Павло Филипович - Україна Incognita
Андрій Безсмертний-Анзіміров

Есеїст, кінокритик. Проживає в США

Павло Филипович

2 вересня 1891 народився український поет, літературознавець та історик літератури Павло Петрович Филипович (1891-1937). Перекладач з французької (Ш. Бодлер, П. Верлен, П. Ж. Беранже), латинської та російської мов. Представник «розстріляного Відродження». Жертва сталінського терору. Входив до групи українських неокласиків. У 1920 році входив до складу літературної групи «Гроно».

Народився у с. Кайтанівці Звенигородського повіту Київської губернії (тепер Катеринопільського району Черкаської області) у родині священика. Після навчання в гімназії в м. Златопольї вступив у престижну Колегію Павла Галагана, де познайомився з майбутнім українським поетом М. Драй-Хмарою та разом з ним пізніше приєднався до групи прихильників орієнтації на західну і античну літературу — неокласиків.

У 1910 році вступив до Київського університету св. Володимира: вчився спершу на правознавчому, потім перевівся на історико-філологічний факультет, де вивчав слов'янсько-російську філологію під керівництвом академіка Володимира Перетца (український філолог, дослідник і видавець численних пам'яток давньої і середньої української літератури і української творчості, один з авторів офіційної записки Російської АН до Кабінету міністрів Росії «Об отмене стеснений малорусского слова» (1905) з вимогою прав на вільний розвиток української мови і літератури, свободи друку). У той же рік звернувся до поезії: починав писати російською під псевдонімом Павло Зорев, а з 1917 року — повністю перейшов на українську. У 1915 році завершив навчання; за дипломну роботу «Життя і творчість Є. Баратинського» (окреме видання 1917 року) нагороджений золотою медаллю. Обдарованого юнака залишають в університеті як професорського стипендіата.

1917 року, сприйнявши революцію як "державно-національне відродження українського народу", Филипович активно включився в літературно-художній і громадсько-політичний процес в Україні, став приват-доцентом, пізніше — професором (до 1935 року) Київського університету. У цьому університеті, що в 1920 р. був перейменований на ІНО (Інститут Народної Освіти), разом із професором Миколою Зеровим Филипович вів семінар з історії української літератури, керуючи працею над темами, що стосувалися кінця 19-го ст. і початку 20-го ст.

Як літературний критик виступив уперше в редагованому Василем Старим і Миколою Зеровим часопису "Книгар" (перший критико-бібліографічний періодичний часопис, основним завданням якого була поточна бібліографічна реєстрація видавничої діяльності в Україні, видавався у 1917-1920). Широку літературознавчу працю розгорнув як співробітник ВУАН, публікуючи низку праць з історії української літератури і редагуючи ряд літературознавчих збірників. У своїх працях дотримувався порівняльно-історичного методу і був одним із найвидатніших представників цієї школи в українському літературознавстві.

Як вже зазначалося, почав друкуватися російською мовою з 1910 року під псевдонімом Павло Зорєв у журналах «Вестник Европы», «Заветы», «Куранты». Ранні поетичні твори Филиповича позначені впливом символізму. Публікувалися у збірнику «Музагет» (1919), що об'єднував поетів-символістів.

Не хижі заклики пожеж,

Не безнадійний рев гармати –

В поля майбутнього зайшла ти –

Минулу радість в них знайдеш.

А давнє слово на сторожі,

Напівзабуте слово те,

Як пишне дерево, зросте

У дні співучі і погожі.

(“Не хижі заклики пожеж”)

 Науковець європейської міри, задивлений в щонайкращі зразки класичних і західноєвропейських й українських традицій, поет-неокласик Павло Филипович був чужий і далекий до настанов і директив комуністичного режиму в літературі і тому теж цілком неприйнятний і ворожий для нього. У своїй поезії він рівноуважений і до історичного досвіду людства, і до навколишнього життя. Найкращим здобутком поета є інтимна лірика, її філосовським осягненням світу, відвертістю у найпотаємніших почуттях:

Кому не мріялось, що є незнана Муза –

Безжурна дівчина, привітна і струнка,

Яка в минулому з’явитися уміла,

Поетам радості, і вроди, і любові,

І навіть дудочку приносила тоненьку,

І награвала їй пісні сама.

(“Кому не мріялось...”)

 Його невеликий літературний доробок — дві збірки поезій: «Земля і вітер» (1922) і «Простір» (1925), відзначаються високою літітературною культурою, глибиною думки й досконалістю форми. Збірка “Земля і вітер” – це лірика зрілого художника. Вона багато прикметами сучасного життя поета. Тяжіння до простоти та ясності, сховані в основі його метафоричних образів.

Заклинаю вітер і хмари,

Заклинаю, земле, тебе!

І бринять найміцніші чари  -

Заклинаю сонце сліпе.

Пролетіли огненні бджоли

Між зелених полів людських.

Заклинаю вас, тихі доли,

Не пускайте до себе  їх!

А  глухі снігові градини,

Смілий вітре, хоч ти розвій,  -

Хай живуть і квіти й рослини

У країні бідній моїй!

Ясний світе, степе без краю,

Срібна пісне, роси й трави,

Вас кохаю, вас заклинаю,

Хочу бути таким, як ви!..

 Драматичну роздвоєність людини у двох світах показано у збірки “Простір”. Виразно розкривається філосовсько-естетична сутність поезії Павла Филиповича в його поглядах на людину та її призначення. Тогочасна пролетарська постанова полягала у тому, щоб зображати конкретну людину – шахтаря, будівника, цегляра, як у Рильського. Що ж до творів Филиповича, то його герої постають переважно, як образ узагальнений і вічний, до якого тягнуться усі роздуми поета. Таким прикладом є вірш “Різьбярі”:

В високій залі промину малюнки,

І пильної уваги не зверну

На пил, на штучні візерунки

І на залиту фарбами стіну

Перегоріли задуми колишні

І лілія не радує мене,

Коли не сяє крізь кольори пишні

Людське обличчя мудре і ясне.

 Ранні його вірші позначені символізмом, поетику якого вiн засвоїв, ще пишучи російською мовою. Філософськими підвалинами його поезії є насамперед людина, її місце в природі й історії. З цього походить його виразний універсалізм, тяжіння до безмежних, майже космічних просторів («Дивись, дивись, безмежні перелоги»).

Належав до літературної групи «неокласиків», позиції яких захищав у «літературній дискусії» 1925-1928 років - публічне обговорення шляхів розвитку, ідейно-естетичної спрямованості та завдань нової української радянської літератури, місця і ролі письменника в суспільстві; приводом до неї стала стаття М. Хвильового «Про „сатану в бочці“, або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян», у ході дискусії було опубліковано понад 1000 статей. Вважав, що гармонійному розвитку національної літератури необхідне підґрунтя класичного світового письменства, не сприймав кон'юнктурної офіційної ідеологічної лінії в тогочасній поезії, виступав за підвищення культурного та художнього рівня літературних творів. Поетична творчість Филиповича відзначається культурологічною насиченістю, осмисленням загальнолюдських етичних та естетичних цінностей.

«Неокласики» були групою українських поетів та письменників-модерністів початку 20 століття. До неокласиків також належали Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургардт (псевдонім Юрій Клен), Максим Рильський. До кола неокласиків відносять також наступних авторів: В. Домонтович, Михайло Могилянський, Борис Якубський, Ананій Лебідь, Михайло Новицький, Стефан Савченко, Михайло Калинович, Андрій Ніковський. Неокласики позиціонували себе як естетів і жорстко протиставляли себе народництву і романтизму. Крім художньої творчості, члени групи були також активними літературними критиками та теоретиками українського модернізму. Неокласицизм (з грецької новий і зразковий) - течія в літературі та мистецтві, що з'явилась значно пізніше занепаду класицизму як літературного напряму і знайшла свій вияв у використанні античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів, проголошенні гасел «чистого» мистецтва та культу позбавленої суспільного змісту художньої форми, в оспівуванні земних насолод.

Естетичні погляди письменника формувалися під впливом символізму, однак його власні поетичні твори за ідейним та художнім змістом не можна однозначно віднести до конкретного напрямку літератури початку століття. «Він наче кував у собі дух гетівського активного пізнання, філософського збалансування суперечностей індивідуального і загального, життя і смерті, руїни і будови, минулого і майбутнього - у вічному світлі одности універсуму» - характеризує поетичне кредо поета Юрій Лавріненко. Незалежність від моди, традицій, своєрідне художнє мислення, висока культура слова - ось характерні риси поезій Филиповича. У своїх творах Филипович бачить людину як позачасовий, узагальнений та вічний феномен, виступає синтезою всеземного існування. Филипович не оспівував бетон і залізо, "героїчні" трудодні, не писав агітаційних лозунгів.

Перша значна наукова праця Филиповича як літературознавця - «Жизнь и творчество Е. Баратынского» (1917). В 1920-33 Филипович - професор Інституту народної освіти (тогочасна назва Київського університету). Був членом комісії ВУАН зі складання біографічного словника українських діячів, секретар історично-літературного товариства при ВУАН, що його очолював академік Сергiй Єфремов (убитий НКВС в 1939 році), редактор різних наукових збірників та ін.

Літературознавчі праці Филиповича присвячені питанням західноєвропейської літератури, сучасного українського літературного процесу, проблемам методології науки про літературу. Автор статей про І. Франка, О. Олеся, Лесю Українку, О. Кобилянську, М. Коцюбинського, представників молодої української поезії (П. Тичину, Я. Савченка, М. Рильського, М. Семенка). Один із фундаторів сучасного шевченкознавства, автор спеціальних досліджень «Шевченко і романтизм» (1924), «Шевченко і Гребінка» (1925), «Шевченко і декабристи» (1926), «До студіювання Шевченка та його доби» (1925). За редакцією Павла Филиповича був виданий ряд збірників: «Т. Шевченко» в 1921 р. (ДВУ, разом з Є. Григоруком), «Шевченківський збірник» 1924 (вид. «Сорабкоп»), два томи «Шевченко та його доба». В 1925 і в 1926 (разом з акад. С.Єфремовим і М. Новицьким), «Іван Франко» 1926 (з І. Лакизою та П. Кияницею), «Література» 3б. І., 1928 (спільно з акад. С. Єфремовим і М. Зеровим). Крім того, він брав участь у складанні коментаря до акад. видання Шевченкового «Щоденника» (К., 1927), в 10-томовому виданні творів Лесі Українки та в інших виданнях.

Важливіші літературознавчі і критичні праці Филиповича: «Рилеєв і Державін», «Шляхи Франкової поезії», «Переклад Котляревського із Сапфо», «Ольга Кобилянська в літературному оточенні», «Пушкін в українській літературі» (1927), «Нові праці про І. Котляревського», «Аналіз образу Прометея в творах Лесі Українки», «З новітнього українського письменства». Своїми працями Филипович заклав наукові основи українського літературознавства (ст. «Українське літературознавство за 10 років революції», 1928).

Те, що неокласики прагнули впроваджувати в своїй творчості форми та методи грецького й римського мистецтва, представникам влади здалось невизнанням радянської дійсності. Попри те, що Филипович ніколи не належав до будь-якої політичної партії і не брав надто активної участі в громадському житті, його заарештовано в серпні 1935 року на своїй квартирі співробітниками НКВС Кузнецовим і Бондаренком та суджено разом із лідером «неокласиків», поетом Миколою Зеровим з початком 1936 року за приналежність до «шпигунсько-терористичної організації», що нею мав бути нібито семінар української літератури в Київському ІНО. 5 вересня 1935 виписано ордер № 24 на арешт Филиповича, представників уряду та партії і в приналежності до таємної контрреволюційної організації. Филипович був засуджений до страти. Невдовзі вирок було замінено на 10-річний термін ув'язнення. Відбував покарання спочатку на Медвежій Горі (на північ від Ленінграда), згодом на Соловках. Вивезений звідти з великим етапом в'язнів Соловецької тюрми і страчений 3 листопада 1937 р. в урочищі Сандармох поблизу Медвеж'єгорська (нині Республіка Карелія). Реабілітований у січні 1958 року.

Трагічно склалася доля дружини поета — Марії Андріївни: не витримавши горя, вона захворіла психічно. У 1939 році, коли її чоловіка вже не було в живих, «на її прохання» перевести до чоловіка на Колиму вона була засуджена і заслана в на 5 років в Караганду. Подальша її доля невідома. З інших неокласиків М. Зеров був розстріляний 1937, М. Драй-Хмара помер у концтаборі на Колимі в 1939 року. Ананій  Лебідь був розстріляний в 1937 року, Степан Савченко загинув у 1942 році, Борис Якубський  загинув в 1944 році, Андрій Ніковський  помер 1942 року в блокадному Ленінграді, місце поховання невідоме. Проходив у цій справі і неокласик М. Рильський, але через деякий час був звільнений. Юрій Клен (О. Бургардт), скориставшись своїм німецьким походженням, виїхав до Німеччини на лікування і не повернувся.

Так комуністична Москва розправлялася з Україною та її багатою культурою. Забувати таке — зрада українського народу. Пам'ятати слід вічно. Бо кому згадувати про цих людей, як не нам?

ВІЧНА ЇМ ПАМ'ЯТЬ!

2015-09-02 15:53:20
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар