Олена Теліга - Україна Incognita
Андрій Безсмертний-Анзіміров

Есеїст, кінокритик. Проживає в США

Олена Теліга

21 липня 1906 народилась українська поетеса Олена Іванівна Телiга (дівоче прізвище Шовгенова або Шовгеніва) — літературний критик, діяч української культури, діячка ОУН-м, загибла в гестапо.

Народилася Олена в інтелігентній білорусько-українській родині 21 липня 1906 в селищі Іллінське під Москвою, де її батьки проводили літню відпустку. Досі не встановлений, в якому з кількох підмосковних населених пунктів під назвою «Ильинское» відбулася ця подія, оскільки свідоцтво про народження Олени Теліги втрачено.

Мати була дочкою православного священика, батько — гідротехніком, працював на Москві-річці, Волзі, Клязьмі, Сіверському Дінці, був одним з авторів зрошення Голодному степу близько Ташкента. Молодший брат Сергій також був поетом (писав російською мовою), але в порівнянні з нею він майже невідомий. Поет Євген Маланюк писав, що хрещеною матір'ю Олени була відома письменниця Зінаїда Гіппіус, що цілком можливо, бо мати Олени Теліги вчилася в Петербурзі на Бестужевських курсах разом із сестрою Зінаїди Гіппіус.

…У травні 1917 родина письменниці переїжджає в українське місто Ізюм, де жили родичі Олени по батьківській лінії. До 11 років дівчинка української мови не знала, зате крім російської вивчала з гувернантками французьку, німецьку, англійську. З весни 1918 батько Олени працював у київському політехнікумі, і сім'я жила в Києві. Там Олена навчалася в жіночій гімназії Олександри Дучинської. Вивчала також Закон Божий, російську граматику, історію, арифметику, географію, малювання та креслення; проте на основі віднайдених оцінок юної Олени тих років, можна сказати, що дівчина вчилася посередньо. Зі згортанням приватної освіти та вказівкою, що, всі діти повинні навчатися в єдиних трудових звичайних школах, Олена потрапляє до саме такої.

Батько, урядовець УНР, разом зі старшим сином у 1920 році опинилися в еміграції в Чехословаччині. У травні 1922 емігрує і мати Олени разом з нею і її братом Сергієм, однак спочатку вони оселилися в Тарнові (Польща). Через два місяці вони переїхали в м. Подєбради (Чехія), де батько Олени обіймав посаду в Українській сільськогосподарській академії. У тому ж році Олена отримала атестат про середню освіту і потім вступила в історико-філологічне відділення Українського педагогічного інституту ім. Михайла Драгоманова у Празі.

Вона свідомо обирає освіту на історико-філологічному відділенні Українського педінституту ім. М.Драгоманова у Празі. Власне, у Празі вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Михайлом Телігою, кубанським козаком і колишнім сотником Армії УНР. Вони одружилися 1 серпня 1926 року. У той же час, в Чехії вперше публікувалися поезія і праці з літературознавства Олени Теліги. Зберігся унікальний документ — студентська робота Михайла «Як я став свідомим українцем». Він служив в армії УНР, був військовим фельдшером. Та й інші молоді люди, які взялися навчати доньку ректора рідної мови, були офіцерами української армії. Вони дуже гостро переживали поразку, сперечаючись про те, чому не вдалося відстояти незалежність України. Все це Олена чуйно сприймала. І врешті-решт зробила свій вибір. Про пам'ятний момент вона розповідала письменнику Уласу Самчуку. Одного разу на молодіжній вечірці, влаштованій російськими монархістами, дівчина сиділа в оточенні блискучих кавалерів. Хтось із них став глузливо говорити про українську мову: «залізяку на пузяку», «собачій язик», «мордопісня»... Всі сміялися, а Олена раптом відчула гострий протест. Встала, вдарила кулаком по столу і крикнула: «Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері! Я вас більше не хочу знати». З цього моменту вона стала говорити тільки українською мовою.

«Прага в той час була одним з головних інтелектуальних центрів. У  Празі писали в двадцяті роки різними мовами великі твори Кафка, Гашек і Чапек. «Роман Якобсон в ці роки створює Празьку школу лінгвістики. Марина Цвєтаєва пише в Празі свої кращі поеми, - пише Давид Ейдельман. — У Празі створюється унікальна школа української поезії та прози. Крім героїні цієї статті, в Празьку школу зараховують творчість Юрія Дарагана, Олекси Стефановича, Юрія Липи, Оксани Лятуринської, Галини Мазуренко, Юрія Клена, Олега Ольжича, Леоніда Мосендза, Євгена Маланюка. В дев'ятсотсторінковому збірнику «Поети Празької школи», виданому в 2009 році в Києві видавництвом «Смолоскип», представлена антологія віршів поетів української еміграції, що опинилися між двома світовими війнами в столиці Чехословаччини».

«Поети Празької школи зазнали впливу Дмитра Донцова, ідеолога українського націоналізму, який надавав їм можливість друкуватися на сторінках свого журналу «Літературно-науковий вісник», — продовжує Ейдельман. — Вони по-своєму «до багнета прирівнювали перо», по-своєму намагалися бути інженерами людських душ. Донцов був ідеологом, вони наділяли ідеологію в слова і образи, допомагаючи своїми віршами формувати новий тип українця з чіткими національними та державними установками». «Хтось із друзів Олени (хто саме, залишилося загадкою) в 1928 році вислав її вірші редактору авторитетного журналу «Літературно-Науковий Вісник» Дмитру Донцову, — пише доктор історичних наук Надія Миронець. — Супроводив добірку листом, підписаним ім'ям Теліги. Донцов відповів молодому автору (уявіть її подив!) і опублікував три вірші, написані Оленою ще в 17 років. І, напевно, символічно, що перше з них називалося «Радiсть». Олена, як згадували її друзі, буквально випромінювала оптимізм. Якось зізналася: варто їй, не дай Бог, засумувати, всі питають, чи не захворіла вона».

Восени 1929 року Олена разом з чоловіком переїхали до Варшави, де вже з 1928 жили її батьки. У Варшаві, у 1929 році, помирає мати Олени. Закінчується романтичний період студентства й розпочинаються нелегкі емігрантські будні. Олена Теліга відчувала потребу, працювала, виступаючи в нічних кабаре або манекенницею, проте потім їй вдалося влаштуватися вчителькою початкових класів. «У пошуках роботи засобів до існування О. Теліга не залишає творчу та громадську роботу, — підкреслює Богдан Червак, керівник Київської міської організації ОУН. — У Варшаві знайомиться із Дмитром Донцовим, стає постійним автором його «Вісника», який у духовному житті української еміграції відігравав особливу роль».

«В 1938 году в Закарпатье возникает Карпатская Украина, — розповідає Богдан Червак. — И хотя Телига не принимала непосредственного участия в этих событиях, но драматическая судьба Срибной Земли, героическая борьба украинцев за право иметь свое государство имели определяющее влияние на формирование ее мировоззрения и политических убеждений. Она поняла, что ее место в рядах ОУН, авангарда украинского национально-освободительного движения».

У грудні 1939 року Теліга зустрічається з Ольжичем. І хоча до цього вони зустрічалися не раз, ця зустріч була особливою, оскільки зумовила новий етап у її долі. Ольжич у той час вже був відомий не лише як поет і вчений, а передовсім як громадський і політичний діяч, один з керівників націоналістичного руху, заступник голови проводу ОУН. За його плечима був досвід революційних боїв за Карпатську Україну, організаційна робота з проведення Другого Великого Збору Українських Націоналістів. Теліга на ту пору вже була ідейно сформованою постаттю, а тому радо сприйняла запрошення Ольжича влитися в організований націоналістичний рух.

«Зов Києва» стає лейтмотивом її поетичної творчості, — додає Червак. — В українській літературі небагато поетів, які б з такою емоційною напруженістю й художньою довершеністю як Теліга змальовували стан душі, що за будь-яких обставин «рветься» на рідну землю. При цьому тема «повернення» не ототожнюється із ностальгією. Це, насамперед, прагнення «злитися знову зі своїм народом», стати членом нації, яка неодмінно повинна «взяти повно все, що нам Належить». Загалом творча спадщина поетеси невелика й складає більше трьох десятків віршів та низки публіцистичних статей. Тільки в 1946 році побачив світ її поетична збірка «Душа на сторожі», що став своєрідною даниною пам'яті великій поетесі».

У грудні 1939 Теліги переїхали до Кракова, де Олена зустріла свого давнього знайомого, відомого діяча української емігрантської культури Олега Ольжича і вступила в Організацію українських націоналістів (фракція Андрія Мельника), членом правління («Провід») якої був Олег Ольжич.

«Олена Теліга була моральною максималісткою: слово не повинно розходитися з ділом, — пише Надія Миронець. - Вважала, що письменник не може у творчості проповідувати одне , а в житті чинити інакше. І колив 1941 році друзі відмовляли її відправлятися в окупований гітлерівцями Київ, відповідала: «Як я можу піти проти своєї поезії?» До того часу її знали не тільки як талановиту поетесу, але і як діяча культурної референції Організації українських націоналістів (ОУН)».

«16 липня 1941  Олена Теліга разом з Уласом Самчуком, ризикуючи життям, перейшла вбрід прикордонну річку Сян, що розділяла окуповані німцями Польщу та Україну, і опинилася на рідній землі (пізніше в Україну дістався Михайло Теліга), — продовжує Надія Миронець. — До Києва вона потрапила 22 жовтня. Тут її чекав Олег Ольжич». Після проголошення ОУН (б) Акту відновлення незалежності Української держави у Львові 30 червня 1941 року, обидві частини розколотої ОУН приймаються за створення української цивільної адміністрації на окупованих Німеччиною українських землях.

Як член культурно-освітньої референтури ОУН (м) Олена Теліга нелегально перетинає кордон між вже неіснуючої Польщею та СРСР і після півтора місяця, проведеного у Рівному, 22 жовтня 1941 разом з однією з «похідних груп» на машині вона приїжджає до Києва, де організовує Союз українських письменників, відкриває пункт харчування для своїх соратників, співпрацює з редакцією газети «Українське слово» (редактор Іван Рогач, в 1942 році розстріляний гестапо у Бабиному Яру), видає тижневик літератури і мистецтва «Литаври». У своїх статтях висловлює сподівання, що крах більшовизму допоможе відродженню української культури.

Київ жив активним політичним життям. Зокрема, з ініціативи фактичного голови ОУН в Україні Ольжича було створено Українську Національну Раду, представницький орган, яку очолив ректор Київської політехніки професор Микола Величковський. Рада у своїх документах нав'язувала себе до традицій Української Центральної Ради й мала стати конституантою самосійної Української держави. Вона налагодила зв'язок з усіма областями України, за її сприяння було відновлено роботу Української академії наук, Київського університету, Київського політехнічного інституту, створено мережу початкового і середнього шкільництва, кооперативного руху, налагоджено регулярну доставку до столиці продуктів харчування та дров».

В останньому листі з міста Києва Олена напише: «…Ми йшли вчора ввечері коло засніженого університету, самі білі і замерзли так, що устами не можна було поворухнути, з холодного приміщення Спілки до холодного дому… Але за цим снігом і вітрами відчувається вже яскраве сонце і зелена весна». У київський період серед найближчих співробітників Ольжича та Теліги були Іван Рогач, Орест і Анна Чемеринські, Іван Кошик, Михайло Теліга (пізніше всі розстріляні німцями).

«Будемо самими собою, з усіма своїми поглядами перед обличчям людей своєї нації, і хай в протилежність до забріханої большевицької пропаганди кожне наше слово буде непідробною правдою, незалежно від того, чи ця правда усім буде подобатися, — писала Олена Теліга. — Ми ж не йдемо накидати згори якусь нову ідею чужому середовищу, лише зливаємося зі своїм народом, щоб спільними силами, великим вогнем любові, розлити знов всі ці почування, які ніколи не згасали: почуття національної спільноти і гострої окремішності»

Після арешту редакції «Українського слова» Теліга не брала до уваги постанов німецької влади: ігнорувала вказівки німців зухвало і принципово. 7 лютого 1942 р. почалися арешти. Друзі її попереджали, що ґестапо готує засідку на вул. Трьохсвятительській, де розміщувалася Спілка; проте знала, на що йде, тікати не збиралася. У приватній розмові з Михалевичем уперто підкреслила: «Ще раз із Києва на еміграцію не поїду! Не можу…».

«Олена Теліга живе мов на Клондайку, - згадував Олег Штуль, очевидець цих подій. - Жахливе харчування, в хаті зимно, нема ні води, ні світла. Але поетка щоденно, точно о 9 годині ранку, акуратно зачесана, елегантно вбрана, трясучись від холоду з посинілими пальцями, але з привітною і бадьорою посмішкою - у будинку Спілки на вулиці Трьохсвятительській. Це був справжній героїзм, і все для того, щоб дотримати слова своїх засад і продовжувати роботу. Тут виявилася постать Олени Теліги у всій її величі — в житті реалізувала свої засади до останнього».

Спроби переконати Телігу в необхідності негайно покинути Київ робилися багато разів. Однак, вона категорично відмовлялася це робити. Відомо також, що в переддень її арешту до Києва з Кракова повернувся Ольжич. Він домагався зустрічі з поетесою, з метою переконати її залишити столицю і тим самим врятувати своє життя. Зустріч не відбулася. Вранці 9 лютого 1942 Теліга пішла до Спілки письменників, де у засідці на неї чекали гестапівці. Це був її свідомий вибір, це був її шлях, який вона гідно пройшла до останнього подиху. Олена пішла на стовідсоткову загибель, з нею пішов і її Михайло. Під час арешту він назвався письменником, щоб бути разом з нею.

В київському ґестапо Олена Теліга перебувала у камері № 34. Тоді ж відбулася її зустріч із сестрою Лесі Українки, з якою вона обмовилася кількома фразами. На сірому ґестапівському мурі залишила вона свій останній автограф: угорі намальовано тризуб і напис — «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга».

За даними істориків, 22 лютого 1942 р. українську письменницю-патріотку було розстріляно в Бабиному Яру разом із чоловіком та соратниками… За іншою версією, як свідчить колишній бургомістр Л. Форостовський, Теліга не дочекалася кари, перерізавши собі вени в тюремній камері. Арештантка камери № 34 загинула не доживши до 35 років.

«Багато дослідників життя і творчості поетеси, - пише Богдан Червак, - не можуть зрозуміти, як «салонна дама», що виховувалася в атмосфері російської культури, прийшла до усвідомлення себе українкою. Більше того, національна самоідентифікація переросла у необхідність активного захисту політичних і культурних прав української нації. Олена Теліга - зразок суспільної поведінки людини, позбавленої комплексів меншовартості й страху. Це те, що зветься справжнім характером. Не випадково вона так часто у своїх поезіях вживала слово «грань», яким, з одного боку, позначала чітку межу між добром і злом, своїм і чужими, життям і смертю, а з іншого - вимагала від своїх героїв її переступити, відважитися на вчинок гідний лицаря. Сьогодні неможливо уявити Олену Телігу поза духовним і культурного життя України. Залишається одне: осягнути велич її духу».

* * *

Гострі очі розкриті в морок,

Б’є годинник: чотири, п’ять...

Моє серце в гарячих зморах,

Я й сьогодні не можу спать.

 

Але завтра спокійно встану,

Так, як завжди, без жодних змін,

І в життя, як в безжурний танок,

Увійду до нічних годин.

 

Придушу свій невпинний спогад.

Буду радість давати й сміх.

Тільки тим дана перемога,

Хто й у болі сміятись зміг!

 

2015-07-21 09:51:00
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар