Питання, що потребує ясності - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Питання, що потребує ясності

Питання, що потребує ясності

Петро Кралюк

В українській історіографії можемо знайти чимало термінів-міфологем, які були «накинуті» історіографією російською. Ці терміни мають не так науковий, як ідеологічний характер, орієнтуючи істориків на певне бачення минулого, яке вигідне росіянам. На жаль, чимало таких термінів унаслідок різних обставин були прийняті українськими істориками — більше того, освячені авторитетом доволі знаних дослідників.

Приміром, відомим поняттям-міфологемою став термін «Рюриковичі». Насправді, цей термін з’явився й поширився в новочасній російській історіографії — у давніх документах він відсутній. У них, коли йшлося про руських князів, то зазвичай було зазначено, що вони мають своїм далеким предком князя Володимира Святославовича, належать до «Володимирового племені». І це цілком адекватно відображувало ситуацію. Адже діти князя Володимира, клан Володимировичів, став правити в різних землях Східної Європи, на теренах, які, так ми вважаємо, входили до складу Руської держави.

Якщо використовувати термін «Володимировичі», то це дає підстави говорити, що початки Русі — у Києві. Однак істориків Росії такий підхід не влаштовував. Їм потрібно було довести, що Русь походить зі «справжніх» російських земель, зокрема із землі Новгородської, де правив напівміфічний Рюрик, від якого буцімто походили руські князі, котрі потім правили в Києві. Хоча, насправді, «походження від Рюрика», яке звучить у літописних джерелах, викликає чимало запитань. Як, зрештою, і «стародавність» Новгорода, який помітно поступався давністю Києву. І все ж наші історики традиційно користуються російським терміном «Рюриковичі», фактично відмовляючись від «українського первородства» Русі.

МІСТО ХОЛМ (ЗАРАЗ — ХЕЛМ, ПОЛЬЩА) — РЕЗИДЕНЦІЯ КОРОЛЯ РУСЬКОГО ДАНИЛА. НАВІТЬ НЕ ВСІМ ЛЮДЯМ, ЯКІ ЗНАЮТЬСЯ НА ІСТОРІЇ, ВІДОМИЙ ЦЕЙ ФАКТ / ФОТО З САЙТА FOTOPOLSKA.EU

Зараз російські історики (не без вказівки високих політиків) затіяли нову термінологічну війну. Вони відмовляються від поняття «Київська Русь», замінюючи його такими, як «Давня Русь», «Давньоруська держава». Зокрема, таку заміну здійснили в підручниках з історії. І робиться це для того, щоб зайвий раз не нагадувати, що Київ був центром Русі. Хоча, як засвідчують документальні джерела, під Руссю в Х — ХІІ ст. переважно розумілося середнє Подніпров’я з центром у Києві (приблизно в межах сучасних Київської та Чернігівської областей).

Одним із термінів, який використовувала в ідеологічних цілях як російська імперська, так і радянська історіографії, став термін «Галицько-Волинське князівство».

Почнемо здалеку. Терени Московії, яка стала прямою попередницею Російської імперії і звідки столиця перемістилася до Петербурга, в давні часи не сприймалися як Русь. Для означення цієї території використовувався термін «Залісся». Наприклад, він широко фігурує в поемі «Задонщина», в якій оповідається про Куликовську битву 1380 р. А військо князя Дмитрія Донського, котрий вважається переможцем у Куликовській битві, навіть іменується «ордою Заліською».

Проте для російських імператорів важливо було показати, що саме вони є нащадками князя Володимира, який хрестив Русь, а також нащадками інших київських князів. Для них важливо було довести «перетікання Русі» з Києва до Москви, відповідно, династичну спадкоємність київських та московських правителів. Це, зокрема, знайшло відображення у відомому київському «Синопсисі» 1674 р., який став основним підручником з історії в Російській імперії у XVIII ст.

Російській імперській владі необхідно було «довести», що засновником Москви й, відповідно, династії московських правителів був знаний київський князь (таку роль було відведено Юрію Довгорукому), що столиця Русі з Києва спочатку перемістилася на північ, у місто Володимир-Суздальський, а потім — у Москву. І що саме Москва очолила боротьбу за звільнення Русі від так званого татаро-монгольського поневолення.

І не так важило, що тут маємо справу більше з міфологією, ніж з історією. Бо, насправді, жодного «перенесення столиці» й, відповідно, князівського престолу із руського Києва до Залісся (Володимира і Москви) не відбувалося. Саме ж Залісся у 1237 — 1240-х рр. було завойовано татарами й увійшло в політичну систему Золотої Орди. Що ж до правителів «справжньої» Русі, то їхня залежність від Золотої Орди була незначною, на відміну від князів Залісся. Останні вважалися ординськими васалами, отримуючи від золотоординських ханів дозволи на правління і сплачуючи їм чималі податки. Так, до кінця XVII ст. московські князі вважалися підданими Чингісідів — династії, яка правила в Золотій Орді. Саме в умовах ординського панування відбулося піднесення Московського князівства, яке згодом стало однією з найвпливовіших державно-політичних структур Золотої Орди.

Реальними ж спадкоємцями давньої Русі київського періоду стало не Залісся (Московське князівство), а державні утворення на Правобережній Україні — передусім Волинь і Галичина. Недаремно місцеві правителі іменували себе князями ба навіть королями Русі.

Однак така інтерпретація історичного спадку Русі аж ніяк не влаштовувала російську історіографію. Для останньої важливіше було «довести», що центр Русі з Києва ще до так званого татаро-монгольського поневолення перемістився із Києва до Володимира-Суздальського, а пізніше, уже за часів «татаро-монголів», — до Москви. Натомість, Волинь і Галичина залишалися такою собі периферією Русі, яка не відіграла помітної ролі в державотворчих процесах на руських землях.

Насправді, якщо звернутися до автентичних джерел, картина виглядає інакше. Саме терени Правобережної України у ХІІІ ст. іменувалися Руссю. Цей термін, який відігравав важливу роль для політичної та й, зрештою, етнічної ідентифікації далеких предків сучасних українців, ніби «дрейфував» зі Сходу, Київщини та Чернігівщини, на Захід. У період Середньовіччя і навіть пізніше саме терени сучасної України іменувалися Руссю чи навіть Росією. У складі королівства Польського, а потім Речі Посполитої існувало воєводство Руське. Терени нинішнього Закарпаття, яке опинилося у складі Угорського королівства, теж іменувалося Руссю. А представників місцевого населення угорці іменували «орос», тобто русинами. Слово «русини» на Закарпатті дожило до нашого часу — щоправда, зараз переважно є вживаним у політичному підтексті.

Щодо Залісся, тобто корінної Росії, то тут термін «Русь» почав використовуватися лише із середини XIV ст. Тоді місцеві літописці для політичної ідентифікації замість поняття «Суздальська земля» починають вживати поняття «Руська земля». Цікаво, що така «русифікація» Залісся припала на час загибелі Руського королівства, яке існувало на теренах нинішньої Правобережної України. Тоді, до речі, чимало вихідців із цих земель, у тому числі людей учених, опинилося на Заліссі. Наприклад, до таких належав митрополит київський Петро Ратенський, який помер у Москві, а також полководець Дмитро Боброк-Волинський. Імовірно, з Волині походив відомий московський іконописаць Андрій Рубльов — його іконопис помітно різниться від тодішнього московського іконопису, але дуже нагадує іконопис волинський. Можливо, саме ці люди й принесли на Залісся «руську свідомість».

Російські історики, щоб «зретушувати» такі небажані для себе факти, створили свою схему історії східноєвропейських земель, яку, на жаль, перейняли історики українські. У сучасному варіанті ця схема виглядає таким чином. У 1237 — 1240 рр. на Русь напали татаро-монголи. 1240 р. вони захопили Київ. І це ніби стало «кінцем Русі». Хоч насправді жодного «кінця» не настало. Київ на той час уже втратив значення політичного центру Русі. Тому його падіння не стало для руських земель катастрофою. Зберігалося Руське князівство на Правобережній Україні з центром у місті Володимирі (нинішній Володимир-Волинський). Була також Новгородська земля зі своїм специфічним політичним устроєм. Продовжували існувати й деякі інші князівства, де правили представники «Володимирового племені», тобто нащадки Володимира Святославовича. Та російські історики, попри ці факти, нав’язували думку, що після падіння Києва 1240 р. існували три великих князівства: Володимиро-Суздальське (насправді, саме воно стало частиною татарської Золотої Орди), Новгородське і Галицько-Волинське. Останньому відводилася роль такого собі «уламка» Русі, території, яка була швидко завойована іноземними загарбниками — поляками, литовцями та угорцями.

Російській імперській історіографії підігрували галицькі історики ХІХ ст., котрі, власне, й запропонували конструкт Галицько-Волинського князівства. Переважно це були люди проросійської орієнтації, які отримували солідні фінансові дотації з Росії й, відповідно, намагалися довести, що Галичина — це частина історичної Великої Русі. До речі, одного із руських королів, Данила Романовича, якого почали іменувати Галицьким (хоча резиденцією цього правителя був не Галич, а Холм!), росіяни спеціально зобразили на пам’ятнику 1000-ліття Росії, який було відкрито в Новгороді 1862 р. Тим самим в історичному плані росіяни заявляли претензії на Галичину.

Загалом саме поняття «Галицько-Волинське князівство» було не тільки й не стільки кабінетним терміном, вигаданим для опису історичних процесів, як політичним терміном, який мав на меті «доводити» причетність Волині й Галичини до російської історії, а також їхню периферійність на тлі так званих Володимиро-Суздальського, а потім Московського князівств.

Одним із перших москвофільських істориків Галичини був Денис Зубрицький (1777 — 1862). Він написав і видав роботу «Историю древняго Галичско-русского княжества» у трьох частинах (1852 — 1855). Як бачимо, Зубрицький вживав цей термін, вказуючи на те, що ця давня держава була російською. Писав цей вчений «язичієм», російською, польською та німецькою мовами. Був членом Київської археографічної комісії, членом-кореспондентом Петербурзької академії наук (із 1855 р.). Підтримував зв’язки з такими вченими, як Михайло Максимович, Михайло Погодін та ін.

За політичними поглядами Зубрицький належав до адептів російського самодержавства, виявляв прихильність до російського імператора Миколи I. Українську мову вважав «мовою пастухів», якою не можна розвивати науку та літературу. Як і інші москвофіли, заперечував факт існування українського народу, вважаючи населення Галичини частиною народу російського.

У другій половині ХІХ ст. поступово серед галицьких істориків (і не тільки) утверджується концепт Галицько-Волинського князівства. Він влаштовував багатьох.

Продовження

Теги:
2017-01-27 02:15:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар