Перше мирне десятиліття. Шкільні роки (1945-1948) - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Перше мирне десятиліття. Шкільні роки (1945-1948)
   

Перше мирне десятиліття. Шкільні роки (1945-1948)

Аделіна ГРИЦЕНКО

(Продовження спогадів. Початок – у статтях «Моє перше «знайомство» з війною: синій ситцевий сарафанчик і бабусині уроки евакуації» та «У звільненому Києві»)

Так сталося, що перше мирне деcятіліття у мене майже цілком "Учениці 10-го класу 57-ої школи м. Києва (зліва направо): Ада Гриценко, Юлія Юровська і Тетяна Малодід. Разом з тисячами інших юнаків і дівчат завтра вони почнуть складати екзамени на атестат зрілості".співпало з останніми шкільними, а згодом і студентськими університетськими роками. У червні 1948 р. я закінчила 10-й клас 57-ї середньої жіночої школи, про яку я вже писала у попередній статті, а 1953 р. – історичний факультет Київського університету імені Т.Г. Шевченка.

Про школу, яка вже тоді була однією з кращих у місті, у мене залишилися найтепліші спогади. Професійний колектив учителів очолювала самозабутньо віддана своїй справі директриса О.Л. Максимчук. Українську мову та літературу викладала вдова відомого українського письменника Івана Микитенка, трагічно загиблого у 30-ті роки, Зінаїда Григорівна. Захопив нас своїм предметом і фізик. Але особливо близькими нам були молоді викладачки хімії та історії, які брали активну участь у громадському житті школи і постійно допомагали у бурхливій різноманітній роботі нашої комсомольської організації.

Засідання комсомольського комітету 57-ї середньої жіночої школи. 20 квітня, 1947 р.

Що стосується навчання, то я й досі із задоволенням згадую, як ми з подругою Галею Забелло готувалися до держіспиту з російської літератури... на самісінькій верхівці Лаврської дзвіниці. Піднялися ми туди напівзруйнованими сходами. Лаврські руїни весь час приваблювали нас. Адже тоді їх ніхто не охороняв, і ми «дослідили» все, що було хоч якось доступно. Особливо цікавили нас митрополичий будинок, келії лаврських старців і будівля, де тепер розмістився музей коштовностей. Ми пильно спостерігали за життям, що вирує в районі печер і Лаврських джерел. Там постійно всюди сиділи і лежали прочани, було багато калік. Верхня ж територія між Близькими і Далекими печерами тоді взагалі була звичайною вулицею із невеликими приватними садибами, які зберігалися майже до середини 1960-х років. Я це точно пам'ятаю, бо там жив один наш співробітник.

Третя ж наша подруга, Роза Штейнберг, воліла залишатися вдома і читати російську і зарубіжну класику зі своєї багатої сімейної бібліотеки. Серед книг було багато довоєнних академічних видань. Ось тоді-то ми всі і познайомилися з творами Шекспіра, Шиллера і багатьох інших класиків. Думаю, що з нинішніх школярів навряд чи комусь спаде на думку читати Шиллера (та й імені такого більшість із них, напевно, навіть не чула). А в перші повоєнні роки його п'єси були дуже популярними і ставилися у багатьох театрах. До речі, у нашому класі вчилася дочка відомого ще з 20-х років художника В. Меллера Бригіта. А він тоді оформляв багато гучних театральних спектаклів. Ми ж утрьох, незважаючи на деякі відмінності у звичках, залишалися нерозлучними подругами. Нас навіть називали «Три мушкетери». І на всіх фото ми завжди поруч!

 10-Б клас 57-ї середньої жіночої школи. 1947–1948 навчальний рік. У третьому ряду в центрі три нерозлучні подруги (зліва направо): автор статті, Роза Штейнберг, Галя Забелло.

Згадуючи про перші повоєнні роки, хочу зазначити яскраві спогади про нашу участь у виборах Верховної Ради СРСР у лютому 1946 р. У школі була виборча дільниця, і нам, старшокласникам, доручили «забезпечувати явку» виборців. Але тоді ці слова – «забезпечувати явку» – були формальними, адже для киян після жахів війни і німецької окупації вибори стали справжнім святом. Люди приходили до виборчих дільниць о 5–6-й ранку. Там уже лунала музика, працювали буфети (без карток!). То була радісна подія, і такими я ті вибори і запам'ятала.

У 9–10-х класах ми з подругами подвизалися у якійсь подобі літературного гуртка. Він діяв при бібліотеці, що розташовувалася у двоповерховій будівлі на вул. Володимирській (тоді Короленка), майже поруч з Оперним театром. Пізніше на цьому місці спорудили Будинок політосвіти, перетворений згодом на концертний зал з непоганою акустикою, а потім – на банк «Україна».

Іноді ми ходили на танці. Особливо приємною була обстановка на стадіоні «Динамо». Танцмайданчик розташовувався неподалік від входу. Там завжди була жива музика. Ми любили і вміли танцювати. І не тільки вальс, фокстрот, танго, але й бальні танці, яким нас навчали в школі. У наступні роки на цьому місці деякий час були волейбольні майданчики, де також пройшла значна частина моєї юності. Потім там обладнали відкритий бассейн, що працював цілий рік. Через деякий час його замінили тенісні корти, а сьогодні там паркінг...

Практично весь наш клас захоплювався театром, кіно, філармонічними концертами, у тому числі й тими, що регулярно з перших же повоєнних років проходили на літніх естрадах колишніх Купецького і Царського садів (нині Маріїнський парк). Ці старовинні «черепашки» з прекрасною акустикою згодом замінили сучасними спорудами, унаслідок чого на концертах неодмінним атрибутом стали мікрофони!

Найчастіше ми відвідували театр ім. Франка, де нашими кумирами були Амвросій Бучма, Віктор Добровольський, Євген Пономаренко, Катерина Осмяловська і багато інших акторів. Не пропускали ми і прем'єри в Опері. Незважаючи на повоєнні труднощі, у суспільстві спостерігалася величезна тяга до мистецтва. Одним із кращих у Союзі вважався тоді київський Театр музичної комедії, який пишався прекрасними голосами і балетом. З фільмом-оперетою «Сільва», знятим по закінченні війни, пов'язаний один кумедний епізод зі шкільного життя. Напередодні зустрічі чи то 1945-го, чи то 1946 Нового року декілька дівчат із нашого класу і хлопців з дружньої 92-ї чоловічої школи їздили до лісу за ялинкою у відкритому кузові вантажівки, при цьому голосно співаючи фрагмент із «Сільви», що починався словами «Помнишь ли ты…». Мороз і вітер нам були байдужі!

З радянських кінофільмів у 1947–1948 рр. найпопулярнішими були «Сказання про землю Сибірську» з Мариною Ладиніною у головній ролі, довоєнний фільм «Моя любов» з Лідією Смирновою та «Подвиг розвідника» з Павлом Кадочниковим. До речі, останній у той час знімався у Києві в якомусь фільмі, і нам з подругою навіть пощастило запросити його до школи на вечір. Це теж була одна з акцій нашого комітету комсомолу.

Не можна не відзначити тієї величезної ролі, яку в ті роки в нашому житті відігравало кіно. Тоді крім радянських демонструвалася величезна кількість трофейних фільмів, серед яких були чудові стрічки. Але оскільки однією з перших з'явилася «Дівчина моєї мрії» з Марікою Рокк, то вона більше і запам'яталася. Проте ми побачили і такі фільми, як «Повстання в пустелі» з Царою Леандер, «Доля солдата в Америці», мелодії з якого у мене досі на слуху, «Серенада Сонячної долини», а також «Леді Гамільтон» і «Міст Ватерлоо» з Вів'єн Лі, Робертом Тейлором і Лоуренсом Олів'є. Якщо напружити пам'ять, то список вийде дуже великий. Серед нас, дівчат, особливо популярними були картини з Діною Дурбін. Одну з них, «Сестра його дворецького», нещодавно навіть показали по телебаченню. Причому першим екраном ці фільми демонструвалися саме в центральному кінотеатрі Києва – «Комсомолець України», у дворі якого знаходилася наша школа.

Так склалося, що в останні шкільні роки, які припали на час страшної повоєнної розрухи, кіно стало для нас немов вікном в інше життя. Адже наприкінці 1940-х років матеріальні можливості батьків переважної більшості з нас були дуже обмеженими. Тому і одяг майже всіх дівчат нашого класу не відрізнявся «вишуканою елегантністю». Винятком були лише дві-три, у яких або батьки після демобілізації привезли щось із-за кордону, або доходи сім'ї були значно вищими. Дехто, як і я, шили самі, комусь допомагали родичі. Я, наприклад, у 8-му та 9-му класі ходила в тому, що залишилося після повернення з евакуації на Приуралля: у придбаному за талоном жахливому дорослому темно-синьому пальті на виріст з каракулевим комірцем, у такій же чорній кубанці й чоботях. Та ще з польовою сумкою замість портфеля. До того ж я постійно поспішала на тренування. Загалом мій вигляд аж ніяк не відповідав ідеалу нашого класного керівника Зінаїди Григорівни. Вона нам завжди говорила, що «дівчина має буті ніжною, лагідною...»! Адже ми спілкувалися і з її сином Олегом, як і з іншими хлопцями з 92-ї чоловічої школи.

Так само виглядали і мої подруги. Тож не дивно, що нам припали до душі фільми з Діною Дурбін, адже їй можна було наслідувати хоча б у зачісці! Що ми і робили у, так би мовити, «неробочий час». Але на заняття до школи ходили зі строгими зачісками.

У 9-му класі мені за талоном з американських посилок дісталася перша повоєнна красива обновка – ліловий пуховий светрик. А взагалі доводилося задовольнятися тим, що ми з бабусею шили та перешивали самі. А вже в 10-му класі ми з подругами після ночі, проведеної в черзі в ЦУМі, стали щасливими власницями перших у житті туфельок на підборах. Я досі пам'ятаю, що то були коричневі «човники» із замшевою вставочкою попереду чеської фірми «Батя» (фірма «Bat'a» і сьогодні виробляє і продає взуття по всьому світу).

Лише у 9–10-му класі у нас з'явилася шкільна форма

У 9–10-му класі було запроваджено шкільну форму, і зовнішній вигляд учнів дещо уніфікувався. Але і тоді ми намагалися якось урізноманітнити наш одяг. І в цьому нам допомагали походи на так званий євбаз – величезний ринок, розташований на місці нинішнього цирку на площі Перемоги. У перші повоєнні роки там ще зустрічалися інтелігентні київські бабусі, які продавали мереживні комірці, манжети, банти, які дивом збереглися у них, мабуть, ще з гімназійних років. Такі покупки вважалися великою удачею.

Наші «лицарі» з 92-ї чоловічої школи теж були одягнені хто на що здатний – переважно в різноманітні курточки, обов'язково з гесточками (кокетками) з більш-менш контрастних тканин. Тоді й для хлопців перешивали все з речей, які або в окупації, або в евакуації не встигли обміняти на продукти. Нещодавно я з цікавістю прочитала у спогадах Льва Дурова про те, що так само були одягнені він і його друзі у Лефортово в Москві.

Останні шкільні роки значною мірою були пов'язані з Палацом піонерів, який незабаром після війни перемістився з філармонії до колишньої садиби київського генерал-губернатора, поруч з Будинком офіцерів, на колишній вул. Кірова. Ми найбільше любили новорічні вечори, часто костюмовані. Крім чарівного особняка на пагорбі внизу, на схилі, що спускається до урочища Клов, тоді ще зберігався парк з басейнами, екзотичними деревами, тінистими алеями і... спортивними майданчиками, де тренувалася наша юнацька збірна міста з волейболу. Деякий час там проходили і збори перед змаганнями. На жаль, цей райський куточок на Печерську почали руйнувати ще років сорок тому. Значну частину парку було ліквідовано під час будівництва стадіону заводу «Арсенал». Але він так і не став центром спортивного життя, а за останні пару десятиліть просто здичавів.

Для Палацу піонерів побудували нову будівлю на Площі Слави, а в генерал-губернаторському будинку наприкінці 60-х років розмістилося Товариство культурних зв'язків із закордоном (ВОКС), а в 70-х – Посольство Китаю. Потім значна частина території колишньої садиби пішла під забудову багатоповерхівками, і впритул до її залишків навіть проклали нову вуличку.

Далі – деілька цікавих замальовок із шкільних років, зокрема про те, як у мене виявився голос. Я до війни опинилася у хореографічному училищі тільки завдяки тому, що його викладачі ходили по школах у пошуках здібних дітей. А напередодні Першотравня 1948 р., коли ми закінчували 10-й клас, до нашої школи завітав відомий тоді хормейстер П. Лубенський. Його колектив «Трудрезерв» завоював право виступити на заключному концерті Республіканського огляду художньої самодіяльності. Звідти вийшло багато майбутніх знаменитостей, у тому числі моя улюблена співачка, народна артистка Євгенія Мірошниченко. Вона, до речі, у 14 років з хором «Трудрезервів» Харкова співала у Кремлі, а наприкінці 40-х стала студенткою Київської консерваторії.

П. Лубенський навесні 1948 р. крім поповнення складу хору шукав серед хлопців соліста або солістку для виконання основної в програмі пісні Новікова «Росія» – тоді коронного номеру знаменитого тенора Сергія Лемешева. А отже, потрібний був дуже високий голос. Наш клас у той час займався у піонерській кімнаті підготовкою первомайського вечора. Ми репетирували «Кассандру» Лесі Українки. Я брала участь у постановці і «створювала» костюми з підручних засобів, в основному з випрошених у батьків відрізів тканин. Умова була одна: не різати їх! Ось я і працювала голками з нитками і шпильками, благо героїні були грекинями і носили, як відомо, туніки. Одночасно тривала генеральна репетиція.

П. Лубенський попросив усіх нас по черзі заспівати гами, арпеджіо і яку-небудь пісню. Після прослуховування він відразу запросив мене на репетицію. І понеслося... Репетиції проходили у філії все того ж Палацу піонерів – у правому крилі 6-ї школи на Михайлівській площі. У результаті влітку того ж року на заключному концерті республіканської олімпіади в залі філармонії я заспівала цю пісню з хором, а восени вступила не тільки в університет, а й на вечірнє відділення вокального факультету Київської консерваторії.

У школі ж для первомайського вечора я підготувала дві пісні – з фільму « Моя любов» і російську народну «Зачем тебя я, милый мой, узнала» з популярного тоді фільму «Сказання про землю Сибірську», яку виконувала Марина Ладиніна. Коли я співала, потрібно було бачити обличчя наших «кавалерів» з 92-ї школи! Період тоді був непростий, і один із друзів, щоб пригостити нас із подругами, насилу дістав десь кульочок цукерок-подушечок. Та ба! Від здивування він їх з'їв, і ми ще довго над ним знущалися з цього приводу.

Тим часом настав час держіспитів, яких тоді у нас було 13! І напередодні першого з них з'явився кореспондент якоїсь газети, що відобразив мене з однокласницями на фоні рідної школи. Це «історичне» фото випадково збереглося у моєму архіві.

Фото 5. Вирізка з газети, весна 1948-го: «Учениці 10-го класу 57-ї школи м. Києва (зліва направо): Ада Гриценко, Юлія Юровська і Тетяна Малодід. Разом з тисячами інших юнаків і дівчат завтра вони почнуть складати екзамени на атестат зрілості» 

Екзаменаційні хвилювання змінилися радісними враженнями випускного вечора, а потім і звісткою про золоту медаль. На закінчення хотілося б навести витяги з моєї випускної характеристики виключно як приклад подібних документів тієї епохи.

Характеристика учениці 10-А класу 57-ї школи Аделіни Гриценко за підписом директора школи О. Максимчук і класного керівника З. Микитенко

У ній у першу чергу відзначалися мої якості «активного, життєрадісного, творчого члена учнівського колективу», а також те, що я – людина, яка «глибоко любить театр, літературу, мистецтво» і крім здібностей у навчанні «прекрасно співає і має намір продовжити свою музичну освіту». Юність закінчувалася – починалося доросле життя.

 

Теги:
2013-10-03 11:44:28
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар