NB! - Україна Incognita

NB!

Взаємини України та Німеччини (а також їх союзників у Першій світовій війні, насамперед — Австро-Угорщини) — тема, що не залишає байдужими ні прихильників історії, ні шанувальників політики сьогодення. На міждержавному рівні їх започатковували сто років тому — з відомих переговорів у Брест-Литовську. Тоді представники Німеччини поставили перед своїми українськими візаві питання руба: вони прагнуть укласти мирну угоду з Українською Народною Республікою (далі — УНР), але ж не можна її підписати з автономною часткою незрозуміло якою майбутньої федерації. Таким чином рішуче підштовхнули керманичів Української Центральної Ради (далі — УЦР) до важкого для них слова — незалежність.
У кінці ХІХ ст. українська книжкова справа переживала не найкращі часи. І річ не тільки в браку коштів на оформлення книжок, хоч, звісно, папір, який жовкне за тиждень, не додавав їм мистецької вартості. Коріння проблеми сягало глибше: щоб створити українську книжку, потрібно було використати українське оформлення. І це виявилося доволі непросто; часом «українськість» набувала таких форм: «Переплітаючись з хвостатим написом, сидить кобзар, журиться дівчина, скачуть козаки, стирчить тополя, біліє хата, та сяє місяць над водою.
Зокрема, автор заповіту говорить про те, як навчати своїх синів. Спочатку їх має вчити православний дяк «руському письму» й «віри своєї». Потім їм треба підшукати «бакаляра», тобто випускника якогось європейського університету, котрий би навчав латинської мови. А після цього Василь Загоровський пропонував віддати синів «до науки єзуїтам у Вільні», тобто у Віленський єзуїтський колегіум, який з часом став академією.
Третій Надзвичайний Великий Збір ОУН на Українських Землях, який відбувся майже 75 років тому, 21-25 серпня 1943 року, на хуторі Веснівка поблизу села Золота Слобода Козівського району Тернопільської області, був єдиним Збором революційних українських націоналістів, що пройшов на українських, щоправда й окупованих німцями теренах. Якраз цей, дійсно надзвичайний збір українських націоналістів-революціонерів, наголосив на необхідності демократизації політичних та ідеологічних засад для свого членства, тобто всередині самого цього відламу ОУН, яка в часі німецько-совєцької війни називалася спочатку ОУН (революційна) або ОУН з-під стягу Ст.Банлери...
Українського гетьмана Павла Ськоропадського незрідка порівнюють з фінським маршалом Густавом Маннергеймом. Обидва вони служили в російській імператорській гвардії, брали участь у Першій світовій війні, а після революції відіграли велику роль у становленні державності України та Фінляндії. Але якщо доля виявилася прихильною до Г.Маннергейма, то П.Скоропадському пощастило значно менше. Незважаючи на те, що за короткий період його правління було зроблено чимало, політичні противники постаралися, щоб його ім’я і справи пішли у забуття. Лише зараз, століття опісля, ми маємо можливість гідно оцінити масштаб особи гетьмана Скоропадського.
Двохсотріччя від народження Карла Маркса українські медіа майже дружно проґавили. Навіть банально-брутальної лайки на адресу автора «Капіталу» було обмаль, не те що серйозного аналізу марксизму в його основних різновидах. На цьому тлі стаття Ігоря Сюндюкова «(Не)Збанкрутілий Маркс» («День», №78-79, 2018) — як на мене, ще одне свідчення прагнення редакції «Дня» здійснити ту саму «українську синтезу», про яку сім десятиліть тому писав недооцінений досі філософ, автор концепції «творчого націоналізму» Микола Шлемкевич, вважаючи її чи не єдиним запобіжником від початку новітньої Руїни, всеосяжної громадянської війни — всіх проти всіх.
За всієї багатогранності книжки Липинського — в ній міститься загальний стрижень, спільне об’єднавче начало, що ідейно і духовно «цементує» цей твір. Українського мислителя найбільше хвилює розв’язання фундаментальної проблеми: якою має бути національна церква на нашій споконвічній землі, з огляду на життєву потребу уникнути двох найбільших небезпек для виконання нею своєї історичної місії? А небезпеки ці (про що докладно пише автор) є подвійними: «цезарепапизм» (тобто цілковите підпорядкування духовної влади владі світській, імперській, яка є дуже далекою, по суті, від засад істинно християнської політики, — це не що інше, як «візантійська» модель, яка, на що неодноразово вказує Липинський, для України геть неприйнятна) або ж, навпаки, «папоцезаризм» — так само згубна система, за якої вже духовна влада перебирає на себе велику частину (а то й більшість) функцій влади світської, активно втручаючись у політичний процес, освячуючи ті чи інші рішення держави (часом сумнівні) своїм авторитетом. На переконання Липинського, і така практика також не несе нічого доброго для України.
Коли ми ведемо мову про В’ячеслава Липинського, його творчий спадок та його коло ідей, то варто неодмінно мати на увазі, що цей видатний мислитель не лише розумів (не інтуїтивно, а внаслідок величезної аналітичної роботи, ним попередньо здійсненої), які проблеми є саме тепер життєво важливими для України, але й володів рідкісним даром критичного мислення. Це дозволяло йому підноситися над застарілими догмами й канонами — хай навіть визнаними більшістю «освіченого суспільства» — і заново ставити засадничі, базові, фундаментальні питання, які, здавалося б, уже давно розв’язані.
Десять років тому на основі плідної й довготривалої взаємодії Головдержслужби України та Інституту історії України НАН України було доведено, що саме варто вважати початком державної служби в Україні як окремої, визначеної законодавством, інституції для управління державою, функції якої виконують уповноважені на це службовці за рахунок коштів державного бюджету. З’ясувалося, що йдеться не про 1993 рік як дату ухвалення першого Закону України «Про державну службу», а про 1918-й — у період Української держави гетьмана Павла Скоропадського.
Послідовний у своїх політичних поглядах, 14 грудня 1917 року С. Шелухін очолив фракцію самостійників у Центральній Раді — «Союз українських соціалістів-самостійників». Кількість її сягала 19 членів. Вони стояли на позиціях повної незалежності України, номінували себе позапартійною фракцією, яка не підміняла собою Українську партію соціалістів-самостійників. На одному із засідань Центральної Ради С. Шелухін, визначаючи завдання фракції, наголошував, що вона «існує тільки для того, щоб боронити ідею самостійності України». На VIII Загальних зборах Центральної Ради (12—17 грудня 1917 р.) С. Шелухін різко критикував федералістів за їх небажання рахуватися із ситуацією в Росії після більшовицького перевороту та здійснювати заходи для реалізації самостійності України: «У Переяславі ми заявили, що «волимо під царя восточного».

   
  • Останні коментарі

    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар