Олеся Ісаюк - Україна Incognita
Олеся Ісаюк
Над усіма роковинами Голодомору, над вогниками свічок, над поминальними службами, над хрестами і дошками скорботи, у головах тих, хто довго про це думає і тих, хто вперше задумався над 1933-ім нависає одне питання: ЧОМУ? На якій підставі хтось міг запланувати і вчинити щось подібне?
Ніхто і ніколи не називав листопад місяцем свободи – але, за дивним і незбагненним збігом, багато визначальних для України як держави подій відбулося саме пізньої осені. Рахуйте: сьомого числа 1917 року проголошено Українську Народну Республіку. Першого числа 1918 року – українські війська захопили Львів, а одинадцятого числа того ж року офіційно була проголошена Західно-Українська Народна Республіка. Ну і порівняно недавно – Помаранчева революція теж розпочалася у листопаді
Вони були молоді. Сімнадцять, вісімнадцять, двадцять і двадцять кілька літ… «…Ішли безвусі хлопці – партизани…» Не тільки хлопці – дівчата. Ішли «до лісу». Там жили «не знаючи ні дня, ні години…». Переходи лісами, ночівлі, раптові бої, засідки, напади і оборони. Кожен день. Ніхто з них не знав, чий день буде останнім.
Вони не мали права прийти додому. «Приснив ми ся сон дивненький, що я вдома ночував…» Ночували вони в лісі, на голій землі, під відкритим небом. Далеко не кожну ніч щастило провести під дахом – а навіть, якщо траплялося заночувати десь у гостинній хаті, то на стрісі або ще десь, щоб не знайшли…
Німецька Демократична Республіка, створена 1949 року на територіях, які встигла захопити Червона армія, наступаючи на Захід, залишалася особливою країною аж до кінця свого існування. Її перетворили у форпост соціалізму на самому порозі вільного світу. На відміну від Західної Німеччини, яка в 1950-х роках позбулася контингенту окупаційних військ та стала реально незалежною Федеративною Республікою Німеччиною, на Сході окупаційний контингент радянських військ продовжував перебувати від 1945 року аж до падіння Берлінської стіни.
Українсько-польські дискусії про події 1940-х років усе частіше змушують згадувати старий радянський анекдот: «Що б ми не складали, чомусь завжди виходить кулемет». Так і тут: що б не обговорювали, завжди закінчується темою вибачення і примирення. Фактично дискутуємо про два «основні питання російської інтелігенції» — «Хто винен?» і «Що робити?». В українсько-польському виконанні ця схема уточнюється: «Хто більш винуватий і що з тими більш винуватими робити?». Отут — також традиційно — починаються «перегони жертв», коли кожна сторона прагне довести, що саме вона постраждала більше, а тому має більші права чогось очікувати від контрагентів.
Не мають права виступати від імені загиблих народжені по війні. Не мають права бути носіями пам'яті ні колишні, а в душі ще й сьогоднішні «радянські люди», ані бравурні націоналісти.
Бо їхня пам'ять — однобока. Вони пам’ятають тільки своїх і тільки героями. У їхній пам'яті героїчна Червона армія бореться з «фашистами», Українська повстанська армія відстрілює «москалів», Армія Крайова стікає кров'ю у боях з «швабами», німецькі жінки і діти тікають наосліп від наступаючих «руссен»….
«Доброго дня, я онука військового злочинця». Саме так, за логікою проекту постанови Сейму про увічнення пам'яті жертв Волинської трагедії і оцінкою подій професором Мотикою, я мушу тепер представлятися знайомим полякам.
Мій дід не був повстанцем. У 1944 році йому було 11 років і вся його «участь» в УПА зводилася до того, що інколи він, з такими ж пастушками, як сам, на прохання партизанів — а це все були хлопці з його та прилеглих сіл — спостерігав за місцевістю: чи не наближаються вороги. Або показував дорогу «хлопцям» з дальших сіл, які аж так добре не знали околиць.
У березні, готуючи статтю про Наталену Королеву, довідалася, що могила письменниці знищена – у місцевої української громади не вистачило коштів на оплату оренди за місце. Дещо пізніше Інтернетом прокотилася інформація, що один з хрестів на цвинтарі «Воля» у Варшаві, де спочивають вояки армії Української Народної Hеспубліки, пошкоджений від старості. Ідеться про відламання правого «плеча» одного з хрестів. За повідомленнями, українське посольство у Варшаві практично відмовчалося.
«Хто у 20 років не був лівим – не має серця, хто у 40 не став правим – не має розуму». Ті, про кого хочу написати, просто не дожили до віку, коли мали б стати правими і таким чином «засвідчити» свою розумність. Більшість з них загинула у віці 20-30 років. Цим пощастило – бо хто не загинув, той або застрелився сам, або його розстріляли в 30-х роках.
Коли просто згадуєш у розмові Голодомор, відчуваєш, як гусне атмосфера. Коли ми говоримо про Голод, ми не говоримо пишними офіційними фразами, навпаки – згадуємо його короткими, часом сухими, уривчастими словами. І в горлі застрягають чергові питання. Це та межа, куди не можна…
Днями побачила в хащах Інтернету демотиватор на тему радянсько-фінської війни. Сюжет – постать фінського снайпера Сімо Хайха, який у тій війні знищив 705 бійців Червоної Армії, а 21 грудня 1939 року поставив особистий «рекорд» – 25 осіб. Здавалось би, все зрозуміло: Червона армія для фінів у 1939 – 1940 роках була армією-агресором, окупантом, з якою належало боротися усіма доступними методами. Тож історія Сімо Хайха не повинна б викликати жодних контроверсій і додаткових запитань.
Майбутнє передбачити неможливо. Спроби спрогнозувати базуються на осмисленні і осягненні минулого. Коріння сучасних України і Литви — хочемо ми цього чи ні — росте також і крізь епоху радянського тоталітаризму. І тільки роздуми над суттю цього періоду можуть допомогти визначити, як і наскільки скривився стовбур двох країн завдяки історичному невезінню — чи закономірності? Двоє дослідників зробили спробу проаналізувати долі своїх країн і спільності та відмінності цих доль.
Абсурдне питання. Адже функція «спеціальних частин», міліції, поліції і всього решти – принаймні на території колишнього Радянського Союзу – охороняти власть імущих і виконувати їхні накази. Але не все так просто. Чого б інакше ці самі «імущі» так дбали про своїх «ланцюгових псів»? В українському варіанті – непогані зарплати, київська прописка (це при тому, що сам інститут прописки офіційно ніби і не існує), різноманітні пільги – що забула, нагадайте.
Музей Варшавського Повстання є своєрідним явищем серед схожих за тематикою культурних закладів. Установ, які присвячені виключно одній події, людині, споруді, на земній кулі вистачає. Усі вони наповнені матеріальними залишками епохи – речами, одягом, записками, портретами… Але не Музей Варшавського Повстання. Хоча воно відбулося 1944 року – 68 років тому, після нього майже не залишилося матеріальних свідчень. Тому цей заклад став музеєм-розповіддю. І ця стаття про музей починається з розповіді саме про подію.
У Національному музеї – меморіалі «Тюрма на Лонцького» відкрилася виставка «Сила волі». Її герої – провідники українського визвольного руху – Євген Коновалець, Степан Бандера, Роман Шухевич. Василь Кук.
Для загалу усі ці люди є символом боротьби. Відчайдушної, героїчної, послідовної – і безнадійної, яка прогнозовано завершилася поразкою. Звісно, запитання – а чи могла підпільна армія одного народу перемогти у протистоянні з величезною імперією, наддержавою – риторичне. Якщо розглядати ситуацію у чисто арифметичному вимірі.
Ми вчергове перетворили відзначення Крутів на панахиду. За винятком обмеженого кола притомних, вся Україна обливалася сльозами на честь загиблих і – на кухнях – нарікала на україножерну владу. І нічого дивного. Бо канонічна версія бою під Крутами, так як вона відображена у підручниках і популярних виданнях та відбита у головах широкого громадянства, виглядає більш-менш так. На Київ рушили люті більшовицькі орди, а на боці беззахисної України були тільки студенти військової школи, триста з яких зробили відчайдушну спробу зупинити ворога. І героїчно загинули. Враження таке, що, якби вони не загинули, то половина України їх, мабуть, героями б не вважала
Інколи краще чогось не бачити. Щоб не розчаровуватися. Власне щось таке думалося під час перегляду останнього фільму Єжи Гофмана «Битва Варшавська». Цілий фільм я очікувала побачити кадр з українською кіннотою. Хоч один кадр. Підстави для таких очікувань я мала. Тоді, влітку 1920 року Червоній армії, яка стрімко рухалася на Варшаву, протистояла не тільки армія Польської держави. Наступ «червоних коней» відбивали також частини Армії Української Народної Республіки – союзника Польської армії, згідно з договором, укладеним у квітні 1920 року
Розвивається тоталітаризм і немає сили усередині країни, яка б могла його стримати – цей діагноз уже настільки набив оскому, що не буду займатися розгортанням цієї теми просто з принципу. Відверто кажучи, після такого хочеться одного – якось абстрагуватися від усієї цієї об’єктивної реальності і забути про все-все-все. Тоді дякуєш Богові за те, що ти – історик і лізеш у нетрі професії шукати успішний приклад протистояння любителям переробляти світ під себе. Оскільки актуальна українська опозиція не надихає з тих нетрів вилазити
Сьогодні 15 жовтня 2011 року. П'ятдесят два роки тому у Мюнхені загинув Степан Бандера. Провідник Організації українських націоналістів. «Герой», «зрадник», «колаборант», «провідник», «вірний син України», «ненависник усього польського». Словом, особистість вищою мірою контроверсійна. Суттєво доклався до збільшення градуса цієї контроверсійності колишній президент України, присвоївши Провідникові звання Героя України. Ефект був приголомшливий.
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар