Парадокси декомунізації - Україна Incognita
Сергій Грабовський

Парадокси декомунізації

Спершу – цитата.

«26 августа 1921 года

т. Луначарскому.

Принять никак не могу, так как болен. Все театры советую положить в гроб.

Наркому просвещения надлежит заниматься не театром, а обучением грамоте.

Ленин».

Коротко і ясно, чи не так?

І ще одна цитата, для продовження з’ясування ситуації.

«Я, знаете, в искусстве не силен… Искусство для меня – это что-то вроде интеллектуальной слепой кишки, и когда его пропагандная роль, необходимая нам, будет сыграна, мы его – дзык, дзык! – вырежем. За ненужностью. Впрочем, - добавил Ленин, улыбнувшись, - вы уж об этом поговорите с Луначарским: большой специалист. У него там даже какие-то идейки… (Юрий Анненков. Дневник моих встреч., Л. 1991)».

Ось так, попри створені навколо нього міфи, реально ставився «дідусь Ленін» до мистецтва. Як голова уряду виморював голодом і холодом тих митців, які не пішли служити владі. Санкціонував «червоний терор», жертвами якого стало чимало митців. Заблокував на політбюро ЦК РКП(б) надання дозволу поету Олександру Блоку на виїзд до Фінляндії на лікування (коли дав-таки дозвіл, було пізно – Блок уже помирав). Ініціював висилку за кордон «представників контрреволюційної інтелігенції» (10% висланих у 1922 році в ході операції ҐПУ «Філософський пароплав» були літераторами). Зрештою, того ж року був удруге (перший раз – у 1919-му) за ініціативою Леніна у Москві закрили уславлений «Большой театр»…

Утім, знову цитата. Надто вже красномовний цей документ.

«12 января 1922 г.

Тов.Молотову

Узнав от Каменева, что СНК единогласно принял совершенно неприличное предложение Луначарского о сохранении Большой оперы и балета, предлагаю Политбюро постановить:

1. Поручить Президиуму ВЦИК отменить постановление СНК.

2. Оставить из оперы и балета лишь несколько десятков артистов на Москву и Питер для того, чтобы их представления (как оперные, так и танцы) могли окупаться (например, окупаться путем участия оперных певцов и балерин во всякого рода концертах и т. подоб.), т.е. устранением всяких крупных расходов на обстановку и т. под. <…>

4. Вызвать Луначарского на пять минут для выслушивания последнего слова обвиняемого и поставить на вид, как ему, так и всем наркомам, что внесение и голосование таких постановлений, как отменяемое ныне ЦК, впредь повлечет за собою со стороны ЦК более строгие меры.

Ленин».

Цитат із документів і спогадів такого ґатунку можна знайти дуже багато. Вони, як на мене, наочно засвідчують, по-перше, що принаймні в політиці щодо мистецтва формула «Сталін – це Ленін сьогодні» цілком справедлива, по-друге, що з цього питання головним опонентом Леніна (а потім і Сталіна) в більшовицькому уряді був Анатолій Луначарський.

Уродженець Полтави, спадковий дворянин, випускник Першої чоловічої київської гімназії Анатолій Луначарський, як і чимало його однолітків, ще наприкінці ХІХ століття став прихильником ідей марксисту. Він то входив до більшовицької партії, то виходив із неї, остаточно прилучившись до партії Леніна разом із Троцьким улітку 1917-го. Був наркомом освіти (а фактично – ще й культури) радянської Росії з моменту жовтневого перевороту і до «року великого перелому», року колективізації та розкуркулення – 1929-го. Всі ці роки Луначарський опонував «генеральній лінії партії» й особисто Леніна у царині культури – опонував з використанням усього марксистського ідейного арсеналу, з яким був знайомий значно краще за Леніна та Сталіна…

А на додачу Луначарський був переконаним противником великоросійського шовінізму; вільно володіючи українською мовою, він низку своїх текстів присвятив творчості Тараса Шевченка й Михайла Коцюбинського, писав про п’єси «Камінний господар» Лесі Українки й «97» Миколи Куліша тощо. При цьому до мистецької політики в УСРР Луначарський відношення не мав, хоча й підтримував українізацію: у ті часи в союзних республіках були свої наркомати освіти, яким дозволялася певна автономія.

І ще одне: Луначарський був єдиним наркомом, якого можна було вільно критикувати будь-кому з числа діячів культури, з яким можна було на рівних дискутувати і який міг привселюдно визнати власні помилки. До такого рівня вольності щодо влади Росія повернулася тільки наприкінці перебудови.

Іншими словами, без діяльності Луначарського більшовицька Росія та СРСР в цілому перетворилися б у щось на кшталт північної Кореї на 1/6 суходолу. А тоталітарні держави такого ґатунку, де перестав діяти фермент культури, де відсутнє інше мистецтво, крім того, що толерував Ленін, є надзвичайно стійкими – бо в них нікому сприймати й обстоювати ідеали свободи…

Це все написано не для ідеалізації Анатолія Луначарського та його діяльності в уряді більшовицької Росії, бо надто амбівалентною була ця діяльність. Але при цьому кидається в очі очевидна несправедливість: в українській столиці в межах декомунізації перейменовані вулиця та провулок Луначарського, натомість продовжує існувати «Ленінська кузня» (повністю – Публічне акціонерне товариство Завод «Ленінська кузня»). Цікаво, що кував Ленін у Києві, крім світової революції? І чи варто забувати політика, науковця та публіциста (нехай і більшовика), завдяки зусиллям якого зі збереження основ культури в нинішній Росії є хоча б якась частка притомних інтелігентів?

2016-12-16 18:07:10
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар