Новий Єрусалим на Дніпрі (2) - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Новий Єрусалим на Дніпрі (2)

Новий Єрусалим на Дніпрі (2)

Володимир Ричка

Початок

Уподібнення Києва Священному Граду — Єрусалиму — простежується у багатьох пам’ятках писемності і культури українського середньовіччя. Встановлюваний середньовічними книжниками культурно-історичний паралелізм між Києвом та Єрусалимом не був голослівною декларацію, а опирався на матеріалізований стараннями Ярослава Мудрого, як би тепер сказали, урбаністичний проект — переулаштування міського простору столиці Русі. Як сповіщає літопис під 1037 р. «Заложив Ярослов город великий... в города сього ворота є Золоті. Заложив він також церкву святої Софії премудрості Божої, митрополію, а потім церкву на Золотих воротах кам’яну, Благовіщення святої Богородиці». Це грандіозне будівництво було не буденним явищем, а являло собою складову частину широкомасштабної, задуманої ще Володимиром, програми побудови священної християнської держави з її стольним градом Києвом — другим Єрусалимом. Характерною рисою середньовічної ментальності було, як відомо, устремління до матеріалізації духовних символів. Помічено, що київські будівлі, споруджені за Ярослава, знаходять прозорі аналогії в архітектурі й сакральній семантиці міського простору Константинополя. Вони простежуються не тільки в співзвучності назв храмів та головної брами, а й виявляються, як засвідчують матеріали спеціальних досліджень, у художньо-композиційних прийомах їхнього вирішення. Сакральна топографія й космогонічна сутність Царгорода — Нового Єрусалима — визначала основні ідеї містобудування та архітектурно-художнього оздоблення середньовічного Києва.

ЗА СЛОВАМИ МИТРОПОЛИТА ІЛАРІОНА, ЯРОСЛАВ МУДРИЙ «СЛАВНИЙ ГРАД КИЇВ ВЕЛИЧЧЮ ПОКРИВ, НАЧЕ ВІНЦЕМ» / ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

Серйозні претензії на таке рівночестя виявлялися, зокрема, у поглядах старокиївських книжників на генеалогію стольного града Русі й у засвоєнні тут греко-римської традиції дня народження міста. Ця традиція має глибокі історичні коріння. Вона сягає тієї переломної доби у світовій історії, коли Константин Великий розпочав грандіозні перетворення грецького міста Візантій на столицю першого християнського царства. Збудувавши у цьому місті чимало величних церковних і світських будівель, зокрема храм святої Софії, оборонні споруди, що їх вінчали Золоті Ворота, володар новонародженої імперії присвятив цей град Богородиці Заступниці. На честь народження міста — перетворення його з Візантія на Константинополь — 11 травня 330 р. імператор разом із патріархом, кліром і народом склав молитовну подяку Богу:

Ти, о Христосе, король і повелитель світу;

Я Тобі дарую і присвячую це місто,

Тобі служачи,

З цим могутнім скіпетром Риму

По тому він справив великі урочистості, які відтоді пишно святкували щороку. Освячення, або, сказати б, інавгурація, Константинополя припала на цей травневий день не випадково. Закладаючи підвалини Нового Риму, імператор орієнтувався на дату святкування народження Ветхого Риму, яка, згідно з усталеною традицією, припадала на 11-й день раніше Майських календ (ХІ Calendas Maies), 753 року до Різдва Христового. У відповідності з новою християнською традицією відліку літ, якій слідував Константин, цей день тепер змістився відповідно до 11 числа місяця травня.

Ідеологічні орієнтації давньоруської політичної і церковної еліти в утвердженні Києва «яко трону слави Руської землі, рівночесного Царгороду», виявилися у виборі 11 травня днем освячення київських першохрамів. Так, за даними місяцеслова псковського Синодального Апостола 1307 р., 11 травня 6460 (952 р.) за княгині Ольги відбулося освячення збудованого нею храму святої Софії. Це свято залишилось у культурній пам’яті православних слов’ян. Місцезнаходження Ольжиного храму локалізується дослідниками неподалік міських воріт «города Володимира», приблизно на тому місці, де пізніше звів Ярослав Мудрий кам’яний Софійський собор. Споруджений Ольгою храм був дерев’яним. Він згорів під час усобиць у 1017 р. Про це сповіщає німецький хроніст Тітмар Мерзебурзький. Описуючи урочисту зустріч киян союзного Святополку іноземного легіону під командуванням польського короля Болеслава Хороброго, він, зокрема, зауважує:»Archiepiscopus civitatis illius cum reliquiis honoravit in sancta monasterio Sophiae, quod in priori anno miserabiliter casu accidente combustum est» («Архієпископ того міста (Києва. — В.Р.) з мощами святих та іншими різними святинями вшанував прибульців у соборі святої Софії, який у минулому році, на жаль, згорів у результаті нещасного випадку»). Термін monasterio у даному контексті виступає у значенні соборного кафедрального храму — ці поняття в Х — ХІ ст. у християнському світі часто ототожнювалися. Наведені аргументи підтверджують існування у Києві до 1017 р. дерев’яної соборної церкви св. Софії. Закладення церкви Богородиці Десятинної князем Володимиром відбулося 12 травня 989 р. (через те, що то була неділя), а 12 травня 995 р., також у неділю, церква була освячена.

У змальованій Повістю временних літ церемонії освячення церкви Богородиці (Десятинної) вгадуються мотиви візантійського церковного свята «оновлення Царгороду», яке вшановувалось і на Русі. За своїм змістом то була, як уявляється, його київська версія, приурочена до дня народження міста над Дніпром. Подібно до Константина Великого, Володимир, коли побачив, що будівництво київського першохраму завершено, увійшов до нього і склав молитовну подяку Богу: «Господи Боже! Поглянь із небес, і побач, і одвідай сад свій, і зроби, щоб те, що насадила десниця твоя, люди сії новії, серце яких Ти навернув єси до істини, могли пізнати Тебе, істинного Бога. І поглянь Ти на церкву сю, що її спорудив я, недостойний раб Твій, на честь Матері, яка породила Тебе, і пріснодіви Марії Богородиці. І якщо помолиться хто в церкві сій, то почуй Ти молитву його і одпусти всі гріхи його благання ради пречистої Богородиці».

Вміщена у літописі молитва князя Володимира певною мірою відбиває реалії внутрішнього оздоблення храму, зокрема використання константинопольської системи розписів, за якою в куполі містився образ Пантократора, а конху вівтарної апсиди прикрашала постать Богоматері-Оранти з піднятими догори руками. Тут знаходилася її чудотворна ікона. Можливо, це було зображення «Покрова», подібне до ікони Богоматері Вишгородської, викраденої Андрієм Боголюбським і перевезеної ним на береги річки Клязьми до далекого Залісся. Повторне освячення Десятинної церкви відбулося, як свідчить літопис, у 1039 р.: «В літо 6547. Освячена була церква святої Богородиці, яку збудував Володимир, батько Ярослава, митрополитом Феопемптом». Очевидно, що це освячення також відбулося у неділю, у найближчий день до дати її першого освячення. За обчисленнями фахівців, воно припадало на 11 травня 1040 р.

Уречевлені мовою християнської літургії, храми переносилися в пласт зорових уявлень, утворюючи зримий образ Святого Міста. Значущість такого перетворення, чи радше перевтілення, міського простору відбивають такі слова митрополита Іларіона, які є вербальним продовженням візуального тексту: «Славний город Київ він (Ярослав Мудрий. — В.Р.) величчю покрив наче вінцем. Він збудував великий дім Божий Святої Премудрості на святість і освячення города, прикрасивши його всякою красотою». Київ в очах Іларіона постає сповненим величі, царственної гідності й осяяним світлом Господнього благословення градом, де збулося пророцтво про перехід слави Єрусалима.

Подібно до візантійських базилевсів — будівничих Царгорода, князь Ярослав Володимирович, спорудивши Золоті ворота в Києві й собор святої Софії прагнув утвердити міць своєї влади та велич держави і її столиці, рівноправної, радше рівночесної, Константинополю/Єрусалиму. Ці прагнення володаря київського трону не залишилися поза увагою сучасників. Їхню увагу це найбільше місто тогочасної Русі вражало могутністю оборонних укріплень, пишністю монументальних споруд, зокрема храму святої Софії, що іншої такої, за словами Іларіона, «не найти в цій північній половині землі від сходу й до заходу». Староруські літописці називали Київ красою або принадою світу, а західні хроністи, що вельми прикметно, — суперником Константинополя.

Ярослав продовжив справу свого батька. Адже саме Володимиру, за визнанням сучасників, належав задум побудови «Дому Мудрості» — храму святої Софії. Її образ у християнстві тісно пов’язаний з ідеалом соборності, централізованої сакральної держави. Ідея Премудрості Божої, яка спорудила собі Дім на берегах Дніпра, ясно висловлена грецьким написом в апсиді Софії Київської, запозиченим із Другої Книги Псалмів:

...місто Боже,

найсвятіше із місць пробування

Всевишнього.

Бог серед нього, — нехай не

хитається,

Бог поможе йому, коли ранок,

Настане (Пс.46)

Адресовані царем Давидом Єрусалимському храму слова Псалму тепер ніби передаровуються Софійському собору й Києву. Будівничий Єрусалимського храму був зразком середньовічного державця, «наймудрішим із царів». Саме тому й київський князь Ярослав увійшов в аннали історії під іменем Ярослава Мудрого.

Ідеологія священної держави, розкриваючи символ її столиці через ідею священного міста (Києва) і храму (святої Софії), моделювала образ Небесного Єрусалима. «Читається» він і в сакральній топографії міста, що на плані утворює восьмикутник. Це сакральне число у християнській символіці означає «вічність» і співвідноситься з образом Небесного Єрусалима.

Відповідно до візантійської традиції, в якій Богородиця виступає заступницею Царгорода-Константинополя, староруські книжники обґрунтовували ідею патронату Богородиці над Києвом. Так, митрополит Іларіон у згадуваному вже «Слові про закон і благодать» прямо вказує на те, що Ярослав, увінчавши місто церковними спорудами, передав його разом із городянами в дарунок Богородиці. Богоматір, як оповідається в одній із новел Києво-Печерського патерика, мала намір «переселитися» до Києва: «Хочу церкву собі спорудити на Русі, в Києві. Прийду сама її побачити і в ній хочу жити». Унаочненою паралеллю цим рядкам є монументальна постать Діви Марії, що гордо й величаво здіймається у молитві над зображенням сцени «причастя апостолів» у Софійському соборі. Вона мислилася як піклувальниця про стольний град Київської Русі, ототожнюючись з ідеєю божественної чистоти і святості. Вшанування Богородиці Заступниці, що поширилося у Києві з-перед середини ХІ ст., відіграло визначальну роль у формуванні образу міфологізованої столиці вселенського православ’я. Через те, що більшість київських храмів була присвячена Божій Матері, столиця Русі-України перетворювалася на богообраний і богохранимий град. Ось чому Київ і досі називають матір’ю градам руським. І зовсім не тому, що він був гаданим родоначальником і першопрестольним градом Російської (sic !) єдиної і неподільної держави, як це прагнули нам нав’язати ще нещодавно. Славнозвісний парафраз старокиївського книжника кінця ХІ — ХІІ ст. був покликаний до життя потребою облагочествовати святість стольного граду Київської Русі, яка, мовлячи словами митрополита Іларіона, «була відома і чута в усіх кінцях світу».

Уявлення про Київ — Другий Єрусалим, утвердивши його столичність і рівноправне партнерство у сім’ї християнських народів середньовічного світу, збереглося аж до ранньоновітніх часів. Амбітні претензії на таке рівночестя виявлялися у поглядах старокиївських книжників на генеалогію стольного града Русі, зокрема у засвоєнні тут давньоримської й Константинопольської традицій відліку його історії, що стало підґрунтям для давньокиївського християнського свята — дня народження Міста, яке припадає саме на ці (11—12) травневі дні за старим стилем. Традиції, закладені в далекому історичному минулому, живлять славу і велич Києва сьогоднішнього, який, відроджуючи свої святині, поступово повертає призабуту славу Єрусалима над Дніпром.

Теги:
2017-08-23 01:00:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар