Пам’ять і пам’ятники: Полтава без Мазепи і Петлюри - Україна Incognita
Україна Incognita » Сторінка авторів » Сергій Шебеліст » Пам’ять і пам’ятники: Полтава без Мазепи і Петлюри
Сергій Шебеліст

Кандидат наук із соціальних комунікацій, журналіст, Полтава

Пам’ять і пам’ятники: Полтава без Мазепи і Петлюри

Проблема пам’яті та пам’ятників, ясна річ, стосується не лише Полтави, а й багатьох інших українських міст, символічною «окрасою» яких є діячі доволі специфічного ґатунку

Письменники, історики, культурологи і філософи нерідко називають Полтавщину «духовною столицею», «серцем України» або ж «ментальним, ландшафтним і лінгвістичним еталоном українства». З усіма цими твердженнями у принципі можна погодитися, щоправда, з певними застереженнями. Навіть не особливо ретельний погляд на місцеву топоніміку й монументалістику доводить, що цей, можливо, найбільш український край не поспішає прощатися з імперсько-совєтською спадщиною, відбитою у численних пам’ятниках на честь переможців Полтавської битви 1709 р. і в «комуністичних» назвах вулиць – Леніна, Фрунзе, Куйбишева, Жовтнева, Карла Лібкнехта, Рози Люксембург, Паризької комуни тощо. Ще донедавна були вулиці Карла Маркса й Радянська, які перейменували на Володимира Козака та Монастирську. Крім того, в райцентрах Полтавської області досі стоять непоодинокі монументи вождеві світового пролетаріату, на котрі час від часу здійснюють замахи вандали, причому вони не лише трощать погруддя, але й пишуть на постаменті слова «Зніміть мене».

Протистояння символів

Просовєтські настрої місцевої спільноти почасти зумовлені тривалою професійною пропагандою, особливо в культурно-освітній галузі, завдяки чому були виховані цілі покоління денаціоналізованих інтернаціоналістів з москвоцентричною картиною світу. Додатковим чинником ностальгії за втраченою величчю є присутність у місті чималої кількості відставних працівників КҐБ  і військовослужбовців, які вважали дуже престижним жити на пенсії в затишній Полтаві.

Пам'ятник Петру І

Тим часом місцева влада не надто поспішає увічнювати українських історичних діячів, побоюючись звинувачень у «націоналізмі» й «образі почуттів братнього російського народу». У цьому контексті хрест на честь загиблих козаків, монумент президентові Української Головної Визвольної Ради Кирилу Осьмаку в райцентрі Шишаки чи пам’ятник прем’єрові Української Народної Республіки Борисові Мартосу в Полтаві є радше поодинокими винятками, ніж правилом, оскільки ні гетьман Іван Мазепа, ні голова Директорії УНР Симон Петлюра належно не пошановані. У свідомості багатьох мешканців полтавського краю вони все ще залишаються «зрадниками», «погромниками», «антисемітами» і навіть «бандерівцями».

«Виготовлений на народні пожертви пам’ятник гетьману, що припадає пилом на подвір’ї київського комбінату «Художник», уже майже два роки [2011] мав би стояти на Соборному майдані в історичному центрі Полтави, – зауважує кореспондент газети «Україна молода» Василь Неїжмак. – При цьому українофоби всіх мастей і досі намагаються переконувати громадськість у тому, що цю «пам’ятникотворчу» ідею проштовхує жменька «національно стурбованих» політиків. Та й то, мовляв, їхній поспіх зумовлений потребою у власному піарі перед виборами. Хоча насправді в Полтаві про майбутній пам’ятник Мазепі заговорили практично одночасно після здобуття Україною незалежності».

Пам'ятник Слави

Чи не єдиним нагадуванням про присутність в Полтаві Симона Петлюри є меморіальна табличка з портретом на будівлі сучасного аграрного коледжу – колишньої духовної семінарії, в якій навчався майбутній отаман. Його рідна хата була зруйнована ще в 1960-их рр., а господарські приміщення остаточно знесені в 2005 р. (нині  на тому місці постала багатоповерхівка). Хоча завдяки подвижництву небайдужих громадян удалося зберегти і привести до ладу інший меморіальний об’єкт – домівку Петлюриного племінника, першого Патріарха Української автокефальної православної церкви Мстислава (Степана Скрипника).

Установлюючи пам’ятники і пам’ятні знаки, полтавська влада, схоже, намагається обрати найменш конфліктні постаті й теми, які, з одного боку, відбивали б дух краю Григорія Сковороди, Івана Котляревського і Миколи Гоголя, а з іншого – не дратували би публіку, котра ностальгує за «великою країною» і «світлим минулим». Можливо, саме тому в Полтаві з’являються скульптурні композиції на честь гоголівських персонажів, монумент «дівчині з легенди» Марусі Чурай, «годувальниці українського народу» свині та, мабуть, найбільш відомому місцевому бренду – полтавській галушці.

Пам'ятник галушці

Нічого поганого в цьому немає, якби не очевидна диспропорція між символами імперської величі переможців Полтавської битви і пам’яттю про героїчну боротьбу за волю України. Якось мірою цю ситуацію пояснює комсомольське виховання нинішніх керівників Полтави й Полтавської області, які святкують день створення Ленінського Комсомолу, публічно тужать на різних зборах за своєю молодістю та зазначають, як колишній мер Полтави Андрій Матковський, що всією родиною вважають Мазепу зрадником.

Ігри в соціологію

На цьому ідеологічному тлі більш прогресивною донедавна видавалася точка зору нинішнього міського голови. За його словами, він хоч і виховувався на марксизмі-ленінізмі, був жовтенятком, піонером і комсомольцем, однак комуністом не став. «Я не історик, а це питання мають вивчати історики, – переконував громадськість тоді ще кандидат у мери від прагматичної партії «Совість України» Олександр Мамай. – Але моя особиста думка: коли історики вирішили, що портрет Мазепи може бути на десятигривневій купюрі, то значить щось же вони знають. Отже, ця людина зробила багато добра для українського народу. Просто так її там би не відобразили». Утім, отримавши посвідчення міського голови, він дещо підкоригував свою позицію щодо «контраверсійних» історичних постатей і традиційно послався на соціологію. Мовляв, якщо 50-80% полтавців буде проти встановлення пам’ятників Мазепі й Петлюрі, такою ж буде і позиція міської влади. Знайдуться бодай 30% тих, хто висловиться «за», почнуть прислухатися.

Соціологічне дослідження виконав Микола Лебедик з «Незалежного центру стратегічних досліджень», який передбачив перемогу чинного мера. Як засвідчило опитування,  лише 6% мешканців міста виступають за встановлення пам’ятника Мазепі. Після оприлюднення результатів вивчення громадської думки мер Полтави заявив, що це питання належить більше до компетенції президента й парламенту, рішення яких слід виконувати, а він займається тільки господарськими справами. Так ніби й не було відповідного пункту в Указі Президента Ющенка про відзначення 300-річчя військово-політичного виступу гетьмана Івана Мазепи, відповідної постанови  Кабінету Міністрів та рішення міської ради (щоправда, згодом скасованого).

Пам'ятник Леніну в Шишаках

Пам'ятник Леніну в Шишаках (частина 2)

Маніпуляції із соціологією використовуються в Полтаві вже не вперше, адже його практикували щодо Петлюри попередники пана Мамая. Координатор громадського комітету з увічнення пам’яті Симона Петлюри Олексій Логвінов проілюстрував цю технологію на прикладі історії з перейменуванням вулиці революціонерки Рози Люксембург на честь української співачки Раїси Кириченко. «До нас телефонували з міськвиконкому і запитували, чи згодні ми на це. Коли ми говорили «так», нам ставили наступне питання: «А чи знаєте ви, що для цього необхідно буде переоформити документи, прописку?», – розповідає пан Логвінов. – Усупереч правилам соціології, таке навідне питання спрямоване на те, щоб залякати людей і примусити їх дати негативну відповідь. Звісно, якщо враховувати, що подібне опитування щодо Петлюри проводилося таким же чином, можна передбачити, що більшість давала негативну відповідь. Якби дослідження проводила солідна, професійна і незаплямована соціологічна фірма, то, думаю, результати кардинально різнилися б від тих, які пропонує мерія і полтавський міський голова».

Автентика імперськості

У червні 2010 р. під час відзначення чергової річниці Полтавської баталії радник колишнього мера Андрія Матковського, доцент Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка Валерій Трегубов заявив про реконструкцію пам’ятника «доблесному коменданту Полтави полковникові Келіну і славним захисникам міста в 1709 р.». На практиці це означало, що невдовзі гранітний обеліск поблизу міського парку «Перемога» увінчає фігура двоголового орла, котру 1921 р. як символ імперії демонтували більшовики. За словами архітектора, який, до речі, вважає себе поміркованим українським націоналістом, суть реконструкції полягає у відновленні первісного вигляду культурної цінності.

«Без якихось елементів пам’ятник недосконалий. Наприклад, якби хтось знайшов би автентичні руки Венери з Мілоса, то невже їх би не додали до скульптури богині? – запитує Трегубов і додає: – Зробили б копію того образу, до якого ми всі звикли, але відновили б первинний замисел автора скульптури». До речі, саме за проектом цього архітектора поблизу Музею Полтавської битви була зведена Ротонда вшанування пам’яті полеглих учасників баталії, на стовпах якої трьома мовами – українською, російською і шведською – написана фраза «Час лікує рани».

Хоча тут, ясна річ, ідеться не тільки про автентику. «Показовим є шалений захват од відновлення усіх цих пам’ятників, включаючи полтавського орла, з боку українофобів та україноненависників – як російських, так і українських (включно з полтавцями), – зазначає директор московського Центру східноєвропейських досліджень Андрій М. Окара. – Для Російської імперії Полтавська битва стала точкою відліку, для гетьманської України – скоріше, навпаки – точкою неповернення».

Пам'ятник коменданту Полтавської фортеці полковнику Келіну

Після анонсу цієї ініціативи Валерія Трегубова патріотична громадськість міста відразу забила на сполох і звинуватила архітектора та чиновників міськвиконкому в російському націоналізмі й холуйській запопадливості. «Намір пропагувати в бронзі російський імперіалізм Трегубов та його однодумці аргументують тим, що так пам’ятник виглядав за часів царизму, а отже без двоголового імперського орла він «недосконалий». Ще одним «аргументом» є те, що «всі роботи профінансовано меценатом», прізвище якого шановний архітектор сором’язливо замовчує. А що, якщо завтра якийсь меценат захоче «заради історичної справедливості» відновити пам’ятник Сталіну чи завішати міські установи портретами російських царів і більшовицьких вождів?», – йдеться у заяві руху добровольців «Простір свободи». Під час полтавського рок-фестивалю «Мазепа-фест-2010» активісти цієї громадської організації влаштували біля монументу полковникові Келіну міні-перформенс, патраючи символічну двоголову курку-мутанта і скандуючи гасла «Мазепу – в Полтаву, мутанта – в канаву!» та «Геть мутанта-окупанта!».

Пам'ятник Келіну (оригінал)

Спочатку планували, що реконструйований пам’ятник захисникам Полтави відкриють до Дня міста, 23 вересня 2010 р., але перед жовтневими виборами до місцевих рад процес «відродження скульптурної та історичної справедливості» призупинили. Тоді можна було розраховувати, що на зміну національно байдужому міському голові Андрієві Матковському прийде більш-менш чутливий до українства наступник – підприємець Олександр Мамай із партії «Совість України» чи екс-губернатор Полтавщини Валерій Асадчев з Української народної партії. За результатами перегонів переконливу перемогу здобув пан Мамай, який, нагадаємо, під час передвиборчої кампанії досить прихильно відгукувався про постать Івана Мазепи, проте, ставши «мером усіх полтавців», не захотів укотре збурювати територіальну громаду.

Натомість чинний міський голова набагато прихильніше ставиться до згадуваної ініціативи архітектора Трегубова й не сприймає двоголового орла як символ Російської імперії: «Що стосується мене особисто і цього пам’ятника, то я заперечувати не буду. Тим паче, коли я побачив в Інтернеті, яким був цей пам’ятник, то він мені дуже сподобався. Усі мої родичі по лінії мами і тата живуть у Санкт-Петербурзі. Тому ставлення до Росії в мене найчистіше. Я впевнений, що нам потрібна співпраця і з Росією, і з Білоруссю, і з Казахстаном. Між нашими країнами повинні бути не тільки партнерські, а й дружні відносини». Очевидно, що саме орел із лавровим вінком у пазурах має символізувати цю нерозривну дружбу братніх народів.

Меморіальна дошка Симонові Петлюрі

На тлі незацікавленості місцевої влади в увічненні українських історичних діячів лунають доволі ексцентричні контрпропозиції з боку окремих політичних сил. Так, у серпні 2010 р. екс-кандидат на посаду мера від партії «Свобода» Василь Ковальчук запропонував встановити пам’ятник Мазепі (без постаменту) на подвір’ї його приватного будинку в центрі міста – тимчасово, допоки не зросте національна свідомість полтавців, чого доведеться чекати, либонь, не один рік.

«На превеликий жаль, значна частина суспільства, в тому числі й влада, місцеве самоврядування, живе цінностями, сформованими колоніальним і комуністичним минулим, які дуже міцно сидять у головах людей, – стверджує голова обласного осередку товариства «Просвіта», народний депутат від партії «Наша Україна» Микола Кульчинський. – Полтава переповнена колоніальними пам’ятниками, тож логічно було б, щоб нарешті Українська держава поставила пам’ятники своїм героям і люди побачили, що вона турбується не лише про важливі соціальні речі, але й має власний погляд на свою історію. Мають бути не тільки пам’ятники «русской виктории», а й монументи українським лицарям». Він не підтримує ідею пана Ковальчука і в крайньому разі пропонує встановити Мазепу поблизу Свято-Покровського храму Української православної церкви Київського патріархату в одному з віддалених спальних районів міста.

 Данило Перцов (Хореа козацька) на Мазепа-фесті

Компроміс із минулим

Національно зорієнтована інтелігенція, журналісти й пересічні патріотичні громадяни прагнуть встановлення монумента гетьманові саме в Полтаві, адже керівники деяких міст (Калуша, Хмельницького, Львова, Тернополя, Білої Церкви й Івано-Франківська) висловлюють готовність прийняти в себе «непотрібного» Мазепу. А поки бронзовий гетьман три роки поспіль стоїть у зовсім іншому місці, на подвір’ї творчо-виробничого комбінату «Художник» у Києві, на обеліск захисникам полтавської фортеці незабаром готується злетіти двоголовий орел. Утілення в життя цього задуму може спричинити чергову хвилю протестів, тому, щоб уникнути їх, активісти патріотичних рухів закликають міських очільників схаменутися та припинити дії, що мають, м’яко кажучи, неоднозначний символічний вимір.

Пам'ятник гетьманові Мазепі

Російський філософ Андрій М. Окара, який часто буває в Полтаві, радить не розглядати цю проблему чорно-білій перспективі. На його думку, відновлення пам’ятника в автентичному вигляді треба вітати, оскільки він є не лише одним із монументів на честь Полтавської битви, але також й артефактом початку XX століття. Хоча, з іншого боку, це символічна маніфестація російської ідеї. Відтак треба шукати компроміс, зокрема доречною була б ув’язка ініціативи щодо орла на пам’ятнику Келіну з питанням про встановлення у Полтаві монументів Мазепі й Петлюрі.

«Тобто або Полтава – це місто вільних духом людей, які не бояться привидів з минулого, які толерантно ставляться до будь-яких історичних артефактів, і тоді доречні і двоголовий орел на пам’ятнику Келіну, і Мазепа в центрі міста, і Петлюра – ближче до будинку, де він народився. Або Полтава – це місто морально недорозвинутих і духовно обмежених фанатиків, тоді треба зачекати – і з двоголовим орлом, і з Мазепою, і з Петлюрою – поки народ не подорослішає», – підсумовує Окара.

Проблема пам’яті та пам’ятників, ясна річ, стосується не лише Полтави, а й багатьох інших українських міст, символічною «окрасою» яких є діячі доволі специфічного ґатунку – монументи Катерині ІІ в Одесі, Дзержинському і Сталіну в Запоріжжі, пам’ятник жертвам ОУН–УПА в Луганську й Сімферополі. Погляньмо, зрештою, на Київ, де хоч і з’явилися вулиці Петлюри (раніше Комінтерну) і частково Мазепи/Лаврська (раніше Січневого повстання), проте немає монумента жодному з них. Хіба що на столичному Будинку вчителя висить табличка, яка сповіщає, що на цьому місці на виконання Указу Президента Ющенка буде встановлено пам’ятник Симонові Петлюрі.

Пам'ятник загиблим українським козакам

«Культурна і гуманітарна політика нинішньої влади наразі безперечно є її Ахіллесовою п’ятою, – пише провідний науковий співробітник Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України Владислав Гриневич. – Власне, минулий [2010] рік продемонстрував, що владна команда просто не має прийнятної для України концепції гуманітарної політики. Вакуум заповнюється або критикою президента Ющенка (на взірець того, як провали в економічній політиці звалюються на «зловмисні» дії прем’єра Тимошенко), або спробами нав’язати Україні підходи до гуманітарної політики, опрацьовані в Москві. Ситуацію цю можна було б вважати комічною, якби не йшлося про доленосні для української держави проблеми, а по суті справи – про систему її національної безпеки».

Утім, лоялістська позиція нинішньої влади не завжди збігається з поглядами всього українського суспільства, всередині котрого триває поступовий процес національного самоусвідомлення і переосмислення постколоніального й посттоталітарного минулого. Наприклад, у Полтаві своєрідними символами звільнення від накинутих і засвоєних міфів є наукові Петлюрівські читання та популярна серед молоді імпреза «Мазепа-фест». У перспективі це дає шанс на вироблення нової політики пам’яті та гідне вшанування видатних історичних постатей.

______________________________________________

Україномовна версія доповіді, виголошеної на Міжнародному симпозіумі «Україна у глобальному контексті» (Центр європейських, російських і євразійських досліджень при Школі глобальних відносин імені Мунка Торонтського університету, Канада, 27–-28 січня 2012 р.).

В основу матеріалу покладені статті «Без Мазепи і Петлюри?» (http://www.day.kiev.ua/298191/) та «Конфлікт пам’ятників і пам’яті, або Келін, Мазепа, Петлюра і полтавська дилема» (http://www.day.kiev.ua/591/), опубліковані у 2010–2011 рр. в газеті «День». Автор висловлює вдячність Програмі вивчення України імені Петра Яцика за фінансування поїздки та перебування в Канаді.

2012-02-06 18:02:00
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар