Павло Штепа - Україна Incognita
Андрій Безсмертний-Анзіміров

Есеїст, кінокритик. Проживає в США

Павло Штепа

12 вересня 1897 року народився теоретик українського націоналізму, послідовник ідей Дмитра Донцова Павло Штепа (1897-1980, Канада), дотепний критик московської ментальності й жорстокості, активний антикомуніст, письменник, публіцист і журналіст.

У своїй надзвичайно цікавій і дотепній книзі «Московство. Його походження, зміст, форми й історична тяглість» на багатому історичному матеріалі, фактах і свідченнях численних російських та зарубіжних авторів глибоко й дотепно аналізує психологію і ментальність московитів, які називають себе з XIX століття й дотепер, «русскими». Штепа також розкриває передумови, витоки, закономірності виникнення, розвитку та занепаду Російської імперії — хто її створив, які цілі вона переслідує, на чому тримається і чого боїться.

Народився на Кубані (Північний Кавказ), у станиці Новодмитрівська у родині священика (Кубань завжди була й залишається населеною українцями). Середню школу закінчив у Майкопі. 1919 року отримав атестат зрілості помічника інженера з виробництва сільськогосподарської техніки.

Учасник революції та громадянської війни в Україні 1917-1921 років, після поразки українських військ жив в еміграції у Чехословаччині, де 1927 року закінчив Українську Господарську Академію в Подєбрадах.

1927 року емігрував до Канади, співпрацював з органом українського національного об’єднання (УНО) — тижневиком «Новий шлях». У міжвоєнний період вступив до націоналістичних Української військової організації (УВО) та Організації Українських Націоналістів (ОУН). Помер 2 березня 1980 року в Канаді.

Був багаторічним членом Головного управління української стрілецької громади в Канаді, є автором низки статей в еміграційній пресі, зокрема, в журналі «Визвольний Шлях» тощо. Павло Штепа створив у повоєнний час власну етнологічну та культурологічну концепцію розвитку слов’янських, і зокрема, російського народів.

У своїй книзі «Московство. Його походження, зміст, форми й історична тяглість» із позицій патріота України всебічно розглядає історичне підґрунтя визвольних рухів свого народу за здобуття незалежності й створення української держави. Аналіз Штепи настільки точний, настільки б’є не в брову, а в око, що всі спроби  критики книжки російською стороною зводилися до істеричних криків. Жодного серйозного спростування з їхнього боку хоча б навіть частини непривабливого портрета московита, намальованого Штепою, не існує. Російською відповіддю на його книгу було й залишається повне мовчання, як це трапляється завжди, коли критика Московії-Росії є глибокою, вірною й беззаперечною до очевидності. Наведемо декілька цитат.

«Будь-яка московська імперія (навіть найбільш етнографічна Московщина) не дозволить жодної свободи ні своєму, ні немосковським народам: ні особистої, ні громадської, ні національної. Не може вона і дозволити приватну власність, яка є основою свободи. Будь-яка Московія — чи то монархічна, чи то соціалістична — заперечує особистість та її права; заперечує ідею приватної власності; заперечує будь-яку свободу. Деспотія і рабство, брехня та доноси, злодійство й безбожництво — без цих властивостей Московії б не було в історії. Вона й досі так і не показала, що може бути інакше. Отже, як це не боляче, ми маємо визнати, що Московія і не може бути іншою. Тому вона й не має права на існування взагалі», — щиро зізнався в еміграції московський патріот князь С. Волконський».

«Один з декабристів О. Бестужев пізніше писав із сибірського заслання: «Божий перст і царський гнів краять мою совість. Тепер я бачу, що я знехтував своїми здібностями замість того, щоб жити й померти чесно за свого царя», — нагадує Штепа. — Декабрист

М. Муравйов перед смертю казав: «Я завжди дякував і дякую Богові, що переворот не вдався, бо той виступ не був нашим московським явищем, бо конституція взагалі не є щастям для народів, а для Московії є безперечно згубною. А 14 день грудня не поважати треба, а соромитися його». А ось визнання відомого московського революціонера М. Бакуніна: «Хоч я і демократичних переконань, але я в глибині душі поважаю свого царя. Я б хотів, щоб наша держава була республікою, але без парламенту. Я ніколи не захоплювався європейським лібералізмом і конституційним ладом. Навпаки, я завжди зневажав їх, бо бачив наслідки у Франції та в Німеччині. Я твердо вірю, що наша імперія потребує сильної, диктаторської влади, не обмеженої кимось або чимось».

Тут важливо підкреслити, що Павло Штепа БУВ ОДНИМ ІЗ ПЕРШИХ, ХТО ДАВНО РОЗГЛЕДІВ У БІЛЬШОВИКАХ НЕ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЛІВОРАДИКАЛІВ, ЯКИМИ ВОНИ СЕБЕ ВВАЖАЛИ, АЛЕ САМЕ РОСІЙСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ, ЛЮДЕЙ ПЛОТЬ ВІД ПЛОТІ ТИПОВО ЗАТХЛОЇ Й ЗАДУШЛИВОЇ МОСКОВСЬКОЇ СИСТЕМИ — те, що остаточно оформилося в головному породженні більшовицького режиму, тобто в сталінізмі.

«Петро пробував терором цивілізувати Московщину, але одразу ж після його смерті вона відбудувала свою звичну «китайську стіну», що кілька століть захищала її від Європи, залишивши маленьке віконце — Петербург. Московські націоналісти — більшовики, захопивши владу 1917 року, негайно замурували і його. (...) Захопивши владу, Ленін запровадив таку деспотію, що перевершила деспотії усіх Іванів, Петрів, Миколаїв разом. ТОМУ і підтримала В. Леніна московська нація. Збройна боротьба проти його влади Колчака, Денікіна, Юденича у 1917-1920-х рр. була трагічним непорозумінням, що й визнав пізніше А. Денікін. І 90% вояків «білих» військ становили не московити, а петербуржці-європейці й кубанські та донські козаки, які за кілька років вільного життя навчилися цінувати свободу. Зрештою і генерали Колчак, Юденич, Врангель — не московити за походженням. Натомість питомі московити Брусилов або Поліванов відразу стали на бік Леніна ...

Не марксизм, не соціалістичні ідеї підказали Леніну 1917 року відновити систему деспотичної влади та кріпацтва, а непереможна сила національних традицій.

ВСІ НЕРОНИ ТА ЧИНГІЗ-ХАНИ НЕ ВИНИЩИЛИ СТІЛЬКИ БОРЦІВ ЗА СВОБОДУ, ЯК МОСКОВІЯ, ОСОБЛИВО ЗА ОСТАННІ ПІВСТОЛІТТЯ НА ЗАХОПЛЕНИХ НЕЮ ЗЕМЛЯХ. Як уже наголошувалося, в самій Московії воля ототожнюється із сваволею, свавіллям й загибеллю їхньої держави.

В. Ключевський пише, що московити, їздячи до Європи, були переконані, що європейські держави ось-ось впадуть, тому що там багато «свавілля», тобто свободи для людини ...

Навіть у ХІХ столітті — у добу найбільшого інтелектуального пробудження Московії — московські революціонери не цікавилися справами захисту громадянина від зловживань влади, але обговорювали лише справу захоплення влади, щоб використовувати її для перебудови усього суспільства на колективістичне. І це вони зробили 1917 року».

А ось приклад критики книги Штепи З РОСІЙСЬКОГО БОКУ. Вона завжди зводиться або до переходу на особистість автора й наклеювання на нього ярликів ( «колабораціоніст», «русофоб», «співробітник ЦРУ»), або ж до повторення пропагандистських, спільних і для царизму і для комунізму, стереотипів, які століттями геть зовсім промивали московські голови. «Заяложене питання про «малоросів», — пише один з таких критиків. — Цей термін почали вживати греки, а не москалі, й він ніяк не може бути образливим, хіба  що для таких історичних невігласів, як пан Штепа». Тим часом, невігласом виявляється сам критик. Навіть у російськомовній «Вікіпедії» чорним по білому прописано (хоча теж не зовсім точно), що слово «малороси» отримало «поширення від початку XVIII століття». Щодо «греків», то візантійці стосовно Русі використовували географічні терміни класичної давнини: країна Мала і країна Велика, що означали те, що Малою землею називають метрополію того чи іншого етносу, а Великою — землі, на які із цієї метрополії розселився цей народ, тобто київські колонії на віддаленій від Константинополя Фінській Півночі.

«СРСР було створено не мудрістю московитів, а дурістю європейців, — дотепно пише Штепа. — Росіяни не створювали СРСР. Як я вважаю, СРСР за своєю природою був якраз антиросійською державою, — коментує цей вислів той самий критик Штепи. — Серед верховних правителів СРСР росіян знайти було важче, ніж українців. СРСР вигадали не росіяни, а євреї. У створенні радянської потвори українці, грузини, латиші й інші несуть рівну провину, й не потрібно все валити на “москалів”». Наведений приклад критики не потребує коментарів. Але цікаво, що горе-критик ще й маніпулює аргументами, можливо, сам того не усвідомлюючи. «Серед верховних правителів СРСР росіян знайти було важче, ніж українців»?

Правильно, тому що російські вожді більшовизму швидко зрозуміли: щоб придушити опозицію й вижити, їм потрібні талановиті організатори. А таких, за визнанням Леніна, знайти серед московського народу йому так і не вдалося. Тому мобілізували або євреїв Троцького, Свердлова, Урицького, Склянського, Землячку, Зінов’єва та інших, або «малоросів» московського розливу (тобто не справжніх українців) Антонова-Овсієнка, Дибенка, Криленка, Семашка, Цурюпу, Скрипника.  Проте вважати, що серед більшовицьких вождів було мало росіян можуть тільки уражені типовою для московської ментальності антисемітською параноєю, бо Ленін, П’ятаков, Бухарін, Риков, Красін, Ногін, Стасова, Луначарський, Шляпніков, Тухачевський, Ворошилов, Калінін, Лепешинський були саме росіянами. І не одні вони.

Цікавий і російський текст, написаний ще 2008 року, причому етнічним росіянином: «Останнім часом в інтернеті йде накат на Павла Штепу, відомого українського націоналіста минулого століття. Пересмикуються цитати з його праць, перекручуються факти його біографії. Пов’язано це з нинішнім загостренням відносин російської влади з українськими. Робиться це загострення у зв’язку з нинішньою вимогою України визнати факт геноциду українського народу — Голодомор 1933-го, скоєний з вини московських комісарів-інородців. Нинішнє керівництво Росії, плоть від плоті своїх дідів-комісарів, чинить опір встановленню істини щодо Голодомору. І втягує у свої чвари залишки від колишнього російського народу» (стаття «Дірка в плавильному котлі від Павла Штепи»).

І далі автор намагається примирити кремлівських вождів, пропонуючи їм визнати Голодомор, але тільки в тому плані, що його організували не росіяни, а виключно євреї. Старі, старі пісні. Чи потрібні ще приклади такої «критики» ..

Закінчує Штепа свою книгу про московитів рішучим висновком: «Ніколи не було, немає і бути не може союзу України з Московією. Не може бути, навіть якби Україна хотіла. Не може, бо український і московський народи — це дві протилежності, які самі себе взаємно заперечують в усіх без винятку сферах життя. А найбільше в головному — у сфері духовній. Ніхто й ніщо не зможе привести до союзу України з Московією, як ніхто і ніщо не зможе привести до союзу Христа з антихристом, християнства із сатанізмом, релігії з безбожництвом, добра зі злом, правди з брехнею, любові з ненавистю, жорстокості з добротою».

Спостерігаючи сьогодні дії і стан Росії-Московії, цей висновок неможливо спростувати. Він був, є і буде непорушний. Він зможе припинити працювати тільки у двох випадках: якщо станеться диво (московська ментальність зміниться на краще) або якщо на територію Московії зійде сама Богоматір із легіонами ангелів і пояснить московитам їхні помилки. Однак чудес, як відомо, не буває.

2016-09-14 15:07:00
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар