Нурт і вир Григорія Івановича - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Нурт і вир Григорія Івановича
   

Нурт і вир Григорія Івановича

Слово про Отамана наших патріотичних сподівань Грицька Булаха
Олександр Панченко

Один із віршів Григорія Івановича Булаха, який 10 числа цьогорічного  квітня відзначає своє славне й перше 80-ліття, закінчується такими словами:

«…Отаман-отаман,

Кобура та наган,

В ізголов’ї лежить переліг,

Отаман-отаман,

В Гуляй-Полі курган,

А на кучері падає сніг»

З будителем національного духу, сторожем українських цінностей й отаманом наших полтавсько-лохвицьких прагнень та звитяг Григорієм Булахом я запізнався ще в далеких й бурхливих дев’яностих роках минулого століття під час виборчої кампанії на Полтавщині. Він одним фраґментом свого виступу запам’ятався на все моє життя. – Давно це було… Але ні, нічого не зітерлось з моєї пам’яті від повеней різних подій, намулів багатьох зустрічей й нашарування обставин.  Пам’ятаю до дрібниць все, що ним було пов’язано. 

Булах Григорій Іванович

Особливо близько до серця я сприймаю поезію свого знаменитого земляка: інколи трохи незвичну й імпульсивну, але таку близьку, вишукану, теплу й щиру.

Ось як він пише про маленьку річечку Артополот, на берегах якої пройшло його босоноге дитинство у селі Пісках, неподалік залізничної станції Лохвиця:

«Хлюпоче Артополот

В нашу хату.

Підточує повінь

Високі тини.

-              Ой Боже! Там діти, -

Гукає десь мати.

І люди на поміч

Ладнають човни…

…А річка і досі хлюпоче,

Хлюпоче тепер в мої сни…

Жахнуся, бува, опівночі –

Спасибі вам, люди,

За ваші човни…»

Зараз тримаю перед собою книжечку з незрозумілою, на перший погляд, назвою «Нурт». Це проза, поезії, есе мого дорогого земляка Григорія Івановича Булаха. На титульній сторінці книги він своїм красивим прямим й каліграфічним почерком написав мені такі зворушливі слова «Олександрові Панченку -  рвійному й неповторному, справжньому патріотові України і подвижнику нашого сумління із небуття у великі світи, плавбу в Європу нашої помаранчевої Долі… Г.Булах. - 26.09.2005 року…».

Знову читаю незвичне слово «плавба», напевно, похідне від слів плавати, плисти..  А що ж таке тоді той «нурт» знову подумалось мені? Аж допоки я не почав читати всю книгу свого видатного земляка, як я його, часто називаю по-нашому, по-лохвицьки «Грицько Іванович», а він майже завжди по-доброму «дратується», мовляв: «Припини, Саня, - говори до мене просто – Григорій, Гриша…». Бо ж і він мене називає просто  - «Саня». Навіть одне з його оповідань зі згаданої збірки «Нурт» «Долиною сміху молодого» починається так: «Усі його звали Саня. У школі – Саня. У – клубі – Саня. Вдома – Саня.  На кермо руку покладе, а з зап’ястя – Саня…», а закінчується цей есей так:  «… кам’янистим  шляхом торохкотіла Федотова будка. По згукові легко  вгадати – була не порожня…»

Булах Г.І. "Дзвони Софії"

Ні, зовсім не порожнім, аж ніяк не пустим життям живе й творить Григорій Іванович Булах, мій земляк, дарма він ніколи, як мовиться, «не торохкотить», а повноцінно живе, повсякчас міркує, роздумує й пише… Та весь цей час страждає за долями нашого народу. Завжди емоційний, молодий, стрункий по життю і такий безпосередній та щирий й частенько схильний до жартів, а інколи й «міцного» слівця. Розмовляємо ми з ним частенько і на будь-які теми. Весь час він бідкається: «Саня, та ну як це може бути взагалі? Скільки ж у нас виперлося на світ Божий новітніх лакуз, поплентачів, перевертнів, пристосуванців, зрештою – зрадників і ворогів?! - Це просто жах і суцільний сором! - А Україна ж то - незалежна держава вже майже три десятиліття?!..» Ну що мені йому відповідати?! Не знаю, не відаю, - самого збурюють й засмучують реалії нашого злиденного життя та вчинки владців.  

…Що воно таке «нурт», знову й знову думалось мені й ніяк не виходило довший час з моєї голови? А виявилось, що «нурт» - це те ж саме, що й «вир». Бо ж писав колись Микола Зеров «…Я не за себе тоді жахавсь, а боявся за тебе, - Що без керма й без керманича серед нуртів опинившись, - Твій корабель не спроможеться більшої витримать бурі…». Або інший знаменитий Микола, - вже Бажан: «…Затрясся луг, хитнулися діброви, - Пішла нуртами стріль-вода ріки..», чи в іншому місці читаємо цього ж поета: «… Над плином алей узбережних,  - В нурті біля Красних воріт - Уступи домів біловежних - Підносились плавно в зеніт…». Одним словом, - «нурт» – це й  значення дієлів «крутячись» чи «вируючи», або ж навіть - велика кількість людей, натовп… То ж недаремно, мабуть, неспокійний за вдачею Григорій Булах назвав цим нуртом свою збірку, бо все його життя – це вир і нурт натовпу різних людей, все разом…

Пригадую ще, як у виборчій кампанії до Верховної Ради України тут, у Лохвиці на Полтавщині, місцева виборча комісія прямо у виборчому бюлетені напроти прізвища «Булах» написала «артист», тоді як правильно треба було писати «актор». Добре собі пам’ятаю, як тоді дісталося на горіхи писакам з комісії від Григорія Івановича.  А хоча Григорій Булах справді і артист, і актор, - бо від 1961-го  по 1965-ий  рік навчався на акторському факультеті Київського інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого за спеціальністю «актор драми», а від 1977 року був вже  «Заслуженим артистом УРСР»,  за кільканадцять років,  у 1993 році, був удостоєний високого звання «Народний артист України».  А ще Григорій Іванович не лише професійний актор і народний артист, але й знаменитий український поет, перекладач, прозаїк, активний просвітянин, дипломований економіст, самобутній художник та майстер художнього слова,  Бо ж хто не пам’ятає його авторську програму на Українському телебаченні початку 1990-их  років  з назвою, що себе повсякчас виправдовувала - «Живе слово», де він був одночасно автором і ведучим. 

Булах Г.І. Осінь на Сулі

Особливо сторінкою Булахового життя та творчості є Крути – ця героїчна трагедія українства 1918 року. Скільки себе пам’ятаю: Григорій Булах у своєму незмінному «гумільовскому» капелюсі з недбало накинутим анархічним шаликом на шиї та з туго зав’язаною на великий вузол краваткою у свіжо випрасуваній сорочці та довгому чорному пальто - несе знамениту його ж «булахівську» хоруґву з написом «Крути». Це ж у його вірші написані ці гнівно-зворушливі слова:

«Плюю на відзнаки,

Посади високі,

На дріб’язок звань

І визнань, і погроз,

Серце у грудях –

Підстрелений Сокіл,

Крилами крише

Січневий мороз…»

Із творчого доробку Григорія Булаха ще хочеться пригадати його пісенні творіння, які, як мовиться, «на слуху», відзначити його щонайперше як поета-пісняра. Пісні на його слова ще й тепер частенько звучать в програмах радіо й телебачення, вони були в репертуарі художніх колективів, відомих майстрів мистецтва - Дмитра Гнатюка, Софії Ротару, Віталія Білоножка, Павла Дворського, Назарія та Дмитра Яремчуків, Фемія Мустафаєва, Алли Кудлай, Василя Волощука, Семена Торбенка. А хто не знає Булахових пісень «Україно, моя вишивана», «Дзвони Софії»,  «Зелений клин», «Краю мій лелечий», «Батькова сорочка», «Музика стремен», «Молитва», «Мово моя»?!..

Серед книг Г.І.Булаха є досить відомі героїко- патріотичні поезії «Дзвони Софії», «Світанкова зоря», «Злива», «Українська поезія 20-х років», Збірка віршів «Світанкова зоря», книга новел «Злива», зрештою, -  книга творів  «Нурт» - Поезії. Проза. Есе», про яку я писав вище. А ось і зовсім недавно, здається, минулого року у київському видавництві імені Олени Теліги «раптом» вигулькнув його новий майже 1000-сторінковий фоліант з-під пера цього майстра під наголовком «Віч-на-віч» з передмовою академіка Івана Дзюби.

Рецензуючи ж першу поетичну книжку поета «Світанкова зоря»,  Петро Осадчук означав, що вона, з’явившись на літературному обрії  «…досить виразно осяяла нове поетичне ім’я – Григорій Булах, яке, будемо сподіватися, чимдалі яскравішатиме серед численних зірок та сузір’їв у високому  небі нашої літератури», а поет Дмитро Павличко у вступному слові додав, що Григорій Булах «…торкає лагідно струну інтимних почувань, він взагалі вміє говорити ніжно й ласкаво. І, справді, як не згадати ніжного й тривожного автор «Червоної зими», коли читаєш рядки Григорія Булаха.

Булах Г.І. "Нурт"

Однак найбільше мені імпонує те, що якраз Григорій Булах підняв із забуття  українського поета й журналіста,  уродженця Київщини Михайла Васильовича Ситника, автора доволі вимовного вірша, якого той написав досить давно та помістив у своїй збірці поезій «Відлітають птиці», що побачила світ в українському видавництві у Гамбурзі-Ґайденав далекого 1946 року. Ось ці такі напрочуд зворушливі Ситникові рядки, які залюбки цитує і Григорій Іванович:

«Умру, а жить не перестану,

Любов’ю буду вічно тліть...

Важким я колосом устану

Із грудки рідної землі

 

Збирать врожай на поле йтимеш –

І буду я радіти знов,

Що поміж зернами чужими

Ти знайдеш і моє зерно»

Завдяки Григорію Булаху нам стало відомо, що Михайло Ситник, 100-річчя від дня народження якого ми будемо відзначати вже наступного, 2019-го року, почав друкуватися ще в 1937 році у київському журналі «Молодий більшовик» та «Літературний журнал», що виходив друком у Харкові. У 1941 році М.Ситник разом з Оленою Телігою став редактором знаменитого часопису «Литаври». У роки останньої світової війни він активно друкувався, організовував видання газет у Василькові, редаґував газету «Українська думка», входив до складу редколеґії «Українського слова». У 1943 році М.Ситник еміґрував, проте не зміг повністю реалізувати себе, не знайшов належного місця в інонаціональних умовинах. Після війни він жив у Німеччині як біженець, на початку 1950-х  років еміґрував до США. Помер знаменитий поет 21 серпня 1959 року у Чікаґо, чи насправді  був убитий аґентами совєцького КҐБ?!

Якраз Григорій Іванович Булах за сприяння Миколи Ярославовича Неврлого видав дві Збірки творів Михайла Ситника, що  спочив сорокалітнім в американському непривітному Чікаґо, які називаються «Катам наперекір» та «Від серця», в яких йдеться зокрема про Голодомори та національно-визвольні змагання в Україні.

Булах Г.І. Григір Тютюнник

Впевнений, що тільки завдяки подвижницькій праці Григорія Булаха та Мікулаша (Миколи) Неврлого, український читач прочитав й усвідомив знамениті рядки Михайла Ситника, який з-поміж небагатьох інших українських мистців, рішуче став на захист свого знедоленого народу, бо й сам пережив Великий Голод 1933-го року та сталінські репресії. Ще до війни поет Ситник, їдучи із Ташкента до Києва через криваву сталінську «фєдєрацію», написав такі гнівні супроти імперсько-большевицької Москви, головної організаторки всіх українських Голодоморів,  які, як мені видається, страшенно є актуальними  й натепер:

                «…Я задихаюсь, я хворію,

Собі я місця не знайду, -

Коли ж прокляту цю Росію

Я зрештою вже перейду?

Тупі обличчя все навколо,

І світ увесь поник у млі.

Рабів обідраних і голих

Женуть з Вкраїни москалі.

На Колиму, в Сибір, в безодню

Женуть вони братів моїх...

А навкруги, мов сніг холодний, -

Московок витончений сміх…»

Г.І.Булах має чимало здобутків й на міжнародному полі, про які у передмові до книги «Нурт» написав відомий письменник Юрій Мушкетик, оглядаючи творчий шлях мистця, він зазначав: «…Значним є внесок українського митця у розвиток міжнародного культурного співробітництва, зокрема, із братньою Словаччиною. Він є безпосереднім ініціатором випуску багатомільйонним тиражем у Празі ювілейних поштових марок Т.Г.Шевченка і у Києві - словацького поета П.Й.Шафарика. Видання за ініціативи і безпосередньої участі Григорія Булаха праці словацького письменника-українознавця, очевидця і літописця Полтавської битви 1709 року Даніела Крмана «Подорожній щоденник (Itinerarium 1708-1709)» схвально оцінив екс - Президент України Л.Д.Кучма, нагородивши його орденом князя Ярослава Мудрого. У його відгуку зазначається, що ця чудова книга відкриває для нашого читача нові сторінки з історії славного українського козацтва. На Григорій Булах вирішив творчо-організаційні питання, пов’язані з увіковіченням пам’яті Григорія Сковороди у Братиславі та Даніела Крмана у Полтаві. Меморіальна дошка першому вже відкрита. Твори Григорія Булаха перекладено польською, словацькою, чеською, англійською, німецькою, вірменською, грузинською та іншими іноземними мовами.

Пишучи про Григорія Івановича Булаха, слід хоча б коротко згадати про його дивовижного, ба більше – геніального тестя й справжнього співтовариша його долі Мікулаша Неврлого, якого Булах називає дуже лагідно «Тато» або «Микола Ярославович», - цього знаменитого чеського, словацького й українського літературознавця, критика, бібліографа, доктора славістики  й іноземного члена Національної академії наук України, якому цьогорічного листопада  виповнюється (увага!) 102 (!) роки… - Згадати хоча б й тому, що цей потужний творчий тандем так багато поробив, створив і здійснив на ниві українознавства та нашого літературознавства!

Світлина колишнього маєтку землевласників Ламздорфів-Ґалаґанів (село Піски), пізніше там була розташанована школа, де навчався Григорій Булах

…Якось у своїй недавній телефонічній розмові зі мною Григорій Іванович пригадав мені про його дружбу з іншим земляком-зіньківчанином українським письменником-прозаїком Григором Тютюнником, який трагічно відійшов у Засвіти 6 березня 1980 року. Перед цим трагічним днем, як згадує Григорій Булах, він побував у помешканні свого приятеля в квартирі будинку при вулиці Раєвського у Києві, де вони хотіли разом послухати нову пісню у виконанні Миколи Кондратюка «…А вони летять» на слова  іншого відомого українського поета, прозаїка, публіциста, громадського діяча, літературного критика, перекладача й журналіста, видатного чернівчанина Станіслава Панасовича Реп’яха, якого вже, на жаль, немає серед живих, 80-річчя від дня народження якого громадськість буде відзначати більш чк за місяць - 14 травня 2018 року.

Між іншим, музику до цієї знаменитої пісні талановитого виконавця Миколи Кондратюка написав вже трохи призабутий нами уродженець Кривого Рогу, майже ровесник Григорія Булаха й Станіслава Реп’яха - Борис Миколайович Буєвський, український композитор, автор десятка симфоній, балетів «Пісня синього моря» та «Устим Кармелюк», музики до мультфільму про козаків й багатьох естрадних пісень, популярних у 1960-1970-ті роки: «На долині туман», «Кохання моє», «Карпатська ніч», «Пісня про вірність», «Подаруй мені весну», який від 1993 року замешкав у Бельґії…

У цій пісні, до речі, є й такі зворушливі слова, написані Станіславом Панасовичем Реп’яхом:

«Над землею клекіт –

Угорі лелеки

Опівночі крилами шумлять.

Всі на світі сплять,

А вони летять…

 

Їм назустріч хмари,

Грозяні удари

Та назад немає вороття.

Стріли миготять,

А вони летять…»

 Але тоді, у березні вже натепер далекого 1980-го, так і не вдалося їм разом, цим двом видатним полтавцям, Григоріям-Григорам  – Булахові й Тютюннику, - послухати  знамениту пісню «...А вони летять». – Бо один із них, Григір, відразу відлетів-полинув назавжди у Вічність, залишивши навіки незагоєну рану серці іншого Григорія, який продовжив свій славний біг і лет всупереч, як співав назабутній Микола Кондратюк, - назустріч життєвим хмарам й творчим грозяним ударам.

Успенська церква у родинному селі Григорія Булаха - Піски Лохвицького повіту  (зруйнована большенвиками) 

…Якраз під Булаховими родинними Пісками у січні 1659 року відбулася битва між військами Гетьмана Івана Виговського та Кримського ханату, з одного боку, й загоном промосковського представника козацької старшини Івана Іскри, з іншого. До цього, восени 1658 року московській армії за підтримки козацьких загонів, що були в опозиції до Гетьмана вдалося захопити Миргород, Пирятин, Лубни, Чорнухи, взяти в облогу Варву. Потім ініціатива перейшла до військ Гетьмана, яким вдалося відтіснити супротивника до Лохвиці і там його заблокувати. Битва під Пісками відбулася в той час коли московське військо стояло в Лохвиці і чекало підходу підкріплень як московитських підрозділів, так й козацьких загонів із тих полків, що не підтримали гетьмана. Іван Іскра належав до старшини Полтавського полку і брав участь у повстанні Пушкаря. Після розгрому повстання продовжував вести боротьбу проти Івана Виговського. З’їздивши до Москви й заручившись підтримкою царя, Іскра повернувся в Україну. Прибувши на територію Гадяцького полку, Іскра оголосив себе наказним гетьманом і почав збирати козаків для походу до Лохвиці на підтримку царської армії. 12 січня за старим стилем 1659 року Божого близько полудня чигиринські козаки і татари оточили табір Івана Іскри й почали його штурм, що тривав до ранку 13 січня, коли табір було захоплено, а всіх його захисників убито. - Із усього «війська» Іскри вцілів лише козак, якого було відправлено по допомогу до Лохвиці. Коли ж московські підрозділи підійшли на місце бою було вже запізно, бо «застали тільки мертві трупи й розорений до решти таборець». Втрати «виговців» і татар також були значними: «під Пісками Іскра сильно опирався й мужньо боронився, вчинивши значну шкоду козакам і татарам, що добували його»… Як писав Самійло Величко: «…Згаснув там Іскра, який мав світити…». Так, промосковський полковник Іван Іскра тоді безславно згаснув, але через майже три сотні літ близько цієї самої місцини швидко зійшла на небосхилі та яскраво засяяла вже українська патріотична зірка, іскра  вільного козака Григорія Булаха.

Мені чомусь видається, що козак з походження  - нащадок посульських лицарів древньої Янишпільської сотні Лубенського полку, - син Івана Дмитровича й Палажки Гаврилівни - Грицько Булах, - цей неперевершений, незбагненний й емоційний полтавськр-лохвицький отаман та будитель патріотичних струн в наших дещо заскорузлих від суцільних негараздів та неблаганних злиднів душах,  - найбільше не любить інертних, повільних млявих людей, неоригінальних й сірих людей із, так би мовити,  постсовєцького натовпу та колгоспно-бригадного стовпища, хоча й сам він більшу частину життя прожив якраз за Совітів… - Й тут чомусь пригадався мені улюблений уривок із оповідання Володимира Дрозда про коня Шептала: «…Неприємна, знайома млявість — провісниця всяких прикростей — закралася в груди коневі. Звичайно, візьмуть його, хоча завтра вихідний і хотілося б відпочити. З конюхом у Шептала особливі стосунки: той його не б’є, не посилає на важку роботу, бо він — білий кінь, а потрапив у бригадне стовпище через злий випадок.  І все-таки вибір упав на Шептала, який вважав принизливим для себе цілий день ходити по колу або в упряжі по вулицях святкового міста (хай соромно буде людям, які загнуздали його, білого коня!...».

А тим часом білий, чистий, незагнузданий й норовливий кінь Булахової творчості сам собі надумав, нашептав, написав й голосно промовив такий дороговказ:

«…Ти зачекай,

Ти зачекай, моя тривого,

Ти зачекай, тебе молю,

Не повертай,

Не повертай, моя дорого,

З весняних днів у паморозь мою…»

Тож, з роси й води Тобі, дорогий і любий мій друже, пане-товаришу Грицьку Івановичу, славний наш отамане Булаху!

Олександр Панченко, - доктор права Українського Вільного Університету (Мюнхен), адвокат з міста Лохвиці Полтавської області

 

Теги:
2018-04-10 23:30:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар