Один із шістдесятників - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Один із шістдесятників

Один із шістдесятників

Сьогодні Богдану Гориню виповнюється 76 років
Ніна БОЙКО

Перший у своєму житті запис у зошиті, названому «Щоденник», він зробив ще коли навчався у дев’ятому класі. А саме — в день смерті Сталіна. Не хлюпав, не ридав, як декотрі вчителі й однокласники. Бачив, як директор школи зміряв його з ніг до голови поглядом. Здалося, що той погляд пронизує душу. Витримав. Пішов додому. Сказав мамі. Вона перехрестилася: «Слава тобі, Господи!», — мовила тихо... Зрозумів її. Сів до столу. Але уроки робити не хотілося.

Знічев’я взяв чистий зошит і задумався. Серце взялося щемом, як тоді, в 1944-му. Пригадав усе. На їхньому подвір’ї розмістився гарнізон. Солдати варили кашу у великому казані. Дров було обмаль. Вони, сміючись, носили з горища школи заховані там батьком книжки з домашньої книгозбірні й бібліотеки товариства «Просвіта» і кидали їх у вогонь. Тоді він, восьмирічний, плакав. Усі книжки згоріли... Це ж за нього, за Сталіна, було...

За нього багато чого сталося на селі. І в їхній родині. Пригадав усе. Як батько пішов у ліс. А мамі енкаведисти наказали збиратися з дітьми в дорогу. Се означало — на переселення до Сибіру. Отоді село ридало. Якби не вдалося втекти, опинилися б бозна-де. Загинули б, як уся мамина родина. Десь там, у Казахстані... Про все те побоявся писати, хоч дуже кортіло.

Написав: «5 березня 1953 року».

А далі рядки поетичні. З Некрасова.
«И сойдешь ты в могилу, герой,
Втихомолку проклятый судьбою,
Возвеличенный громкой хвалой...»

На тому й закінчився перший щоденниковий запис.

Пізніше писав у тому щоденнику про свої юначі переживання, мрії. Невинний за змістом, він був вилучений у 1965-му чекістами. Під час обшуку.

Вступивши у 1954 р. до Львівського університету ім. І. Франка, купив уже більшого зошита і став записувати в нього враження про прочитані книжки, цитати з праць філософів... Мріяв стати мистецтвознавцем. Царство літератури, мистецтва захопило його аж так, що забував про все побутове. Увесь вільний від лекцій час проводив у бібліотеках. Розумів, що досягти вміння (і не якого-небудь, а високого!) аналізувати твори, висловлювати свої думки — як в усному мовленні, так і в письмовій формі — можна лиш старанною працею. Копіткою працею. До сьомого, як кажуть, поту. І то було щастя, бо пристрастно любив відкривати нові світи знань, пізнавати мудрість і силу слова, мислі, що їх таять у собі книги й картини, створені видатними письменниками і художниками. Більшу частину стипендії витрачав на книжки. Переповнений енергією і жагучим бажанням докласти сил і вміння у розвиток національної культури Вітчизни, творив свій світ пізнання життя і себе в ньому.

Найважливіше й далі записував у щоденник. Для пам’яті. А може, і для майбутнього. Ознайомившись з епістолярною спадщиною Шевченка, Франка, Лесі Українки, вирішив, що листування має стати нормою його життя. Звернувся до старшого брата — Михайла (той уже закінчив університет і вчителював) з пропозицією писати один одному бодай раз на тиждень. Вірив, що все те має стати своєрідним литописом багатих на події років.

А після розвінчання Хрущовим культу особи воно, життя наше, таки було багатим на події, особливо для молоді. Вільніше дихалося. Думалося. Мовилося. Книжки... Дискусії. Він радісно поринув у те життя.

Він — це Богдан Горинь.

Мені не випало бути знайомою з ним особисто, хоч, працюючи в редакції літературно-драматичного мовлення Українського радіо, спілкувалася з багатьма письменниками, митцями. Усе, що виповіла про юність Богдана Миколайовича, прочитала в його тритомнику «Не тільки про себе», що вийшов у видавництві «Пульсари» (2006, 2008, 2010 рр.).

Читала раніше деякі його публікації з мистецтвознавства, знала, що Богдана захопила в свої тенета політика, тож був серед тої молоді, котру в 1965 р. звинуватили в нібито антирадянській пропаганді й запроторили в Мордовські табори. До редакції доходили ті чутки — ми цікавилися, співчували. Але так, споглядально. Зі сторони. Де Львів — а де ми! У нас тут, у Києві, свої клопоти, а часто було й непереливки. Моєму поколінню добре дався взнаки той «прекрасний час». Думалося — неповторний, а виявилося... Але — цур йому!..

Краще — про Гориня. Богдана. Щойно закінчила читати його твір «Не тільки про себе» — і душа моя, тяжко втомлена життям, стрепенулася. Раюю в думках, бо вірю: якщо є в нас Люди, котрі здатні так жити, як живе Богдан Миколайович і закарбовує найважливіше в слові, — наша Україна є і буде. Слів не вистачає. Процитую з його книги: «Нація промовляє до світу через своїх обранців. Нація переборює внутрішні й зовнішні небезпеки під проводом своїх лідерів. Нація утверджує себе іменами своїх героїв!» І тут автор називає виразником Духу свого побратима по борні — Михайла Сороку, який, на жаль, із прожитих 60-ти років — 34 карався по в’язницях і таборах. Письменник побачив у цій людині «пагінець засіяних Сковородою зерен на черствій землі». «Пізнай себе» — твердив філософ, терпляче дошукуючись істини.

Герої твору Богдана Гориня, як і він — саме такі «пагінці Сковородинські». Ставши до нерівного герцю з лютим ворогом вільного людського життя, вільної праці й вільної думки, вони взяли собі за девіз мудрість великого філософа.

Богдан Горинь стерпів пекельну наругу невільного буття, повернувся з таборів, вісім літ працював не за фахом, але витримав і повернувся до улюбленої роботи, в рідний дім, та й політики не покинув. Став співзасновником Гельсінської спілки, а також — одним з ініціаторів створення Живого ланцюга Львів — Київ. Був депутатом Верховної Ради України, вже Незалежної. Член НСПУ і НСХУ.

Усе це читачі знайдуть у його книзі. Хоча про себе Горинь пише скупо. Його образ вимальовується в листах і документах. Про побратимів є окремі есеї. Михайла Сороку він назвав аристократом Духу — але так само можна сказати й про багатьох героїв цього прекрасного твору. Скажімо — Алла Горська. «Її ім’я, — слушно каже письменник, — приєднується до того смолоскипа духовності, який стільки років прорізає своїм соборним світлом найбільшу темінь».

З любов’ю, красиво й правдиво виписано образи мужніх шістдесятників, яким автор присвятив свій твір. Іван Світличний, Василь Стус, Левко Лук’яненко, Ліна Костенко, Михайло Горинь, Іван Дзюба... Їхні імена, як і багатьох інших, кого не назвала, і сьогодні на слуху в нас. Та читаєш — і бачиш кожного. Чуєш. Відчуваєш неординарність характерів, що зійшлися разом для спільної великої справи.

Автор визначив жанр свого твору як роман-колаж. І то слушно. Чудово! Це — документ часу. Роман? Так. Читач знайде тут і велику справжню любов, і цноту. Словом — ідеальні стосунки між людьми, що сповідують найвищі ідеали в житті. Вони й помиляються інколи. Але жадання в ім’я прийдешнього зрозуміти свої прорахунки приводить до порозуміння і осягнення істини. «Хворобу ж виліковують, дізнавшись про її причини».

ВИСТУП БОГДАНА ГОРИНЯ НА МІТИНГУ, ЩО ПРОХОДИВ 22 ЖОВТНЯ 1989 р. В КИЄВІ НА ПЛОЩІ ПЕРЕД РЕСПУБЛІКАНСЬКИМ СТАДІОНОМ

Про шістдесятників уже написано чимало. Але здебільшого писали про них ті, хто спостерігав, знав про них із розповідей. А тут автор — учасник подій, навіть один з організаторів. Він використав тільки документи. Тому книга й називається «роман-колаж».

Про це письменник розповідає у вступі до першої книги. Їх всього три. Звісно, тільки прочитавши всі більш як 1800 сторінок, осягаєш силу таланту автора. Так правдиво, об’єктивно змалювати 35 років життя країни здатна тільки високоталановита людина.

Іноді про людину — зовсім коротко, а ти її бачиш, розумієш. Як, скажімо, у першому томі — про Дениса Лукіяновича. І так само — про Михайла Рудницького. Обидва навчителі. Обидва мали вплив на студента Богдана Гориня. Звісно — кожен по-своєму. Але як змальовано їх! Або — ось коротесенький діалог із дівчинкою семи-восьми років під час відвідин Ліни Костенко.

— Мама вдома? — запитав Іван Світличний.

— Мама працює, — з серйозною міною на обличчі відповіло дівча.

— Можна до неї?

— Не знаю. Піду запитаю.

Стоїмо під дверима, чекаємо. Через якусь хвилину-дві повертається дівчинка і гостинним жестом мовчки вказує рукою на двері, де працює її мама. Я подумав, — пише Богдан Миколайович, — що так церемоніально колись запрошували у покої вельможних людей, але де таких манер могла навчитися ця дівчинка?

Далі — три сторінки про Ліну Василівну. Як засвітилося її обличчя, коли вона розповідала про Василя Симоненка. Якихось 15 рядків тексту, а маємо справжню новелу. Геніальні письменники малюють словом, як геніальні художники — фарбами.

«Щоб письменник був справжнім письменником, він мусить багато вчитись, багато читати різної літератури різних народів. Не в перекладах, а в оригіналі», — це слушне зауваження професора Михайла Рудницького Богдан Горинь занотував ще у вересні 1960 р. під час зустрічі львівських письменників з випускниками університету. Як і оце: «...Я постійно відвідую львівські театри. На сцені актори говорять українською, я сказав би — не дуже природною українською, а як тільки виходять за куліси, зразу переходять на російську. То нечесне ставлення до професії і такого немає в жодній країні світу! Тої ганьби мусимо позбутися, бо не буде ні літератури, ні театру!»

Питання рідної мови болить письменникові так само, як загалом — національне: «Чому одну націю називають великою, а другу навіть коли треба, не згадують. Певно тому, що нація, яка завоювала право називатись великою, добилась цього постійним піклуванням про своїх представників,.. стремлінням поставити кожного там, де він може звеличити честь і славу нації».

Нація... Національне питання... багато про це написано й мовлено. Та віз, як кажуть, і нині там. На жаль, за звичкою, а скоріше — з ненависті до інакомислячих тупоголові називають патріотів націоналістами. Богдан Горинь і всі його герої настійливо дбають про підвищення національної свідомості. Навіть у концтаборі вони гідно відзначили день народження Т. Г. Шевченка. Запросили на святкування і «концтабірних представників». Відкрив урочисте дійство О. Заливаха (у книзі подано портрет Кобзаря з гілкою калини, намальований ним). Богдан Горинь почав свій виступ цитатою І. Франка про Шевченка, що починається словами: «Він був селянський син, став князем в царстві духа».

Третя книга охоплює всього п’ять років (1985 — 1990), але сторінок у ній стільки, скільки в двох перших. «Цей короткий період новітньої української історії, — пише автор у передньому слові, — так насичений подіями, фактами, цікавими епізодами з життя й діяльності активних учасників визвольного руху, що його з трудом вдалося «втиснути» в одну книгу». Спасибі! Вдалося. Не просто «увібгати», повторюся, силу-силенну документів, а й змалювати той «прекрасний вимріяний, даний Богом Час дії».

Твір переконує, що діяли в тім часі справжні відчайдухи, «до певної міри, — як каже автор, — безстрашні фанатики». І, безумовно, — Патріоти.

Авторові й героєві роману «Не тільки про себе» в ці дні безумовно надійдуть нащиріші привітання з ювілеєм від рідних, близьких, від друзів і шанувальників його творчості. Наважуся приєднатись до них.

Шановний Богдане Миколайовичу! Ви написали чудовий твір. Хоч у ньому є багато драматичних сторінок, він світлий. Спонукає думати й вірити. «Ми набагато мудріші, коли разом», — цей улюблений вислів Вашого старшого брата Михайла, як і його діяння, безумовно, стане для багатьох напутнім.

Здоров’я Вам і сили!

2011-02-10 10:07:38
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар