Особливий лик непізнаної Олики - Україна Incognita
Україна Incognita » Маршрут №1 » Особливий лик непізнаної Олики

Особливий лик непізнаної Олики

Олена Куренкова

На культурній мапі Волині Олика, містечко у Ківерцівському районі на три тисячі мешканців, займає чільне місце. Насамперед відоме й унікальне тим, що саме тут досі збережено давнє родинне обійстя найзаможнішого литовського роду Радзивілів — Олицький замок. А поряд із ним — ще й усипальниця знаного сімейства — у костелі Святої Трійці. Та й дістатися сюди нескладно — від обласного центру, Луцька, лише 40 км. Якщо ви автівкою, звісно. Або якщо вчасно прибуде маршрутка (а у цьому можна сумніватися).

Ех, древнє шляхтянське містечко, негостинне ти якесь... Те велике й низьке, затулене стіною гострого листопадового дощу небо, яке бачу, підводячи погляд з-під капюшона вітровки, тут побачити не хотілося. Бо у моєму егоцентричному «київському» розумінні, захід — це там, де пахне львівська кава чи рожево квітне ужгородська сакура. Я люблю умовляти себе, що та частина України, куди я приїжджаю майже виключно у веселі й натхненні відпустки з гамірного Києва, — завжди прекрасна й сонячна. Тому навмисне уникаю цих візитів узимку. Але так уже склалося, що нас, компанію спраглої до вражень і далекої дороги молоді, прибило до цього дощового олицького берега на листопадовому світанні. А Олика, так мені здалося, — то якийсь інший «захід» — несонячний, відлюдькуватий.

О п’ятій ранку, коли ковельський поїзд прибуває на станцію і виштовхує нас у темінь Луцька, раптом з’ясовується, що о такій ранній порі в місті робити нічого.  Аби згаяти час — за чверть шоста, дрібний дощ — пірнаємо у порожній міжміський автобус, який мляво вирушає на південний схід. Невиспаний водій з-під лоба озирає протягнутий йому квиток, але згодом пом’якшується, підказує, на якій зупинці варто вийти. Сорок мовчазних кілометрів — і на місці.

Олика. Давня й принадна своїм волинським колоритом. Та щоб відчути його, треба мати неабияку уяву. Збагнути, звідки походить така незвична для української вимови назва, непросто: версій — безліч. Чи то справді тут усі вулиці, як то згадує дослідник Аполлон Сендульський, були встелені ликом, з якого тут знані майстри невтомно ладнали личаки і забезпечували ними мало не усю Волинь. Чи то річка Оличя, що текла коло містечка, «позичила» своє ймення. Чи вузенькі вулиці, які русичі називали «оуличками», дали свій початок. Врешті, нині вулиці тут не такі уже й вузькі — звичайні, радянська забудова, в усьому — радянський прагматизм (особливо він помітний в Олицькому палаці, та про те трохи згодом). А колись тут вирувала давня історія, що нині нагадує про себе ще відчутними відголосками: збудований литовським воєводою у 1460 році костел Святих Петра і Павла досі стоїть. Тут свого часу була й ратуша, бургомістр, власний кат та досить активна торгівля й розвинена освіта (філія Академії у Замості). Те все існувало й процвітало, доки містечком опікувалися Радзивілли, тобто до арешту останнього нащадка у 1939 році.

А нині, ще й за такої погоди, Олика непривітна. Я щільніше кутаюся у вітровку та затуляю об’єктив фотоапарата, аби не змок. Та й, кажучи відверто, фотографувати майже нічого. Неприємно ступати болотистим ґрунтом; від річечки, що коло яру, тягне холодом. Красивий, однак дещо занедбаний з вигляду костел зачинено на реставрацію. А палацові вежі упізнаєш, лише зайшовши у його внутрішній двір. Ззовні ж — звичайна тобі лікарня, тільки зважаєш на залишки в’їзної брами, місточка, замкової стіни та рову.

У дворі справді досить атмосферно, навіть затишно. Особливо красива надбрамна годинникова вежа приваблює погляд. Ця частина замку збережена найкраще, але вона становить лише невелику ділянку від загальної площі палацу у 2,7 га. Складно уявити собі нині форму всього замку, якою вона була колись: у середині ХХ століття, коли замок став нікому не потрібним, крім кількох корпусів, — бастіони обвалилися, згоріли дахи, вивітрилися й зруйнувалися стіни, повністю зник свого часу прекрасний парк.

В Олицькому палаці, що здається таким вишуканим за своєю формою та принадним жовтогарячою барвою екстер’єру на світлинах з google, виявляється, нині дійсне відділення обласної психлікарні. Радянська ощадливість — правда, із давнішою передісторією: під час війни 1812 року замок перетворили на військовий шпиталь. Від думки про це якось сумно на душі, особливо зважаючи на розповіді місцевих про те, що будівля всередині перебуває у геть критичному стані. Її, мовляв, власним коштом ремонтує лікарня, та кошту цього, як завжди, виявляється замало. «Перманентний косметичний ремонт без реставрації» — таким складним формулюванням описує поточний стан будівлі сторінка у «Вікіпедії», присвячена замку. Навряд чи такої долі хотіли литовці своєму родовому гніздечку. Замість фамільної бібліотеки тут тепер реєстратура, замість світських зустрічей — щоденні огляди, і ніхто не зачитує довгих листів з батьківщини — лишень діагнози та рецепти. Хоча, може, тут присутня химерна гра долі: прізвище Радзивілл, згідно з тлумаченням, перекладається як «новонавернений». Теперішні мешканці історичної споруди — адепти ідеї свого одужання, на жаль, водночас приречені на тривале лікування. У світанковому напівмороці видно, як світяться поодинокі вікна, та в них — вбрані у білі халати, що метушаться із вранішніми приготуваннями.

Бароковий костел Святої Трійці, що поблизу замку, одразу приваблює погляд древністю та вишуканістю ліній. Його прообраз — дерев’яну церкву — тут вперше встановили у 1588 році на знак вшанування переходу князя Станіслава Радзивілла з кальвінізму в католицьку віру. А той костел, що ми бачимо і до нині, спорудили у XVII столітті за подобою церкви Іль-Джезу в Римі, тоді ж при ньому заснували колегіум. Шкода, що сьогодні потрапити всередину до храму, що визнаний найкрасивішим на Волині, неможливо: тут з 2013 року з ініціативи поляків проводяться масштабні реставраційні роботи. Що ж, багатообіцяюче.

...Двох годин для оглядин замку й довколишніх пейзажів нам видається більш, ніж достатньо: як кажуть тут, на Волині, — оглядівся, як наївся. Дощ не перестає, і маршрутка ніяк не приїжджає згідно з графіком. Очікуючи її з півгодини на зупинці, розглядаємо зблизька костел та трохи здалеку, крізь чорні крони безлистих кленів — замок. Післясмак цього містечка — тихий, мовчазний сум, якесь непояснюване спустошення. Я не беруся судити, чи правильно те, що психлікарня розташована не у тому місці, де їй належало б бути, а давній палац — не у тому стані, в якому хотілося б його побачити. Може, колись буде нагода.

Теги: Волинь
2018-04-06 12:45:00

   
  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар