Павло Гай-Нижник - Україна Incognita
Україна Incognita » Сторінка авторів » Павло Гай-Нижник
Павло Гай-Нижник
Історія Руси-України сповнена багатьма звитяжними і трагічними сторінками. Широко відомі і її видатні (та менш видатні) провадирі – князі руські. Однак, за рідкісними винятками, майже зовсім невідомими широкому загалові є імена та долі жінок, що супроводжували у життєвому шляху своїх чоловіків і, так чи інакше, увійшли до вітчизняної історії. Були серед них і русинки, і іноземки. Були руські княжни й дружинами європейських монархів. Імена їхні не обмежуються лише Анною Ярославною – королевою Франції. Хто вони? Які їхні імена?

Я спробую відтворити загальну картину доль руських княжен та княгинь на аналізі свідчень про близько двохсот жінок, пов'язаних із княжим життям.
29 квітня 1918 р. в Києві стався державний переворот. Владу Центральної Ради було повалено, а Українську Народну Республіку змінила новопроголошена Українська Держава у формі Гетьманату П.Скоропадського. Українські соціалісти з перших же днів перевороту перейшли у жорстку опозицію до нового режиму й розпочали підпільно готувати повалення влади гетьмана. В свою чергу більшовицька Росія (соціалістична РСФРР), яка ще нещодавно здійснила агресію проти соціалістичної УНР, але змушена була залишити терени України під тиском 450-тисячних німецько-австро-угорських військ, яких Центральна Рада запросила у допомогу проти більшовицьких окупантів, також готувалася до реваншу. Більшовицьке керівництво, уклавши вимушене перемир’я з Україною, встановило контакти із учорашніми ворогами (українськими соціалістами) й спрямувало на територію Гетьманату цілу армію саботажників і терористів. Почалася нова, підпільна, війна, мета якої була – повалення влади гетьмана, а згодом (як показала історія) – й знищення української державності.
Кінець літа 1918 р. видався для Української Держави часом досить напруженим як у внутрішній, так і зовнішній політиці. Становище в країні підривали радикальні соціалістичні партії та більшовицькі терористичні організації. В країні перебувало запрошене ще Центральною Радою 450-тисячне окупаційне німецьке та австро-угорське військо. Окупаційне командування мало неабиякий вплив на внутрішню соціальну, торговельно-економічну та політичну ситуацію в країні, що значно гальмував вкрай необхідні для країни і суспільства системні реформи чи не у всіх галузях народного господарства та побутового життя. Напруження в країні зростало й немалою мірою завдяки зовнішнім впливам. Так, гетьманська розвідка достеменно знала про плани соціалістів підготувати народні заворушення й здійснити новий переворот, повалення Гетьманату прагли й окремі організації російських монархістів. Радянська Росія створила всередині України терористичну революційну армію й готувалася до нового вторгнення.
Після перевороту 29 квітня 1918 р. на чолі з П. Скоропадським і проголошення його гетьманом України есерівський уряд Центральної Ради, як і саму її, було розпущено. Чи не одразу ж після проголошення Української Держави у формі Гетьманату й ліквідації УНР соціалістичні партії та групи, що становили основу Центральної Ради (соціалісти-революціонери, соціал-демократи, соціалісти-федералісти, Селянська спілка, самостійники-соціалісти), перейшли в опозицію до нової влади. Найбільш непримиренною і войовничою була позиція есерів та соціал-демократів, які неприховано агітували за повалення силою гетьманського режиму.
Палац, в якому мешкав Павло Скоропадський, знаходився на вулиці Інститутській 40, що на розі з вулицею Левашівською. Це було велике кам’яне двоповерхове приміщення, побудоване у київському районі Липки у 1830-х роках. До будинку прилягав сад, який колись був частиною Кловського парку. До 1917 року тут розташовувалися резиденції Київського, Волинського та Подільського генерал-губернаторів. Також тут неодноразово зупинялися члени російської імператорської родини. Зокрема, у 40-х рр. ХІХ ст. у цьому будинку кілька разів мешкав імператор Ніколай І, а згодом у 1852, 1859 та 1869 рр. – імператор Алєксандр ІІІ. З 1864 року в цьому приміщенні була домова церква імені Св. Миколая, яку збудували за губернаторства Аннєнкова на кошти Міністерства внутрішніх справ.
Після втрати українською державною владою власної території та виходу верховних властей ЗУНР (кінець 1919 р.) та УНР (кінець 1920 р.) за межі України, на її теренах боротьба з більшовизмом не вщухла. Відбувся Другий зимовий похід, тривала повстансько-партизанська боротьба, проте владою в країні остаточно опанував більшовицький уряд УСРР, війська якого згодом придушили хоч і численні, але розрізненні повстанські виступи. 30 грудня 1922 р. УСРР разом з РСФРР, Білоруською РСР та Закавказькою РФСР (Грузія, Вірменія, Азербайджан) увійшла до складу СРСР на федеративних засадах, втрачаючи таким чином навіть свою номінальну незалежність, яку мала доти
2009 року минуло 90 років від часу трагічної загибелі відомого українського державного та військового діяча Дмитра Вітовського. Проте й досі в історичній науці не існує єдиної думки щодо індетифікації точного дня трагедії. Так, наприклад, в примітках до видання щоденника Є.Чикаленка В.Верстюк та О.Бойко помиляються, коли вказують, що Д.Вітовський загинув 8 липня 1919 р. в авіакатастрофі і ця помилка потім перекочувала в інші укладені ними видання. Не відповідає дійсності й повідомлення колишнього начальника відділу закордонної преси Генштабу армії УНР підполковника. Я.Макогона, що утік до Польщі й 26 листопада 1919 р. надав денікінцям (військовому аташе Збройних сил Півдня Росії в Польщі) докладну доповідь про командний склад української армії, і який стверджував, що падіння літака відбулося 7 вересня через те, що його було збито
7 серпня минає 92 роки відтоді, як у Варшаві було підписано україно-кубанський договір. У ньому ствердужвалося: «Українська Народна Республіка визнає державну суверенність Республіки Кубанського краю. Республіка Кубанського краю визнає суверенність Української Народної Республіки. Обидві республіки зобов’язуються підтримувати одна одну у боротьбі за своє національно-державне визволення»...
Ні, це не жарт. Вони планують, у відсотках за звітністю по кожному року, починаючи з 2013-го і аж по 2017-й рр. (вочевидь, до кінця також уже заздалегідь запланованого, другого терміну президенства В.Януковича), згідно чіткого графіка перевиховати народ у патріотизм. Ви здивувалися? Так. Так. І Вас теж, шановний(на)! А, Вас не треба? Ви вже й так патріот… Значить Ви не «шановний» і неправильний патріот! І не до того патріотуєте, вибачте. А відтак влада «професіоналів» та «патріотів» навчить Вас як любити, що пам’ятати й кого шанувати
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар