Петро Могила: екуменiст i просвiтник - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Петро Могила: екуменiст i просвiтник

Петро Могила: екуменiст i просвiтник

або Європейський вибiр українського митрополита
Ігор СЮНДЮКОВ

Історія часто вражає нас контрастами. Ось один з найяскравіших: у першій половині ХVII ст. на землях Центральної Європи 30 років тривала жахлива війна (1618 — 1648 рр.), на першому етапі якої визначну роль відігравав конфлікт католицьких та протестантських держав. Наслідок цієї війни, що так і залишилася в пам’яті нащадків під назвою Тридцятилітньої — знищення на полях битв та смерть від хвороб третини населення Німеччини, що була головним театром воєнних дій. Страхітливі побоїща були розпочаті, щоб перемогла «істинна віра».

А в той же самий час у Києві на чолі православної ієрархії стала людина, змістом життя якої була єдність християн усіх віросповідань, мир церковний, а, отже, і суспільний. Йдеться про митрополита Петра Могилу (1596 — 1647 рр.), провідну постать у релігійному, духовному, освітньому, а чималою мірою — і політичному житті України 30 — 40 рр. ХVII ст.

14 січня, православна Церква відзначає день святителя Петра Могили, митрополита Київського. У нас він, на жаль, відомий менше, ніж найзнаменитіший українець цієї доби, його сучасник Богдан Хмельницький. А між тим його постать вражає рідкісною цілісністю, гармонійним поєднанням вольової вдачі, рис реального політика (з необхідним вмінням маневрувати!) — та високою ідеалістичною мрією: в умовах нещадної міжрелігійної ворожнечі католиків, уніатів та православних втілити в життя нетлінне вчення Христа про любов до ближнього. Ось чому саме Петра Могилу, а не більш відомого в Європі та США «короля-сонце» Людовіка ХIV Французького (він був названий журналом «Тайм» людиною ХVII століття, «День», №177), ми й поставимо в центр нашої розповіді.

Могили вели свій родовід від Муція Сцеволи, чиї нащадки начебто перейшли з Риму до Греції, а звідти в молдавсько-вольскі землі. Правда, в історії є й інше свідоцтво, згідно з яким молдавський воєвода Стефан IV нарік Могилою герольда Пуригу за його сміливість і відданість, а також за те, що у битві з угорцями 1486 р. був добрим пагортом (могилою), на яку він спирався

Шлях майбутнього митрополита не був усипаний трояндами. Син господаря Молдавії та воєводи Валахії Симеона Могили й угорської князівни Маргарети народився 21 грудня 1596 року. У ХIХ — ХХ ст. чимало істориків дорікали йому за «аристократичне» та «неукраїнське» походження (про м’яко кажучи, не завжди об’єктивне відношення дослідників минулого до Могили ми поговоримо нижче). Але ж життя вже з ранніх років навчило Петра розраховувати не так на впливових родичів, як на себе. А для України цей етнічний молдаванин (до речі, румунська історіографія й досі називає його «своїм») зробив більше, ніж тисячі самозваних «патріотів».

Кафедра Митрополiта Петра Могили

Господар Симеон Могила був отруєний в результаті змови у жовтні 1607 р. А 11-річного його сина Петра, третю дитину в сім’ї, було відправлено вчитися до Львова, у братську школу: слід при цьому взяти до уваги те, що новий молдавський господар вороже ставився до всієї родини Могил за їх пропольську орієнтацію. На відданості Могили Польщі, уявній чи справжній, слід зупинитися докладніше.

Його сім’я справді була пов’язана з аристократією Речі Посполитої досить тісно: так, знаменитий магнат Ярема Вишневецький був сином двоюрідної сестри Петра, Раїни Вишневецької. Але, як слушно писав відомий історик М.Василенко: «Симпатії до польської держави не заважали Петрові Могилі з дитинства виховувати в собі любов до православної віри» (зауважимо, до речі, що закладені в нас зі шкільної лави примітивні схеми розвитку суспільства Речі Посполитої ХVII ст., а саме: з одного боку, шляхтичі — католики та зрадники — уніати, що підтримували їх, а з iншого — православні українці, майже суціль козаки, дуже спрощують реальну картину історії і якраз на прикладі життя Могили це ясно видно). І хоч Пантелеймон Куліш у полемічному запалі назвав якось нашого героя «поляком у православних ризах» — ретельний аналіз історичних фактів спростовує таку оцінку.

Український Афон: велич і пустота святого місця

Справа в іншому: і в юності, під час навчання давнім мовам та богослов’ю у Львові, а потім — у Європі (найімовірніше, в Голландії, а не в Парижі, як вважалося дотепер), і тим більше під час священного служіння П.Могила розумів необхідність прилучення православних людей Речі Посполитої до здобутків європейської культури — а посередником тут могла бути лише культура польська. «Нам потрібно вчитися, щоб Русь нашу не називали глупою», — ось ясна і зрозуміла всім формула великого просвітника, що не втратила своєї злободенності і через 300 років. Не всі і тоді, і зараз розуміли його: навіщо, чого і як вчитися, але, це, мабуть, доля всіх великих реформаторів у сфері духу.

КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ ТА ЇЇ ВИХОВАНЦІ. ГРАВЮРА ПОЧАТКУ XVIII СТ. Вражає швидкість його просування по церковній ієрархії: в 30 років — архимадрит уславленого Києво-Печерського монастиря, в 34 роки і до смерті в 50 — православний митрополит київський! П.Могила пройшов важку школу життя: майбутній пастир церкви зі зброєю в руках брав участь у двох знаменитих битвах польсько-козацького війська проти турків — при Цецорі (1620 р., там загинув наставник і опікун Могили, гетьман Станіслав Жолкєвський) і під Хотином (1621 р., там османську армію, в першу чергу завдяки козакам гетьмана Петра Сагайдачного, було розбито вщент). Після цього відомостей про життя Могили маємо дуже мало; відомо лише, що близько 1625 — 1626 рр. він постригся у ченці, а у серпні 1627 р., після смерті архімандрита Києво-Печерського монастиря Захарії Копистенського, став його наступником на цьому посту.

Для того, щоб зрозуміти складність та суперечливість політики Петра Могили як архімандрита, а з 1632 р. — митрополита Київського (а відтак — і його не підвладні часові здобутки на терені служіння Богові та православній освіті й культурі) — слід уважніше подивитися на духовну ситуацію в тогочасній Україні. Конфлікт між православними та католиками, а ще більше — між православними та уніатами (а серед прихильників усіх трьох конфесій були все ті ж українці) краяв серце й душу нації, призводив до того, що, за словами іноземного члена НАН України Ореста Субтельного, склалась трагічно-парадоксальна ситуація: церковна ієрархія залишилася без віруючих, а віруючі — без своїх ієрархів. Лише 1620 р. після візиту до Києва єрусалимського православного патріарха Феофана та висвячення ним митрополита Йова Борецького (до речі, друга і духовного наставника Петра Могили) православні України нарешті набули свого пастиря. Але взаємна ненависть християн України не спадала: православні звинувачували уніатів у зраді віри, у 1622 р. було вбито уніатського архієпископа Йосипа Кунцевича; в свою чергу уніати, користуючись підтримкою королівської влади та шляхти Речі Посполитої, ще активніше обертали (дуже часто — силою) православних України в свою віру. Трагічний, багато в чому фатальний для духовної історії України розкол поглиблювався.

Про історичний сенс Хмельниччини

Все це прекрасно бачив митрополит Могила — переконаний православний, але водночас зовсім не фанатичний ворог Речі Посполитої, її держави і культури (на відміну від екстремістської частини козацтва та екстремістів — католиків. Всі вони вже після смерті його показали свою нехристиянську жорстокість...). Звичайно ж, треба протистояти духовній експансії з Заходу — але як? Силою зброї? Ні! — рішуче відповів митрополит. Силою слова, силою знання (не тільки теологічного, а взагалі всього гуманітарного знання), силою освіти і культури, отже, — силою правої віри. При цьому, вважав П.Могила, можна і треба використати кращі зразки західної (хай навіть єзуїтської) системи освіти — якщо це буде сприяти підготовці священиків, справді відданих «вірі православній».

Молодий Могила брав участь у переможній Хотинській битві 1621 року проти мусульманських завойовників

Чи немає тут протиріччя? Чи не свідчення це цинізму митрополита? Справа в тому, що Могила вважав: не так «ревності у вірі» бракує нашим священикам, як справжньої культури, знання мов, творів отців церкви та й текстів Святого Письма. Ось чому, коли він нарешті здійснив свою давню мрію, об’єднав засновану ним же школу Києво-Печерської Лаври та школу Київського братства, створивши знамениту Києво-Могилянську колегію (згодом, далеко після смерті Могили — Академія), то зробив все, щоб його духовне дітище стало кращим осередком культури у Східній Європі. Грунтовне вивчення латині та польської мови (але, зауважимо відразу, в богослужінні при Могилі, як відзначали сучасники, домінувала церковно-слов’янська мова і «повчання» і «вказівки» видавалися розмовною «руською», тобто українською мовою), історії, логіки, риторики, звичайно ж, і комплексу богословських дисциплін (в суворо православному дусі!). Нарешті, колосальна видавнича діяльність (назвемо лише 2 приклади: «Учительное Евангеліє» 1637 р. на «Руськім діалекті», щоб «всякій легче могъ познать спасительный путь», і капітальну працю: «Православне ісповідання віри») — все це заслужено уславило Колегію П.Могили на всю Європу. Недарма М.С.Грушевський, далеко не в усьому захоплюючись Могилою, писав: «Аж до останньої русифікації, проведеної наприкінці ХVII століття, Київська Академія, а з нею й східноукраїнське громадянство, в ній виховане, жили спадщиною Могили, його духом».

Петро Могила з розпису в церкві Спаса на Берестові в Києві

Йому не завжди щастило отримати справедливі та чесні оцінки сучасників та нащадків. Так, сполонізований український шляхтич Яким Єрлич як очевидець пише про «крутий нрав» Могили, розповідає, як він силою захоплював монастирі, батогами примушуючи ченців до покори, стверджує, що митрополит «при своєму доброму і тверезому житті не був чужий бажань і слави світу цього»... Але ж сам Єрлич визнає мимоволі, що Могила був вимогливим і навіть жорстоким насамперед до себе, тому міг вимагати цього і від інших. («Він жив благочестиво, гарно, тверезо, вправлявся в добрих ділах і турбувався про цілість церкви божої»).

Свято-Успенський собор Києво-Печерського монастиря

Оця «турбота про цілість», яка для митрополита означала прагнення до миру з усіма християнськими церквами, і була в центрі багатьох дискусій про спадщину Могили впродовж століть. Це зараз визнано, що великий українець молдавської кровi на 300 років випередив сучасний екуменічний рух — а ще недавно чимало з радянських істориків звинувачували Могилу в змiцненні польсько-католицького впливу на український народ. Це — яскравий приклад «чорно- білого» мислення: або-або, хто кого, свій — ворог... А Могила не вважав, що будучи прихильником православної віри, він обов’язково має ненавидіти католиків або уніатів. Адже Христос заповідав: немає ні елліна, ні іудея; а ще: «любіть і ворогів ваших».

І хоч на нього йшли доноси і в Варшаву, і навіть в Москву (за «зраду православ’ю») — митрополит шукав шляхи до примирення. Але при цьому, як відзначав Іван Крип’якевич, відстоював чіткi та конкретні умови угоди: щоб вона була укладена на рівних умовах, щоб спочатку був обраний всіма українцями, уніатами та православними, спільний патріарх, без затвердження папою, а потім був скликаний примирливий з’їзд уніатів та православних з обов’язковістю рішень. Рим не пішов на це, з православного боку фанатикiв теж не бракувало — і зовсім не випадково, що через рік після смерті Могили, 1648 р., в Україні почалася кровопролитна війна, жорстока й руйнівна...

Член-кореспондент НАН України, визначний філософ Мирослав Попович має всі підстави стверджувати, що втрата П.Могили мала згубні наслідки для подальшої історії України, оскільки запропонована митрополитом ненасильницька альтернатива захисту православ’я реалізована не була...

Герб Петра Могили з «Требника» 1646 року. У верхній лівій частині герба - герб Молдавії, у лівій нижній частині - герб Валахії

Історик церкви, єпископ Сильвестр Гаєвський писав про Могилу: «Не просто український патріот, а велетень-патріот, що запліднив українську культуру на цілі віки вперед». Тут немає перебільшень. А найкраще, мабуть, сказав про нашого героя його послідовник, відомий письменник і проповідник Лазар Баранович: «Могила скрила од нас Могилу. При тому пастирю прийнялась у нас добра нива. Не можна досить оплакати Могилу: був він нам отець і пастир любий».

2001-01-13 13:06:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар