«Підривна література». Джеймс Мейс - Україна Incognita
Україна Incognita » TOP-книг, які варто прочитати » «Підривна література». Джеймс Мейс

«Підривна література». Джеймс Мейс

19 ПУНКТІВ ДЖЕЙМСА ЕРНСТА МЕЙСА

Перед нами — свого роду публіцистичний заповіт Джеймса Мейса на тему, що стала сенсом його життя. Всі статті, вміщені у збірці, написано 2003 р. Незадовго перед тим Мейс тяжко хворів, протягом кількох місяців перебуваючи між життям та смертю — навіть поза останньою межею. Того разу завдяки підтримці родини та друзів, допомозі колег він вирвався з її лещат і з притаманною йому завзятістю та самовіддачею продовжив свій земний шлях. Відгомін тих страшних днів читач побачить у одному з представлених текстів — там, де Мейс пише про кров українських журналістів, що тече в ньому.

Зрештою, наслідки перенесеного виявилися фатальними, а оптимістичні сподівання — нездійсненними. Та був час, коли, попри очевидну фізичну слабкість і жах пережитого, здавалося, що все могло скластися інакше.

Не додавала оптимізму й ситуація в Україні. Мейс сприймав її, наче оголений нерв, — уже розгорталася президентська виборча кампанія 2004 р. Її брутальний перебіг та можливі катастрофічні наслідки Мейс відчував значно гостріше, ніж переважна більшість наших співгромадян. Не часто, але таке буває — іноземець хвилюється більше, ніж ті, кого це мало б стосуватися у першу чергу. До речі, Мейса не сприймали сучасники як постать надзвичайну: людина як людина, трохи дивакувата. Нестача цієї дивакуватості стала зрозумілою згодом.
Утім, це внутрішній бік справи. Для тих, хто її не знав, усе виглядало добре — відвідання США, Італії, конференції, публічні виступи, в тому числі — у Верховній Раді України... Про таку свою активність Мейс подекуди згадує в публікаціях, що фактично кожного тижня друкували в газеті «День». Із 1998 р. він редагував її англомовний дайджест, був консультантом видання та, по суті, штатним працівником редакції. З нею пов’язано відкриття Мейса як відомого українського публіциста.

Дещицю його творчої спадщини останнього періоду життя читач зараз тримає у руках. За обсягом та, часом, за жанром — це дуже різні матеріали. Вони частково автобіографічні — не в розумінні (в більшості випадків, хоча й не завжди) очевидця подій, а співпереживання та моделювання власної поведінки, її спонукальних моментів. Власне автобіографічність, бачення себе через події минулого, добре видно у матеріалі, що відкриває збірку, адже там ідеться не лише про позицію та долю Гарета Джонса, а й про самого Мейса.

Так чи інакше, наявні статті об’єднує тема Голодомору в Україні 1932 — 1933 рр. як геноциду українського народу. Коли їх читаєш, стає очевидним, яким чином Мейс приніс із собою в українську публіцистику стиль тоді недоступний більшості його колег: він діяв водночас як науковець, що звик мислити сутнісними категоріями (хоча, звичайно, ВАКівських вимог не дотримувався), та як журналіст, представник американської школи з її орієнтацією на смаки та потреби читача. Водночас не приховував свого критичного ставлення до такої жорсткої залежності в принципі. Тобто міг поєднати непоєднуване, водночас залишатися відданим своїм переконанням та публічно їх висловлювати.

За життя Мейса автора цих рядків трохи дивувала його наполегливість у підтримці кампанії за позбавлення Пулітцерівської премії Уолтера Дюранті, адже він чудово знав, що посмертно таке не роблять. Важко говорити про несказане, але здавалося, що для Мейса більш важливою є можливість висловити вистраждану ним думку (тобто ключове питання — наявність трибуни, такою для нього стала насамперед газета «День»), ніж досягнення осяжного вимірного результату. В цьому сенсі своєю особою Джеймс Мейс геть заперечував традиційне уявлення про приналежність до дуже прагматичного північноамериканського варіанту європейської цивілізації — типового американця, за власною ж характеристикою.
Не те, щоб Мейсу та його публікаціям не був притаманний конформізм. Принцип «ти — мені, я — тобі» — це своєрідні торги журналіста з владою за подачу інформації, неминучі при цьому компроміси, вочевидь, були добре відомі Мейсу. Схоже, що у нього діяв принцип: робити все можливе (і навіть більше) за наявних обставин. Водночас сам собі він ставив питання щодо долі тих, хто діятиме подібно, насамперед молоді: «Чи не стануть вони білими воронами в морі невігластва, тотальної глухоти, наркоманії, лицемірства, розпусти?».
Чого напевно він не терпів — балансування на межі брехні та фактів, перекручування останніх через політичну кон’юнктуру, професійного підлабузництва, гонитвою за красивою фразою на шкоду змісту, браку корпоративної солідарності (коли хтось посмів висловити те, що всі знали, але чомусь мовчали) та моральних пересторог. Та й то — заради хорошої роботи та зарплати, а не життя. Тобто всього того, чим так багата сучасна українська журналістика. У цьому розумінні описана Мейсом поведінка американських журналістів початку 30-х рр. у СРСР чимось схожа на ту, що ми бачимо в сучасній Україні.

2008 р. така громадянська і для багатьох неприємна позиція Джеймса Мейса стала підґрунтям для заснування газетою «День» премії його імені. За час, що минув, її отримали Ігор Лосєв, Ігор Сюндюков, Сергій Грабовський, Олександр Палій — автори, відомі своїми відвертими аналітичними матеріалами про теперішню українську дійсність.

А ще перед нами — зроблений із легкою іронією та пронизливим болем опис життя україномовного американця в Україні початку 90-х рр. — тут читач знайде його враження від нашої країни ще напередодні здобуття незалежності та перших років по тому, почує розпачливий вигук: «...Інших народів історія навчала, завдяки їй вони захищалися». Та не Україну, яка боялася сама собі зізнатися в тому, що сталося. Тож частково він взяв на себе цю місію: «Земля на крові. Всі сказали невеликі промови. Я плакав». Ідеться про участь у одному з перших, ще суто громадських вшанувань пам’яті загиблих, неадекватну реакцію на нього влади та спантеличену, навіть перелякану — місцевих мешканців.

Прочитавши статті Мейса, читач відчує парадокс ситуації, в якій він тоді опинився: опоненти звинувачували дослідника та публіциста у всіх смертних гріхах, із фашизмом включно. Причому як його західні колеги-совєтологи, так і деякі з представників комуністичної течії в Україні. Докторську дисертацію Мейса було присвячено українському національному комунізмові 20-х рр. минулого століття. Тож, вочевидь, ліва ідеологія в такому разі — не критерій, щоб зарахувати до фашистів. Вочевидь — і тоді, і тепер — ішлося про щире захоплення Україною. Риторика під час полеміки та спонукальні моменти до подібного навішування ярликів майже незмінні, чи не так? Так само, як фрази на кшталт: «Говоріте по-чєловєческі».

Зрозуміло, що вміщені у збірці статті — не дослідження. Але у своїй публіцистиці Мейс зробив низку висновків та запропонував кілька термінів, вартих дисертаційної роботи. Так він писав про вади, притаманні Українській державі, що випливають із геноциду початку 30-х рр. (до речі, ситуацію 90-х рр. Мейс оцінював як трагедію), а про українське суспільство — як про скалічене, постгеноцидне. Пропонував визнати це на державному рівні та надалі діяти, виходячи з такого розуміння.

Більше поталанило громадській ініціативі Мейса, що викладена ним у статті «Свічка у вікні». Йдеться про пропозицію кожної четвертої суботи листопада відзначати національний день пам’яті жертв 1933 рр. та запалювати у визначений час свічку для вшанування померлих. Тож ще раз наголосимо — це ідея Мейса, а не українського політикуму. Мабуть, на той момент останній ще був не здатен на таке. На жаль, акція, попри нинішній державний (чи тому що?) характер, досі не набула розмаху, що уявлявся десять року тому. Втім, мабуть, — всьому свій час.

Завершується збірка документом чвертьвікової давнини — 19-ма пунктами висновків спеціальної комісії конгресу та громадськості США із розслідування Голодомору в Україні 1932 — 1933 рр., підготовлених Джеймсом Ернстом Мейсом. Їхній підсумок очевидний — ідеться про цілеспрямовані й навмисні дії тогочасної влади. Це той випадок, коли кажуть, що для безсмертя можна було більше нічого не писати.

Володимир БОЙКО

Де купити «Підривну літературу»

   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар