Петро I: Реформатор. Мрійник. Деспот. Кат - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Петро I: Реформатор. Мрійник. Деспот. Кат

Петро I: Реформатор. Мрійник. Деспот. Кат

Штрихи до історичного портрета
Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Проблема «генія» й «злодійства» належить до числа вічних й у філософії, й у класичній художній спадщині, і в історичній літературі. Її можна сформулювати, зокрема, і так: наскільки сумісні в одній особистості (суперечливій, непостійній, складній, текучій, як ртуть) благі пориви до прогресу, нещадних, найглибших реформ, докорінного перетворення суспільства — і садистська одержимість самому, особисто самому прирікати на смерть мільйони людей, хай навіть в ім’я «державної необхідності», бо «так треба», а «майбутні покоління оцінять» і простять неминучу жорстокість вчиненого.

Майбутні покоління й дотепер не залишаються байдужими до одного з найяскравіших і найжахливіших катів (і одночасно — реформаторів) на троні, засновника потужно-гранітної, парадної, набундюченої, пафосної імперії, що живиться кров’ю, по-своєму унікальної в історії Європи (але не Азії) — до Петра Олексійовича Романова, офіційно, за життя, указом покірного йому й заляканого Сенату визнаного «Батьком Вітчизни» і «Петром Великим». Дуже цікаве ставлення до Петра I у Росії: у моменти хай навіть вельми боязких спроб нових реформ відчувається прагнення підійти досить критично до спадщини Великого Перетворювача, звернути увагу на неймовірно страшну ціну, якою були оплачені його перемоги (із сучасних істориків у цьому сенсі необхідно відзначити підхід Євгена Анісімова); коли ж зверху лунає оглушливий імперський «барабанний бій» — образ Петра знову підноситься на недосяжну висоту; перед нами «ідеальний монарх», чий портрет прикрашає кабінети чиновників найвищого рангу, чи не «державоутворюючий символ» сучасної Російської Федерації («Петро Великий» — так називається один із потужних авіаносних крейсерів країни). Розглянемо ж коротко, якою була ця людина й цей монарх.

Наш народ має дуже вагомі причини пам’ятати, що «Великий Петро» залив кров’ю автономну гетьманську Україну; вішаючи, розпинаючи, рубаючи голови реальним і уявним противникам, він утопив у крові залишки державної самостійності на нашій землі. Але — саме тому! — цілком поділяючи Шевченкову ненависть до цьому неабиякого «коронованого ката», можна й потрібно ретельно проаналізувати, «розібрати по кісточках» діяльність «того Первого, що розпинав нашу Україну», спробувати зрозуміти його. Хтозна, може придасться? Адже Петро втілює в собі типологічно значимі риси багатьох деспотів (за всієї своєрідності цієї особистості), що підтвердилося й у близькі до нас часи.

У 1749 році прусський король Фрідріх ІІ, розмовляючи з Вольтером (граючи роль «освіченого монарха», Фрідріх надавав покровительство великому філософу), так відгукнувся про Петра: «Ця особистість здається майже потворною через силу своїх контрастів». А знаменитий німецький мислитель, математик і фізик Георг Лейбніц, який довгі роки буквально підлабузнювався перед Петром і писав йому улесливі листи, одного разу в одному з послань порівняв його... з великими напівдикими володарями Китаю й Абіссінії: царя та його країну, як і тих правителів, теж чекає несподівано велике майбутнє (сумнівний комплімент!) Але й непримиренні критики першого імператора Росії, і його апологети сходилися в одному: маючи різносторонній розум і надзвичайну сприйнятливість, придушуючи силою розуму свої природні схильності, він побачив, що недостатньо говорити ледачому, неосвіченому, невмілому народу (він щиро бачив його саме таким!): робіть ось це і це, рухайтесь, вчіться. Необхідний приклад. Особистий приклад царя.

Можливо, саме тому Петро особисто освоює ремесла корабельного теслі, токаря, зубодера, хірурга (останнє — досить погано), не гребуючи ніякою фізичною роботою, годинами й цілодобово пропадає на верфях, у майстернях (в Голландії чи в Росії), біля свого улюбленого токарського верстата.

Але саме тому ж цар особисто (!) присутній при колесуваннях, катуваннях, стратах, наочно бачить, як «діє» батіг, диба, вогонь (у тому числі й тоді, коли «об’єктом впливу» був його рідний син і спадкоємець Олексій); тут аж ніяк не хвороблива, патологічна цікавість, ні — цар Петро, знову ж таки особисто, своєю присутністю, участю й прикладом, показує підданим (а всі вони були безправні, адже навіть один із найближчих сподвижників монарха, фельдмаршал Борис Шереметєв підписував свої листи до Петра так: «Нижайший и покорнейший раб твой...»), чим може обернутися найменша непокора, навіть найменше нешанобливе слово, сказане про Государя!

Петро, який якнайширше запровадив систему доносів, розшуку й шпигунства (будь-якій людині, навіть простолюдинові, досить було заявити: «Я знаю слово і діло Государеве», як одразу починалося слідство за обвинуваченням того, на кого вказував заявник, у державній зраді, причому якщо «зрадник» був багатий, то донощик мав дуже непогані шанси заволодіти його майном), тим більше нещадно припиняв будь-які спроби збройного опору своїй владі. З безмежною жорстокістю придушив він повстання стрільців (1698 рік). Він не задовольнився кількома ударами батога й кількома повішеними. Петро повернув справу широко, на свій власний лад. Слідство, поверхово, на думку царя, проведене й закінчене його наближеними Шеїним і Ромодановським, було розпочато знову. Чотирнадцять катівень були влаштовані в селі Преображенському під Москвою й працювали вдень і вночі. У них можна було знайти всі звичайні знаряддя катувань, у тому числі жаровні, на яких смажили катованих. Одного з них піддавали катуванню сім разів і він отримав 99 ударів батога, тоді як 15 було досить, щоб убити людину. Причетний до справи стрілецький командир Корпаков намагався перерізати собі горло, щоб покласти край мученням; він лише поранив себе, і катування продовжилося. Жінок — дружин, дочок і родичок стрільців, служниць або наближених звинувачуваної у зраді царівни Софії — допитували в такий же спосіб. Одна з них народила під час катувань. Вражає, що такі звірячі жорстокості творив той самий Петро, який заснував Академію наук, на настійну вимогу якого жінок Московії вперше допустили на загальні вечори, «асамблеї» нарівні із чоловіками...

Відоме висловлення царя, що належить приблизно до 1697 року, коли молодий Петро (під ім’ям Петра Михайлова; втім, це «інкогніто» ні для кого не було секретом) виїхав до Голландії й Англії навчатися корабельній справі: «Я в ранзі учня й маю потребу в навчаючих мене». Але це — аж ніяк не доказ «демократизму» монарха, що все життя щиро вірив (і записував це в усі можливі статути, укази, інші «найвищі» документи), що «его величество есть самовластный господин, который никому на свете о своих делах ответа дать не должен, но силу и власть имеет свои государства и земли, яко христианский государь, по своей воле и благомнению управлять» (з «Устава Воинского»). Або в іншому місці, де ця думка виражена ще коротше: «Монархов власть есть самодержавная, которой повиноваться сам Бог повелевает!» Не враховуючи цього, не можна зрозуміти протиріч у думках і діях Петра, який, мабуть, цілком щиро йменував себе «першим слугою держави» (красиво це виражено в наказі по військах напередодні Полтавської битви, 26 червня 1709 року: «Воины! Не мните, что сражаетесь за Петра — но за государство, Петру врученное... А о Петре ведайте, что ему жизнь не дорога — только бы жила Россия и российское благочестие, слава и благосостояние»). Але ж Держава ця була й залишалася за своєю суттю азійською, тиранічною, була фактично власністю однієї-єдиної людини — царя (потім імператора) Петра, і причому такою мірою, що знаменита фраза короля Людовика ХIV «Держава — це Я!» може видатися маніфестом переконаного демократа.

Петру було притаманне досить рідкісне в історії поєднання одержимості (зробити «свою» державу великою, придушивши будь-який опір) і продуманої раціональності (наведемо один приклад: у глибині душі він завжди віддавав перевагу тим зі своїх слуг, яким не було на когось або щось розраховувати, крім нього!). Очевидно, саме правителі такого роду частіше за інших досягають успіху. Цікаво, що над причинами успіху «костоломних» реформ Петра активно замислювалися багато його сучасників як у Росії, так і за кордоном. Датський дипломат і посол Юст Юль запитував, говорячи про царя: «Як можна було так довго терпіти його?» І відповідав: «Його терпіли тому, що він відповідав звичаям країни». Воістину так!

А звичаї ці характеризувалися двома російськими прислів’ями тієї доби: «Батіг хоч не ангел, а навчить говорити правду» і «Перед царем — як перед смертю». Петро, визнаний «європеїзатор» своєї країни, людина, яка дала їй новий календар, новий гражданський шрифт, нові звичаї, якоюсь мірою навіть нову мову (бо він сам редагував мову перших вповні «світських» книг тієї епохи) — водночас (трагічний парадокс!) надихав і підтримував повною мірою терористичний режим у своїй державі. Ось деякі факти. Селянин Трифон Петров був підданий тортурам і засуджений до вічних каторжних робіт за те, що в п’яному вигляді якось особливо поклонився цареві. Інший селянин мав розділити його долю за те, що не знав про прийняття царем імператорського титулу. Якийсь священик говорив про хворобу царя і, здавалося, не виключав можливість його смерті; священика заслали до Сибіру. Якась жінка знайшла в себе в льосі на бочці з пивом анонімні листи, написані незнайомою мовою; на допиті вона не могла пояснити їхнього значення і померла під ударами батога. Інша жінка перервала церковну службу диким криком; вона була сліпа й, імовірно, страждала на епілептичні напади; її запідозрили в навмисному безчинстві й «поставили на допит». П’яний школяр говорив непристойні слова — йому дали 30 ударів батогом і вирвали ніздрі, потім засудили до вічних каторжних робіт. Це все — офіційні документи, протоколи секретної канцелярії Петра...

Відсутність делікатності, нехтування загальноприйнятими правилами і погано приховане презирливе ставлення до них сполучалися в цій людині із глибоким почуттям обов’язку й повагою до закону й дисципліни. Петро хотів перетворити життя народу, мораль і релігія якого складалися значною мірою із забобонів і марновірств. Він справедливо вважав їх принциповою перешкодою на шляху прогресу й «загального добра» (як він його розумів) і при будь-якому зручному випадку боровся з ними. Петро вважав себе покликаним зняти з національної свідомості шлак, залишений на ньому століттями дикого неуцтва. Але він вніс у почату роботу нескінченно багато жорстокості, злості, особистої різкості та пристрасті. Він бив криво і навскіс. Виправляючи, він псував. Великий вихователь був водночас одним із найбільш великих розбещувачів людського роду. І можна стверджувати: сучасна Росія завдячує йому не лише своєю міццю й силою, а й більшістю своїх пороків.

2011-04-15 10:12:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар