Перманентна ґібридна війна Кремля проти України - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Перманентна ґібридна війна Кремля проти України

Перманентна ґібридна війна Кремля проти України

Олександр Панченко

Насьогодні, коли путінські війська ведуть відверті й аґресивні  бойові дії на Донбасі, спецслужби та промосковська окупаційна адміністрація провокують міжнаціональні протистояння в анексованому Криму, а всередині материкової України таємні аґенти Кремля проводять підривну діяльність та здійснюють теракти проти незалежної української держави, - принагідно згадати, що 12 жовтня 1957 року, рівно 60 років тому, у баварській столиці Мюнхені на сходах будинку при вулиці Карлплатц, де тоді перебувала редакція часопису «Український Самостійник», аґентом КҐБ Богданом Сташинським було вбито провідного теоретика, ідеолога націоналізму та очільника ОУН за кордоном професора  Лева Ребета. Як згодом виявилось, він був вбитий із загорнутого в газету пристрою, який вистрілював струменем синильної кислоти, що був виготовлений у московській лабораторії, яка в сумнозвісну «добу» ЧеКа називалася «спеціальним кабінетом», у добу ОҐПУ-НКВД — «камерою», а за часів КҐБ — «спецлабораторією №12», а зараз, у структурах всесильної й утаємниченої імперії «ФееСБе», вона, мабуть, називається «лабораторією Х». Це був черговий, але далеко не перший й зовсім не останній акт політичного терору большевицького Кремля. Рівно через два з гачком роки, а саме 15 жовтня 1959  року, в під’їзді будинку при вулиці Крайтмайрштрассе, 7 у тому ж таки Мюнхені о 13-ій годині 5  хвилин знайшли ще живого, але непритомного провідника закордонних націоналістів Степана Бандеру, який згодом помер. Тут медична експертиза виявила, що причиною смерті була отрута. Як згодом виявилось, аґент кремлівського КҐБ українець з походження Богдан Сташинський зі спеціального пістолета, очевидно вдосконаленого після вбивства Л.Ребета в тій же таки «спецлабораторії №12», вистрілив в обличчя Голові Проводу Закордонних Частин ОУН Степану Бандері струменем розчину ціанистого калію. Понад два роки по тому, 17 листопада 1961 року, німецькі судові органи проголосили, що безпосереднім виконавцем вбивцею професора Лева Ребета та провідника Степана Бандери є Богдан Сташинський, який здійснив ці акти з наказу можновладців з Москви: спочатку – генерала КҐБ Івана Сєрова, згодом – такого генерала Алєксандра Шелєпіна і знову ж таки в обох випадках – з відома тодішнього очільника «партії-держави СССР» Нікіти Хрущова.

В.ТИМЧІЙ, С.БАНДЕРА, Л.РЕБЕТ ТА ІНШІ, - 1932 РІК

За п’ять років після вбивства проф.Л.Ребета, від 8 по 15 жовтня 1962 року, було поведено докладне судове розслідування проти вбивці, яке дістало назву «Процес Сташинського».  Присуд (вирок) проголошено 19 жовтня  1962 року, згідно з яким вбивцю очільників значної частини українства за кордоном було засуджено всього до 8 років в’язниці. Однак, головний висновок суду полягав в тому, що Німецький Верховний Суд у Карлсруґе ствердив, що головним обвинуваченим у вбивстві Лева Ребета та Степана Бандери є совєцький уряд у Москві. Лише, через чотири десятки років в інтерв’ю російській газеті «Комсомольская правда» від 06.12.2005 р., останній «прєдсєдатєль КҐБ СССР» Владімір Крючков визнав, що «…убийство Степана Бандеры было одним из последних устранений КГБ насильственными методами нежелательных элементов…».

Під сучасну пору урядові чинники та спецслужби путінського ЗАТ «еРеФ» звісно ж заперечують свою причетність до вбивства на території України білоруського журналіста Павла Шеремета, що протягом декількох років мешкав  в Україні, автомобіль якого  вибухнув від закладеної під нього міни в центрі Києва 20 липня 2016 року. Вони також вдають, що буцімто не мають жодного відношення до вбивства прямо у середмісті Києва полковника Головного управління розвідки Міноборони України Максима Шаповала та до загибелі внаслідок теракту полковника контррозвідки СБУ Олександра Хараберюша, авто якого підірвали у прифронтовому Маріуполі. Північний, з дозводу сказати, «сусід» також не визнає свою причетність до вбивства найманцем колишнього депутата «Госдуми» ЗАТ «еРеФ» Дєніса Воронєнкова, якого наші правоохоронці називали ключовим свідком у «справі Януковича», зокрема щодо доказування епізоду цієї справи про  російсько-путінську аґресію проти суверенної України. На рівні версій й припущень вищі посадовці українських ГПУ, МВС та СБУ вустами своїх численних радників, а інколи й безпосередньо самі майже завжди повідомляють ЗМІ про «руку Москви». Так це ні натепер важко сказати, бо ніхто ще не назвав конкретних замовників з північного сходу, які сидять в Кремлі, на Луб’янці чи деінде. Однак ясно одне, що все це ланки індивідуального терору з боку ЗАТ «еРеФ»  проти журналістів, громадських діячів, українських військовиків та спецслужбовців. Хто ж конкретно давав вказівки з Москви? – Достеменно це поки що невідомо.

Однак тепер відомі виключно усі наказодавці, організатори та безпосередні виконавці вбивства 5 березня 1950 року у Білогорщі поблизу Львова Головнокомандувача УПА, Голови Проводу ОУН на Українських Землях та Голови Генсекретаріату УГВР Романа Шухевича, яке сталося за якихось півроку після вбивства 24 жовтня 1949 року у Львові письменника Ярослава Галана. Знову ж таки, як і у випадку зі вбивством Лева Ребета та Степана Бандери, все це було зорганізовано в Кремлі на найвищому рівні. Вказівку на проведення цієї та інших подібних операцій в Західній Україні, як виявилось згодом, давав особисто тодішній очільник московських большевиків  Іосіф Джуґашлвілі, більш відомий як Сталін, вказуючи на відомчій нараді за участю тодішніх спецслужбовців  на незадовільну роботу «органов госбєзопасності» по боротьбі з «бандітізмом» в Західній Україні.  Для виконання вказівок партійного керівництва були залучені генерал-лейтенант Ніколай Сєлівановскій (1901-1997), який у 1946-1951 роках був заступником міністра МҐБ СССР та сумнозвісний Павєл Судоплатов (1907-1996), який раніше був безпосередньо причетним до вбивства голови Проводу ОУН Євгена Коновальця (1938) у Роттердамі, став організатором замаху на Льва Троцкого в Мексиці, як також організатором ліквідації Олександра Шумського (1946) та єпископа Мукачівської єпархії УГКЦ о.Теодора Ромжі. Якраз Судоплатов, який дуже добре знався в справах українського визвольного руху та підпілля, разом із генералом Сєлівановскім вилетіли до України, де першому було «наказано зосередитись на розшуку ватажків бандерівського підпілля та їх ліквідації». Принагідно зазначу, що «знавець» в українських справах, московський терорист екстра-класу Павєл Судоплатов народився на Півдні України, у Мелітополі, в мішаній українсько-молдавській родині, а наприкінці свого життя навіть називав себе «українцем». Кат Судоплатов був від 1927 року працівником секретного відділу «української ҐПУ» у Харкові, тоді ж він познайомився та одружився з такою собі Еммою Каґановою, білоруською єврейкою, також співробітницею ҐПУ, секретаркою сумнозвісного Мендєля Хатаєвіча, одного з організаторів Голодомору українців в 1932-33 роках. 

РОДИНА РЕБЕТІВ НА БЕРЕЗІ ОЗЕРА АММЕР - З ЛІВА ДО ПРАВА ПАН АНДРІЙ, МҐР.ДАРІЯ, ПРОФ.ЛЕВ, ПАННА ОКСАНА, - 1956 РІК

Тепер вже також відомо, що в ніч з 4 на 5 березня 1950 року у Білогорщі було зреалізовано у стратегічному контексті заходи, сплановані за участю московсько-большевицьких емісарів Сєлівановского та Судоплатова у вигляді конкретного «Плану чекістсько-військової операції по захопленню чи ліквідації «Вовка» (Романа Шухевича)», який, між іншим, був формально затверджений заступником міністра «госбєзопасності УССР» В.Дроздовим й тим же таки представником МҐБ СССР генерал-лейтенантом П.Судоплатовим. Водночас був створений і оперативний штаб в складі В.Дроздова, П.Судоплатова, начальника УМҐБ Львівської області полковника В.Майструка і начальника Внутрішніх військ МҐБ Української округи генерал-майора Фадєєва. До операції також залучалися оперативні резерви 62 СД ВВМҐБ у Львові, штабу Української прикордонної округи і Управління міліції м.Львова, а також військової сили (600 бійців), котрі були задіяні для «зачистки місцевості» на стику Глинянського, Перемишлянського та Бібрського районів Львівської області.

До речі, якраз через чотири роки після вбивства Романа Шухевича, стала  чинною постанова ЦК КПСС від 12 березня 1954 року, яка встановлювала основні завдання в царині оперативної діяльності органів «государствєнной бєзопасності» у другій половині 1950-х років, в ній зокрема були поставлені й такі напрямні діяльності: «Боротьба з підривною діяльністю імперіалістичних розвідок і зарубіжних антисовєцьких  центрів; ліквідація залишків буржуазно-націоналістичного підпілля на території Західної України, Білорусії та Прибалтики; боротьба з антисовєцькими елементами з числа церковників та сектантів і з іншими ворожими елементами всередині країни» (О.П. – стиль постанови збережено, довільний переклад з російської мій).

Як я вже зазначав вище, коло керма каральних спецорганів в СССР в середині – другій половині 1950-их років були - перший «предсєдатєль КҐБ прі Совєтє Міністров СССР» (1954-58) Іван Алєксандровіч Сєров (1905-1990) та його наступник на цій посаді (1958-61) колишній очільник совєцького комсомолу Алєксандр Ніколаєвіч Шелєпін (1918-1994), який у вузьких колах Кремля мав порекло «жєлєзний Шурік». Очевидно, вони обоє керувалися злочинними вказівками з боку тодішнього керівника уряду СССР та комуністичної партії Нікіти Хрущова та інших членами Політбюро, що патронували відповідний напрямок роботи.

Доречно нагадати що, коли в Україні було вбито (1950) Романа Шухевича й заарештовано (1954) Василя Кука, а згодом у Мюнхені вбито професора Лева Ребета (1957)  та провідника ЗЧ ОУН Степана Бандеру (1959), розгалуджена мережа аґентів КҐБ за вказівками компартії, провадила подібні «спецоперації» проти очільників національно-визвольного руху на теренах всієї «імперії зла» та за її межами, однак не завжди ці заходи були для КҐБ успішними. Так, наприклад, один із останніх очільників руху опору проти СССР в Естонії Аугуст Саббе після розгрому у 1952 році совєцькими спецслужбами та активістами загону естонських «Лісових братів п.н. «Оріон»», яким командував Яан Роотс, А.Саббе зумів врятуватись, пішов в глибоке підпілля й був вбитий московськими спецслужбами в естонському повіті Вирумаа лише через понад чверть століття  28 вересня 1978 року. У Литві ж партизанський опір був чи не найсильнішим серед країн Прибалтики. Окремі тамтешні реґіони, як і в  Західній Україні, контролювалися повстанцями до початку 1950-их років.  Керівником «Лісових братів» в Литві був спочатку  Йонас Жямайтіс (1909-1953), іменем якого, до речі, у 1998 році названа Литовська військова школа у Каунасі. Його місце на посту головнокомандувача оборонних сил «Союзу борців за свободу Литви» також у 1952 році посів Адольфас Раманаускас-Ванагас, який окрім керівництва підпільним рухом братів-литовців писав, редаґував й публікував свої статті у партизанських часописах «Mylėk Tėvynę», «Laisvės Vārpas», «Miško Brolis», як також у газеті «Вільне слово», що виходила російською мовою  й була розрахована для совєцьких солдатів з окупаційних військ. За дивним збігом обставин, якраз у жовтні 1957 року, коли аґент КҐБ Богдан Сташинський готував замах на очільника ОУН за кордоном професора Лева Романа Ребета, в Литві лідер литовських підпільників Адольфас Раманаускас-Ванагас ледь живий, у жахливому стані внаслідок тортур КҐБ-істів з численними ранами, із проколеними очима, пошкодженим шлунком та статевими органами знаходився в пазурах совєцьких спецслужб, й дуже скоро  був «засуджений» до смерті й страчений 29 листопада 1957 року. Очільники ж латвійських «Лісових братів» Альфонс Ребане і Альфредс Рієкстіньш, мали іншу долю, подібну до тієї яку мали націоналістичні провідники українців Лев Ребет, Микола Лебедь, Степан Бандера, Андрій Мельник та інші, що по війні опинились за кордоном, але не в Західній Німеччині, як українці, а у Великій Британії та Швеції. Латвійці брали участь в розвідувальних операціях союзників, тим самим допомагаючи партизанам на території окупованої Совєтами Латвії. Однак, більшість аґентів (а їх було понад 20), відправлених МІ6, ЦРУ та шведськими спецслужбами упродовж 1945-1954 років, були заарештовані КҐБ та не могли контактувати з латвійськими партизанами та підпільниками. Ця слабка підтримка значно зменшилася після невдалої операції «Джунґлі», внаслідок якої МІ-6 була серйозно скомпрометована через діяльність совєцьких шпиґунів у своїх лавах.

У цьому контексті слід згадати операцію англійської МІ6 за участю керівника Служби безпеки Закордонних Частин ОУН Мирона Матвієйка (1914-1984), який вночі з 14 на 15 травня 1951 року з групою емісарів ЗЧ ОУН  у складі 5 осіб був закинутий з англійського військового літака на територію Тернопільщини, неподалік села Бишки. Вже 5 червня цього ж року вся група була захоплена спецбоївкою МҐБ УССР біля села Кального в Зборівському районі. За кілька днів після цього (при чому незалежно  від групи М.Матвієйка), а саме 19 травня 1951 року,  на західні землі України «прилетіла» місія УГВР на чолі з  керівником Краєвого проводу ОУН на Західно-Українських Землях (ЗУЗ), членом ЗП УГВР, майором-політвиховником УПА Василем Охримовичем (псевда -  «Грузин», «Далекий», «Дальній», «Чужий») (1914-1954), який  був десантований на Дрогобиччині для координації дій українського підпілля, але 6 жовтня 1952 року він також був також схоплений спецгрупою МҐБ поблизу села Войнилів на Івано-Франківщині.

На окреме дослідження заслуговує діяльність досі дуже втаємниченої структури  «К-3», що діяла під еґідою англійських спецслужб та ЗЧ ОУН, серед співробітників якої ми можемо назвати, крім її керівника з українського боку Богдана Підгайного (псевда «Аскольд», «Бик», «Доктор») (1906-1980), - Богдана Маціва, що натепер замешкав у Канаді,  Святослава Василька, що нещодавно пішов з життя в англійському місті Ноттінґамі, Модеста Ріпецького, Володимира Керода, Юліяна Маґура.  До речі, у своїй книзі «Про себе і КДБ розповідає «Марко» (1996), упорядником якої св.пам.Святослав Василько Юліян Маґур («Марко») зокрема пише, що: «… В таборі я став членом Союзу Українців Британії (СУБ), де мене вибрали головою осередку. Там же вступив  до Спілки Української Молоді (СУМ), обирався членом ЦК СУМу, ОУН(б), працював освітнім референтом підрайону. Вільного часу майже не було. На тих посадах довго не перебував тому, що Богдан Маців та «Горислав» (О.П. – ймовірно, це Модест Ріпецький (1921-2004) - лікар, видавець, вояк УПА в 1944 Лемківському курені, організатор Українського Червоного Хреста в Тактичному відтинку «Лемко», співорганізатор куреня «Рена», курінний лікар)  (керівні члени ЗЧ ОУН) викликали мене до Манчестера і запитали, чи готовий допомогти воюючій УПА в Україні. Моя відповідь була однозначна. Таку згоду дав вже раніше, виповняючи анкету. Незадовго, у 1951 році, я приїхав до Лондона і зустрівся з подібними мені членами ОУН… У 1952 році до нас приєднали розвідників, який планували закинути на терени України разом з радистами. З того  нічого не вийшло, бо англійці, як я вважаю, побоялися післати свого літака, а перейти німецько-чеський кордон не вдавалося через його сильне укріплення. Наступив 1953 рік. Мене, «Марка», і розвідника «Голуба» вирішили закинути на повітряній кулі на території Польщі…».  Але це тема окремого мого дослідження, яке я наразі здійснюю.

І лише одному із керівників нечисленного антисовєцького підпілля на території Бєлорусі вдалося уникнути від переслідування совєцьких спецслужб. Це був такий собі Міхал Апанасавіч Вітушка, що набув слави тамтешнього «невловимого месника». Він був, до речі, освіченою людиною, як і згаданий мною вище литовець Адольфас Раманаускас-Ванагас. Міхал Апанасавіч виконував обов’язки редактора підпільного часопису БНП «За Волю», видавав численні листівки, пропаґандистські плакати й газети, а керовані ним білоруські партизани в часі Другої світової війни активно співпрацювали як з Армією Крайовою, так і з УПА, зокрема в спільних акціях на Поліссі, з УПА «Поліська Січ» Тараса Бульби-Боровця, при звільненні Олевська. Міхал Вітушка продовжував боротьбу в Білорусі аж до 1956 року. Згідно з деякими джерелами, пізніше він перебрався спочатку до Польщі, потім до Західної Німеччини, де й помер 27 квітня 2006 року.

…За сучасним визначенням, основним інструментом ґібридної війни, яка поєднує принципово різні типи і способи ведення війни, що скоординовано застосовуються задля досягнення основних цілей, - є створення державою-аґресором в державі, обраній для аґресії, внутрішніх протиріч та конфліктів з подальшим їх використанням для досягнення політичних цілей аґресії, які звичайно досягаються звичайною війною. Одним із типових компонентів сучасної ґібридної війни з боку Московщини є застосування тероризму аж до актів державного та індивідуального тероризму, при цьому Кремль намагається бути публічно непричетним до жодних терористих актів, наприклад таємних вбивств політичних діячів та чолових осіб визвольних рухів різних країн. Від початку свого створення Московська імперія, а пізніше – большевицька Московщина укладала оборудку з недержавними виконавцями — бойовиками та організаціями, зв’язок із якими формально повністю нею заперечувався. Від самого початку таємні відділи каральних органів кремлівських большевиків — ЧеКа, ОҐПУ, НКВД, а пізніше їхні сумновідомі «спадкоємці» МҐБ-КҐБ,  й зрештою - путінське «еФеСБе» жорстоко й підступно руками своїх аґентів розправлялися з чоловими діячами українського національно-визвольного руху, представниками політичної еліти спочатку в часі підсовєцької, а згодом  - в умовах вже незалежної України…

ЛЕВ РЕБЕТ У 1940-Х (СВІТЛИНА З НІМЕЦЬКОГО ДОСЬЄ КАЦЕТУ В АУШВІЦІ)

Але повернімося до складних перипетій української історії, трагедій українського націоналістичного руху у 20-ому столітті та політичних скритовбивств його чолових діячів за злочинними наказами можновладців з Кремля.

Тут, напевно, доречно зауважити, що український націоналізм, - революційний і демократичний, як дві ідеології і як два політичні чинники в українському житті на еміґрації в Європі, починаючи від другої половини 1940-их років і закінчуючи кінцем 1950-их років,  пов’язаний щонайперше з двома найпомітнішими постатями. Це - Лев Ребет й Степан Бандера. Саме Ребет та Бандера відіграли в розвитку української націоналістичної думки та практики того часу чи не найважливішу роль. Це вони продовжили ідейно-програмові концепції, започатковані попереднім ходом історії і зкристалізували раніше окреслені на Рідних Землях світоглядні концепції в Організації Українських Націоналістів революційного відламу.

Лев Роман Ребет був молодший за Степана Бандеру більш як на три роки – Ребет народився 3 березня 1912 року, а Бандера – 1 січня 1909 року, перший – у  родині поштового урядника в Стрию на Львівщині, другий – у священничій родині у Калуському повіті на Станіставівщині, у селі Старий Угринів. Однак, саме Стрий, місто на Львівщині, вперше з’єднало їх долі – обидва вони навчались в «українській клясичній гімназії», були активними пластунами, а згодом – членами нелеґальної націоналістичної організації «Вищі Кляси Українських Гімназій», пізніше влилися до лав Союзу Української Націоналістичної Молоді (СУНМ), потім – Української Військової Організації (УВО), що її очолив полковник Євген Коновалець, й, відтак, - тоді ще єдиної і могутньої ОУН під Проводом цього ж Полковника. У Стрию, до речі, народився й батько Степана Бандери – Андрій Михайлович Бандера (1882-1941), виходець з міщан-рільників Михайла Бандери та Єфрозини з роду Білецьких, пізніший священник УГКЦ, член НТШ від 1910 року, обраний 1919 року послом Української Національної Ради ЗУНР, капелан УГА, який на початку Другої світової війни був засуджений військовим трибуналом Київського військового округу, у тому числі й за те, що він був «батьком керівника краківського центру ОУН Бандери Степана Андрійовича» на кару смерті й страчений у Києві 10 липня 1941 року. В той час, коли Бандера в 1928 році вступив для здобуття вискої освіти на аґрономічний факультет Львівської Політехніки, Ребет двома роками пізніше записався на правничий факультет Львівського університету. Бандера викінчив Політехніку в 1934 році, а Ребетові через працю в ОУН та часті арешти вдалося закінчити правничі студії університету лише перед Другою світовою війною. За деякими даними, влітку 1929 року один із найвидатніших керівників націоналістичного руху молоді Степан Охримович, активний студенський діяч із міста, де народився Лев Ребет, - Стрия -  приєднав Степана Бандеру до ОУН. На початку 1930-их років Бандера став керівником референтури пропаґанди в Крайовій Екзекутиві ОУН, яку тоді очолював Іван Ґабрусевич (1902-1944), Ребет – був призначений Провідником окружної екзекутиви ОУН-Стрий. Починаючи від другої половини 1933 року, Степан Бандера призначається полк.Євгеном Коновальцем на становище Крайового Провідника ОУН, перебравши цей пост від дотогочасного голови КЕ ОУН Богдана Кордюка (псевдо – «Новий»). Після  арешту Бандери у справі атентату на польського міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького і за приналежність до ОУН, саме Лев Ребет змінив його на цьому посту за наказом того ж таки полковника Євгена Коновальця. Зустрінуться вони лише через п’ять років, у вересні 1939 року у Кракові, вже після початку Другої світової війни та падіння Польщі.

Друга польська столиця Краків на тривалий час після падіння Польщі стала центром українського  громадського, політичного та культурно-просвітницького життя на еміґрації. Саме тут опинилися, звільнені з польських тюрем чимало членів ОУН, у їх числі -  Лев Ребет і Степан Бандера, крайовим провідником ОУН на території Ґенеральної Ґубернії був полк.Роман Сушко, який був призначений на цю посаду Головою ПУН-у полк. Андрієм Мельником. Власне, Краків, а ще словацьке містечко Піщани, стали останніми місцями передвоєнних контактів Лева Ребета Степана Бандери. Думається, що між ними та іншими націоналістичними провідниками точилися довгі розмови про тактику й статегію революційної боротьби від часу розв’язання війни німцями проти большевиків на території України та про можливості й місце  ОУН у цій боротьбі.

Степан Бандера тоді писав: «....Мандрую до Кракова. Тут входжу в гурт ініціяторів організаційної праці, роблю дрібну роботу будня. За весь цей час довідуюся від багатьох про те, що діялося впродовж п’яти років... Для мене стає очевидно: Провід не функціонує (не працює), забагнення загально відоме... З друзями виробляю собі оцінку в ситуації та плян, що треба робити.. Від Проводу ніякого плану, ніякої інструкції, ініціятиви». Очевидно, що чимало часу забирав тоді довоєнний конфлікт в ОУН, який призвів до остаточного розколу в Організації. Однак, були й інші, важливіші завдання Революційного Проводу, який постав в лютому 1940 року у Кракові на конференції українських націоналістів, прибічників Степана Бандери, Ярослава Стецька та Лева Ребета. У 1941 році першим очільником цього Проводу було обрано Степана Бандеру. Зокрема, зусиллями бандерівського відламу й було створено Український Національний Комітет  та створено Похідні групи ОУН(б).

Лев Ребет згадував, що «…в останні перед походом німців на Схід почалася гарячкова і корисна праця організації, і цей короткий час деякою мірою вирівняв утрату цілого року, вщент виповненого розграванням внутрішнього конфлікту. Впродовж трьох місяців була виготовлена інструкція для похідних груп, в якій детально намічені пляни політичної роботи на місцях і вказівки, як організувати окремі діляки державного життя».

Хто були тоді, перед німецько-совєцькою війною, провідники Лев Ребет та Степан Бандера?

Очевидно, що це були молоді, тридцятирічні українські націоналісти, які понад усе бажали бачити Україну вільною й незалежною державою. Все своє життя вони були революціонерами. Пристастне бажання української самостійности не полишало їх в часи польської окупації обтяжливих слідств та жорстоких тюрем. Вони шкодували, що були волею долі та обставин ув’язнені польським режимом і тоді втрачали час для розгорнення активної діяльності, однак були раді з того, що нарешті польська держава «впала» і відкрилися нові можливості для реалізації їхніх планів. Вони не думали тоді про теоретичні напрацювання чи досконалі політичні конструкції після початку війни на території України, але щиро мріяли про сприятливий для ОУН(б) й України розвиток наступних подій. Раніше у них був свій Провідник, старший товариш по боротьбі й керманич УВО та ПУН полковник Євген Коновалець, підступно вбитий, як я вже зазначав вище,  знову ж таки большевицьким аґентом Павлом Судоплатовим-«Валюхом» у Роттердамі в травні 1938 року. Ним захоплювались й перед його пам’яттю схиляли голови тисячі українських активістів з ОУН, які в пошуках кращої долі для України згодом вирушили на Схід у складі Похідних груп ОУН обох відламів. До війни ж, саме націоналістична молодь намагалася у прийнятний для більшості молодого членства спосіб звільнити Організацію від жорстких умовностей та орденської закутості, авторитетів «батьків» з ПУНу та підняти її на небувалу висоту. В їхній уяві визрівав інший «плян» визволення України – більш швидкий, більш раціональний  й, безумовно, - більш сміливий. Нові орієнтири, як могутній фактор в світоглядному і практично-політичному плані, стали предметом роздумів і спроб керівного ядра щойно посталої на початку 1940-их років Революційного Проводу та революційної, тобто бандерівської ОУН. Але у довоєнному середовищі українських активістів Ребет і Бандера були разом. Бандера був також і формальним лідером, як Голова Революційного Проводу ОУН. Лев Ребет також залишався на провідних ролях, як один із останніх провідників Крайової Екзекутиви колись ще єдиної ОУН.

Видатний український політолог, професор права Анатоль Камінський, що натепер замешкав у США, у своїй книзі «Край еміґрація і міжнародні за куліси» (1982)  справедливо зазначав, що «...на думку Ребета у конфлікті важили три основні фактори: брак спілкування, чи, за Мек Люґаном, - комунікації – не лише і суто технічному, але загальному розумінні; сутичка двох різних політичних ментальностей, які виросли на фоні двох різних дійсностей – крайової і еміґраційної, з урахуванням також певного впливу різниць віку; брак еластичности і тонкости та «парляментарного хисту» в організаційно-процедурній ділянці, який, неґуючи компромісним підходом, сприяв лише уштивненню і загостренню поодиноких конфліктних ситуацій і відношень. Це, що Ребет назвав «мисленням військовими катеґоріями членів ПУНу» мало, без сумніву, відповідний вплив на розвиток усього конфлікту. Але воно ще не вичерпує стосовної проблематики. ОУН, по суті, ніколи не була військовою формацією, незалежно від того, що в неї влилася УВО і що її очолювали колишні офіцери, а на керівних постах переважав офіцерський склад. Це, очевидно,  впливало деякою мірою на стиль організаційного діловодства. Але певні військові елементи притаманні і революційній, коспіративній організції (дисципліна, ґієрархічність, наказодавство тощо) і, зрештою, в крайовиків теж не бракувало навіть своєрідного культу військовости. Тому ми радше схильні думати, що цей стиль і спосіб поступовання випливав з глибших джерел, а саме з запозичення і наслідування практик модного тоді на Заході тоталітаризму, який в сполуці з «військовою ментальністю» еміґрантів і «революційністю» крайовиків, давав у висліді такий, а не інший ментальний профіль інтеґрального націоналізму…».

Саме така українська дійсність рано покликала Лева Ребета стати політиком і включитися в боротьбу й визвольно революційний рух, приєднатися спочатку та таємної Української Військової Організації, а згодом і до ОУН. Стосуючись діяльності УВО та ОУН у своїй книзі «Світла і тіні ОУН» Лев Ребет писав, що пізніша організація «ОУН черпала свої людські кадри насамперед з проріджених тоді рядів Української Військової Організації (УВО), заснованої бувшими вояками Української Галицької Армії для мілітарної підготови повстання українського народу проти чужої окупації. З рядів цієї організації вийшов полк. Є.Коновалець, що як бувший командир корпусу Січових Стрільців і керманич УВО користувався глибокою пошаною західньоукраїнського громадянства. З УВО перейшов до ОУН цілий ряд визначних людей, оскільки вся згадана організація ввійшла, вірніше, зіллялася з ОУН, вважаючи, що доцільніше вести і організувати політично-підпільну боротьбу, ніж чисто мілітану, бо тільки у висліді першої і як її надбудова може розвинутися збройне повстання. Ці, власне, так би мовити, увісти, ввійшовши до ОУН, були одною з опор організації. Одначе головною базою ОУН була молодь, насамперед студентська. Ця молодь виросла вже в традиції української державности, вона пам’ятала існування, хай і короткотривале, самостійної держави, вона на власні очі бачила українське військо, одним словом, уже раз пережила те становище української держави, за яке збиралася боротися. Державна самостійність не було для неї нездійсненною фантазією; молодь цю самостійність уже бачила, і вона перед її уявою стояла реально: треба було тільки здобути її...».

Відомий діяч ОУН з-під прапору полк. Андрія Мельника Ярослав Гайвас у своїй книзі «Воля ціни не має» (Торонто, 1971) згадував: «...нашу нараду в хаті перервав прихід Лева Ребета. Від о.Чемеринського він довідався про моє перебування у Львові та ще й про інструкції, які я приніс, і зайшов довідатися докладніше. Настрій у Ребета не був особливий. Після стільки років риску, тяжкої, відповідальної і небезпечої роботи на пості Крайового Провідника (він найдовше з усіх був на цьому пості), змушений уступити наслідком безпідставної, навіть безвідповідальної кампанії проти нього, він відчував жаль. Переказав я йому все, що знав, а на кінець доручення переходити за Сян: «..Ні, я за Сян не піду. Я буду тут, поки вдасться, а коли буде затяжно, піду в наші гори, де знаю кожну стежину і майже кожну людину. Там втримаюся ще напевно дуже довго». - І що робитимете? – «Те, що Організація скаже й що буде потрібно. Ви ж самі кажете, що треба творити зовсім нову систему. Мій досвід при цьому пригодиться. І моє знання людей теж дасться використати. Тікати я тепер не думаю. Мені ще час на скитання на еміґрації. Зрештою, хто передасть наш досвід молодшим? Хто буде зв’язувати теперішнє з минулим? Хто краще знає наше основне ядро, ніж я? Отже мені таки треба лишитися і я лишуся. Перекажіть це і скажіть, що на мене завжди можуть рахувати..» (вказана книга, с.287-288).

До речі, Ярослав Стецько, прем’єр УДП, який у повоєнні роки на еміґрації посідав чільне становище в Закордонних Частинах ОУН, досить високо оцінював професійні та організаційні здібності Лева Ребета, під час довоєнного кофлікту в ОУН та коли той працював на посту заступника Голови УДП. Звернімося до висловлювань та характеристик Стецька: «...При цьому треба пам’ятати, що одною з найважливіших причин відсепарування націоналістів-революціонерів від потенційних мельниківців був якраз аподиктичний, надто пронімецький курс ПУН під головуванням полк.Андрія Мельника, що різко поборювали «краєвики» у той час - крім мене - Роман Шухевич, Опис Тюшка, Дмитро Мирон, Степан Бандера і Микола Лебедь. Лев Ребет мав рівнож подекуди критичні зауваження в тому напрямі».. «Ярослав Старух і Лев Ребет разом з провідними членами ОУН Львова та відділом озброєних підпільників» мали «перебрати радіостанцію», «навіть силою(!) Лев Ребет» мав залишатися «в будинку радіостанції увесвь час, коли Старух не поладає інших даних йому доручень»... Вони обидва й передали по радіо про «проголошення відновлення державности... Вирішний день і вирішна година минула». «Сондуючі і розвідувальні розмови вели з німецькими чинниками, з Кохом включно - Старух, Ребет, Равлик, Врецьона, Кордюк. Вони підтверджували нашу зальну діягнозу: конфлікт наближається»... «Спроби розмов Лева Ребета з проф.Баєром не мали теж ніякого успіху, поза постійним вказуванням німцям, що не тільки ми, але передусім вони програють війну. Ребет, як кожен із нас, ставив це ясно при кожній нагоді». «У випадку мого (О.П. - Стецька) ув’язнення має Лев Ребет перебрати становище голови Уряду і вести з підпілля дальшу боротьбу в імені Уряду». «УДП не перейшло в підпілля не тільки через арештування Ребета у вересні 1941р., але також тому, що ця концепція не відповідала Лебедеві вже в той час через деякі непорозуміння, які існували поміж ними обидвома. Ребет був політично сильніший і для державного типу роботи безсумнівно більш відповідний».

Принагідно зазначу, що проф.Лев Ребет незадового до скритовбивства його аґентом КҐБ Сташинським  писав: «Український народ, будучи у Східній Европі народом з найстаршою хліборобською культурою, має дані бути також речником передових думок людства на тих просторах. Україна може і повинна стати зразком політичної культури для всього оточення і на місце тиранії, яку сторіччями на Сході репрезентувала російська – біла і червона – імперія, показати зразок модерної демократичної держави, де свобода і гідність людини не є пустим звуком». Професор Ребет зробив як політик  дуже багато й написав чимало, як науковець і журналіст, обравши ще з юних років замість студій, професійного життя, кар’єри чи навіть спокійної громадської праці – боротьбу, ризик і самопожертву Він продовжив свою життєву лінію до свого останнього подиху, впавши жертвою терору большевицького Кремля на сходах будинку, коли ішов до праці, вбивця вистрілив в обличчя жертви з пістолета, «зарядженого ціяністим калієм». Це сталося близько 11 години 12 жовтня 1957 року. Пізніше виявилося, що Лев Ребет був підступно вбитий супераґентом КҐБ Богданом Сташинським. Зброя Москви перервала життя Лева Ребета у повноті його творчих сил і серед невтомної праці. Він упав на бойовій стійці як воїн. Основними працями Л.Ребета були такі:

1. «Порівняльна метода в науці права» (Мюнхен, 1947, докторська дисертація);

2. «Держава і нація» (Мюнхен, 1949, ґабілітаційна праця);

3. «Формування української нації» (Мюнхен, 1951, идавництво «Сучасна Україна»);

4. «Походження українців, росіян і білорусів в світлі сучасних совєтських теорій» (Мюнхен, 1955);

5. «Теорія нації» (Мюнхен, 1955, идавництво «Сучасна Україна»);

6. «Світла і тіні ОУН» (Мюнхен, 1964, видавництво «Український самостійник»).

Лев Роман Ребет, син Михайла і Катерини Недокіс, народився 3 березня 1912 року в Стрию на Львівщині у робітничій родині. Його батько, що спочатку працював поштарем, походив із міста Ярослава, а мати із одного бойківського села. У Стрию він провів усе своє дитинство й молодість, там таки визначився його увесь життєвий шлях, туди він повертався думками в усі важкі хвилини життя. Власне,  його обоє батьків походили з села, але з молодих років осіли у містечку, де батько згодом, акліматизувавшися в міщанському стані, став нижчим поштовим урядовцем. Глибока релігійність батьків, українська гімназія і «Пласт», де він здобув ще 16-річним юнаком ступінь «гетьманського скоба», формували світогляд молодого Ребета. Отож, від 1922-го по 1930-ий рік він навчався в гімназії в Стрию і там був активним пластуном у пластовому гуртці «Олені» та вже в гімназії у 1927 році став членом Української Військової Організації

Далі Лев Ребет пройшов складний й небезпечний шлях розколу ОУН, входження до Революційного Проводу ОУН (б) та Українського Державного Правління, що постало і діяло у Львові в червні-липені 1941 року, та зрештою він, як і чимало українських націоналістів,  опинився в німецьких кацетах.

Стосуючись питань звільнення інших українських політичних в’язнів наприкінці Другої світової війни, Володимир Стахів у своїй статті «Декілька нез’ясованих фактів з минулого ОУН» («Український самостійник», ч.1(423), рік ХІ, січень, 1960) справедливо зазначав, що «відсутність документації і наша досить поширена неохота фіксувати справжні факти (а не вифантазувані «події») доводять до того, що наша поточна історія у жахливий спосіб збіднюється, на користь буденних партійно-політичних потреб перекручується і для якихось «патріотичних» конечностей спотворюється. Так, спотворюється... У вересні 1944 р. німецько-нацистський режим почав дуже маленькими «дозами» звільняти декого з українських політичних в’язнів із своїх концентраційниїх таборів. На волю були випущені м.ін., Ярослав Стецько та Степан Бандера – 27 вересня, Роман Ільницький, Осип Тюшка, Омелян Антонович, Юрій Лопатинський, Володимир П.Стахів – 30 вересня, полк.Андрій Мельник, інж.Дмитро Андрієвський, інж.Осип Бойдуник, проф.Євген Онацький та інші – 15 жовтня. Інші друзі-в’язні нехай вибачать, що з браку місця не подаю тут їхніх прізвищ.  Вже було згадано, що «ніхто не хоче завдати собі труду, щоб проаналізувати причину» такого кроку політичних сил Німеччини. Здається, що однією з причин було вмонтувати українських націоналістичних діячів у т.зв. Український Національний Комітет (УНК), який тоді за німецькими суґестіями творився в Берліні. У зв’язку з цим були ведені відповідні переговори з А.Мельником, Я.Стецьком, С.Бандера та іншими. Докладно про ці справи в цьому контексті не згадую, бо, на мою думку, такої потреби нема. Не входячи в деталі усього комплексу справ, треба на цьому місці сказати, що позиція членів ОУН, які ще недавно були ув’язнені в концентраційному таборі Заксенгавзен, не була цілковито ясна щодо їх взаємин з УНК і щодо «нової концепції» Німеччини супроти України. В такій ситуації автор цих рядків (О.П. – Володимир П.Стахів) прибув 25 листопада до Берліну. Першим його завданням було «відгородити» С.Бандеру від усяких політичних розмов з німцями.  Це меншою чи більшою мірою вдалося зробити. Черговим завданням було уможливити свободу рухів С.Бандері включно з евентуальною його втечею з Берліну...».

ВБИВЦЯ ПРОФ. ЛЕВА РЕБЕТА І ГОЛОВИ ПРОВОДУ ЗЧ ОУН СТ. БАНДЕРИ - АҐЕНТ КРЕМЛЯ Б.СТАШИНСЬКИЙ

…Від фатального дня 12 жовтня 1957 року пройшло трохи більше як два роки й три дні від дати підступного вбивства аґентом КҐБ Сташинським професора Лева Ребета до того часу, коли було цим же катом за наказом із того ж таки Кремля у приблизно такий же спосіб – із пістолета, зарядженого ціяністим калієм – вбито 15 жовтня 1959 року у Мюнхені провідника ЗЧ ОУН Степана Бандеру. У своїх зізнаннях щодо замордування професора д-ра Лева Ребета, Голови Політичної Ради ОУН за кордоном другого та третього дня на процесі в Карльсруґе 9-10 жовтня 1962 року аґент КҐБ Богдан Сташинський (діяв під прізвищами – Зіфрід Дреґер, Йозеф Лєман, Ганс Йоахім Будайт, Ковальський) повідомляв високому суду: «Я знав, що Ребет діє головним чином на ідеологічному відтинку. Про нього завжди говорили лише в зв’язку з газетами... він є теоретичним головою українців в екзилі... він не опрацьовував для своєї газети хроніки подій дня, а в першу чергу ідеологічні питання... В першу чергу я мав звернути увагу на місце праці на вулиці Дахауер, а пізніше на місце праці на площі Карла; далі устійнити його дійсну адресу і вияснити, якою дорогою Ребет їздить до праці»... При проводі ОУН «він писав статті ідеологічного змісту». У справі вбивства Бандери Сташинський говорив, зокрема, що «про Бандеру я знав власне досить багато. Я знав його ролю і становище: він був провідником еміґраційної організації ОУН».

Тут слід наголосити, що причиною смерті  д-ра Ребета при лікарському огляді  12 жовтня 1957 року було поставлено як  «імовірно, параліч серця. Підпис: д-р Фішер Вальдемар», це підтвердив у суді д-р Вольфганґ Шпанн, який проводив розтин. Отже, спочатку жодних підстав для припущення, що смерть відбулася в наслідок отруєння не було, ніяких поранень скляними скалками на обличчі Ребета лікарі не виявили. Довгий час, аж до зізнань Сташинського спецслужбам у Західному Берліні, на попередньому й судовому слідстві, смерть Ребета вважалась природною.

У своєму повідомленні Ректорові Українського Вільного Університету керівник канцелярії цього університету писав 15 жовтня 1957 року: «Покійний ніколи не скаржився на серце. Оце, йдучи, як звичайно, до щоденної праці, упав на сходах в коридорі своєї редакції і втратив свідомість. На тому ж поверсі мешкають три лікарі. Негайно були зроблені потрібні уколи, але все вже пізно...».

При дослідженні причин смерті Степана Попеля (Степана Бандери) діагнозом спочатку було поставлено - «пролом підстави черепа» і лише згодом, в лікарні, було встановлено отруєння синильною кислотою, але однією із версій смерті у судових медиків та слідчих було те, що, можливо, Попель (Бандера) «сам прийняв синильну кислоту з метою вчинити самогубство», хоча на верхній губі вбитого був виявлений поріз. Пізніше висновок, зроблений проф. д-ром В.Лявесом (обдукція проводилась у присутності українського лікаря проф.д-ра Ярослава Ґинилевича) в судово-медичному Інституті мюнхенського університету підтвердив, що Бандера загинув від отрути, але спосіб її попадання в організм потерпілого, незважаючи на поліційне слідство із залученням  до нього англійських детективів з фірми «Йоркшаєр Бюро Детективів», встановлений не був.

Тільки 28 травня 1960 року західно-німецькі чинники поінформували громадськість про аферу полковника московського КҐБ Антона Фьодоровіча Червоного-«Петренка», совєцького атташе в Бонні Н.Є.Лєвінова та аґента КҐБ Константіна Капустінского, в зв’язку з якими виявилося, що вбили Степана Бандеру аґенти кремлівських спецслужб. Пізніше було висунуто провокаційні версії, що Бандеру вбили американці, згодом, - що його отруїв член Проводу ЗЧ ОУН Дмитро Миськів, про що повідомив аґент КҐБ такий собі Стефан Лібґольц. До речі, цей же  зросійщений німець С.Лібґольц деякий час напередодні війни мешкав у місті Лохвиці Полтавської області. Деякий час на слуху була версія Оттона Фрайтаґа, що керівника ЗЧ ОУН Степана Бандеру  вбили на виконання завдання розвідувальної організації ген.Ґелена. Але це були тільки версії. 

Пізніше зізнання атентатника, аґента-перебіжчика Сташинського, що він, виконуючи завдання московського Кремля вбив провідників Ребета і Бандеру, як я писав на початку цього допису, остаточно  розставить усе на свої місця, коли він 12 серпня 1961 року втік нелеґальним шляхом до Західного Берліну й зголосився до західних органів. Подейкують, що деякий час він був переслуханий американськими спецслужбами.

У викладі державного обвинувачувача, радника крайового уряду, представника Федеральної Прокуратури д-ра Оберлє щодо вбивства професора Лева Ребета в реконструкції це виглядало так: «…Побачивши Ребета 12 жовтня (О.П. – 1957 року), коли той коло 10-ої години виходив з трамваю, він ввійшов у будинок число 8 на площі Карла, де знаходилося місце праці Ребета. Почувши незабаром, що Ребет увійшов у будинок, він відзабезпечив досі заховану у кишені піджака зброю і поволі пішов по сходах назустріч Ребетові. Безпосередньо перед зустріччю він раптом скерував загорнену в газеті збою в обличчя жертви, яка проходила повз нього, нічого не підозріваючи, і натиснув на спускову пружину, що – як він і знав – в найкоротший час спричинило смерть Ребета. Безпосередньо після цього обвинувачений скористався з ампулки з протиотрутою». 

По епізоду вбивства Степана Бандери було по-іншому: «…На початку жовтня (О.П. – 1959 року) обвинуваченому було заявлено, що згідно з вказівкою найвищих інстанцій у Москві, замах має бути виконаний негайно. Обвинувачений підкорився цьому розпорядженню і вилетів 14 жовтня 1959 року до Мюнхену, де він ополудні наступного дня побачив, що Бандера вийшов з місця своєї праці; після цього він зайняв обсерваційний пост на вулиці Крайтмара, пере домомо, де жив Бандера. Коли він побачив коло 13-ої години, що Бандера наближається, він увійшов у будинок і – після непередбачуваної зустрічі з свідкою Грубер – пішов по сходах назустріч надходячому. Він навіть перекинувся ще коло квартирних дверей кількома словами з Бандерою і відразу пустив у рух обидві цівки своєї зброї, що і цього разу спричинило смерть жертви».

Мюнхенський щоденник «Зюйддойче Цайтунґ» в числі від 20 литопада 1961 року подавав, що свого часу у виясненні причин смерті проф.д-ра Лева Ребета заіснувала помилка з боку працівників судово-медичної експертизи. На категоричне запитання редакції згаданої газети в мюнхенській поліції, хто несе вину за помилковий діагноз, пресовий референт поліції, старший судовий радник Карл Пфранк заявив: «Ми не можемо дати ніякого коментаря».

Не хотілося б далі вдаватися у ті страшні подбробиці політичних вбивств українських достойників Лева Ребета та Степана Бандери тією безжалісною і жостокою московсько-большевицькою репресивною машиною, яка діставала своїх політичних противників майже в усіх куточках світу. Накази Москви вбити Ребета і Бандеру порушували загальновизнані норми і принципи міжнародного права, бо жодна держава не має права вбити людину у чужій країні, оскільки це означає тяжке порушення чужої суверенності, поряд із найтяжчим злочином – позбавити життя людину. Видно, що московські наказодавці Сташинського свідомо йшли на ці злочини, аби знищити провідників українського націоналістичного руху на еміґрації.

Так загинули від рук московського вбивці за наказом його зверхників з Кремля і відійшли у Вічність два Провідники, дві Людини, два Патріоти, два Світогляди.

Нижче подаю витяги із тогочасних українських газет, які зберігаються у моєму приватному архіві.

Із газети «Сучасна Україна» (ч.23(176), 03.11.1957): короткий некролог – «Сенат Українського Вільного Університету з глибоким смутком повідомляє науковий світ та українське громадянство, що в суботу, 12 жовтня 1957 р. о 11 годині нежданно відійшов у вічність ПРОФ.Д-Р ЛЕВ РОМАН РЕБЕТ, талановитий український вчений і незамінний діяч на полі української культури. Похорон призначено на середу, 16 жовтня, о 14 год на «Вальдфрідґоф-і» в Мюнхені». Вічна йому пам’ять. Сенат УВУ».

Із газети «Сучасна Україна» (ч.22(227), 01.11.1959): короткий некролог – «Із співчуттям повідомляємо, що в Мюнхені, в четвер 15 жовтня 1959 р., о год. 13-ій серед нез’ясованих обставин несподівано помер СТЕПАН АНДРІЙОВИЧ БАНДЕРА, голова проводу ЗЧ ОУН. На цьому місці висловлюємо глибоке співчуття його Вельмишановній Дружині та дітям і всім членам ЗЧ ОУН. Похорон відбувся 20 жовтня ц.р. на мюнхенському кладовищі «Вальфрідґоф». Вічна Йому Пам’ять!».

Пізніший процес в Карльсруґе дуже яскраво показав злочинність і перфідію тоталітарного московсько-большевицького центру, і в цьому власне його історичне значення та політичність  у найширшому розумінні. Багато злочинів до цього й пізніше оправдано приписувалось Москві та КҐБ, але тоді, так би мовити, було зловлено за руку головного менеджера.

Суд прихилився і взяв до уваги з’ясуванння та арґументи призначеного оборонця Сташинського д-ра Гельмута Зайделя, і Сташинського було засуджено на вісім років тюрми – не як вбивцю, а як знаряддя і помічника вбивника у двох випадках – у випадку вбивства Голови Політичної Ради Організації Українських Націоналістів за кордоном проф.д-ра Лева Ребета та у випадку вбивства Голови Проводу Закордонних Частин ОУН Степана Бандери. Справжніми ж вбивцями були ті, що постановили вчинити скритовбивство, доручили й технічно уможливили його. Вони тоді перебували у Кремлі і знаходились поза досяжністю для людської справеливості. «Процес показав, що перед чорним ділом Москви ніхто і ніде не є безпечним, ані держава чи народ, ані одиниця. Не зважаючи на впровадження в СССР після смерти Сталіна ніби нової правовости, вбивства виконуються далі, хіба що з тією різницею, що давніше це була навіть сваволя, а тепер їх чинять на доручення найвищих державних органів. Повна аналоґія, зрештою, до облудної кремлівської деклямації про миролюбство з одночасним плянуванням нових аґресій» , - зазначалось у місячнику «Український самостійник» за 1962 рік.

У своїй статті маґістр Іван Чорній зазначав, що «політичні вбивства, як інструменти боротьби проти українських патріотів, російські большевики застосовували перед і після вбивства Лева Ребета. Жертвами були: Симон Петлюра, Євген Коновалець, Роман Шухевич, Лев Ребет і Степан Бандера. Для всіх їх найвищою метою життя була українська самостійна держава, але кожний з них представляв собою в очах Москви своєрідну загрозу для імперії: Симон Петлюра – символізував державу 1918-20 років; Євген Коновалець – як неперевершений військовий і політичний організатор; Роман Шухевич – безпосередній керівник боротьби УПА; Лев Ребет – теоретик питання нації і держави; Степан Бандера – символ змагань за українську державу. Вбивали людей, але не могли вбити їхнього духа, вбити ідеї. Жертви з рук ворога викликають незломну волю мобілізувати народ до подальшої наполегливої боротьби за українську самостійну державу».

Насамкінець коротко наголошу, що сам виступ дружини професора Ребета – пані мґр. Дарії Ребет на суді в Карльсруґе виявився справжньою несподіванкою й викликав дивовижне враження. У своєму виступі вона сміливо заявила, що насправді обвинувачує тих, хто підготовляв злочин і доручав його виконання, тобто – московський центр і большевицький режим. Супроти Сташинського вона не має почуття ненависті. Його можна навіть жалувати як людину, яку цинічно зловжито як знаряддя для виконання злочинів. (Підкреслено мною – О.П.). Не маючи на меті виправдати Сташинського, бо скритовбивство було і залишається, за будь-яких умов, великим злочином. Все таки ми повинні розуміти, що в тому часі дійсність при тоталітарному режимі була цілком іншою, аніж дійсність в демократичних правових державах. Людина в СССР та країнах-сателітах не була повністю вільна у своїх рішеннях, бо над нею тяжів авторитет державної влади і злочинного режиму».

У зв’язку  з такою промовою на суді Дарії Ребет, мені прийшли на думку слова із першої промови 32-го президента США (1933-1945) Франкліна Делано Рузвельта, який обирався на цю посаду 4 рази, про те, що «єдине, чого нам слід боятися — це самого страху, безрозсудного, безликого, невиправданого жаху, який паралізує необхідні зусилля по перетворенню відступу на наступ... Наш народ вимагає дій — і дій негайних...». Простіше кажучи: «Ми нічого не маємо боятися, окрім самого страху» -  (The only thing we have to fear is fear itself). Як на мене, заслугою видатних діячів українського національно-визвольного руху обох Ребетів - Лева та Дарії, - є те, що вони істотно допомогли середовищу українців на Рідних землях та на еміґрації, перебороти страх. Власне Ребети в свідомості багатьох українців втілювали образ політичних діячів, які не знали почуття страху, оскільки саме вони, не зважаючи на небезпечні обставини, не завагалися вести відверту дискусію з багатьма своїми політичними конкурентами тисячократно потужнішими за них в умовах постійного стеження, тиску й переслідувань аґентури КҐБ. Мені видається, що якраз праця подружжя Ребетів великою мірою призвела до внутрішнього переборювання страху багатьма українцями та переломлювання самої  патріотичної свідомості у бік демократизму. Входячи до числа провідної верстви українства на чужині якраз Ребети, які вже раніше показали себе в громадсько-політичному  житті на Рідних землях, своєю позицією, працею та поведінкою довели, що вони не мають страху, навпаки – мають від¬вагу нічого не боятися. На першому місці у них стояла ерудиція, фахові знання, безмпромісовість, як також мужність, почина¬ючи від демократичних висловлювань у націоналістичному середовищі своїх, не завжди непопулярних там поглядів, аж до останньої проби, що її приносить кожна боротьба на «бути або не бути».

Саме Лев й Дарія Ребети вважали, що особиста й національна свобода, гідність та рівноправність лю¬дини, пошанування морального закону, - це є сфери суцільні й неподіль¬ні. Прагнути до власної особистої та національної свободи і рівно¬часно не респектувати до таких же прагнень інших, є моральною перверсією. Намагання збільшувати власну свободу коштом свободи ін¬ших мусить допровадити до несправедливости, безправ’я, сваволі, до понижування людської гідности. Те власне й чинять екстремісти, прислонюючись такою чи такою, класовою, а чи національно-шовіністич¬ною ідеологіями. В стремлінні до кращого майбутнього, - були переконані Ребети, - мусить бути респектована свобода, рівною мірою, як для нас, так і для інших; не я або ти, але я і ти…

Ось такими були мої довгі міркування напередодні 60-ої річниці політичного скритовбивтва у Мюнхені теоретика нації й держави, очільника ОУН за кордоном професора Лева Ребета, який загинув внаслідок здійснення цинічної, прагматичної, лукавої й жорстокої політики з наказу большевицько-хрущовського Кремля, який і досі, змінивши лідерів, організаторів, колір та риторику, продовжує чорні справи в Україні, але вже  руками та засобами спецслужб путінського ЗАТ «еРеФ», чиї пазурі змінили, мабуть, лише колір -  із інтернаціонально-червоної фарби на новітньо-імперський трикольор. Сутність же імперської політики Москви щодо поневолених нею народів, а згодом і до посталих на попелищі СССР незалежних держав, як видно, зовсім не змінилась, просто з’явились нові визначення та категорії  як от - «ґібридна війна», «політичне вбивство» та «терористичний акт»,  як також появились нові технічні можливості та більш вишколені аґенти для ліквідації не лише політичних супротивників, а віднедавна ще й  військовиків, журналістів та спецпризначенців за кордонами тієї таки «єдіной і нєдєлімой», могутність якої у протистоянні з усім цивілізованим світом згасає на очах.  

Тут, контексті цієї статті, постає питання: а чи суттєво змінилась підступна політика Москви супроти українства, його справжніх провідників насьогодні? Очевидно,  що ні. І це зобов’язує усіх патріотів України гуртуватися навколо української національної ідеї та рішуче протиставитися військовим діям та терористичним актам з боку ФееСБе-путінської  ЗАТ «еРеФ»,  правонаступниці большевицької Московщини.


*Від редакції:  В тексті цієї статті редакцією, як виняток, збережено лексичні та правописні особливості авторської мови її автора др.О.Панченка, а прізвища та імена згадані в ній виділено жирним шрифтом для кращого, на думку автора,  читання та зрозуміння. Крім того замість слів «Росія», «російська», «Російська Федерація», «РФ» автором довільно вживано слова «Московщина», «московська» та ЗАТ «еРеФ»,  а також -  «совєцька» - у поширенішому визначенні - «радянська»,  «большевицька» - замість «більшовицька», а замість абревіатур «СРСР», «УРСР»  «НКВС», «МДБ», «КДБ» та ін., вижавно скорочення - «СССР», «УССР», «НКВД», «МҐБ», «КҐБ», що, очевидно, походять від прикметників «совєцький» та «ґосударствєнний»

Теги:
2017-09-22 02:15:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар