Омелян Пугачов — національний герой України (Закінчення) - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Омелян Пугачов — національний герой України (Закінчення)

Омелян Пугачов — національний герой України (Закінчення)

Данило КУЛИНЯК, заслужений журналіст України, письменник, історик

Початок у статті: Омелян Пугачов — національний герой України 

«Пугав Пугач над Уралом»

(Тарас Шевченко)

18 вересня 1773 р. на Яїку почалася Селянська війна під керівництвом Пугачова. Українці, разом з іншими представниками народів Росії, взяли у ній активну участь. Становище пугачовського війська в перші дні повстання на Яїку, коли воно ледве налічувало 500 чоловік, було надзвичайно складним. Успіх повстання тому багато в чому залежав від ставлення до нього населення першої великої фортеці на шляху руху від Яїку до Оренбурга — Ілецького містечка, заснованого в 1736 р. українськими переселенцями. Як зазначено в офіційному «Описании всем укреплениям по р. Уралу» (Яїку) від 1786 р., «Обзаведение сему (Илицкому) городку последовало по просьбе уралских козаков черкаской породы Ивана Никифорова сына Изюмского и Андрея Денисова сына Черкасова... в 1736 году», які поселили там 500 сімей. Ілецький отаман Лазар Портнов вирішив захищати містечко до підходу урядових частин. З цією метою він наказав негайно «мост спущенными сверху Яика плотами разорвать» і приготуватися до оборони. Але тут до жителів, які зібралися на раду, звернувся із закликом ілецький козак-українець Опанас Новиковський; «Вот те, братцы, теперь нам открывается свет! Сказали де, что государь Петр Федорович умер, а он, де жив и идет к нам на Илек. Я де сам его видел и он пожаловал мне лошадь». Потім він закликав усіх, «щоб немало не противясь, встретить его с честию». Ілецькі козаки заарештували отамана Портнова, полагодили зруйнований міст і вранці 23 вересня Пугачов на чолі повстанців вступив у містечко «со всякою яко царю подобающей честью». Пугачов того ж дня покинув Ілецьке містечко і вирушив спішно до Оренбурга. В Ілеку повстанці значно поповнили свої сили на кілька сот чоловік, забрали «пушек із десять», пороху «немалое число бочек», ядер, свинцю тощо.

Мабуть, саме тоді народилася козацька пісня на Яїку з такими словами: «Полтора года страдали, все царя собі шукали, знайшли собі лицаря — донського козака Омеляна Пугача — сина Івановича».

Завдяки переходу ілецьких козаків на бік повстанців план оренбурзького губернатора оточити і розгромити їх було, таким чином, зірвано. Поповнивши свої сили ілецькими козаками, повстанці взяли 23 вересня фортецю Розсипну, 26 вересня — Нижньо-Озерну, потім Татіщеву, Чернореченську, Каргалу, Сакмару й 5 жовтня приступили до облоги воєнно-адміністративного центру краю — Оренбурга. З цього часу, за словами писаря Івана Почиталіна, «лутчие при Пугачове люди и с доверенностью все яицкие казаки и илецкие». До ілецьких козаків належали також і такі керівники повстання, як І. Творогов і начальник артилерії Ф.Чумаков.

О.Пугачов і такі його соратники, як І.Зарубін, Т.Мясников й інші були проти походу з Яїка на північний схід — до Оренбурга, вважаючи, що треба негайно рушати на захід — через Волгу і густонаселені селянами губернії до Москви, а не затримуватися на окраїні. Однак вирішальний вплив у керівництві повстанням у цей час захопили помірковані, угодовські елементи із середовища вільного козацтва — М.Шагаєв, А.Вітошнов, Д.Лисов та інші. Вони схилялися до копромісу з урядом, хотіли обмежити повстання одним Яїком, зробити тиск на Катерину II, щоб примусити її задовольнити їхні вузькостанові вимоги. Головна повстанська армія зосередила свої сили на облозі Оренбурга і Яїцького містечка, яка тривала з жовтня 1773 р. по квітень1774 р. Вогонь повстання в цей час поширився з новою силою.

СТРАТА ОМЕЛЯНА ПУГАЧОВА У МОСКВІ 10 СІЧНЯ 1775 РОКУ. КАРТИНА ОЧЕВИДЦЯ ПОДІЇ А. ШАРЛЕМАНЯ

На весну 1774 р. повстанці оволоділи величезною територією, яка простягалася від Волги й Ками на заході до Сибіру на сході, і від Кунгура на півночі до Гур’єва на півдні. Основною силою руху були російські селяни, козаки, ротні люди заводів, пригноблені народи краю — башкири, казахи, чуваші, татари та інші. На цій великій території, зокрема в Оренбурзькій губернії, і особливо в Нижньому Поволжі жило також чимало українців — селян, городян, козаків.

На превеликий жаль, участь українців саме цього краю у повстанні зовсім не вивчена, хоч це питання, без сумніву, заслуговує спеціального дослідження. Документи, що збереглися, переконливо свідчать про важливу роль і масову участь українських поселенців у розвитку повстання вже на цьому, першому етапі. Обмежимося тут кількома прикладами. Серед отаманів І.Зарубіна був українець — робітник Уткінського металургійного заводу Павло Журбинський.

Отаманів-українців бачимо також у цей період у безпосередньому оточенні Пугачова, в його головній станції в Берді. Це насамперед запорожець Василь (мабуть, Журба), до якого Пугачов ставився з особливим довір’ям і який був йому дуже відданий. Наприкінці лютого 1774 р., коли урядові війська наближалися до Оренбурга, ряд вищих старшин — М.Шигаєв, І.Творогов, Д.Лисов організували змову проти Пугачова з метою видачі його урядові, але змову цю, за словами Шигаєва, зірвав «запорожский Василий, а прозванья его не знает, который был в здешнем крае в ссылке, а пристал в толпу не знает где и когда». Змовники вже хотіли виконати свій план, але не насмілились, «ибо они опасались приставших после к Шигаеву двух казаков, а особливо запорожского, который самозванцу был верен». До конца в Берді при Пугачові перебували також отамани «черкащенки Степан» та Іван Захлиста. Обидва вони продовжували битися й після поразки повстанців під Оренбургом навесні 1774 р., організували нові загони повстанців і пробивалися з ними до Пугачова на правий берег Волги. Одним із організаторів артилерії повстанців був оренбурзький бомбардир Степан Кармацько.

Завдяки активній підтримці російських, українських та інших поселенців отаману І.Арапову вдалося за кілька тижнів (до 25 грудня 1773р.) оволодіти всією так званою Самарською укріпленою лінією — фортецями Сорочинською, Бузулуцькою, Самарою — й вийти до Волги. Вздовж Самарської лінії було багато українських садиб, заснованих переселенцями у ХVIII ст. Населення найбільшої з них, Кінельської, приєдналося до повстання з перших же днів. Українські поселенці Ставропольського повіту, разом із росіянами, чувашами, татарами та іншими повстали ще до прибуття загонів Арапова. 15 грудня 1773 р. комендант Ставрополя бригадир фон Фегезак просив термінової допомоги в уряду, бо «Ставрополского уезду черкаса, так татара, чуваша, мордва и господские крестьяне к таковому же разорению и мятежу согласились... и посланных с указами ее импер. величества ... немилосердно бьют», а дворяни, кинувши все, тікають. Отаман «Кинелской черкасской слободы» Ломухін став керівником повстання на великій території. В січні 1774 р. він організував переправлення «денежной казны» з м. Сергіївська до ставки Пугачова, а під час наступу урядових військ з північного заходу, на початку лютого 1774 р. — оборону важливих для повстанців стратегічних пунктів.

Показовою є така подія: у січні Катерина II наказала відправити на допомогу головнокомандуючому каральною армією генералу А.І. Бібікову 1000 малоросійських козаків. Виявилося, однак, що малоросійські козаки не бажають боротися з повстанцями — вони або перейшли на їхній бік, або взагалі зникли. 14 липня 1774 р. Державна рада з подивом запитувала: «Куди ж поділися українські козаки, послані проти Пугачова?»

Повстання під проводом О.Пугачова тим часом справило вплив на центральні області країни, сприяло пожвавленню там антифеодального руху. Є всі підстави вважати, що вже в цей період Пугачов направляв туди своїх агітаторів та організаторів. Сучасник, єпископ Феодосій повідомляв, що в січні 1774 р. на Запоріжжі з’явилися полковники Пугачова — Ємельянов і Стодола. Чутки про повстання поміж Яїком і Волгою проникали в Україну різними шляхами, передавалися з уст в уста, знову пробуджували надії пригнобленого народу. Так, на початку лютого 1774 р. відставний поручик Шишка розповідав прилюдно, що «явился государь Петр III и имеет у себя собрание, к которому и он, Шишка, имея при себе еще трех чоловек в то собрание итти желание имеет». В самому Києві в квітні 1774 р. серед солдатів ходили вперті чутки про те, що свобода, мовляв, уже близько. В «Женевском журнале» від 10 серпня 1774 р. було надруковано кореспонденцію з України, в якій повідомлялося, що українські козаки «чекають тільки добрих звісток від своїх товаришів».

Великого напруження набула обстановка в Запорозькій Січі. Січ протягом століть була вогнищем антифеодального і визвольного руху українського народу. Щоправда, у ХVIII столітті соціальне розшарування і соціальні антагонізми серед запорожців сильно загострились, посилився протест низів козацтва проти свавілля запорозьких старшин, проти експлуатації сіроми багатіями-хуторянами, розширився гайдамацький рух. Почастішали напади запорізьких козаків на ті царські загони, які йшли через Запоріжжя придушувати повстання під керівництвом Пугачова або виряджалися в інші місця. На Запоріжжі шукали притулку й окремі розгромлені повстанські загони Пугачова. Єпископ Феодосій, наприклад, повідомляв: « Весной 1774 года в соседстве к проживающим здесь запорожцам присоеденились несколько бунтовщиков из пораженной пугачовщины». А тепер — дещо з особистих спогадів.

Десь понад сорок років тому, працюючи в Харківському історичному архіві, я натрапив на документи про участь українців у повстанні Пугачова, зведені в окремі справи. Їх виявилося там чимало, кількасот сторінок, зокрема у фондах Слобідсько-Української губернської канцелярії у справах про українців, які брали участь у пугачовських загонах, були доповідні провінційних канцелярій про загони пугачовців у Харківському повіті. У фондах Другої Малоросійської колегії є справа про відправку козаків на придушення повстання під проводом Пугачова. «Справа про Омеляна Пугачова» збереглася у фонді Києво-Печерської лаври і у фонді Київської духовної консисторії. У документах наведено ряд прізвищ учасників цього повстання. Це — Тимофій Величко з Келиберди Переяславського полку, Данило Черваченко з села Засулля, що біля Ромен, Григорій Криворученко з Недригайлова — перелік імен можна продовжити. Як бачимо, постанські загони діяли навіть на Харківщині. У тому ж харківському архіві знаходилися справи українців-пугачовців, котрі після придушення повстання були відправлені кількома групами під посиленою охороною в Харків для проведення розслідування і суду. Дорогою з Царицина до цього міста доходила заледве половина, решта або втікали, або вмирали.

Варто звернути увагу на соціальну базу повстання. Ні, це не була «селянська війна», як подавала цю сторінку нашого минулого радянська історіографія, і не стихійний бунт. Це була революція. Революція придушена, яка потерпіла поразку. Так само, між іншим, як і революція 1648—1654 років, відома під назвою «Визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького». Бо, як сказав видатний революціонер Михайло Бакунін, «революція — це переможний бунт. Бунт — це революція, яка потерпіла поразку». Так українська Коліївщина згодом продовжилася Пугачовщиною, котра переросла в революцію. У лавах пугачовців були представники всіх станів Російської імперії, багатьох поневолених народів. Пугачова підтримували навіть високопосадовці з духовенства. Показовою є трагічна доля українця Василя Пуцек-Григоровича. Син значкового товариша Лубенського полку, народився 1706 року в Лохвиці, закінчивши Києво-Могилянську академію, зробив блискучу кар’єру, досяг, можна сказати, вершин церковної ієрархії, ставши архієпископом, а потім і митрополитом Казанської єпархії, членом Синоду, ректором Казанської духовної семінарії. Видатний вчений-гуманіст, він створив граматики чуваської, удмуртської і марійської мов, навернув до християнства кілька тисяч місцевих жителів. 1774 року його заарештовано й передано до Таємної канцелярії за підтримку повстання Омеляна Пугача та фінансову допомогу повстанцям. Щоб зважитися на його арешт, треба було мати вагомі докази — Василь Пуцек-Григорович на той час був одним із найавторитетніших релігійних діячів Російської імперії, посідав помітне місце на владному Олімпі. Під час допитів у Таємній канцелярії його паралізувало: так козацький син на схилі життя зробив свій доленосний вибір, підтримавши побратимів по духу.

Слід також згадати про участь у Селянській війні українців, засланих до Сибіру. Пізньої осені 1773 р. через Сибір на каторгу повели згадуваних організаторів заворушень 1772 р. на Дону козаків-українців С.Певчего й І. Серединкіна, а також висунутого ними замість закатованого Ф.Богомолова нового «Петра III» — Гр. Рябова. Дорогою через Сибір вони, незважаючи на всі заходи, проводили агітацію на користь О.Пугачова, запевняючи, що «вместо их самозванца Рябова» — як рапортував сибірський губернатор Д. І. Чечерін, — явился в Оренбургской губернії... бывший донской козак Емельян Пугачов, который также... называя себя Петром Третьим, начал... собирать партию». У Тобольську до них приєднався також засланий козак Василь Гноєнко, якому допомагали Федір Сорокін і Данило Долотов, «которые и прежде за таковые преступления присланы в ссылку, в Тобольск были». Крім того, як виявилось, Гноєнко, зазначив Чечерін, домовився «с бывшими на линии, определенными из запорожцев козаками». 27 листопада 1773 р. у зв’язку з «открывшемуся в Тоболске злодейству, возмещению и бунту» губернатор Чичерін з тривогою повідомляв генералу І. Де-Колонгу: «Таво же пламя искра и здесь блеснула... Третий день стараемся оную утушить...». Особливо відзначився своїми діями в Західному Сибіру отаман Ковалевський і його загони.

Як бачимо, наприкінці 1773 — на початку 1774 рр. в країні було охоплено заворушеннями або повстаннями величезні території. Безперечно, повстання ці були розрізненими, стихійними. Однак за ступенем своєї організованості, за впливом керівного ядра селянська війна 1773—1774 рр. була вищою від усіх попередніх. Англійський посол Роберт Гуннінг, що уважно і аж ніяк не дружелюбно стежив за розвитком повстання, повідомляв 2 січня 1774 р. своєму урядові; «Якби... замість того, щоб зупинитися в Оренбурзі, вони направили свій шлях на Казань, а звідти в Москву, не давши військам (Катерини II) зібратися для захисту, уряд опинився б у дуже складному становищі».

Царський уряд ужив термінових заходів до придушення повстання. Він спішно вступив у переговори про мир із Туреччиною, стягнув до театру повстання нові військові зєднання. Наприкінці березня — на початку квітня 1774 р. головна повстанська армія біля Оренбурга, Уфи, Яїцького містечка, Гур’єва зазнала поразок від переважаючих за чисельністю і озброєнням урядових військ під начальством найдосвідченіших генералів — А.Бібікова, П.Голіцина, П.Мансурова та ін. Разом із росіянами, башкірами, казахами та іншими повстанцями в полоні опинилось і багато українців: в одній Оренбурзькій тюрмі утримувалось 14 «малороссиан и черкас», в казанській — 4, в московській — 10.

Як випливає навіть із вищенаведеного дослідження І.Рознера, українці відігравали, так би мовити, провідну роль у цьому найбільшому за всю історію Російської імперії повстанні. Тих, кого тоді називали великоросами, серед повстанців було порівняно небагато — адже і донські і терські козаки, як стверджують навіть московські дослідники, великоросами себе не вважали, а донські козаки ще в ХVII сторіччі практикували грабіжницькі походи на Москву. Багато повстанців були башкирами, татарами, казахами, не кажучи вже про те, що переможним початком повстання Омелько Пугач зобов’язаний ілецьким козакам — українцям, батьки яких переселилися в Приуралля ще на початку ХVII сторіччя, і 1736 року заснували там Ілецьке містечко. Саме в Ілеку 23 вересня 1773 року загін Омеляна Пугачова, який налічував близько 500 вояків, збільшився вдвічі за рахунок ілецьких козаків, котрі приєдналися до повстанців, збагативши їх десятком гармат та іншими необхідними припасами. То ж коли 5 жовтня 1773 року повстанські війська підійшли до Оренбурга і взяли його в облогу, то це вже була пятитисячна армія, а не козацька ватага в кількасот шабель, з якою Омелян Пугачов починав свій похід 18 вересня. За якихось два тижні його військо зросло в десяток разів.

На мою думку, українська «Коліївщина» за кілька років переросла в «Пугачовщину» — попри всі відмінності й специфіку. Коліївщина 1768 року і Пугачовщина 1773-го мають багато спільного, багато вчорашніх гайдамак з України стали повстанськими командирами і кращими вояками під проводом Пугача. Адже ж чимало з них у дні Коліївщини наївно вірили, що єдиновірна православна Російська імперія підтримає українських повстанців у війні з польською шляхтою, то ж коли на Правобережну Україну ввійшли російські війська, гайдамаки вітали їх як союзників, сподіваючись на допомогу в їхній праведній боротьбі. Та виявилося, що вони, за таємною угодою, прийшли допомогти польській шляхті придушити повстання і спільними зусиллями потопити його в крові. Саме командування російських військ підступно заарештувало Івана Гонту і Максима Залізняка, запросивши їх начебто для переговорів, і тим знеголовило повстання. Івана Гонту москалі передали польській шляхті на люту смерть, а Максима Залізняка після катувань відправили на вічну каторгу в Сибір (є дані про те, що йому вдалося втекти й приєднатися до Омеляна Пугачова під іншим іменем). То ж після такої зради вчорашні гайдамаки — учасники Коліївшини — вже не мали ілюзій щодо російського царизму і продовжували боротьбу з ним у війську Омеляна Пугачова.

Коліївщина стала першим потужним повстанням, яке вплинуло на цілу мережу соціальних потрясінь — за пять років між Коліївщиною 1768-го і Пугачовщиною 1773-го в Російській імперії вибухнуло з десяток бунтів і менших повстань, жорстоко придушених урядом. Пугачовщина ж стала апофеозом повстанської боротьби, трагічним її фіналом — її і козацтва взагалі. Не випадково через півроку після страти Омеляна Пугача в Москві, влітку 1775 року російський царизм підступно ліквідував і Запорозьку Січ, цей острівець свободи в океані самодержавства, розсадник бунту й непокори, оскільки вона становила реальну загрозу царизму Яїцьке ж козацьке військо було реорганізоване і перейменоване в Уральське, щоб слово Яїк і не згадували. Донське ж козацьке військо царизм упокорив ще після повстання під проводом Кіндрата Булавіна 1707 року.

Отже, так звану селянську війну під проводом Омеляна Пугачова —найбільшу в історії Російської імперії, можна цілком вважати й українським повстанням проти поневолювачів, одним із важливих етапів трагічної історії наших визвольних змагань. Так само, як і повстання під проводом Степана Разіна — Стеньки Разіна, оспіваного у відомій російській пісні, який на Красній площі в Москві 6 червня 1671 року після лютих тортур був за царським указом четвертований. І сам Степан Разін і повстання під його проводом прямо повязані з Україною. Народився він, як сказано в документах, теж «у малоросійській станиці Зимовейській на Доні». Був християнином, «тумом» (мати його — туркеня), знав кілька мов. Справжнє прізвище Разіна — Чортик (Черток). Разіним став за прізвиськом батька, відомого серед козаків, як Разя. Брат його батька Іван Черток володів у Воронежі крамницею. Хто зна, чи не від тих «Чортиків» згодом утвориться на Дону могутній рід Черткових (є навіть райцентр Чорткове в Ростовській області, в якому й нині розмовляють переважно українською мовою: колись я, перебуваючи в Чортковому, сам у цьому пересвідчився).

Принагідно — кілька слів з історії Донського козацтва. На думку деяких російських дослідників (зокрема Миколи Дорожкіна), «Донські і терські козаки довго не вважали себе великоросами взагалі». За даними історика донського козацтва Є.Кирсанова, першим офіційним письмовим джерелом є грамота Івана Грозного від 3 січня 1570 року про те, щоб отаман Михайло Черкащанин і донські козаки слухали царського посла Новосильцова, котрий їхав у Царгород через Дон і Азов, і «тим би ви нам послужили... а ми вас за вашу службу жаловать хочемо». Ця дата — 3 січня 1570-го — і вважається офіційним днем утворення Війська Донського. Грамота ця адресована отаману Михайлу Черкащанину, теж між іншим українцю.

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

Народний вождь Омелько Пугач та його бойові побратими — вчорашні українські гайдамаки, які разом із ним очолювали повстання, врахували помилки недалекого минулого. Визвольна війна під проводом Омеляна Пугача, на відміну від Коліївщини, вже була більш-менш спланованою і продуманою — це вже був не просто стихійний бунт. Так, усі вони були дітьми свого часу. Але...

Відгомоніли віки. Дні переплавились в міфи. З часом жорстокі події минулого стають романтичними пригодами... Та 245 років тому Україну потрясла Коліївщина — могутній вибух народного гніву, домученого до розуміння свободи, який через п’ять років переріс у Пугачовщину вже в загальноімперських масштабах. На жаль, ці дати виявилися непоміченими сучасниками, та, попри різницю в часі й просторі, треба враховувати тяглість історичного процесу і взаємозв’язок подій і обставин. Бо і Коліївщина, і Пугачовщина виникали не на порожньому місці, вони виростали поступово, зумовлені сваволею можновладців. То ж і нинішнім «сильним світу цього» не варто ігнорувати реальні передумови сучасних бунтів, котрі можуть перейти в потужні соціальні вибухи.

Історія ж, як відомо, розвивається по спіралі. Про це варто пам’ятати завжди.

 

2013-10-10 11:50:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар