Одностороння історія: про сучасне минулих польсько-українських стосунків - Україна Incognita
Україна Incognita » Сторінка авторів » Олеся Ісаюк » Одностороння історія: про сучасне минулих польсько-українських стосунків
Олеся Ісаюк

Науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху, аспірант Університету Марії Склодовської-Кюрі (Люблін, Польща)

Одностороння історія: про сучасне минулих польсько-українських стосунків

«Доброго дня, я онука військового злочинця». Саме так, за логікою проекту постанови Сейму про увічнення пам'яті жертв Волинської трагедії, я мушу тепер представлятися знайомим полякам

«Доброго дня, я онука військового злочинця». Саме так, за логікою проекту постанови Сейму про увічнення пам'яті жертв Волинської трагедії і оцінкою подій професором Мотикою, я мушу тепер представлятися знайомим полякам.

Мій дід не був повстанцем. У 1944 році йому було 11 років і вся його «участь» в УПА зводилася до того, що інколи він, з такими ж пастушками, як сам, на прохання партизанів — а це все були хлопці з його та прилеглих сіл — спостерігав за місцевістю: чи не наближаються вороги. Або показував дорогу «хлопцям» з дальших сіл, які аж так добре не знали околиць.

Варшавське повстання

Того села вже давно нема. Від весни 1945 року на його місці — українсько-польський кордон. Лінія кордону перетяла подвір'я, де виріс дідусь: хата лишилася по українському боці, решта обійстя — по польському. І це не метафора. Кожного разу, коли я перетинаю українсько-польський кордон в Раві- Руській, я свідома того, що минаю ту саму хату…

Мій дід ніколи не їздив у рідні місця. Інші члени родини бували. Він — ніколи. Ніколи не звертався за жодними документами і компенсаціями. Але завжди говорив про поляків жартівливим тоном. Тільки зараз, коли його вже нема, я можу оцінити, що стояло за цим усім.

«Сила волі»: пройти до кінця

Рештки села виселили вже в 1947 році. За даними Євгена Місила, під час акції «Вісла» з Вільки-Зміїївської виселили 150 осіб. Це все, що залишилося від села, де до війни мешкало більше тисячі селян, було дві церкви (українська і польська), школа…

Переговори між представниками польського та українського підпільних рухів, 21 травня 1945 року с. Руда Ружанецька

Вілька-Зміїївська вмирала повільно. Вона — на півдорозі між Волинню і Закерзонням. Там жили і поляки, і українці. Свого часу один з моїх прадідів-поляків покохав українку. Його польські родичі показали йому на ворота. Він переніс метрику з костела до церкви заради того, щоб одружитися з коханою. Не в останню чергу дякуючи впертості свого прадіда я українка.

Не маю звички розкривати на публіку власні родинні перипетії. Причина, чому я порушую своє правило, одна: те, в який спосіб класифікують різні етапи подій на польсько-українському прикордонні у 1942—1947 роках. За думкою професора Мотики, Волинська трагедія — геноцид поляків, серія польських нападів на українські села на Закерзонні — «військовий злочин», а акція «Вісла» — «комуністичний злочин». Помину увагою факт, що у двох перших випадках суть ситуації визначається за перебігом подій, а в останньому — від виконавця. Хіба ж члени польської компартії не були поляками за походженням? І чи не про польських комуністів складено прислів’я, що «спочатку поляк, а потім комуніст»?

Розстріляний цвіт

Я не заперечую того, що представники мого народу творили зло. Але як історик волію аналізувати причини, контекст та взаємозв'язки: не піде людина вбивати інших просто так. Перед 1943-м були 1921 — 1939 роки. Не мною доведено – не останню роль у трагедії 1940-х років зіграла політика міжвоєнної Польської держави з її полонізаціями, ревіндикаціями, осадництвом… Багатолітній конфлікт та недалекоглядні способи польського уряду воднораз вирішити “українське питання” розгорнулися кривавою війною у 42-му на Холмщині, у 43-му — на Волині, а там і Галичина і знову — на Закерзонні.

Роздумам над такими подіями шкодить втручання емоцій, надто емоцій негативних, надто спроб огульно засудити одних та виправдати інших, з чийого боку вони б не звучали. Зрештою, маємо справу з покійними, а смерть треба шанувати. Життя ж триває і вимагає порозуміння та взаємної поваги від обох сторін. Це — ґрунт для спільного майбутнього, в якому минулі конфлікти та злочини не мають права на повторення.

Те, що ніколи не забувається

Свого часу УПА і АК зуміли порозумітися. Всього через три роки після Волині, серед війни проти комуністичного тоталітаризму. Чому зараз не можуть порозумітися українці і поляки? Останнім хочеться пригадати слова польського ж письменника Генрика Сенкевича, який у «Вогнем і мечем» нагадує: 150 років українсько-польського протистояння завершилися тим, що обидві країни стали здобиччю зовнішнього агресора. 

Що залишається мені перед усіма цими запитаннями і фактами? Я — онука людини, яка свого часу вказувала дорогу повстанським загонам, правнука того, у чиїй хаті ночували повстанці. Якщо комусь хочеться, щоб вони там ночували “після нападів на польські села” — най йому буде, як кажуть на Галичині. Най буде, що брат мого прадіда, який командував українським самооборонним загоном — «різун». «Най буде», що напад на весілля одної з сестер моєї прабаби — «акція відплати». Най буде...  Sapienti sat.

Спроба реквієму постфактум

Тільки що один мій друг родом з Центральної України сказав мені: «Коли наступного разу поляки мені згадають, що я українець, я скажу, що мій рід мав стосунок до УПА». Хоч це і не так.  

П.С. Зацитую слова із заяви українського комітету “Примирення між народами”: «Ми повинні берегти дотеперішні досягнення, не дати можливості різного роду безвідповідальним політиканам-реваншистам, які продовжують плекати почуття взаємної ненависті, хочуть перетворити пам’ять про важке минуле в інструмент, яким руйнують сьогоднішнє порозуміння». Щиро сподіваюся на відповідну зважену ініціативу у Польщі. Надія є, все залежить, як і колись, від обох сторін.

2013-06-04 18:41:00
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар