у транзитній торгівлі, яка значною мірою перебувала в руках євреїв. Вибір хозарською верхівкою юдаїзму мав свою логіку. Це давало каганату можливість краще прилучитися до міжнародної торгівлі і, відповідно, мати з неї більшу вигоду. Але був інший бік медалі. Юдаїзм у такій ситуації не мав особливих шансів стати «масовою релігією», яка б стала інтегратором населення держави. Це була релігія верхів, залучених до торгівельного бізнесу. Тому Хазарський каганат, судячи з історичних джерел, функціонував як поліконфесійна держава. Це стало не останньою причиною його дезінтеграції й загибелі.

Київська Русь, у певному сенсі, перебрала спадок Хазарського каганату. Ця держава, яка межувала з Хазарією й частково «поглинула» її території, теж знаходилася на межі християнського й мусульманського світів. У її житті важливу роль відігравала торгівля, до якої залучені були євреї.

Так що, при всій легендарності оповідей про «вибір віри» чи то в Хазарському каганаті, чи в Київській Русі, вони були не благочестивою вигадкою, а мали під собою серйозні підстави, а, можливо, почасти відобразили реальні факти. Справді, правителям Хазарії та Русі доводилося робити непростий вибір у питаннях віри. І від цього вибору значною мірою залежала доля їхніх держав.

Якщо ж говорити про князя Володимира, то він мусив вибирати не лише між християнством, мусульманством та юдейською вірою. Перед ним також постало питання, на яке християнство (західне чи східне) орієнтуватися. Адже його бабка Ольга маневрувала між «греками» й «німцями». Зрештою, князь Володимир мав можливість вибрати ще один варіант віри – язичницький. Що він і зробив на початках свого правління в Києві.

Язичницький варіант «вибору віри»

Відомий дослідник слов’янського язичництва Є. Анічков писав: «На сутінки слов’янських релігійних древностей упало лише дві світлові плями, що дають можливість розглянути створене нашим язичництвом уявлення про божества. Одне – на узбережжі Балтійського моря, в Арконі, де до ХІ ст. збереглося капище Свентовита, інше – в Києві. Тут підносився пантеон богів Володимира, тут був засвідчений і культ Волоса».

Правда, треба зробити уточнення: на мисі Аркона острова Рюген язичницький слов’янський осередок зберігався до середини ХІІ ст., точніше до 1168 р., коли був знищений данцями, які сповідували християнство. При цьому варто відзначити, що на Рюгені існувала сильна слов’янська держава руян, якої боялися данці та німці. Навіть після падіння Аркони ця держава продовжувала зберігатися й проіснувала до XIV ст. Язичницька Аркона зі своїми святинями була духовним інтегратором держави руян. Принаймні приклад Аркони засвідчує, що слов’янське язичництво цілком могло функціонувати в класовому суспільстві, обслуговуючи державні інституції.

Уже говорилося про можливий зв’язок держави руян з Північною Руссю, де спостерігалися сильні язичницькі традиції. Як бачимо, Північ Русі у ІХ-Х ст. неодноразово інспірувала язичницьку реакцію на Півдні. Не став тут винятком і князь Володимир, який прийшов із Новгорода в Київ. Пишучи про події 980 р., літописець зазначає: «І став княжити Володимир у Києві один. І поставив він кумири на пагорбі, поза двором теремним: Перуна дерев’яного, – а голова його [була] срібна, а вус – золотий, – і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Сімаргла, і Мокош. І приносили їм [люди] жертви, називаючи їх богами, і приводили синів своїх і жертвували [їх цим] бісам, і оскверняли землю требами своїми. І осквернялася жертвами їхніми земля Руська і пагорб той…»

Наведений літописний уривок про пантеон князя Володимира породив численну літературу. Висловлювалися різні міркування про ці божества. Наприклад, що далеко не всі вони є слов’янського походження. Зокрема, це стосується Хорса, Сімаргла й Мокоші. Перун же часто трактується як «дружинницький бог» чи навіть божество князівського роду. На нашу думку, пантеон Володимира мав синтетичний характер і включав до себе богів різних племен, що входили до складу Русі. А його верховний бог, Перун, сприймався як покровитель князівської влади. Можливо, ставлячи зображення Перуна, Володимир намагався вказати на опорні місця своєї влади. Так, у «Повісті минулих літ» знаходимо такі слова: «Володимир же посадив Добриню, вуя свого, в Новгороді. І Добриня, прийшовши в Новгород, поставив кумир Перуна над рікою Волховом, і приносили йому жертви люди новгородські, яко богу».

Володимир у літописі постає як типовий язичницький князь, що дотримується багатоженства. Там читаємо: «Був же Володимир переможений похіттю до жінок, [і] було йому приведено шість жон… І наложниць [було] в нього триста у Вишгороді, триста в Білгороді, двісті – на Берестовім…» 

При цьому літописець, вдаючись до моралізаторства, вказує, що Володимир, незважаючи на похіть блудну, отримав спасіння, бо став християнином: «І був він ненаситний на блуд, і, приводячи до себе замужніх жінок і дівчат, він розтлівав їх. Був бо він [такий] жонолюбець, як і Соломон, бо в Соломона було, кажуть, сімсот жон і наложниць триста, і мудрий він був, а кінець кінцем погиб. Сей же був невіглас, а кінець кінцем знайшов [вічне] спасіння».

Судячи з літописних свідчень, на початках правління Володимира не лише встановлювалися капища язичницьким божествам, насаджувалися язичницькі вірування, але навіть вдавалися до насильницьких дій щодо християн. Під роком 6491 (983) зафіксована така подія: «Пішов Володимир на ятвягів і взяв землю їх. І вернувся він до Києва, і приносив жертву кумирам із людьми своїми. І сказали старці і бояри: «Метнемо жереб на хлопця і дівчину, і на кого він упаде, – того заріжемо богам». Далі йде оповідь про те, що жереб упав на сина одного варяга, який був у Візантії й там прийняв християнство. Коли ж до нього прийшли люди Володимира, щоб забрати сина, він сказав: «Не боги вони суть, а дерево. Сьогодні є, а завтра вже згнило. Не їдять бо вони, не п’ють, ні говорять, а зроблені вони руками з дерева, сокирою і ножем. А Бог один єсть, [той], що йому служать греки і поклоняються, бо сотворив він небо, і землю, і людину, і зорі, і сонце, і місяць, і дав життя на землі. А сі боги що зробили? Вони самі зроблені є». Після цього мужі Володимира вбили варяга-християнина та його сина.

Здавалося, за часів «раннього Володимира» язичництво на Русь прийшло всерйоз і надовго. Але буквально за кілька років ситуація кардинально змінюється: Володимир із ревного адепта язичництва перетворюється в ревнителя християнства. Чим була викликана така різка зміна?

Можна дошукуватися різних причин цього. Проте, на нашу думку, головну роль у цьому відіграла «зміна дислокації» князя. Коли він перебував на Півночі Русі, його задовольняли місцеві язичницькі традиції. Північ була пов’язана з Балтикою, де християнство слабо поширювалося, а язичництво все ще залишалося сильним. Схоже, Володимир сподівався, що язичницькі вірування стануть ідеологічною підвалиною його держави.

Проте цього не сталося. На Півдні поширювалося християнство і тут позиції язичництва були серйозно підірвані. До того ж Південь був сильно пов’язаний із християнською Візантією. Тому «язичницька реформа» Володимира не могла дати належного ефекту. Князь ризикував отримати християнську опозицію в Києві й опинитися в міжнародній ізоляції, оскільки з язичницькою Руссю не мали би справи ні християнський, ні мусульманський світи. У такій ситуації довелося «шукати віру».

Мусульманський варіант «вибору віри»

Мусульманський світ у X ст., коли Русь «шукала»  віру, продовжував переживати піднесення. І хоча Арабський халіфат, ця могутня мусульманська імперія з центром у Багдаді, знаходилася в стані політичного роздроблення, все ж зберігалася духовна єдність мусульманського світу, що простягнувся від Атлантики аж до Індії. Міста мусульманських держав залишалися осередками розвинутого ремесла й торгівлі. На високому рівні в тодішніх мусульман знаходилися культура й наука.

Русь мала різнопланові контакти з мусульманськими країнами Кавказу, Закавказзя й Середньої Азії. Руські купці вели торгівлю з цими країнами, а також з іншими мусульманськими державами. Уже в IX ст. вони з'являлися в Багдаді. Арабські географи ІХ-Х ст. описували торгові шляхи, що йшли з ісламського світу через володіння хозар або Чорне море в Східну Європу. 

Інтенсивні торгові контакти могли бути каналом для поширення ісламу в Східній Європі. Адже руські купці, приїжджаючи в мусульманські країни, знайомилися з місцевими релігійними віруваннями, а деякі з них, можливо, навіть приймали іслам.

Однак торгівля була далеко не єдиним каналом проникнення на Русь мусульманства. Багаті мусульманські країни ставали об'єктами військових нападів русичів.

Так, мусульманські автори повідомляли про кілька військових походів, які здійснили русичі у прикаспійські землі. Одне з таких повідомлень знаходимо в мусульманського автора кінця XI — початку XII ст. Ал-Марвазі. Він вважав русів войовничим народом. Мовляв, вони дивилися на меч як на головний засіб для свого існування. «І було їхнє виховання таким, поки вони не прийняли християнство в 300 році. Коли вони навернулися в християнство, віра притупила їхні мечі, двері для здобуття здобичі закрилися перед ними, і вони повернулися до нужди й бідності, скоротилися в них засоби для існування. Ось вони й захотіли зробитися мусульманами, щоб їм були дозволені набіги та священна війна, повернутися до того, що робили раніше. Вони послали до володаря Хорезму чотирьох мужів із наближення царя. Є в них цар і називається він Булдмир... Прийшли посли їхні у Хорезм, розповілипро мету посольства, зрадів хорезмшах, що вони захотіли стати мусульманами...». Далі йдеться про те, що правитель Хорезму послав до русичів наставника, який мав їх навчити законів ісламу.

Ця згадка зустрічається також у Ал-Масуді та Мухаммеда Катіба. Правда, останній вважав, що ця подія відбулася не в 300-му, а в 333-му році хіджри. Про цю подію вів мову арабський історик ХІІІ ст. Ібн Ісфендіяр, називаючи дату навернення до ісламу русів 297 рік хіджри.

Виходячи із цих дат, випливало, що ісламізація русів відбулася в першій половині X ст. 297 рік хіджри відповідає 909/910 рр. від Різдва Христового, 300 р. - 912/913 рр., 333 р. - 944/945 р. Однак ім'я царя русів Булдмир, яке навів Ал-Марвазі, привело багатьох дослідників до думки, що тут йдеться про князя Володимира. Тому зустрічаємо твердження, що цей князь здійснив спробу запровадити іслам у Київській Русі, взявши цю віру з Хорезму.

Певно, найбільш вірогідним часом прийняття ісламу частиною русів є початок X ст. Звичайно, не варто повністю довіряти Ал-Марвазі. І все ж за напівлегендарним повідомленням історика стоїть певна реальність. «Язичницька Русь» мала можливість маневру між християнсько-візантійським та мусульманським світами. Будучи язичниками, русичі здійснювали грабунки як Візантії, так і багатих мусульманських країн. Прийняття ж якоїсь із світових релігій, чи то християнства в його візантійському варіанті, чи то ісламу, зменшувало можливість такого маневру.Це, на нашу думку, було однією з причин «язичницької реакції» князя Олега, який відмовився від християнства, прийнятого київськими князями Аскольдом і Діром. Це також відіграло не останню роль у «язичницькому виборі» Святослава, який відкидав пропозиції матері, княгині Ольги, прийняти християнство. 

Зовнішня політика Русі за часів князів Олега й Ігоря (та і в пізніші часи) нагадувала своєрідний «маятник», який коливався між християнським та мусульманським світами. Русичі нападають на Візантію, після цього укладають з нею мирний договір, якась частина їх приймає християнство. Тоді «маятник» йде до ісламського світу. Русичі нападають на мусульман, переважно в районі Прикаспію. Тепер уже з мусульманами укладається угода, навіть, можливо, якась частина русів стає мусульманами. Мусульманський автор Шукраллаг (XV ст.) писав, що руси прийняли іслам для того, щоб «законним шляхом» отримувати військові трофеї, захоплені у війнах з «невірними» (немусульманами).Потім «маятник» знову йде в християнський бік, спостерігаємо напади на Візантію і т.д.

Є підстави вважати, що крім опорних пунктів у Києві та Новгороді (на «шляху із варяг у греки») існував ще один опорний пункт русичів у Прикаспії, десь у районі нижньої Волги. До речі, Волга відігравала помітну роль у торгівлі русів. Арабський географ Ібн Хаукаль навіть іменував її «руською рікою» (нахр ар-Рус).

Для згадуваного Ал-Марвазі Русь – це не Подніпров'я, не гради на «шляху із варяг у греки». Це щось зовсім інше. Для нього Русь – острів у морі чи серед озера. Він писав: «Щодо русів, то вони живуть на острові в морі. Цей острів займає три дні дороги в той чи інший напрямок. На острові ліси й болота, і оточений він озером. Вони (руси) багаточисельні... І вони, народ сильний та могутній, ходять у віддалені місця з метою набігів, а також плавають на кораблях у Хозарське (тобто Каспійське — П.К.) море, нападають на кораблі й захоплюють товари. їхня хоробрість та мужність добре відомі...»

Можна це повідомлення трактувати як вияв необізнаності й фантазії Ал-Марвазі. Однак про «острів русів» писало чимало мусульманських географів та істориків. До того ж ці описи дуже схожі. Дослідники загалом ставилися з довірою до цих свідчень і намагалися відшукати цей острів. Шукали його переважно в районі чи то Балтійського, чи то Чорного морів. На нашу думку, цей острів міг знаходитися в північній акваторії Каспійського моря. Річ у тім, що в VІ-Х ст. рівень Каспійського моря був дуже низьким і тоді там могли з'явитися острови, яких зараз немає. На одному з таких островів могла розташовуватися опорна база русичів.

Та й навіть зараз на Каспії є географічні об'єкти, які загалом підпадають під опис «острова русів». Це – гирло Волги. Впадаючи в Каспійське море, ця річка завдяки своїм рукавам створює цілу систему островів. З одного боку, вони омиваються Каспієм, з іншого, оточені рукавами річки, заплавами. Звідси, можливо, твердження Ал-Марвазі, що «острів русів» знаходився в морі, але водночас був оточений озером.

«Острів русів», що розташовувався на перехресті важливих торгових шляхів, міг би стати зародком імперської держави, котра б заступила Хозарський каганат, що почав занепадати. Походи, здійснювані русичами на Каспій, нічим не поступалися таким же їхнім походам на Чорне море. Про один із них, що відбувся десь у 912/913 р., писав арабський географ та історик першої половини й середини X ст. Ал-Масуді. Відповідно його свідчень, руси зі згоди хозарського правителя на 500 кораблях (очевидно, човнах типу «чайок») увійшли в Каспійське море й стали грабувати мусульманське населення Ширвану, Азербайджану, Гіляну і Табаристану. Базою для них стали острови, розташовані неподалік Баку. Правитель Ширвану Алі, зібравши великий флот, намагався вибити русичів із островів, але зазнав поразки. Після цього русичі багато місяців грабували на Каспії, а потім, захопивши велику здобич, повернулися в дельту Волги. Хазарському кагану, тобто правителю Хазарської держави, вони послали частину здобичі й він поставився до них прихильно.

Однак хазарські мусульмани почали вимагати від кагана, щоб той дозволив помститися русичам за їхні розбійні дії. Мусульмани ж в Хазарії були впливовою силою. Ними, зокрема, була укомплектована гвардія. Тому каган змушений був рахуватися з їхніми вимогами. Він погодився, щоб хазарські мусульмани помстилися русичам, проте повідомив останніх про напад, який готувався. Три дні йшла запекла битва, в якій русичі зазнали нищівної поразки. Лише п'ять тисяч із них прорвалися й пішли вгору по Волзі, але й вони були перебиті буртасами й волзькими булгарами.

Важко сказати, наскільки описане відповідало дійсності. Та варто враховувати, що Ал-Масуді був сучасником тих подій. Ймовірно, русичі, котрі діяли на Каспії, зазнали серйозної поразки. Це і знайшло відображення в зазначеного автора. Не виключено, тоді частина «острівних» русів прийняла іслам.

Знищення військово-політичного утворення русів на прикаспійських теренах стало причиною того, що напади наших предків на ці землі вже не мали таких масштабів, як раніше. Один із таких нападів відбувся орієнтовно в 944/945 р. Тоді русичі, заручившись підтримкою кавказьких народів, аланів та лезгинів, здійснили похід на Кавказ і Закавказзя. Своєї бази в північному Прикаспії вони вже не мали.

Прийняття ісламу «острівними русами», якщо таке було, виявилося тупиковим варіантом. Будучи затиснутий Хозарією, «острів русів» так і не зміг стати великою державою. Водночас іслам відгородив «острівних» русів від основної частини їхніх одноплемінників, які ще зберігали язичництво, а в політичному й культурному планах маневрували між християнським та мусульманським світами.

Наступна спроба ісламізації Русі спостерігалася за князя Володимира Святославовича й пов'язана з т.зв. «вибором віри». Інформація про цю подію міститься в давньоруських літописах.

Під 985 роком в «Повісті минулих літ» читаємо: «Рушив Володимир на Болгар з Добринею, вуєм своїм, у човнах, а торків берегом [Волги] привів на конях, і так переміг болгар. І сказав Добриня Володимирові: «Оглядав я колодників, і всі вони в чоботах. Сим данини нам не платити, підемо оба шукати тих, що в постолах». І вчинив мир Володимир з болгарами, і поклялися вони межи собою, і сказали болгари: «Тоді нехай не буде миру межи нами, коли камінь стане плавати, а хміль — тонути». І вернувся Володимир до Києва».

Звичайно, наведена оповідь має легендарний характер. Можна навіть сумніватися, чи взагалі був похід на Волзьку Булгарію. Адже про нього, наскільки нам відомо, ніде не говориться, окрім «Повісті минулих літ». Але впадає в вічі велика коректність літописця щодо волзьких булгар. Булгари не розглядалися як об'єкт насмішки, подібно до інших підкорених народів. Навпаки, про них говориться з повагою: мовляв, це люди, які не будуть платити данини. Тому з ними укладається «вічний мир».

Таке шанобливе ставлення до волзьких булгар з боку давньоруських літописців є зрозумілим. Булгарська держава була значною потугою, контролюючи поволзькі шляхи торгівлі.

Як свідчить «Повість минулих літ», у 965 р. князь Святослав розгромив хозар. Володимир теж ходив на них, про що писав Яків-мніх у творі «Пам'ять та похвала Володимиру». Можливо, саме Володимиру належала остання крапка в справі ліквідації Хазарського каганату. Він іменувався каганом, як і верховний правитель Хазарії, про що свідчив Іларіон  у «Слові про Закон і Благодать».

Волзькі булгари, які входили до складу Хазарії, теж внесли свою лепту в розклад цієї держави. Вони прийняли іслам, ставши ніби в опозицію до влади хазарських правителів, котрі дотримувалися юдаїзму. Після розпаду Хазарського каганату завершилось формування незалежної Булгарії на Волзі.

Булгари, без сумніву, були зацікавлені в поширенні своєї релігії серед русичів, бо отримали б могутнього союзника. Недаремно в «Повісті минулих літ» після опису походу Володимира на булгар йде розповідь про те, що булгари запропонували йому прийняти мусульманство. Саме вони започаткували процес «вибору віри» Володимиром. І саме до них спершу князь посилає «добрих мужів», щоб розвідати, якою є їхня віра. Такий факт «першості» є промовистим. Він свідчив: іслам був цілком реальною альтернативою візантійському християнству. На користь цього говорять й інші моменти літописної легенди про «вибір віри».

У «Повісті минулих літ» розповідається про приїзд булгар до Володимира і про те, як вони переконували його прийняти іслам. Цей фрагмент наводився вище, тому не будемо звертатися до нього. У цій оповіді Володимир виглядає карикатурно-анекдотично. Мовляв, князь готовий прийняти іслам, аби чинити «похіть блудну» (хай навіть після смерті). Але він відмовляється від цієї віри, бо треба робити обрізання, а ще іслам забороняє вживати свинину й спиртне. Ці чинники (зокрема, заборона на спиртне) не були серйозною перепоною прийняття мусульманства. Наприклад, спиртне вживалося в тодішньому мусульманському світі. Пригадайте хоча б поезії Омара Хайяма, у яких звучить гімн вину.

У вищенаведеній оповіді Володимир постає як блудник, п'яниця, який до того ж любить поїсти. Це повне заперечення християнського морального ідеалу. Але відкинемо ці карикатурно-анекдотичні моменти. Важливо інше: літописець визнав, що князь Володимир готовий був стати адептом ісламу. У наступних випадках, коли він приймав німців-католиків та юдеїв, у нього такого бажання не виникало.Принаймні так випливає з літописних оповідей.

У роботі середньоазіатського вченого Шарафа ал-Замана Техіра-Марвазі є уривок, де описується Русь кінця Х ст. У ньому говориться про те, що Володимир у перші роки свого правління намагався продовжувати політику Святослава, зокрема в плані релігійному. Він спробував модернізувати язичництво, а потім виявив хитання в бік ісламу.

Не випадково в «Повісті минулих літ» бачимо гостро критичне ставлення до  мусульманської релігії, чого не скажеш про ставлення до інших неправославних конфесій. Уже в розповіді про свою віру, яка ніби звучала з уст булгар, включені моменти, які спотворюють вчення мусульман.  Мовляв, мусульмани вірили, що соціальний статус людини на цьому світі буде відповідати його соціальному статусу в потойбічному житті. Таке явно фальсифіковане твердження мало на меті зробити іслам менш привабливим у очах людей порівняно з християнством, яке трактувало потойбічне життя людини в іншому (можна сказати — демократичному) плані.

Ще з більшими фальсифікаціями мусульманської віри зустрічаємося в «Промові філософа», яка мала на меті будь-яким чином скомпрометувати іслам. Коли ж «філософ» критикує інші ворожі для нього релігії (західне християнство, юдаїзм), то він далекий від такої  компрометації. Зі всього випливає, що для нього мусульманство – ворог номер один.

І ще в одному місці «Повісті минулих літ» бачимо компрометацію мусульманства волзьких булгар. Це стосується розповіді послів, які відвідали різні країни й познайомилися з їхніми вірами. Якщо ці посли не вивчали віру євреїв, а про німців сказали лише, що в їхній вірі не побачили ніякої краси, то засудженню мусульманства відвели чимало місця.Зрештою, як свідчить літопис, бояри порадили Володимирові прийняти візантійське християнство, що він і зробив. Мусульманська перспектива розвитку Русі відпала.

Чи була така перспектива реальною? Наведені вище факти дають підстави для ствердної відповіді. Ми не можемо прийняти тенденційних міркувань, які часто зустрічаються в літературі, що мусульманська віра була абсолютно чужою за своїм духом для русичів і слов'ян загалом. Іслам є світовою релігією, яка має великий універсалістський потенціал. Ця релігія зуміла перемогти в розвинутих країнах, де були свої сильні культурні  традиції. Мусульманство поширилося й серед частини слов'янського населення (боснійців та помаків на Балканах). Зрештою, чимало «побусурманилося» й українців, що знайшло вияв навіть у фольклорі (згадайте хоча б відому думу про Маврусю Богуславку). Загалом же розповсюджувати в X ст. в язичницькій Русі іслам було б не набагато складніше, ніж християнство.

Перемога тут візантійського християнства обумовлювалася не стільки культурними, скільки, як уже зазначалося, геополітичними чинниками. Центром Русі став Київ –  важливий пункт на шляху із «варяг у греки», який знаходився  в  орбіті  візантійського політичного впливу. Але ж не виключалася можливість виникнення іншого центру Русі. Навіть князь Святослав хотів перенести свою резиденцію з Києва на Дунай. У часи Давньоруської держави серйозними конкурентами Києва були Новгород і Чернігів. Тепер уявімо, що один із могутніх чи навіть домінуючих центрів Русі сформувався на «острові русів» у північному Прикаспії, а Волга стала основним шляхом руської торгівлі. У результаті цього у Поволжі сформувалася слов'янська імперія, яка б заступила Хазарський каганат. Це могло відбутися, якби не нищівний погром «острова русів» у 912/913 р. Гіпотетична слов'янська імперія на Поволжі мусила б підтримувати тісні контакти з ісламськими державами і фактично знаходилася в зоні мусульманського політичного впливу. Показово, що в період Середньовіччя все таки відбулася ісламізація Поволжя. Хоча Волга водночас постає в свідомості росіян як «своя ріка», ріка-міф (так само як Дніпро в свідомості українців).

Зі втратою «острова русів», потужного військово-політичного осередку, історія східного слов'янства набула прокиївського спрямування, а ісламська можливість «вибору віри» була втрачена. Хоча, як зазначалося, за часів Володимира знову спостерігаємо спроби руської верхівки звернутися до мусульманства. Очевидно, це було пов'язано із намаганням укласти союз із Волзькою Булгарією. Варто погодитися з думкою українського історика-сходознавця О.Пріцака, що такий союз був особливо корисний для Новгорода. І якби Володимир, на думку вченого, залишився в Новгороді, «...то напевне запровадив би там тюркську версію ісламу і таким чином північна частина східних слов'ян стюркізувалася б, як це сталося з волзькими булгарами. Однак Володимир перейшов до Києва, змінивши «півмісяць» на «сонце» Константинополя, де змушений був змінити іслам на грецьке християнство». Волзька Булгарія так і не стала для Русі таким важливим партнером, як Візантія. Тому спроба ісламізації Русі за князя Володимира виявилася невдалою.

Юдейський варіант «вибору віри»

Євреї на українських землях, зокрема в Криму, відомі здавен. Деякі документи дають підстави вважати, що їхні громади існували в Боспорському царстві, а також у Хесонесі. З приходом у Крим хозар наприкінці VII – на початку VIII ст. почався новий етап у житті місцевого єврейства.

Хазари створили потужну державу (каганат), яка, зокрема, охоплювала Крим, лівобережну Україну й, очевидно, Київ. Проіснувала вона з кінця VII ст. до початку ХІ ст. Соціальна верхівка Хазарського каганату в VIII ст. прийняла юдаїзм як державну релігію. Із середини Х ст. до нас дійшов написаний на івриті лист кагана Іосифа до єврея Хасдая ібн-Шафрута, придворного Кордовського халіфа, із якого можна зрозуміти, що хазарські правителі хоча й були тюркського походження, але сповідували юдаїзм. Каган гордо величав себе «володарем тогармським», підкреслюючи тим самим, що його влада поширюється на інші тюркські народи [Хонингсман Я.С., Найман А.Я. Евреи Украины (краткий очерк истории). – Ч.1. – С.6-8]. 

Євреї отримали значні привілеї в Хазарському каганаті. Вони мали свободу пересування й торгівлі на теренах цієї держави, безпечно користувалися річковими й сухопутними шляхами, могли зупинятися й жити у фортецях і опорних пунктах. Очевидно, єврейська громада Києва починає своє існування саме в хазарський період. У творі Костянтина Багрянородного «Про управління імперією» описується торговий шлях по Дніпру. Зокрема, говориться, що човни сходяться в фортеці Киоава, що називається Самватос. А в часи Середньовіччя серед євреїв була поширена легенда, що десь на сході Європи є ріка Самбатіон, на берегах якої щасливо живуть євреї і яка по суботах зупиняє свою ходу. Не виключено, що назва Самватос-Самбатіон могла стосуватися євреїв, що жили в Києві. Із давньоруських літописних джерел є відомо, що тут існували квартали «Козари» й «Жидове», де мешкали юдеї і які вели торгівлю як з Хозарією, так і середземноморською Європою.

Із середини Х ст. до нас дійшов писаний івритом т.зв. «Київський лист», який стосується фінансових справ. Знаходився він у Єгипті, в Каїрській синагозі. Лист є рекомендацією, виданою єврейською громадою Києва її представникові для пред’явлення в інших єврейських громадах з метою збору коштів для погашення боргу кредиторам-іновірцям. Цей лист заслуговує на особливу увагу. Адже то перша писемна пам’ятка з Києва, яка дійшла до нашого часу. Вона також однозначно свідчить, що в той час існувала єврейська громада в цьому місті. Лист був підписаний членами цієї громади. Серед імен в основному переважали єврейські імена. Але чимало було й хазарсько-тюркських імен. Серед тих, хто підписав цей документ, фігурує також Юда на прізвисько Северята. Дослідники допускають, що використання слов’янського імені може свідчити про те, що євреї Києва могли послуговуватися слов’янською мовою. На нашу думку, фігурування слов’янського прізвиська в «Київському листі» може бути й свідченням того, що якась частина руського, власне українського, населення приймала юдаїзм. Це опосередковано підтверджують деякі пізніші документи юридичного характеру. Так, наприклад, статут князя Ярослава Мудрого містив положення про відлучення від церкви християнина, якщо він проживає із «бусурманкою чи жидівкою». Інакше кажучи, ішов закономірний процес проникнення слов’янських елементів у єврейське середовище, як і проникнення єврейських – у слов’янське, що було викликане співжиттям народів на одній території.

Наприклад, М. Петров вважав, що новгородський єпископ Лука Жидята, який був приведений Ярославом Мудрим із Києва, був єврейського походження. На це вказує його прізвисько. Сучасник Луки Жидяти, митрополит київський Іларіон, у своєму «Слові про закон і благодать» дискутував із юдеями. А Феодосій Печерський часто ходив зі свого монастиря на релігійні диспути з київськими євреями. Він з ними дискутував про Христа, називаючи їх беззаконниками та віровідступниками. 

Ймовірно, в другій половині ХІ ст. на Русі з єврейської на церковнослов’янську була перекладена книга «Йосиппон» – хроніка єврейського народу від часів Адама до взяття Єрусалима  римлянами в 70-73 рр. н.е. Принаймні уривки з цього твору вміщені в «Повісті минулих літ» під 1110 р. Поширювалася на Русі різноманітна апокрифічна література, частина якої мала в своїй основі єврейські легенди (про Адама та Єву, Єноха, Авраама, Давида, Соломона та 12 біблійних патріархів). Чернець Києво-Печерської лаври Микола Затворник навіть постраждав за свій інтерес до Старого Заповіту й «жидівських книг» – за ці діяння його осудили печерські ченці.

Зрештою, можна навести й інші факти, які, щоправда, стосуються більш пізніших часів, що засвідчують помітну присутність євреїв у житті Київської Русі. Немає сумніву, що вони тут, як і в Хазарії, активно займалися торгівлею. Маючи в руках значні капітали, євреї могли чинити вплив на суспільно-політичне, культурне та ідеологічне життя Давньоруської держави.  

Враховуючи все це, а також те, що в Хазарському каганаті юдаїзм мав статус державної релігії, видається логічним те, що при виборі вір князя Володимира фігурує релігія євреїв. Вона тут мала сильні позиції й цілком могла претендувати на статус державної.

Уже говорилося про те, як у «Повісті минулих літ» була представлена можливість юдейського вибору. Мовляв, до Володимира приходили юдеї (жиди хозарські), які намагалися переконати князя в правоті своєї віри. Спочатку Володимир поцікавився, який у них закон, тобто правила релігійного життя. Вони відповіли, згадавши про обрізання, дотримання суботи та про заборону вживання деяких продуктів, зокрема свинини. Після цього князь їх запитав: «То де єсть земля ваша?» Вони відповіли: «В Єрусалимі». Тоді він знову їх запитав: «А чи там вона єсть нині?» Євреї на це ніби сказали: «Розгнівався бог на предків наших, і розточив нас по землях за гріхи наші, і оддана була земля наша християнам». Звісно, такого не могли говорити проповідники юдаїзму. Володимир же ніби на ці слова промовив: «То як ви інших учите, коли ви самі одкинуті богом? Якби бог любив вас, то не були б ви розкидані по чужих землях. Чи ви замишляєте, щоб і нам таке лихо прийняти?»

У літописі маємо ще один фрагмент, де ведеться своєрідна полеміка з іудеями. Це, власне, фрагмент із «Промови філософа», в якому християнський проповідник, розмовляючи з князем Володимиром, характеризує юдейську віру. Акцентується увага на тому, що євреї розп’яли Христа, за що той послав «на них римлян, вони городи їхні розбили, а самих розточили по землях, і пробувають вони в рабстві [по різних] краях».

Дуже сумнівно, що відбувався подібний діалог між Володимиром та юдеями. Це міфічна реконструкція, витворена християнським автором (чи авторами). І все ж, при всій міфологічності цієї реконструкції, за нею стояли певні реалії – погляди, стереотипи. Юдеї уявлялися такими, що розп’яли Ісуса Христа, дотримуються певних звичаїв (здійснюють обрізання, не їдять свинини й зайчатини, святкують суботу). Однак чи не найважливішим моментом цього діалогу є думка, ніби Бог розгнівався на юдеїв і розкидав їх по чужих землях. «Безземельність» народу розглядається як одна з найбільших бід, вияв божого гніву. Відповідно, земля трактується як чи не найбільша цінність. У цьому випадку бачимо вияв світосприйняття типово землеробського народу, яким і були русичі-українці.

Взагалі за часів Володимира віра євреїв мала невеликі шанси стати державною релігією. По-перше, юдаїзм був панівною релігією ворожої для Русі Хазарії. І хоча князь Святослав наніс цій державі сильного удару, вона продовжувала функціонувати. Ставати союзником хазар у Володимира не було ніякого сенсу. Більше того, з хазарами йому довелося воювати. По-друге, євреї в сфері торгівлі, схоже, були конкурентами варягів, на яких спирався Володимир. По-третє, юдаїзм був релігією торговців-кочівників. Така релігія могла виявитися придатною для кочових хазар. Однак вона мало влаштовувала верхівку Київської Русі. Адже в житті останньої був сильний землеробський елемент. 

Тому юдаїзм так і не став домінуючою релігією в Давній Русі, залишаючись релігією маргінальною та чужою. Хоча й не варто применшувати його вплив.

Західнохристиянський варіант «вибору віри»

У легенді про «вибір віри» розглядається як один із можливих варіантів вибір на користь християнства західного (латинського) обряду. У своїй «Промові» філософ говорить, що чув, ніби до князя Володимира приходили німці, які пропонували свою віру. Він визнає, що вона мало чим різниться від віри «нашої», тобто православної. Відмінності стосуються лише обрядової сторони, а саме того, що німці служать на опрісноках. Це, звісно, трактується як відступ від правил віри.

Відносно толерантно ведуть мову про віру німців посли, які були послані князем Володимиром довідатися, яка віра є найкращою. У богослужінні в німців їх не задовольнило те, що вони тут не побачили краси.

 Таке ставлення до західних християн загалом відповідало тому стану відносин, які склалися між ними й східними християнами в ІХ-Х ст. Створення західної Священної Римської імперії, яка конкурувала з імперією Візантійською, прискорило дистанціювання східної й західної гілок християнства. У ІХ ст. між ними намічається все більше розходжень, доходить до серйозних конфліктів. Неможливим стає й проведення спільних вселенських соборів. Але, з іншого боку, до офіційного розриву між церквами не доходить.

Слов’яни в цій ситуації опинився ніби між двома християнськими світами – східним і західним. Не дивно, що вони часто балансували між Константинополем і Римом. Це бачимо на прикладі діяльності Кирила й Мефодія та княгині Ольги. 

Щодо князя Володимира, то якоїсь інформації про те, що він звертався до західних християн, немає. Очевидно, в нього для цього не було потреби. Він мав достатньо ефективний засіб впливу на Візантію – військову силу. До того ж Русь за часів Володимира була слабо пов’язана із Західною Європою.

І все ж західні християни прагнули проникнути на Русь. А після того, як у середині ХІ ст. відбувся розкол у християнстві на західне й східне, це проникнення викликало різко негативну реакцію з боку православних – що  знайшло своє відображення в «Повісті минулих літ». Там, зокрема, говориться про те, що коли Володимир хрестився в Корсуні, то священнослужителі дали йому напучення. Саме в цьому напученні маємо різкі випади проти католиків. 

Так, наприклад, князеві говорять: «Не приймай же учення від латинян, бо їхнє учення перекручене. Увійшовши бо в церкву, вони не поклоняються іконам, а, стоячи, поклониться [кожен], і, поклонившись, напише хреста на землі, і цілує, і стане ногами просто на ньому; так що, лігши, цілує, а вставши – топче. А сього апостоли не заповідали…». Певно, немає потреби говорити, що тут свідомо спотворюються обрядові практики католиків, аби виставити їх у негативному світлі.

Також там говориться, що «по сьомім же соборі Петро Гугнивий з іншими, прийшовши в Рим, і престол захопивши, [і] перекрутивши віру, одкинувся од престолу єрусалимського, і олександрійського, і Цесарограда, і антіохійського. І збаламутили вони Італію всю, сіючи учення своє по-різному». Далі, аби скомпрометувати католиків, говориться, ніби римляни не дотримуються однієї узгодженої  віри, що деякі їхні священики мають по одній жінці, а деякі – до семи. Відповідно, звучить застереження князеві Володимиру: «Остерігайся ж їхнього учення! Прощають же вони гріхи за дар, що є гіршим за все. Бог нехай береже тебе, княже, од сього».

Сумнівно, що такі різкі антикатолицькі висловлювання могли з’явитися за часів Володимира. Адже тоді християнство формально залишалося єдиним. Радше, це відображення реалій більш пізнього часу, коли християнство розділилося.

Наведені різкі висловлювання свідчать, що на Русі з боку православних існувало розуміння «західнохристиянської загрози». Правда, на той час західні впливи тут не були значними. 

Як князь Володимир хрестив Русь?

988 рік у свідомості й українців, і інших східнослов’янських народів сприймається як символічна дата хрещення Русі. Правда, як уже було показано, активний процес християнізації українських земель розпочався задовго до того – ще в середині ІХ ст. Саме ж Володимирове хрещення не сприймалося ні у візантійських, ні інших тогочасних іноземних джерелах як надзвичайна подія. Надзвичайною подією його робить «Повість минулих літ». Але цей літопис не можна вважати автентичним джерелом, яке дає погляд сучасника на подію. Адже вказаний твір був укладений та відредагований через більш ніж сто років після хрещення, коли вже склалася певна традиція представлення князя Володимира як хрестителя Русі, про що буде йти мова далі. Ця традиція в повній мірі й була відображена в «Повісті минулих літ».

Перш ніж розглянути, як давньоруський літопис розповідає про Володимира, варто звернутися до деяких автентичних джерел. Яхья Антіохійський, який жив у кінці Х – на початку ХІ ст., а отже, був сучасником Володимирового хрещення, описує таким чином цю подію: мовляв 987 р. у Візантії відкрито збунтувався Варда Фока, проголосивши себе царем, тобто імператором; він «оволодів країною греків до Дорілеї і до берега моря, і дійшли його війська до Христополя. І стала небезпечною справа його і був стурбований цим цар Василь по причині силі його війська та перемоги його над ним. І змаліли його багатства і спонукала його потреба послати до царя русів – а вони його вороги, – щоб просити їх про допомогу в цьому їхньому становищі. І погодився він на це. І уклали вони між собою договір і одружився цар русів на сестрі царя Василя, після того, як той поставив йому умову, щоби він хрестився і увесь народ його країн, а вони народ великий. І не зараховували тоді себе руси ні до якого закону і не визнавали ніякої віри. І послав до нього цар Василь митрополитів та єпископів і вони хрестили царя і всіх, хто жив на його землі, і відправили до нього сестру свою, і побудувала вона багато церков у країні русів. І коли було вирішено між ними питання про шлюб, прибули війська русів і поєдналися з військами греків, які були у царя Василія, і відправилися всі разом на боротьбу із Вардою Фокою морем та сушею, в Христополь. І перемогли вони Фоку…» 

Приблизно так само оповідає про ці події вірменський автор Степанос Таронський Асохік, який жив у кінці Х – на початку ХІ ст., у своїй «Загальній історії», де він говорить, що цар русів послав воїнів для імператора Василя, який воював із Вардою Фокою. Зі свого боку, імператор Василь віддав свою сестру за царя русів і після цього руси увірували в Христа.

Отже, маємо приблизно таку картину. Незадовго перед Володимировим хрещенням у Візантії збунтувався полководець Варда Фока, бажаючи захопити імператорський трон. Тодішній імператор Василь не мав достатньо сил, щоб протистояти йому. Тому він звернувся за допомогою до князя Володимира. Той не відмовив. Але поставив умову, що за нього мають віддати заміж сестру імператора. Завдячуючи цьому, руський князь ставав родичем візантійського правителя. Відповідно, різко зростав його статус на міжнародній арені. Імператор Василь змушений був погодитись на такі умови й віддати свою сестру за Володимира. Останній же надав військову допомогу Василю. Правда, оскільки християнка не могла бутти одружена на язичнику, то руський князь змушений був охреститися. Володимир прийняв християнство. А вже після цього нова релігія почала поширюватися на теренах Русі.

Якщо довіряти цим оповідям, то Володимирове хрещення – наслідок дипломатичної гри руського князя, його прагнення піднести свій особистий статус і статус своєї держави. Певно, такий погляд мав право на існування. 

Оповідь «Повісті минулих літ» про хрещення Володимира, хоча в дечому співпадає з розповідями Яхьї Антіохійський, а також Степаноса Таронського Асохіка, все таки подає дещо іншу картину. Володимировому хрещенню передує довготривала процедура «вибору віри». Вибір ніби робиться на користь християнства. Але навіть здійснивши його, Володимир не поспішає хреститися.

З цією метою князь іде в похід на Корсунь (Херсонес), який належав Візантії. Під 6496 (988) р. у «Повісті минулих літ» маємо такий запис: «…пішов Володимир з військом на Корсунь, город грецький. Та заперлися корсуняни в городі, і став Володимир з одного боку города в гавані, на віддалі одного польоту стріли од города, і боролися кріпко городяни з ними. Володимир обложив город, і знемагали люди в городі. І сказав Володимир городянам: «Якщо ви не здастеся, – буду стояти хоч три роки».

Далі в літописі оповідається, як Володимир зумів взяти Корсунь. Тут йому допоміг корсунянин Анастас, який послав у табір Володимира стрілу, написавши на ній, де треба перекрити колодязі, які дають воду Корсуню. Володимир, довідавшись про це, поглянув на небо й сказав: «Якщо збудеться се – охрещусь».

Перекривши воду, князь узяв Корсунь. Правда, навіть після цього він не поспішає хреститися. Ставши володарем Корсуня, Володимир звертається до імператорів Василя й Костянтина з такими словами: «Осе город ваш славний я взяв. Та чую ось я, що сестру ви маєте, дівчину. Тож якщо її не оддасте за мене, то вчиню вашому городу [те], що й сьому вчинив». Тобто похід на Корсунь, взяття цього міста може бути розглянутий як шантаж: руський князь вимагає від імператорів, аби ті відділи заміж за нього свою сестру, натомість він ладний повернути їм Корсунь.

На це ніби була така відповідь з боку імператорів: «Не належить християнам заміж виходити за поган і оддавати за них. Якщо ж ти охрестишся, то візьмеш її, і дістанеш царство небесне, і з нами єдиновірцем будеш. Якщо ж сього не вчиниш – не зможемо ми віддати сестри своєї за тебе».

Далі таким чином оповідається про хрещення князя: 

«І, це почувши, Володимир мовив посланим цесарям: «Скажіте обом цесарям так: «Я охрещусь, тому що раніше від сих днів іспитав я закон ваш, і він мені єсть до вподоби, і віра ваша, і служба. Бо мені розповіли послані нами мужі».

І, це почувши, обидва цесарі раді були, і вмовили сестру свою, на ймення Анну, і послали до Володимира [послів], говорячи: «Охрестись, тоді пошлемо сестру свою до тебе». І сказав Володимир: «Нехай, прийшовши [із] сестрою вашою, охрестять мене». 

І послухали [його] цесарі, і послали сестру свою, і деяких сановників, і пресвітерів. Вона ж не хотіла йти [в Русь], як у погани, і сказала їм: «Лучше б мені тут умерти». І сказали їй брати: «Коли наверне як-небудь Бог Руську землю в покаяння, ти й Грецьку землю ізбавиш од лютої раті. Ти ж бачиш, скільки зла наробили руси грекам? Нині ж, якщо ти не підеш, те саме вони творитимуть нам». І ледве удвох присилували вони її, і вона, сівши в корабель [і] з плачем поцілувавши родичів своїх, рушила через море.

Коли прибула вона до Корсуня, то вийшли корсуняни з поклоном, і ввели її в город, і посадили її в палаті.

А за божим приреченням в сей час розболівся Володимир очима. І не бачив він нічого і тужив вельми, і не догадувався, що зробити. І послала до нього цесариця [посла], кажучи: «Якщо ти хочеш болісті сеї позбутися, то відразу охрестись. Якщо ж ні, – то не позбудешся сього». І, це почувши, Володимир сказав: «Якщо буде се правда, – воістину велик Бог християнський». І повелів він охрестити себе.

І тоді єпископ корсунський з попами цесарициними, огласивши його, охрестили Володимира. І коли возложив [єпископ] руку на нього – він зразу прозрів. Як побачив Володимир це раптове зцілення, він прославив Бога, сказавши: «Тепер узная в Бога істинного». А коли побачила це дружина його, – многі охрестилися».

Тут варто зробити деякі коментарі. Як бачимо, Володимир, добившись, щоб за нього віддали сестру візантійських імператорів і пообіцявши хреститися, знов таки не поспішає виконувати цю обіцянку. Лише після того, як він осліп, а цесариця Анна пообіцяла йому, що він прозріє, якщо охреститься, князь вирішує стати християнином. Подібний шлях до хрещення представлений у інших легендах про язичницьких князів. Наприклад, у згадуваній оповіді про князя Бравліна. Останній теж, отримавши фізичну уразу, погоджується охреститися, сподіваючись позбутись її. 

Але дивним є не лише це. Дивно виглядає, що Володимир так довго не хоче приймати християнства. Ніби він переконався, що християнська віра найкраща. І двічі обіцяє стати християнином, але не виконує цього. Лише тоді, коли виникли серйозні проблеми із його здоров’ям, іде на це. Звісно, в цій оповіді чимало легендарного. Однак чи не є це відображенням того, що Володимир виявляв коливання щодо прийняття християнства. І це знайшло відображення в літописі.

До речі, в «Повісті минулих літ» образ Володимира не такий вже й однозначний. З одного боку, йому співають панегірики як хрестителю Русі. Але, з іншого, зустрічаються фрагменти, де дається не найкраща характеристика князю – особливо через його блудодійство.  

Далі про саме хрещення Володимира говориться таке: 

«Охрестився ж він у церкві святої Софії. І єсть церква та в городі Корсуні, стоїть вона на [високому] місці посеред города, де ото чинять торг корсуняни; палата Володимирова стоїть окрай церкви і до сьогодні, а цесарицина палата – за олтарем.

По охрещенні ж привів він цесарицю на обручення. А сього не відаючи, [деякі] неправильно говорять, ніби він охрестився в Києві, інші ж – кажучи, [що] у Василеві, а другі, говорячи, [ще] інше кажуть».

Взагалі цей уривок теж викликає питання. Літописець хоча безапеляційно заявляє, що Володимир охрестився в Корсуні, дає зрозуміти, що в Русі не було єдиної думки з цього приводу. Принаймні місцем Володимирового хрещення вважалися ще Київ і Василів, який знаходився неподалік цього міста. До речі, Василів названий так на честь князя Володимира, котрий при хрещенні прийняв ім’я Василя. Не виключено, що ця неузгодженість щодо місця хрещення Володимира могла мати підстави. Князь дійсно міг бути охрещений у іншому місті. 

Але давайте повернемося до версії «Повісті минулих літ». Там говориться, що ніби при хрещенні священики навчили Володимира християнської віри. У літописі фактично фіксується Символ віри, а також йдеться про сім вселенських соборів християн. 

Володимир, покинувши Коруснь і забравши з собою цесарицю Анну, священика Анастаса, який допоміг йому здобути Херсонес, взявши мощі святого Климента й Фіва, повернувся на Русь, де почав впроваджувати християнство. Передусім це він зробив у Києві.

«І коли [Володимир] прибув, повелів він поскидати кумирів, – читаємо в літописі, – тих порубати, а других огню оддати. Перуна ж повелів він прив’язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому [узвозу] на ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити [його] палицями. І це [діяли йому] не яко дереву, що відчуває, а на знеславлення біса. Коли спокушував він сим образом людей – хай оплату прийме од людей! «Велик ти єси, господи, дивні діла твої!» Учора шанований людьми, а сьогодні знеславлений!

І коли ото волокли його по ручаю до Дніпра, оплакували його невірні люди, бо іще не прийняли вони хрещення. І, приволікши його, викинули його в Дніпро. І приставив Володимир [до нього людей], сказавши: «Якщо де пристане він, то ви одпихайте його від берега, допоки пороги пройде. Тоді облиште його». І вони вчинили звелене. Коли пустили [його] і пройшов він крізь пороги, викинув його вітер на рінь, яку й до сьогодні зовуть Перунова рінь. 

Потім же Володимир послав посланців своїх по всьому городу, говорячи: «Якщо не з’явиться хто завтра на ріці – багатий, чи убогий, чи старець, чи раб, – то мені той противником буде». І, це почувши, люди з радістю йшли, радуючись, і говорили: «Якби се не добре було, князь і бояри сього б не прийняли». А назавтра вийшов Володимир з попами цесарициними і корсунськими на Дніпро. І зійшлося людей без ліку, і влізли вони у воду, і стояли – ті до шиї, а другі – до грудей. Діти ж [не вівдходили] од берега, а інші немовлят держали. Дорослі ж бродили [у воді], а попи, стоячи, молитви творили.

І було видіти радість велику на небі й на землі, що стільки душ спасається, а диявол тужив, говорячи: «Горе мені, бо проганяють мене звідси! Тут бо думав я житво мати, бо тут немає вчення апостольського, не знають [тут люди] Бога. І радів я з служіння їх, тому що служили вони мені. І ось побіждає мене невіглас оцей, а не апостол і мученик, і вже не буду я царствувати в землях сих».

Люди ж, охрестившись, ішли кожен у доми свої. А Володимир, рад бувши, що пізнав він Бога сам і люди його, і глянувши на небо, сказав: «Боже великий, що сотворив небо і землю. Поглянь на новії люди свої! Дай же їм, господи, узнати тебе, істинного Бога, , як ото узнали землі християнськії, і утвердити в них віру правдиву і незмінную. [А] мені поможи, господи, проти врага-дявола, щоб, надіючись на тебе і твою силу, одолів я підступи його».

І, це сказавши, повелів він робити церкви і ставити [їх] на місцях, де ото стояли кумири. І поставив він церкву святого Василія [Великого] на пагорбі, де ото стояли кумири Перун та інші і де жертви приносили князь і люди. І почав він ставити по городах церкви, і попів [наставляти], і людей на хрещення приводити по всіх городах і селах. І, пославши [мужів своїх], став він у знатних людей дітей забирати і віддавати їх на учення книжне…»

Тобто Володимир виявляє рішучість у поширення християнства. Він безжально руйнує ідолів, яких ще зовсім недавно ставив. Наказує киянам прийти хреститися. При цьому навіть вдається до погроз. На місці язичницького капища будує церкву. Засновує школу, куди силою забирає навчатися дітей із кращих родин. Ці діти в перспективі мали би стати священнослужителями. 

Важливим моментом у християнізації Києва та й загалом Русі стало будівництво князем Десятинної церкви. Про це так оповідається в «Повісті минулих літ»: «…коли Володимир жив у законі християнському, надумав він спорудити камінну церкву святої Богородиці, і, пославши [послів], привів майстрів із Греків, [і] почав зводити. А коли скінчив споруджувати, прикрасив він її іконами, і поручив її Анастасові-корсунянину, і попів корсунських приставив служити в ній. Він дав сюди все, що взяв у Корсуні – ікони, і начиння церковне, і хрести». 

«Коли ж Володимир побачив, що церкву завершено, – читаємо далі про Десятинну церкву, – він, увійшовши до неї, помолився Богу, говорячи: «Господи боже! Поглянь із небес, і побач, і одвідай сад свій, і зроби, [щоб те], що насадила десниця твоя, люди сії новії, серце яких ти навернув єси до істини, [могли] пізнати тебе, істинного Бога. І поглянь ти на церкву осю, що її спорудив я, недостойний раб твій, на честь матері, яка породила тебе, і приснодіви Марії богородиці». А коли він помолився, то сказав так: «Осе даю церкві сій, святій Богородиці, од маєтності своєї і од моїх городів десяту частину. І, написавши, положив він присягу в церкві сій, [і] сказав: «Якщо се одмінить хто, – хай буде проклят». І дав він десятину Анастасові-корсунянину, і справив тоді празник великий у той день боярам, і старцям городським, і вбогим роздав багато добра».

Тобто Володимир приділяв багато уваги будівництву цієї церкви. Вона за його часів стала соборним храмом Києва. Князь навіть віддає десяту частину своїх доходів на її потреби. Правда, це видається дещо незвичним. Адже інститут десятини не був притаманний для православних. Ця інституція мала більше поширення на Заході в католиків. Тому закономірно виникає питання, чи не є це виявом впливу Заходу?

Для Володимира введення на Русі християнства супроводжувалося заходами, пов’язаними з організацією державного управління. Від числених дружин та наложниць у князя було чимало синів. Він вирішив послати їх у важливі опорні пункти своєї держави, щоб ті там здійснювали управління окремими територіями. Посадження на різних землях синів Володимира супроводжувалося поширенням тут християнства. Принаймні це можна зрозуміти з «Повісті минулих літ», де є такі слова: «Володимир, отож, просвітився сам, і сини його, і земля його. А було в нього синів дванадцять: Вишеслав, Ізяслав, Святополк і Ярослав, Всеволод, Святослав, Мстислав, Борис і Гліб, Станіслав, Позвізд, Судислав. І посадив він Вишеслава в Новгороді, а Ізяслава в Полоцьку, Святополка в Турові, [а] Ярослава в Ростові. І коли помер найстарший, Вишеслав, у Новгороді, то посадив він Ярослава в Новгороді, а Бориса в Ростові, а Гліба в Муромі, Святослава в Деревлянах, Всеволода у Володимирі, Мстислава у Тмуторокані».

Треба, певно, враховувати, що на той час не всі землі, які входили до складу Київської Русі, були достатньо інтегровані в єдиний державний організм. У окремих регіонах зберігалися сильні позиції племінної знаті, які так чи інакше освячувалися язичницькими віруваннями. Прихід синів Володимира у віддалені від Києва землі підривав вплив місцевих властителів. А введення християнства сприяло десакралізації їхньої влади.

Чи викликало введення християнства опір – про це «Повість минулих літ» мовчить. Кияни, судячи з тексту літопису, мирно сприйняли хрещення. Хоча й не так просто деяким було прощатися з язичницьким минулим. Що відбувалося з хрещенням у іншим землях Русі, нічого сказати певного ми не можемо. Правда, в Іоакимовому літописі говориться, ніби жителі Новгорода не хотіли приймати християнство Протидію хрещенню чинив жрець Богумил, прозваний Соловей. Посланцям Володимира, Путяті й Добрині, доводилося силою хрестити місцевих жителів. Тут навіть з’явилося прислів’я «Путята хрестив мечем, а Добриня вогнем». Це свідчення видається нам цілком вірогідним. Як уже неодноразово зазначалося, саме Північ Русі стала міцним осередком язичництва, яке в цьому регіоні зазнало трансформації і пристосувалося до функціонування ранньодержавних інституцій. Тому новгородці чинили опір християнізації, висунувши зі свого середовища язичницьких лідерів.

Хоча літописець представляє «пізнього» Володимира як ревного адепта християнства, все таки деякі свідчення «Повісті минулих літ» змушують засумніватися в цьому. Наприклад, у літописі говориться, що Володимир завів у себе звичай щонеділі справляти банкет (пир) для своїх воїнів. Ця традиція, радше, видається язичницькою, а не християнською. Зрештою, не могла язичницька Русь відразу стати стовідсотково християнською. Пережитки язичництва ще довго зберігалися.

Якщо об’ктивно підходити, то Володимира проблематично вважати хрестителем Русі. Адже християнство на Русі-Україні активно поширювалося з середини ІХ ст. Християнкою навіть була бабця Володимира, княгиня Ольга. До того ж Володимир на початках свого княжіння в Києві переслідував християн, намагаючись відродити язичництво. Прийняття князем християнства, на нашу думку, було викликане передусім прагматичними інтересами. Він хотів підняти свій особистий статус, а водночас і статус Русі. З цією метою прагнув одружитися на сестрі візантійських імператорів. Але для цього потрібно було прийняти християнство й стати частиною християнського світу – що й зробив Володимир.

Водночас князь використовував християнство, яке стало його вірою, для десакралізації влади місцевих племінних князьків, яких він прагнув замінити своїми синами. Завдяки цьому Володимиру вдалося створити імперську кланову державу, яка охоплювала велетенські терени Східної Європи. І за Олега, і за Ігоря, і за княгині Ольги, а особливо за князя Святослава ця держава була «транзитною», переважно жила з торгівлі, розбійницьких нападів і майже такого ж розбійницького полюддя (варто в даному випадку пригадати хоча б вбивство князя Ігоря деревлянами, який у них збирав полюддя). Не випадково ж Святослав збирався перенести свою столицю на Дунай, де, на його думку, краще можна було б концентрувати багатства. Ситуація за Володимира змінюється. Він фактично поклав край «транзитної» держави, створивши державу територіальну, якою правив його родовий клан. Ідеологічною й культурною підвалиною цієї держави стало християнство східного типу, яке ми звично іменуємо православ’ям. 

Така прагматична діяльність князя сприяла поширенню, утвердженню й закоріненою тут християнства. Процес християнізації став незворотній. У цьому сенсі й можна вважати Володимира «хрестителем Русі». Тому в такому образі він постав на сторінках «Повісті минулих літ» та інших творів.

Теги:
2013-06-12 18:29:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар