Олекса Ізарський - Україна Incognita
Андрій Безсмертний-Анзіміров

Есеїст, кінокритик. Проживає в США

Олекса Ізарський

30 серпня 1919 року народився один з провідних романістів української еміграції Олексій Ізарський (справжнє прізвище Олексій Григорович Мальченко; 1919-2007, Клівленд), літературознавець і перекладач. Автор шести романів і літературно-критичної монографії «Рільке в Україні» (Філадельфія, 1952; перекладена німецькою мовою).

Народився в Полтаві у сім'ї банківського службовця і лікаря. Середню освіту, знання німецької та французької мов здобував приватно у Полтаві. Вищу освіту здобув, навчаючись у 1937-1941 роках у Київському університеті (романо-германський відділ).

У 1942 році в окупованій Полтаві почав писати повість «Ранок», яку завершив 1943 року в Кам'янець-Подільському, а видав у 1963 році в Мюнхені. Повість «Ранок» поклала початок циклу белетристичних творів - своєрідної сімейної хроніки про духовне становлення Віктора Лисенка, його рідних, викладачів, друзів, а потім про життя сім'ї Лисенка в Німеччині, де вони опинилися під час війни і жили у повоєнні роки. Друга книга цієї серії «Віктор і Ляля» (Мюнхен, 1965) присвячена шкільним рокам головного героя.

Восени 1943 року емігрував разом з батьками на Захід. Після війни жив у Діссене та Мюнхені. В кінці 1940-х років після смерті батька переїхав разом з матір'ю і братом в США, оселився в Клівленді, де крім художньої прози, Ізарський багато років (особливо в 1940-1970-х) виступав з літературними статтями, уривками з щоденників, рецензіями, оглядами, спогадами про зустрічі з українськими та німецькими письменниками тощо. Їх друкували газети і журнали «Час», «Українська трибуна», «Сучасність», «Українська літературна газета» та інші.

Довгий час книги Олексія Ізарського видавалися тільки за кордоном. В Україні перша його книга – роман «Полтава» - була видана тільки в 1999 році до 80-річчя письменника. Олексій Мальченко рано зацікавився літературною творчістю і почав її з щоденників. У 1930-х роках входив до літературного гуртка при Полтавській центральній науковій бібліотеці, яким керував письменник Філіп Капельгородський, член літературної організації «Плуг» (розстріляний НКВС в 1938). Він першим звернув увагу на обдарованого юнака. Заохочений Капельгородським, Олексій вже в шкільні роки написав роман «Мій дід», який був задуманий як початок серії повістей і романів про Віктора Лисенка.

Автор серії цікавих автобіографічних романів «Київ» (1971, про навчання в університеті), «Полтава» (1977, період окупації), «Чудо в Місловицях» (1967, про перебування Лисенка в Шльозьку в 1944 році), «Саксонська зима» ( 1972), «Літо над озером» (1981, про життя сім'ї в Баварії), «Столиця над Ізаром» (інша назва «Мюнхен», завершена в 1986 році). У творах, присвячених життю Лисенка за межами України, Олексій Ізарський прагнув показати долю людей, які зуміли вирватися з «соціалістичного раю» і вперше вільно глянули на світ, за його словами, «не крізь російські окуляри».

«До Мистецького Українського Руху 26-літній виходець із Полтави Олекса Мальченко приєднався самозвано й рішуче - з’явившись у січні 1946-го на конференцію в Аусбурзі ніким не запрошеним «кандидатом у письменники», який до того часу не оприлюднив жодних творів та й на конференцію не привіз нічого на підтримку своїх літературних амбіцій, - написав Марко Роберт Стех з Торонто. - А проте завдяки особливій здібності проникати в середовища незнайомих йому людей, входити в їхнє довір’я, трактуючи їх немов старих приятелів і змушуючи їх так ставитися до нього (Юрій Шевельов писав, що «не бувши знайомим, він уже був давнім другом»), він виїхав звідти «літератором» і другом провідних МУРівців.

Ізарським він назвав себе на згадку про прогулянки з приятелями берегами Ізару, під час яких, обговорюючи події в культурі та «вирішуючи долю світу», саме і народилася його письменницька інкарнація. Його власна літературна діяльність обмежувалася в 1940-х статтями і перекладами з німецької; звісно, якщо не рахувати того, що здавалося основним його зацікавленням, — бажання бути спостерігачем та літописцем довколалітературного життя. Його цікавили залаштункові простори літературного побуту, передані в листуванні, мемуаристиці, щоденниках, і він залюбки листувався з письменниками та колекціонував їхні листи; писав також щоденник, в якому, на гадку Шевельова, письменники МУРу «пришпилені, як метелики на булавках», і все це, мовляв, з бажання бути причетним до «заднього двору» літератури. Він і став помітною часткою МУРівського середовища, й хоча в ієрархії літературних авторитетів йому належало місце наприкінці доволі довгого списку, в особистих стосунках з колегами він часто «командував» і йому підкорялися. Не раз після авторських читань він «наказував» авторам робити в текстах зміни (здебільшого не так щодо змісту й форми, як щодо уникнення нетактовностей та гострих висловів), і його слухали навіть такі нескорено самобутні автори, як Юрій Косач чи Шевельов. 

В Америці Ізарський присвятив себе праці над власною творчістю: серією романів (навіяних Ромен Роллановим «Жаном Крістофом») про персонажа на ім’я Віктор, що є авторовим alter ego й переживає у віртуальних вимірах текстів реальні події і контексти, особливо з часів дитинства (роман «Ранок») та юності (перервані війною університетські студії — роман «Київ»; німецька окупація в рідній Полтаві — роман "Полтава"). У Клівленді в штаті Огайо, — віддаленому як від культурних метрополій, так і від центрів інтелектуального життя української еміграції, — Ізарський утратив також потребу бути в середовищі місцевої культурної еліти і жив осторонь української громади. Наприкінці життя мало хто з його земляків (не згадуючи про американських сусідів) знав, що Олекса Мальченко, який малопомітно живе серед них, це прозаїк Ізарський, який колись був біля самого ядра МУРівського «малого ренесансу» і який, зрештою, сам міг похвалитися об’ємно (якщо й не завжди якісно) великим прозовим доробком».

Особливий інтерес мають найцінніші щоденники письменника, документація цілої епохи. «Колись я переглядав збірник українських письменників у екзилі “Слово” (1 випуск), де натрапив на уривок з повісти Олекси Ізарського “Ранок”, - пише про них Евген Баран і продовжує, - Проте не зупинився й не поцікавився долею автора.  Так би йшло, напевне, все своєю чергою, якби з подачі Петра Сороки Полтавська філія Суспільної Служби України в особі Галини Кіященко не надіслала мені щойно видані “Щоденники. 1940–1980” Олекси Ізарського. Я не називатиму материк, який мені відкрився, “втраченою Атлантидою” – у цьому немає потреби. Вічний полтавець, доля якого змусила покинути рідну батьківщину ще 1944 року, і з тих пір він самітником живе по закордонах: спочатку Німеччина, а потім Америка. Це окрема драма загубленого покоління. Сказати, що ці щоденники Олекси Ізарського мене вразили, — не сказати нічого. Я не згадуватиму тут “родинну хроніку” Олекси Ізарського, — в Україні ми й досі про неї майже нічого не знаємо, хоча два романи із восьми цієї хроніки вже опубліковані в Полтаві (“Полтава”, “Столиця над Ізаром”, публікація цього роману взагалі здійснена вперше). І що тоді значать оті оцінки творчості Ізарського його колег, таких же “забутих щасливців”: “Сьогодні Ви, на мою скромну думку, найкращий стиліст в українській критиці. Залишаюсь з глибокою до вас пошаною, Юрій Стефаник” [31]; “від Вас бере свій початок українська прустіянська проза” [І.Кошелівець, 50]; “Так, як Ол. Із., пишуть у нас дуже мало. Але так пишуть передові письменники світових літератур” [Г.Горбач, 115]; “«Київ» і «Полтава» — то тверда валюта нашої літератури” [У. Самчук, 225]; “Спасибі, що Ви існуєте на цім світі” [Ю. Лавріненко, 277].

«Основний мотив щоденникових записів — самотність, екзистенційна закинутість, непотрібність, що час від часу виливається у нього в нестримну тугу за Україною, все частіші міркування про смерть, - пише Євген Баран нижче: “Жаль, що життя минає в самоті”; “Страшно жити, пам’ятаючи про смерть. Затемнення свідомости” ; “Почуваю себе на безлюдному острові. На подібних островах пройшло моє життя”; “Після розмови я відчув тугу за своїми людьми. Стало страшно, що я живу так самотньо”; “Свідомість, що кінчається життя. Життя було, доки не переслідувала думка про смерть”; ”Найбільший мій страх — за Україну. Це — найболючіше”; “Учора був день народження Бориса: 65. Жити стає страшно. Лякає смерть і самота”.

Олекса Ізарський записує у своїх щоденниках також свої сни, деякі з них пророчі, як от поганий сон, а потім повідомлення про трагічну загибель В. Гайдарівського. Чи сон, після якого автора відзначили премією за роман “Полтава”. Інколи йому сняться знайомі — Михайло Орест, Юрій Шевельов чи Марта Тарнавська, батько…

Окрема тема у щоденнику — жінки. Це найбільша таємниця життя Олекси Ізарського. Він нікого не впускає в інтимний світ свого життя. Немає навіть жодного натяку на інтимні стосунки, аби робити якісь припущення. Найближчими у житті Олекси Ізарського було дві жінки — його мати і німецька знайома Зента, з якою він листується впродовж 30 років. Коли ж вона померла, письменник це переніс дуже болісно. (...) Видно, що все-таки не ці події були головними для Олекси Ізарського. Книги і письменники. Письменники і книги. Улюблені Рільке і Томас Манн. Захоплення цими письменниками. Інколи до цього дуету додається Гессе…

Напевне досить. Усе одно я не переповім усіх фактів, подій, не згадаю всіх імен, прочитаних книг. Річ не в цьому. Зі щоденникових записів Олекси Ізарського постає талановита і трагічна постать письменника, чий літературний досвід і сьогодні ще невідомий українським читачам. Це найсумніше. Бо Олекса Ізарський завжди підкреслював свій нерозривний зв’язок з Україною, для якої він писав і жив.

Твори Ізарського стали своєрідним протиставленням фальшивої за своєю суттю «великої радянської літератури». Всі книги «лисенківського циклу» створюють певну єдність, через яку проходить образ Віктора Лисенка. Центральною проблемою є його ставлення до України, її національних проблем. Проза Ізарського характеризується оригінальністю стилю (письменник і літературознавець Ігор Качуровський називає її «орнаментальною» що означає «умовне віддалення від описуваного предмета»), асоціативністю думок і образів, вишуканістю висловів, багатством метафор, порівнянь та інших художніх засобів зображення. За визначенням Анни-Галі Горбач, письменник «працює не для сьогодення, а бачить свій внесок в українську літературу з широких перспектив майбуття».

2015-08-30 16:31:49
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар