Перший грім й дим Вічності - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Перший грім й дим Вічності
   

Перший грім й дим Вічності

Олександр Панченко

  Дещо про автора «Чорної долини» й  «Чорного гнізда» степового українця Розмая, поета з Білого Колодязя, якого не сп’янили  заморські вина

«…Так голосить і плаче мати,
І шукає синів забитих.
Україно моя, розп’ята –
О, як тяжко тебе любити!»

Олекса Веретенченко

 

Рівно 60 років тому, в 1958 році, відбувся загальноеміґраційний з’їзд українських письменників, де вперше після низки європейських з’їздів зустрілися мистці слова із майже усіх країн поселення українців - США, Канади, Арґентини, Бразилії, Венесуели, Англії, Австралії, Західної Німеччини, Франції. Якраз тоді, на цьому з’їзді, формально постало знамените Об’єднання українських письменників «Слово» (ОУП). Це об’єднання зокрема ухвалило Звернення українських письменників, що опинилися на чужині, до письменників на материковій, тоді підсовєцькій Україні, яке вказувало на обопільні завдання мистців України та еміґрації: твердо стати на захист українського слова та культури, щоб не повторилося страшне лихоліття для української культури, знову не доводилося реабілітувати знищених мистців, письменників, вчених. Очевидно, що це був дуже вимовний клич із-за океану до братів та сестер в Україні: повсякчас боротися за право на життя, свободу, культуру. Слід сказати, що ОУП «Слово» було засноване власне ще кілька років до цього, а саме - 26 червня 1954 року в  Нью-Йорку і виявило себе, як продовжувач творчо-організаційних та ідейних настанов свого європейського попередника Мистецького Українського Руху (МУР-у), воно об’єднувало чимало письменників, розсіяних по чужинах. Від перших кроків своєї діяльності Об’єднання почало налагоджувати контакти з подібними організаціями світу. Так, у 1954 році ОУП «Слово» зконтактувало з польським Інститутом літературним, з відомим місячником «Культура» у Парижі, з Інститутом єврейської культури та єврейською секцією ПЕН-Клубу  в Нью-Йорку, з болгарськими письменниками в екзилі. Пізніше, у 1960-х роках, до в рамках Об’єднання продовжували активно творити мистці, що дебютували ще у 1920-30 роках. Це були передусім представники т.зв.«празької школи» (Є.Маланюк, О.Лятуринська, О.Стефанович, Н.Лівицька-Холодна), як також ті, хто жив й творив до початку та в часі Другої світової війни  - С.Гординський, Б.Кравців, Б.Нижанківський. Окрім прозових творів, вартими уваги були твори поетичного жанру В.Барки, В.Лесича, Яра Славутича, О.Тарнавського, І.Качуровського, зрештою й насаперед – Олекси Веретенченка,  як одного із засновників ОУН «Слово», літературна діяльність якого розпочалася в окупованій німцями Україні 1941 року, коли вийшла збірка його лірики «Перший грім». Згодом були Веретенченкові твори  -  «Чорне гніздо» (1943), «Дим вічності» (1951), «Заморські вина» (1974), поема «Чорна долина» (1953), а у 1959 році дійшло навіть до перекладу ним українською мовою поеми Байрона «Мазепа».

Веретенченко (Розмай) Олекса

Захоплений творчістю уродженця Лохвиці художника Михайла Сергійовича Дмитренка, 110-річний ювілей якого ми будемо відзначати на початку цьогорічного листопада, я понад десять років тому вперше запізнався з витонченою поезією Олекси Ветеренченка (Розмая).

Бо ж це якраз він так щиро. проникливо й щемно написав про маестро Дмитренка  у своєму зворушливому вірші:

«Ось тут увесь він перед нами –

Його життя не темний ліс.

У Лохвиці між лопухами

З веселкою Михайло ріс.

 

Мав душу праведну і щиру,

Сам Бог до нього був ласкав:

Одважив хисту повну міру,

Дар творчости подарував.

 

А дар – то жар, вогонь пекучий,

Що серце спалює творця.

Хто став на шлях свій неминучий,

Іти повинен до кінця.

 

І він збагнув життя одміни,

І в спадщину на славу слав

Молитву-пісню України

Веселкою намалював»

А про Михайла Дмитренка слід було так написати! - Бо ж його композиційні твори прикрашають Церкву 12 століття Святого Бла­говi­щення у Город­ку, в заокеанському Торонто він роз­малював православний собор Св.Володи­мира, також ви­готовив план роботи церкви Св.Колюмба (ірландський монах з 6-го століття) в Янґстовні (штат Оґайо). Прикметно, що якраз розго­лос про цю роботу художника Михайла Дмитренка в Янґстовні й став початком його участі в оформленнi українських й інших церков в Америцi, як от - Непо­рочного Зачаття в Ґемтремку, Св.Констан­тина - в Мiннеаполiсі, Св.Євгенiя - в Бедфорді, Св. Михаїла - в Чiкаґо, Св.Юра - в Нью Йорку, Неустаючої Помочi - в Лiвонiї, Св.Антонiя з Падуа - в Савт Бенді, а ось в Люрдi збері­гаються три його обра­зи, в Римi ж – образ княгинi Ольги. У станковому малярстві він створив чимало компо­зицiй національного характеру. М.Дмитренко він був також талановитим портретистом, залишивши ряд портретiв вiдомих особи­сто­стей, та чудовим графіком, брав участь у численних збірних виставках у Києві, Одесі (1934), Львові (1942), Зальцбурґу (1944), Мюнхені (1947), Торонто (1954), Детройті (1960) та індиві­ду­аль­ні виставки: Ґемтремк 1962), Віндзор (1966), Філядельфія (1967), Детройт (1968), Чікаґо (1971), Джен­кінтавн (1976), Український культурний центр у Воррені (1982) й багатьох інших…

Поет Розмай

Непростою була доля й мистецький шлях й самого мистця слова Олекси Веретенченка.  Майбутній поет Розмай народився 25 жовтня 1918 року у селі Білий Колодязь Вовчанського повіту на Харківщині.  Властиво, це було містечко або, як часто називали у змосковщеній і збольшевиченій підсовєцькій Україні - «посьолок городского тіпа». Однак у 17-18 столітті це були землі, які належали козакам Вочанської сотні, які на своїх поселеннях (хуторах)  несли сторожову службу, займалися землеробством й тваринництвом. У другій половині 18 століття слобода Білий Колодязь налічував лише кілька десятків дворів. Перші згадки про село припадають на другу половину XVIII століття. В документах, пов’язаних з описом земель і датованих 1763 роком, зазначається, що від 1760 року почала заселятися слобода Білий Колодязь і що на той час у ній було близько 30 дворів

Вихідець із слобожанських козаків «Розмай» частенько звертався до козацької тематики. В одному із своїх творів він гучно й промовисто писав:

«Гей, вставай, - готуймося до бою», - 
кошовий засвічує свічки, 
на колінах заряджають зброю, 
моляться чубаті козаки…
»

Після знищення московськими царями українського козацтва навколишні землі стали належал, як тоді часто бувало, інородцям – такому собі поміщикові Гендрикову, а у 19-ому столітті - перейшли у власність великого поміщика з родини Скалонів. Напередодні т.зв.реформи 1861 року тут був маєток генерала М.А.Скалона. він мав 8 тис. десятин землі. В економії цього землевласника були дослідне поле, метеорологічна станція, багато великої рогатої худоби й коней, вівцезавод, де розводили тонкорунних овець, цегельня, паровий млин і цукровий завод, збудований приблизно в 1834 році. Місцевий завод виробляв за рік на 500 тисяч рублєй  продукції. Щороку під цукрові буряки відводили приблизно 550 десятин землі. Всі роботи по вирощуванню цієї культури провадилися вручну.

Як зазначали колись українські підсовєцькі історики «..Великої шкоди завдавали селянам стихійні лиха — неврожаї і падіж худоби, а також епідемії. У 1848 році в Білому Колодязі тільки протягом липня померло від холери 182 чол., у 1849 році від цинги загинуло 127 чол. Поряд з землеробством, селяни займалися різними промислами, зокрема ткацтвом, чоботарством, лимарством, теслярством та іншими. На час реформи 1861 року Білий Колодязь був волосним центром. Тут проживало 1500 жителів, щороку відбувалося 5 ярмарків. Скасування кріпосного права не поліпшило земельного становища селянства. В їх користуванні залишилося навіть менше землі, ніж було до реформи. Щоб проіснувати, селяни змушені були найматися на завод і в економію Скалонів. У 1896 році поблизу села прокладено залізницю, яка зв’язала цукрові заводи Курської та Харківської губерній. Побудова залізниці дала поштовх для дальшого розвитку цукрової промисловості і взагалі пожвавлення господарської діяльності. У 1899 році на цукровому заводі в Білому Колодязі працювало понад 550 постійних робітників. За сезон цього ж року вироблено 181 тис. пудів цукру. На початку 1905 року в Білому Колодязі недалеко від залізниці побудували новий цукровий завод, а старий знесли. На новому підприємстві працювало понад 1000 робітників. На інших підприємствах Скалонів, що були в Білому Колодязі (механічна майстерня, цегельний завод, паровий млин), працювало 632 робітники. У Білому Колодязі в цей період зосереджувалося 42,6 проц. постійних робітників усього Вовчанського повіту…». Відразу після большевицького перевороту в Петрограді, в середині грудня 1917 року та весною 1918 в Білий Колодязь періодично входили загони військ Центральної Ради, які  намагалися зорганізувати клітини української національної влади.

Редакція слобожанської газети під німецькою окупацією «Нова Україна» (Харків, 1942). Сидять,  з ліва до права  — Аркадій Любченко, Софія Царинник (Щадківська), Петро Сагайдачний, Всеволод Царинник (головний редактор). Стоять, - третій — Віктор Царинник, п’ятий — Олекса Варавва (О.Кобець) (світлину взято із доступних джерел» («ЖЖ»)

У 1925 році батьки Олекси переїхали до індустріального Харкова, де юнак здобув середню освіту, закінчив Харківський педагогічний інститут, працював на обласному радіо, почав друкуватися. Вже у 1939 році був прийнятий до Спілки письменників України. Тоді та пізніше, в часі німецької окупації Харкова, Розмай вболівав за долі українського народу:

«Український збіджений народе!
Україно, мати Січова,
всі твої знамена і клейноди
обікрала, знищила Москва!

Хай шаліють москалі неситі,
Ми не кинем вічне бороття –
Прийде час - і в західному світі
Зійде сонце нашого життя…


Приятель Олекси Веретенченка український поет-політв’язень  Василь Боровий (1923-2014), автор поетичних збірок «Березнева земля», «Розмова з флейтою», «Жито — життя», «Зелений парус літа», «Багряне серце землі», «Полинова сага», «Святогори», «Монолог для Кассандри», «Червоне сонце Каєркана» та книжки публіцистики «В аркані Каєркана» у своєму інтерв’ю 4 липня 2011 року Люцині Хворост та Ларисі Вировець так згадував про Олексу Веретенченка: «… іще один славний поет. Високий, кремезний, чорнявий, дуже гарний із себе. Був на п’ять років старший од мене: спочатку трохи гордував нами, початківцями, та невдовзі ми з ним зійшлися і заприятелювали. Талант Веретенченка розкрився ще перед війною. Дуже схвально його сприйняв Рильський, став його хрещеним батьком у літературі. Олексу прийняли до Спілки. А в 1941-му він був призваний до радянської армії. Потрапив в оточення. Був поранений… Ви читали його вірш «Дума про Марію»? Ґеніальна річ. Досі не можу спокійно його читати. Так зримо передано жах війни… Ці настрої поділяло багато юнаків, яким війна вже обсмалила шкуру. Згадується мені й Олексина дружина: вона завжди здавалася якоюсь сердитою (сміється). Але вона поїхала з ним в еміґрацію, і прожили вони все життя разом, аж до його смерті… Оприлюднив я у «Прапорі» й добірку Олекси Веретенченка – зі своєю передмовою. І він озвався. Так зрадів, що його на Україні пам’ятають! Він щиро цікавився всім, що робилося в нас. Що відбувалося в літературі, що в суспільстві… Прекрасний, повторюю, був поет – а на Заході в українських колах його не дуже популяризували. Знаєте, чому? Під час війни він десь трохи пройшовся по євреях – і цього йому не забули. А я збирав його вірші. Він надсилав мені з-за кордону свої збірки. Я дуже радий, що нещодавно вдалося видати в Харкові, у видавництві «Майдан», оцю його книжку вибраного – «Нагорода моя – свобода». (Гортає книжку.) Бачите, є в ній і Олексин переклад Байронової поеми «Мазепа». Я теж завжди любив і досі люблю Байрона – але сам перекладати не зважився, бо не досить добре знаю англійську….»

Група українських письменників на еміґрації в Західній  Німеччині у 1946 році. (Напис на звороті світлини. - Ймовірно, написано рукою Лесі Богуславської (Ткач) (доньки письменника-зіньківчанина Дмитра Нитченка - «1946» - «В Німеччині. Зліва 1 ряд Костюк, Самчук, Веретенченко, батько, 2 ряд – Л.Полтава, інших не знаю». - Це фото поміщене в книзі Дмитра Нитченка, «Від Зінькова до Мельборну. Із хроніки мого життя», в-во «Байда», Мельборн Австралія

Дійсно, з початком німецько-совєцької війни Олекса Веретенченко був змобілізований до «красної арміі», разом з підрозділом якої, як мільйони інших наших братів-українців, потрапив у оточення, деякий час перебував у німецькому полоні. Однак йому все ж вдалося врятуватися від неминучої смерті. Пізніше Олекса прибув до Львова знайшов працю  в «Українському видавництві» Українського Центрального Комітету (УЦК), що його очолював тоді знаменитий професор  Володимир Кубійович, пізніший очільник Українського Націольного Комітету (1945). За неповний рік до закінчення Другої світовой війни в Європі О.Веретенченко еміґрував спочатку до Західної Німеччини, а згодом - до США, де працював заробітково на підприємстві знаменитої фірми «Дженерал Моторс» й… творив, творив, творив, продовжуючи писати чудові вірші та поеми. Після виходу Збірки «Дим вічності», яка побачила світ в північноамериканському Детройті у 1951 році, а через два роки там же з’явилась друком його поема «Чорна долина». Приблизно в цей же час його «Дві поезії», що ввійшли до «Літературно-наукового збірника», який деякий час видавався в українсько-американському видавництві у Нью-Йорку. Лише через більш як десять років, наприкінці 1960-их років,  у Збірнику антології української поезії, присвяченої УПА і революційно-визвольній боротьбі 1942-1967 років «Слово і зброя», що з’явився друком у Канаді, упорядником якої був уродженець Роменщини Леонід Полтава (Пархомович), був надрукований його поетиний твір «Повстанці». Дещо пізніше у видатному часописі української діаспори «Сучасність» читачі побачили  вірші поета Розмая з його збірки «Заморські вина».

Вірш 1933 рік, Львівські вісті, 29.12.1943 року

 Незважаючи на звинувачення Олекси Веретенченка у співпраці з німцями, чи ба більше, - в антисемітизмі, його вірші були навіть надруковані у підсовєцькій Україні в другому випуску «Віршів-90» (видавництво «Радянський письменник», - 1990 рік)   

Пригадалося…  Колись в колекції високохудожніх портретів того ж таки уродженця Лохвиці Михайла Дмитренка я віднайшов портрет русоволосої української красуні з бандурою  в чудовому народному вбранні, точніше – жіночому полтавському строї, під яким написано: «Валентина Биковець,- співачка, олія 1967 рік». Як відомо, пані Валентина Биковець, співпрацювала у 1950-80-их роках з жіночим ансамблем капели бандуристок Спілки Української Молоді Америки, дириґентом й мистецьким керівником якої був Петро Потапенко при співучасті Ананія Никочука та Євгена Репети. Прикметно, що це саме про неї, Валентину Биковець, написав такі хвилюючі й напрочуд щирі рядки все той же поет Олекса Веретенченко, як на мене, один з найкращих поетів українського закордоння, згадуючи у своєму вірші якраз образ пані Валентини з бандурою,  як вона зображена на портреті пензля лохвичанина Михайла Дмитренка:

«…Свого я щастя не захмурюю, 
В піснях неспадних піднесу.
Дивлюсь на образ твій
з бандурою, 
П’ю красовулю – за красу.
Колись дорогою невпинною
Майну до тебе в дні ясні.
Далека, з кожною хвилиною
Стаєш ріднішою мені.
І я під музику Бетховена
Тобі скажу такі слова:
Ти у житті, як намальована, 
Ти на картині, як жива
»

Про Олексу Веретенченка в різний час писали, але вже здебільшого після здобуття Україною Незалежности. Серед авторів доволі цих ґрунтовних статей були видатні метри-письменники Володимир Базилевський й Михайло Слабошпицький, дослідник історії Харкова й слобожанського реґіону Рослислав Рибальченко.

Репродукція картини М.Дмитренка Валентина Биковець

В.Базилевський, зокрема, твердив: «…Згадують про нього рідко. Пишуть мало. Для інтелектуалів він занадто простий. Для споживачів поверхового ліризму — надто серйозний… Поет пізнається не тільки з літературної піротехніки, формальних екстраваганцій, крикливої метафори, а й із буденної деталі, непримітного, здавалося б, означення… Цей унормований поет, вимогливий редактор і коректор, який фільтрував тексти Винниченка, Багряного, Хвильового, Костюка, а останньому дарував ще й назву до його прецікавих мемуарів — «Зустрічі і прощання» — був людиною віруючою і релігійні мотиви з найвиразніших у його невеликому за обсягом доробку… Веретенченко з тих поетів, у яких, за всієї відкритості тексту, найголовніше загнане в глиб. Він ощадний, небагатослівний… Сосюра балакучий, розкиданий, хаотичний. Веретенченко — стриманий, лаконічний. У господарстві Сосюри дається взнаки безлад. У Веретенченка — порядок і дисципліна. Сосюра часто банальний, Веретенченко — глибокодумний. Надсерйозністю мічена навіть його інтимна лірика, вірші, присвячені дружині, яку він віддано любив і по смерті якої так і лишився вдівцем. Цієї любові не міг зрозуміти Шевельов і повівся украй неетично. Мовляв, любов зла, покохаєш і козла. Називав дружину поета вередливою, еґоїстичною, свавільною. Цього видалося замало і він долучив ще низку неґацій: низькоросла, кривонога, малоосвічена, не надто розумна…».

Обкладинка книги О.Веретенченка Чорна долина

Михайло Слабошпицький продовжував дивуватись творчістю Розмая, ні з ким не полемізуючи: «…Отака домежна лаконічність, така пластичність і прозорість, що засвідчили в його особі справді філологічно культурного поета, відкрилися у Веретенченкові вже від перших публікацій на сторінках «Червоного шляху», де він дебютував у сімнадцять літ… Веретенченко справляв враження справжньої дисциплінованості і надійності. Одне слово, глибоко позитивна людина. Це твердження він ілюстрував на багатьох прикладах, а з-поміж них – і на матримоніальній історії Веретенченка. Поставний, чоластий, «з вольовими бровами» красень у побуті анічим не нагадував поетів-донжуанів і дивував усіх винятковою відданістю дружині, якій, здається, було глибоко байдуже до його віршів і взагалі до книг. А на свою малу доньку, що народилася в таборах, він, як мовиться, навіть дихнути боявся. Чи ж не мріє про такого зразково-показового чоло­віка кожна жінка на світі?! Ставши вдівцем, глибоко переживав свою втрату і вже не одружувався, беріг вірність покій­ній дружині. Писав у листі до Дмитра Нитченка, що не знайде в собі душевних сил на другу сім’ю. Тож і доживав свої дні самітником… 1951-го – через десять років після «Першого грому» – з’являється його друга книга поезій «Дим вічности». В ній, за словами винятково вибагливого Ігоря Качуровського, «немає слабких, художньо неповноцінних віршів», вона належить до «найкращих здобутків української поезії повоєнних років». Це справді дивовижна поезія. Тут органічно поєдналися й пісенний вірш, і домежний лаконізм вислову, й філософська глибина, й мудра печаль, і стоїцизм людини, якій довелося багато побачити й пережити…».

Заморські вина - О.Веретенченко

Ростислав Рибальченко в контексті дослідження харківської еміґрації зазначав: «…О.Веретенченко звертав увагу на музичність поетичних рядків, їх милозвучність, точність рим, він любив вірші «облизані», виплекані. Це поет глибокого психологізму, гармонійності, філософського мислення. У 1929 році переїхав з батьками до Харкова, навчався у 18-ій холодно-гірській школі. Здобувши середню освіту, О.Веретенченко всгупив до Харківського педагогічного інституту, закінчив його, але педагогічною практикою не займався. Працював на радіо, багато читав і мріяв стати письменником. За характеристикою Ю.Шевельова, Олекса Верегенченко був «красивим чоловіком, струнким, степовим українцем»… З початком війни О.Веретенченко був мобілізований на південний фронт. Брав участь у військових діях, був поранений, потрапив у полон, але йому пощастило звільнитись, навесні 1942 року він прибув до Харкова і почав працювати в газеті «Нова Україна»... На еміґрації «…не кидав і літературну працю, до якої ставився з особливим пієтетом: «Поезія - це найвище, що с в світі. З поезією не можна жартувати. Вірші треба писати не так, як говоримо, і це ознака їх вищості. В кожній поезії повинна бути одна думка, а все інше - образи. Писати треба дуже просто»...» .

На усе це, що я написав вище, є уявна відповідь-сповідь  незабутнього Розмая-Веретенченка, який тихо спочив у північноамериканському Детройті понад чверть століття тому, 15 березня 1993 року, так і не потрапивши до ним омріяної, вже незалежної України. – Мабуть, ця  сповідь скерована до уваги всім нам, з роду-племені українкам і українцям, не лише поціновувачам його багатогранної й щирої творчості, але й критикам, як також -  матері й батькові, дружині та усім рідним на українській святій землі:

«Поета строфи похоронні
Знов пригадали давні дні.
Усім прощається на сконі,
А Веретенченкові — ні.

Уже не вернешся тепер ти
До найдорожчої мети.
Бо треба жити, треба вмерти
За землю, де родився ти.

Землі зелені оксамити.
Любив я небо голубе…
Та не судителям судити —
Я сам судитиму себе.

Сам визначу межу провині,
Що з виру вирватись не зміг
У тій завійній хуртовині
І коні збилися з доріг.

Гей, мчіться, коні, від погоні,
Хоч в пекло, коні вороні!
Усім прощається на сконі,
А Веретенченкові — ні.

Вічно ти жива

Вічно ти жива в моєму зорі —
Ти одна для мене, ти одна.
В чудо-кременчуцькому соборі
Нас вінчав єпископ із Ромна.

Стіни ті — растреллівські споруди —
Пломеніли сонцем навкоси,
А людей зібралося зусюди,
Нібито на хрещення Руси.

Що за сила нас тоді водила
Біля аналою в сяйві дня, —
Гірко пахнув синій дим кадила,
Ще гіркіше випили дання.

І раділи нашому весіллю
Земляки: на березі Дніпра
Ставили столи із хлібом-сіллю,
Нам бажали щастя і добра.

Знали б ми, яке всміхнеться щастя,
Де й куди стелитиметься шлях…
Все життя оте гірке причастя
Відчував я на своїх губах
»

Мій земляк-полтавець поет Петро Ротач, був до глибини душі вражений відходом у Вічність Олекси  Веретенченка-Розмая, й написав у своєму вірші:

«Не віриться і серце не сприймає
С
трілу печалі з-за чужинних меж...
Прощай, Олексо, любий мій Розмаю,
Ти не вернувсь додому, але знаю:
Ти в Україні віршем оживеш!
»

                Олександр Панченко, - доктор права, приват-доцент  Українського Вільного Університету (Мюнхен), адвокат з міста Лохвиці Полтавської області

 

Теги:
2018-10-25 03:30:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар