Післявоєнні роки - Україна Incognita
   

Післявоєнні роки

у спогадах художниці Зої Самойленко-Одайник
Олена ШАПІРО, мистецтвознавець

Фото з родинного архіву

Засновники відомої династії київських художників, Зоя Самойленко та її чоловік Вадим Одайник, їхні діти і навіть онуки, більш ніж за сімдесят років активної діяльності залишили по собі чималу творчу спадщину та значно збагатили українське мистецтво. Завдячуючи їх зусіллям та патріотизму, народне мистецтво і краса українських Карпат широко відоме за кордоном, на CD записані рідкісні народні пісні, а історичні події зафіксовані у творах, зараз експонуються у Музеї Вітчизняної Війни. Крім того, вони виплекали різнобічні таланти своїх спадкоємців, які сьогодні працюють у різнобічних галузях: живописі, музиці, фотографії, театральному мистецтві, та виховали чимало обдарованих учнів, студентів Академії образотворчого мистецтва та Архітектури.

Зоя та Вадим належали до того покоління, яке пройшло через радянсько-німецьку війну, отже їхня молодість пройшла в умовах, коли професійне навчання та наладжування родинного побуту було досить складним, як матеріально, так і морально. Проте, впертий оптимізм та працелюбство цього покоління допомогли подолати усі складнощі і перешкоди. Зоя Олександрівна Самойленко-Одайник закінчила Республіканську Художню Школу ім. Тараса Шевченка у 1941 році, і радісно планувала одразу ж поступати до Художнього Інституту, але ці плани раптово були зруйновані подіями червня 1941-го.

Зоя Самойленко та її чоловік Вадим Одайник

Військові роки стають важким іспитом для молодої жінки, але вона залишилася вірною своій мрії займатися живописом. Чуйна, інтелегентна людина, Зоя Самойленко навіть у тяжкі 1940-ві роки знаходила сердечне співчуття по відношенню до тих, хто був поруч, але, звісно, найбільш теплі, зовсім особливі відносини, пов'язують її з близькими людьми. Серед її талантів - рідкісна пам'ять на літературні твори, вона могла часами декламувати відомих класиків, і крім того – що сьогодні важливо для нас – писала мемуари.

Зоя Самойленко  в Карпатах (праворуч)

Пригадую слова її онуки, художниці та фотографа Катерини Двоєглазової: “Все життя для мене 31 грудня був не тільки передноворічним, а й днем народження моєї бабусі ... Ось вже сім років її немає. Одного разу, риючись у шафі, я раптово виявила старий зошит, відкрила і побачила до болю знайомий почерк моєї бабусі Зої. Скільки ж творів-оповiдань вона мені написала, спасибі їй...” Ось одне з цих оповідань:

“Був 1947 рік. Ми, майбутні художники, а нині студенти першого курсу, були на практиці в Каневі. Знаменитому Каневі, що знаходяться на високій кручі оспіваним Тарасом Шевченком...Практика проходила не в самому місті, а в селищі, званому Бессарабією.

Тут же був і причал і тимчасове «збіговисько» вечорами, так називали маленький базар. Продавали тут, в основному, в'ялену рибу, кавуни, дині, яблука і вже, коли смеркало, на березі хвилі грали з лушпинням від насіння і гарбузовим корками. Життя наше було веселе, молоде, але голодне. Годували нас супом без картоплі, пшоном, зеленню і тюлькою. Тюльку видавала Сима, красива жінка, років 30, до якої вечорами приходив такий же красивий моряк - капітан. І ще, три рази на тиждень привозили на самохідній баржі хліб. Цю баржу ми виглядали щодня. Зранку стояли на березі і чекали, чи не з'явиться на горизонті самохідна баржа, а на ній мав бути наш однокурсник, вірніше студент старшого курсу Югай, із довгоочікуваним хлібом. Якщо баржа не приходила, ми йшли, хто до зеленої ще груші, а хто до шовковиці.

Жили ми в одному довгому бараці без стелі, розділеному на дві половини і маленьку прибудову для Сіми. В одній половині були дівчата, яких було рази в чотири менше, ніж хлопців, в іншій - жили хлопці. Чутність була ідеальна. Жоден секрет не був прихованим, навіть якщо доводилося говорити пошепки, всі все чули. Під дахом вилися ластівки і, коли світало, вони починали свою веселу метушню.

Кожен вечір після роботи переправлялися ми на лівий берег Дніпра, розпалювали велике багаття, стрибали через нього, грали в пальники, і ніхто б не сказав, що деяким вже було під сорок років, і що пройшли вони страшну з усіх воєн війну, спопеливши половину нашої країни… Настав день, коли нашому керівництву стало нічим нас годувати, і вирішили вони направити нас до колгоспу, закінчувати практику. Нас всіх розподілили по домівках, мене і мого чоловіка (нам було тоді по двадцять років), направили в сім'ю до молоденької вчительки, у якої було троє маленьких дітей, старшому було років вісім, а молодші слухали його в усьому, смішні такі… Рано-вранці вона готувала їжу для дітей, залишала в печі і йшла до вечора на роботу в поле.

Ночі були задушливі і жаркі, ми з Вадимом спали в саду під великою шовковицею. На нас дивилося глибоке синє небо, усипане зірками, тихо-тихо стрекотів цвіркун і тільки часом, порушуючи тишу, падала на нас, налита соком шовковиця. З одного боку росла кукурудза, а з іншого була могила загиблих на війні солдатів. Я чому–то дуже боялася дивитися туди. Рано-вранці, коли всі ще спали, ми йшли на етюди, а коли поверталися, господині будинку вже не було. І ми починали готувати сніданок, а те, що вона приготувала своїм дітям - до того ми ніколи не торкалися. Нам в колгоспі видали муку, я додавала води, солі, і замішувала тісто, а тим часом, Вадим розводив у дворі багаття, ставив дві цеглинки і сковороду зверху, а я випікала на ній коржики.

А поруч сиділи діти і чекали ласощі. Коли тісто пропікалися, я перевертала його на інший бік, а потім все залежало від того, хто вправніше був - той першим коржик і хапав. Коржик був напівсирий - з нього стирчали, як у їжачка, лушпиння від пшениці. Її треба було просівати, а я, міська жителька, не знала цього. Називали ми цей коржик «ляпацаники», а назвав їх так один із синів вчительки. Пам'ятали ми «ляпацаники» все своє життя, для мого Вадима вони залишилися найбільшим ласощами. І все ж, таких смачних як були там, я ніколи більше не змогла зробити.

Одного разу, це вже було в кінці місяця ми сиділи в хаті і перебирали наші етюди, пролунав стук у двері. На порозі стояла худенька (а в той час повних і не було) літня жінка. Визначити її вік було важко. У руках вона тримала маленький вузлик. Потім поклала його на лавку і сказала

- Дітки, зробить мені ласку, намалюйте мені мого синочка, який загинув.

- Ми цим ніколи не займались і не знаєм як, - кажемо ми.

- Ну дуже вас прошу, у мене і фото є.

Вона вийняла з вузлика маленьку фотографію розміром з листівку, на ній була зображена група дітей. Вона ткнула пальцем у маленьку фігурку хлопчика, на його голову був натягнутий кашкет, з-під якого визирало тільки підборіддя хлопчика, більше нічого не було видно. Коли знімали, видно, сильно припікало сонце, і хлопчик закрив очі кашкетом.

- Бабусю, ми нічого не зможемо зробити, обличчя не видно зовсім.

- Ну дуже прошу вас, у мене крім цієї фотокарточки нема нічого. А він був у мене єдиним сином, більш нікого нема у мене.

- Ну так, розкажіть, який він був?

- Був він, дуже красивий, очі у нього були сині–сині, а волосся чорне–чорне, намалюйте, дуже вас прошу!

- Добре бабусю, зробимо, як зможемо.

Взяли папір, акварель і написали портрет юнака, з блакитними очима і з чорними - чорними волоссям. Через кілька днів вона знову прийшла, голос її тремтів від хвилювання.

- Ну, що, намалювали?

- Так, але ми не знаєм, чи схожий він вийшов

Як найдорожчу реліквію, взяла вона цей портрет, довго дивилася на нього. І раптом, притиснувши до серця, заголосила

- Ой, синочку мій ріднесенький, як же ж ти змінився!

І ще дуже довго нам чулося у відкриті двері її голосіння. Вона йшла до себе, притиснувши малюнок до серця. На душі було важко, серце розривалося від жалю до неї, вона ж все життя буде плакати, і ділитися своїми бідами з образом, в який втілився її син, хоча він, скоріше за все, зовсім не схожий на себе.

Наступного дня ми поїхали додому. Босоніжки, які я купила на початку практики майже на всі гроші, і які я залишила на ганку - з'їли хробаки. Мабуть, шкіра була погано вироблена. Речі наші залишилися на базі, та й не було в мене більше нічого, крім цих босоніжок. А від села до Канева, було двадцять кілометрів, та ще до бази було кілометра чотири.

Звалили ми на плечі етюдники і полотна, мішок груш зелених, які нам дала господиня в дорогу, і відправилися до Канева. Єдина теніска Вадима порвалася, вірніше вона була моя, але Вадику вона дуже подобалася, правда була вона на нього трохи мала, швидко зносилася і порвалася, а іншого одягу у нас не було. Видовище було дивовижне: йдемо ми по дорозі, я босоніж, а він надів на голе тіло піджак, на бортах якого красувалися два ордени війни та червоної зірки і гвардійський значок, яким він дуже пишався.

Але нам пощастило - нас підібрала вантажівка, скоротивши подорож. Приїхали ми прямо на базар до Канева, оскільки у нас залишилася ще двадцять п’ять рублів стипендії. Коли Вадим пив з глечика молоко, почалася сильна злива, я відразу ж втекла і сховалася під навіс. Залишилися на ринку двоє - баба молочниця і Вадим. Йому було шкода залишати молоко, а бабця боялася його під навіс відпускати, раптом глечик поцупить, дуже дивний у нього вигляд був… Так вони і стояли під дощем, поки все молоко випито не було.

Після цього вирішено було йти в перукарню. Перукар виявився дуже добрий і з гумором. Він так обходив Вадима, який сидів по пояс голий (адже, піджак довелося зняти). У нас залишалися ще гроші, їсти дуже хотілося, і ми вирішили піти в ресторан - гуляти, так гуляти. Замовили по яєчні (з хлібом або без, не пам'ятаю). Ми звалили в кут весь наш вантаж і сіли «бенкетувати». Люди, які сиділи за столиками, посміювалися, дивлячись на нас, а нам було байдуже, адже були ми такі молоді!

Трохи підкріпившись, пішли ми на базу. Йти було все важче, а викидати мішок з грушами було якось шкода. Коли ми нарешті прийшли, всі вже були в зборі і чекали на нас. Побачивши мішок з грушами, вони довго не роздумували - голодні однокурсники накинулися на наші груші, і через півгодини, від них нічого не залишилося ...”

Післявоєнне життя було досить важким, Зоя і Вадим опинилися в скрутному стані, коли кожен піклувався лише про виживання, проте не залишили свого впертого бажання займатися мистецтвом. Одразу ж після Перемоги, у 1946 році Зоя Самойленко скалала іспити до Київського Державного Художнього Інституту, де навчалися у чудових фахівців С.Григор’єва, К. Єлеви, В.Костецького, І.Штільмана. Разом з нею навчався і її чоловік Вадим Одайник, у родині залишилися численні фотографії молодої закоханої пари на етюдах, в Інституті, на Хрещатику… навіть і зараз так легко впізнати ці київські місця – майже нічого не змінилося!

Однак, для правдивого погляду на життя і творчість Зої Самойленко, варто зробити акцент на її власному відношенні до своєї ролі у вирішенні питання, що є головним: мистецтво або родина. Ця обдарована жінка зробила вибір на користь служінню родині, отже її власна творчість мусила підкоритися ролі дружини та матері. Вона писала лише коли мала час, проте залишила твори, котрі її нащадки ніколи не погодилися би продати, незважаючи на чималий попит серед іноземних колекціонерів – це і академічні жанрові полотна радянських часів, і портрети та пейзажі шістдесятих років, і пізні полотна, що виконані у вільній імпріоністичній манері…

Для портретів прикметною ознакою є заглиблення у світ людини, надзвичайно тонке розуміння характеру і психології моделі, і водночас вірне тлумачення тимчасового настрію. Користуючись палітрою стриманих пастельних кольорів, Зоя Самойленко створила низку полотен, присвячених жіночості. Серед кращих слід пригадати чудові молоді образи: “Дівчата” (1962 р.) – характерний приклад соцреалістичного живопису, та подвійний портрет “Дівчатка. Полтавщина.”(1965р.). У чудовому невеличкому полотні “Оксаночка” (1965 р.) зображено доньку мисткині. Перламутрова гамма сіро-блакитних кольорових сполучень та швика манера письма дозволяє цьому образу, написаному у делекому 1965 році, і сьогодні сприйматися свіжо і сучасно. Дівчинка тільки на мить присіла, щоби позувати матусі, і ось-ось знову побігне...

Родинну тематику продовжує портрет “Онука”, за етюдною манерою виконання він дуже схожий на попередній, хоча і написаний значно пізніше, вже у 1990 році. Майже в профіль художниця зображує свою спадкоємницю, яка згодом обирає таку ж саму професію, а поки що - це лише малеча в рожевому, із плюшевим ведмедиком на руках (1990 р.) На іншому портреті “Черемшина” (1969 р) Зоя Самойленко написала молоду струнку жінку в національному вбранні, на тлі високих й суворих карпатських гір.

Митці, які належать до покоління подружжя Самойленко-Одайник або ж трохи старші за віком – відомі художники Сергій Григор’єв, Тетяна та Олена Яблонські, Анатолій Пламеніцький, Віктор Зарецький, Юрій Павлюк, Борис Раппопорт, Ганна Фейєрман, Євген Волобуєв,Сергій Шишко – завжди цінували їхню багатогранну творчість: монументальні твори, портрети, краєвиди, натюрморти, акварелі та малюнки.

Вже з напівголодного 1954 року, активна та працелюбна Зоя Самойленко-Одайник бере участь у виставкових проектах, а з 1960 рока вже стає членом Спілки художників України. Сьогодні в її майстерні залишилося лише кілька творів радянських часів, більшість спадщини прикрашає приватні колекції закордоном, в США, Японії, Індії, Канаді, Італії, Китаї. А родиний архів приховує найдорогоцінну спадщину – те, що не можна купити чи продати… Це – пам'ять, мемуари та фото післявоєнних часів.

2012-02-24 10:13:00
   


Коментарі (0)

  • Павло Гай-Нижник
    Широко відомі видатні Руські (та менш видатні) провадирі – князі руські. Однак, за рідкісними винятками, майже зовсім невідомими широкому загалові є імена та долі жінок, що супроводжували у життєвому шляху своїх чоловіків
    Ганна Черкаська
    5 лютого 1940 р. у Празі померла 84-річна Софія Русова
    Андрій Ребрик
    Мої думки з цього приводу засновані переважно на спогадах учасників бою (Ігор Лоський, Іван Шарий та інші), генерала О. Удовиченка, який приймав звіт після бою тощо.

    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар