Омелян Пугачов — національний герой України - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Омелян Пугачов — національний герой України

Омелян Пугачов — національний герой України

Данило КУЛИНЯК, заслужений журналіст України, письменник, історик

«Пугав Пугач над Уралом...»

Тарас Шевченко

Коли кілька років тому я заявив у ЗМІ, що Омелян Пугачов є українцем, і його цілком можна вважати національним героєм України, то ці мої публікації викликали хвилю обурення в певному суспільному середовищі. Хоча, якщо вдуматися, цією своєю заявою я чогось нового не відкрив: про те, що Омелян Пугачов — українець, знали ще за часів СРСР. Я просто нагадав сучасникам забуте, систематизував інформацію та навів докази цієї версії.

240 літ тому, 18 вересня 1773 року, почалося це найбільше народне повстання в історії Російської імперії, можна сказати, революція, багатьом відома під назвою Селянська війна під проводом О.Пугачова, яка тривала понад рік. І, не заперечуючи історичного значення цього грандіозного вибуху народного гніву для Росії, наголосимо, що не менш значимий він і для України, будучи невід’ємною частиною її історії.. Пугачова можна вважати нашим національним героєм, і не тільки тому, що Україна була частиною Російської імперії. «Пугав Пугач над Уралом, — писав колись Тарас Шевченко, — та чутно було його і в Україні.

«Вечная малороссийская наклонность к неудовльствию» — цю рису Омелька Пугача було виокремлено в матеріалах слідчої справи після його підступного арешту, й саме цю рису карателі вважали однією з головних причин бунтарства цього українського козака, намагаючися не помічати інших, соціально-політичних.

А тим часом Омелько Пугач — саме так називатимемо нашого героя — був, можна сказати, чи не першим політичним діячем, який підсвідомо, інтуїтивно, зрозумів, що поневолені народи Росії не можуть звільнитися поодинці, — лише після розвалу всієї колоніальної імперії.

ОМЕЛЯН ПУГАЧОВ ТВОРИТЬ СУВОРИЙ СУД НАД ДВОРЯНАМИ. КАРТИНА ХІХ СТОЛІТТЯ / МАЛЮНОК З САЙТА DIC.AKADEMIK.RU

Через сто вісімдесят років такого ж висновку дійдуть, між іншим, і керівники ОУН-УПА, коли почнуть створювати в УПА узбецькі, кавказькі та інші національні підрозділи, проведуть з’їзд поневолених народів і навіть порушать питання про перейменування ОУН на НВРО — Національно-Визвольну Революційну Організацію, щоб такою назвою інтернаціоналізувати національно-визвольну боротьбу й поширити її на територію всього СРСР. Та повернімося в XVIII століття до Омеляна Пугача.

Після придушення московськими та польськими військами гайдамацького повстання Коліївщини 1768 року в Україні, в якому, за деякими даними, брав участь і Омелько Пугач, він утік аж у Передкавказзя, на Терек. У нього виникає задум об’єднати всіх козаків — запорозьких, донських, слобідських, волзьких — і підняти повстання, залучивши до нього покріпачених селян і всіх пригноблених, щоб захопити Москву й встановити скрізь «вільні козацькі порядки». Із огляду на принципову важливість теми й дискусійсність цієї публікації, для уникнення звинувачень у фальсифікації, як це було в минулому, вважаю за потрібне навести стислий виклад статті І. Рознера «Омелян Пугачов і Україна», надрукованої в «Українському історичному журналі» №9 за 1973 рік. Полум’я селянської війни 1773—1775 рр. охопило передусім східні райони Росії — Яїк, Урал, Поволжя і так далі, але не обминуло воно й Україну. У нашому випадку висвітлимо, наскільки це вдасться, участь у селянській війни українців.

...Уже принаймні з ХVI століття, рятуючись від гніту польських, литовських і українських феодалів, а також від спустошливих нападів татар і турків, українські селяни, козаки й міщани масами переселялися на малозаселені, переважно південні окраїни сусідньої Російської держави. Одержуючи різноманітну підтримку та матеріальну допомогу від уряду і місцевих властей, українські селяни сприяли господарському освоєнню південних окраїн Російської імперії — Слобожанщини, а також Дону, нижнього Поволжя, Яїку тощо.

Заселення Дону збіглими селянами й утворення Донського козачого війська почалося ще наприкінці ХV століття. Майже одночасно, шукаючи порятунку від кріпосництва та національно-релігійного гноблення, сюди рвонули також тисячі українських переселенців. Цікаво, що саму «столицю» Донського козачого війська — місто Черкаськ, як можна судити з назви, було засновано за діяльною участю українських переселенців. У ХVIII столітті українські переселенці становили вже значну частину населення Дону. «Деякі джерела, — зазначав А. Пронштейн, — повідомляють, що вже 1638 року налічувалося близько 10 тисяч «черкас» — українців» (Донские дела, Т. 1, С. 70, 701).

Але з початку ХVIII ст. переселення українців на Дон різко збільшилося, причому основний контингент переселенців складався з селян. У царській грамоті від 9 липня 1707 р. вказувалося, що великими масами «чюгуевцы, харьковцы, золочевцы, мояченя, служилые де и жилецкие люди многие, оставя де домы свои с женами и детьми, а оные де оставя, явно идут де на Дон и в донецкие... городки». Приблизно в той же час князь Дмитро Голіцин доносив із Києва урядові, що переселення українців на Дон набрало широких розмірів і що «украинцы с донскими козаками обвязались свойствами и переходят с Дона на Украину, а с Украины на Дон, а по Донцу и по Айдару все донские городки и села беглыми населены украинских городов». Узагалі ж українці становлять значну частину населення півдня Російської імперії. Про це 1861 р. у журналі «Основа» надруковано статтю Єфименка «О малороссиянах в Оренбургской губернии», окремими виданнями вийшли праці Т.Акімової «Исторический очерк о поволжских украинцах» в Саратове» 1936 р. та А. Сергєєва «Ранние украинские поселения в Нижнем Поволжье» (1936 р.). Як випливає з цих та інших досліджень, українські поселення простяглися за Уралом аж до Тихого океану — відомі «Сірий Клин», «Зелений Клин».

Місцем народження О. Пугачова (як і Степана Разіна — керівника селянської війни 1670—1671 рр.) була, як це видно з офіційного висновку Оренбурзької таємної слідчої комісії від 1774 р., донська «казачья малороссийская Зимовейская станица» (нині станиця Пугачовська Волгоградської області). О. Пугачов на допиті в листопаді 1774 р. повідомив, що його дід Михайло «был Донского войска Зимовейской же станицы казак, и прозвище было ему Пугач». Пугачов був відомий донцам саме під цим ім’ям. Під ім’ям Пугача найчастіше збереглася пам’ять про славного ватажка й в усній народній традиції в Росії, й в Україні ще у ХVIII ст. Між іншим, керівником Бугогардської паланки в Україні був полковник Пугач, та й у «Січовому реєстрі» є кілька козаків на прізвище Пугач.

На батьківщині О. Пугачова в Зімовейській станиці, треба думати, ще жили перекази про повстання під проводом його односельця С. Разіна або про спільні сухопутні й морські походи донців і запорожців проти турецько-татарських загарбників. Є підстави думати, що Пугачов знав про героїчну боротьбу українського народу проти панської Польщі, коли говорив про одвічну «малороссийскую наклонность к неудовольствиям». Є прямі вказівки і на знайомство Пугачова з українським героїчним епосом, з козацькими думами і т.д. Так, 23 лютого 1774 р., під час облоги Оренбурга, він звернувся до місцевого сатрапа, губернатора І. фон Рейсдорпа з листом, стилізованим під «Лист запорожців султану».

Вдома, на Дону, О. Пугачов розмовляв українською мовою. У сімнадцять років він, за його власними словами, одружився з сиротою із сусідньої Єсаулівської станиці — «малороссийского казака Дмитрия Недюжева (...) дочери Софьи». Незабаром у них народився син Трохим, хресним якого, як показав Пугачов, був «живущий в их станице в работниках малороссиянец Алексей».

Сам Пугачов уперше побував в Україні 1759 р., коли йому щойно минуло сімнадцять років. Мобілізований до війська, він, за його словами, з п’ятисотенною командою донського полковника Іллі Денисова пішов на фронт — «в Пруссию через Киев». Пугачов, у якому Денисов підмітив «отличную проворность», став його вістовим, і це дало змогу краще ознайомитися з містом, людьми, становищем народу. Яїцькому козаку М. Кожевникову Пугачов навіть розповів, що він «бежал в Киев» і жив тут, удаючи з себе хворого, «два года». В будь-якому разі перебування в Україні, зокрема в Києві, справило на Пугачова незабутнє враження, і згодом він любив згадувати про це.

Вдруге О. Пугачов побував в Україні 1765 р., в команді єсавула Є. Яковлева, що йшла через Чернігів на Правобережжя для повернення звідти в Росію збіглих розкольників. Третє і найтриваліше його перебування в Україні припало на весну 1769 р. Ситуація в Україні, де зростав кріпосницький гніт, як і у всій країні, була надзвичайно напруженою. Дуже пожвавилась антифеодальна й визвольна боротьба народних мас. Малоросійський генерал-губернатор П. Румянцев, наприклад, 2 березня 1767 р. доповідав Катерині ІІ про масові випадки непокори й заворушення на Україні серед селян і козаків, бо «многие истинно вошли во вкус своевольства до того, что им всякий закон и указ кажется... нарушением их прав и вольности». Вже багато десятиріч поспіль на Україні не затихав масовий антифеодальний гайдамацький рух. Навесні 1768 р. на Правобережній Україні почалася Коліївщина — могутнє селянське повстання на чолі з М. Залізняком та І. Гонтою. Повстання охопило Київщину і Брацлавщину, частину Поділля, Волині, Галичини, потім перекинулося на прикордонні райони Лівобережжя й на Запоріжжя. Готуючи через п’ять років повстання в Росії і згадуючи своє перебування за кордоном і в Україні, Пугачов говорив козакам, що він «примеры все чужестранные узнал: там не так, как у нас, и я знаю, как с господами поступлю», все народне добро тепер «господа сьедают», а якщо з ними покінчити — настане загальний добробут, усі будуть «довольные и... в золоте ходить».

Повстання на Правобережжі було потоплено в крові об’єднаними силами польсько-шляхетських і царських військ. О. Пугачов у цей час перебував спочатку в Бахмуті, поблизу кордонів Запоріжжя. Тут він був обраний своїми одностаничниками в хорунжі. Звідси навесні 1769 р. сотня Пугачова разом з усім загоном полковника Кутейникова рушила через Правобережжя України, через місця, які нещодавно палахкотіли у вогні Коліївщини, до турецької фортеці Бендери на Дністрі й приступили до її облоги. І ось, саме під Бендерами, відбувся цікавий епізод у житті Пугачова. За його словами, він заявив козакам, «что он крестник Петра Первого»; ця чутка швидко поширилася військом і дійшла «до полковника Ефима Кутейникова». Пугачов був розжалуваним в рядові, але «не поставили ему сие слово в преступление».

Тим часом війна з Туреччиною 1768—1774 рр. затяглася, посиливши страждання народних мас, що призвело до зростання незадоволення, протесту. У грудні 1768 р. почалося відоме повстання проти старшини в Запорозькій Січі, 1769—1770 рр. — у Донецькому і Дніпровському пікінерських полках, у запорізьких командах на фронті, у квітні 1771 р. — у Большерецьку на Камчатці, під проводом українців боцмана Серегородського, М. Беньовського і засланця Тимофія Семененка, а 15 вересня 1771 р. — у самій Москві («чумний бунт»), потім у Башкірії, на Волзі, на Олонецьких заводах тощо. Дуже напруженою була також ситуація на Дону. Посилилися ремствування козаків проти старшин, які шукали компромісу з самодержавством і намагалися одержати дворянство тощо. Справа дійшла до того, що донці, мобілізовані 1771 р. для відправки на турецький фронт, виступили проти отамана Трепова і, «оставя знамена, в дома разбежались».

За таких умов Пугачов, якого відправили як хворого восени 1770 р. із фронту (із Дністра) на Дон, вирішив більше туди не повертатися. У житті Пугачова почався новий етап. 21 грудня 1771 р. Пугачов утік з Дону на Терек, де серед козаків також було чимало українців ще з давніх часів. Збереглася відписка терського воєводи П. Головіна від 17 червня 1614 р. про видачу грошей і провіанту «терським жильцам... с... черкасами и охотцкими людьми». Сам Пугачов, за його словами, зупинився в терській Ішорській станиці «у тамо живущего малороссиянина Харитона». На допиті 15 січня 1772 р. Пугачов уточнив, що жив у свого «племянника двоюродного Харитона». На Тереку Пугачов уперше зустрівся з яїцькими козаками, які відбували тут тимчасову службу, й від них дізнався про заворушення проти уряду, що розпочалося на Яїку. Пугачов зібрав навколо себе незадоволених «безпашпортних» козаків трьох терських станиць, які обрали його своїм отаманом. Уже тоді у Пугачова та його прихильників виник сміливий задум — скористатися тим, що урядові війська перебували на турецьких фронтах, підняти всіх козаків — донських, волзьких, слобідських, запорізьких — об’єднати їх з яїцькими і разом з іншими пригнобленими масами кріпосного селянства, іншими гнобленими народами імперських окраїн знищити ненависний кріпосницький лад, встановити повсюдно «вільні» козацькі порядки тощо.

Із «заручною» звісткою козаків про обрання його отаманом Пугачов негайно вирушив на Дон. Щоправда, в Моздоку його заарештували, забрали всі речі, кинули в Кизлярську тюрму — прикували до стіни «цепью и с замком», але він зумів підмовити вартового солдата В. Лаптєва і разом з ним у ніч на 13 лютого 1772 р. втекти на Дон. З прибуттям Пугачова на Дон співпали чутки, що почали поширюватися тут серед населення, про повстання на Яїку. Настрої донців вплинули навіть на їхнього військового отамана Д. Єфремова, який тепер почав енергійніше чинити опір домаганням цариці — її спробам обмежити самоврядування Дону, вимогам про висилку нових «партій» козаків на фронт тощо. Отаман Д. Єфремов було заарештовано і заслано навіки, на Дону ж було збільшено кількість царських військ, посилено репресії тощо. Приблизно 20 березня 1772 р. Пугачова заарештували і відправили до Черкаська, але дорогою за сприяння козаків він знову втік, цього разу — на Слобідську Україну.

Незабаром вибухнуло повстання у Волзькому козачому війську. Це військо було створено урядом 1731 р. шляхом переселення з Дону на Волгу, а саме між Комишиним і Царициним — 1057 козачих сімей. Цікаво, що 520 із них були сім’ї донських козаків, а 537 — українців, які жили на Дону. Волзькі козаки, яким було доручено охорону так званої Царицинської лінії, перебували в жахливому становищі. 30 червня 1772 р. повсталі волзькі козаки проголосили імператором Петром III козака Ф. Богомолова. Після придушення повстання Богомолова відправили на заслання до Нерчинська. Однак дорогою він помер. Тоді козаки висунули нового «Петра III» — Григорія Рябова, але незабаром його було заарештовано й заслано до Сибіру.

23 березня 1772 р. Пугачов прибув до слободи Кабанної Ізюмської провінції Слобідсько-Української губернії та зупинився в «малоросіянина Осипа Корівки». 70-річний господар-розкольник був ворогом кріпосництва і самодержавства. Він не раз ховав у себе «солдат беглых и всяких людей» і був караний владою. При цьому слід зауважити, що найбільш антикріпосницькі течії розколу набули великого поширення на Слобожанщині. Князь М. Щербатов у цьому зв’язку писав 1777 р., що розкольники — найзапекліші «неприятели правительства, так что ниже не почитают над собой власть законную сидящего на престоле... Везде, где они могут... показать свою ненависть против государя и российская церкви, не упускают».

О. Корівка, дізнавшись про наміри Пугачова, повністю їх підтримав; «Пойди де в Польщу, — сказав він йому, а пройти де можно между форпостов, и проживши там несколько времени, выйди в Россию, и скажи на форпосте, что польский выходец: а как, де, есть указы, что польских выходцев селить велено по желанию, то и выберешь для житья любое место, а я, де, тебе дам сына своего для провождениия...»

Отже, проживши у слободі Кабанній близько трьох тижнів, О. Пугачов потім разом із сином О. Корівки Антоном вирушив у Стародуб. Пугачов мав при собі паспорт, підроблений О. Корівкою, на ім’я «станичного отамана Пугачова». Однак у слободі Климівщині, на Стародубщині, вони мусили затриматись на цілих три місяці, доки нарешті, потай перебрались у слободу Вєтку на річці Сож. Там переховувалося багато розкольників, і вони дуже радили Пугачову, щоб, повернувшись до Росії, він називав себе саме українцем, бо інакше йому буде непереливки. Вони, згодом розповідав Пугачов, казали йому: «как де придешь к командиру [добрянському], и он тебя спросит, откуда ты, что за человек, так ты скажи: родился в Польще, а желаю идти в Россию, так больше тебя и не станут спрашивать, а коли де ты скажешься чьем из России, то делают из этова привязки...» Пугачов поспішав; пробувши тільки тиждень у Вітці, він повернувся через кордон біля добрянського форпоста, взяв там 12 серпня паспорт і «чрез малороссийские местечки и деревни мимо Чернигова, который оставался в левой стороне», вирушив у далеку путь на Яїк. Після численних пригод, заїхавши знову по дорозі до О. Корівки, він через Саратов та Іргиз прибув на Яїк, до Яїцького містечка, лише 22 листопада 1772 р. Тим часом, доки Пугачов перебував у дорозі, повстання на Яїку було придушено ще на початку червня урядом за допомогою зброї. Яїк опинився у стані облоги. Багато учасників повстання ховалися в степах або в Яїцькому містечку. З ними й намагався тоді вийти на зв’язок Пугачов.

Перебування Пугачова на Яїку було не зовсім вдалим. Щоправда, йому вдалося встановити зв’язок з «непослушными» яїцькими козаками, але не з їхніми очільниками. 18 грудня його за доносом селянина С. Філіпова раптом заарештували в селі Маликівці, закували в кайдани, ланцюгом прикували до саней і доправили до казанського острогу. Але й тут на допомогу йому прийшов вартовий солдат Григорій Мелешко, в якому Пугачов помітив «малороссискую наклонность к неудовольствию». 29 травня Пугачов, його товариш П. Дружинін та Мелешко втекли і, треба сказати, вчасно, бо вже 3 червня у Казань надійшов сенатський указ такого змісту: «Оному Пугачову за побег его за границу в Польщу и за утайку по выходе его оттуда в Россию о своем названии, а тем больше за говорение им... возмутительных и вредных слов... учинить наказание плетьми и послать в город Пелым, где употреблять его в казенную работу».

Утікши з казанської тюрми, Пугачов знову вирушив на Яїк, куди він прибув 25 серпня 1773 р. Цього разу біля Талового умету він зустрівся з представниками «неслухняних» яїцьких козаків — М. Шигаєвим, Д. Караваєвим, І. Чикою-Зарубіним і Т. Мясниковим. Із властивою йому енергією Пугачов почав розгортати перед ними свій план постання. Насамперед він сказав, що хоч би де він був — на Некрасовищі, в Польщі чи на Дону, взагалі «по всей Росии», «чернь бедная терпит великие обиды и разорения» від поміщиків і царських чиновників. Одним словом, заявив він тоді, обстановка в Росії сприяє успіху повстання, тим паче, що урядові війська перебувають на турецькому фронті і столиця не захищена. Тому план Пугачова — рушити негайно через Волгу до Москви, підняти незадоволених, зібрати їх під прапор «істинного царя»; «везде, — сказав він, — молва есть, что государь Петр Третий здравствует... то я под именем его могу взять и Москву, ибо прежде наберу дорогою силу и людей будет у меня много, а в Москве из войск никого нет». І. Зарубін і Т. Мясников погодилися з цією пропозицією. Вони вирішила сховати Пугачова, доки проведуть приготування до повстання на Яїку. Із цією метою вони негайно відвезли його на хутір козака М. Кожевнікова. Але останній, як дізнався, що до нього пожалував «Петро III», здорово перелякався, бо знав, що «оный государь скончался давно», і взагалі, «казалось ему невероятно быть государю в таком мужичьем виде и в сущей бедности...» Але й тут на допомогу Пугачову та його соратникам прийшов відставний козак-українець Роман Шаварнівський, котрий мешкав на хуторі Кожевнікова в окремій хаті. «Для чего-де, — сказав він, — дорогого гостя не принять, я с радостю приму, и потом звал всех к себе и в избу...»

Початок. Продовження читайте згодом «Історія та Я»

 

2013-09-30 10:17:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар