NB! - Україна Incognita

NB!

Такі послідовно конструктивні наміри діяльності гетьманського уряду весь час наштовхувались на опір чи нерозуміння «традиційних» українських політичних партій, які, за словами Д. Дорошенка, «з самого моменту проголошення Гетьманства вважали, що українська державність серйозно загрожена». Намагання уряду залучити до державотворчої діяльності фахові сили трактувалися згаданими політичними колами як «виступи проти самої української національності».
Масштаб (калібр) особистості, осягнутий хай навіть інтуїтивно, мимоволі зобов’язує до відповідальності в оцінках. Можна як завгодно ставитися до спадщини, життя і справ Карла Генріха Маркса, народженого 5 травня 1818 року в стародавньому німецькому місті Трір (будинок, де він з’явився на світ, збережено, зараз там музей Маркса) у родині порівняно успішного місцевого адвоката єврейського походження, сина раввіна, котрий перейшов у християнство. Можна клясти його як «предтечу тоталітаризму», «провісника ГУЛАГу», оголошувати, що жодне з пророцтв Маркса не здійснилося, пускати «блискавки» на весь лівий рух як такий.
На середину ХVІІ ст. стало зрозуміло, що давня українська аристократія, яка сягає своїм корінням часів старокиївської Русі-України, стала вже неспроможною підтримувати свій авторитет серед інших суспільних верств і відігравати роль загальновизнаного лідера. Останньою її спробою продемонструвати своє політичне значення в межах Великого князівства Литовського було повстання князя Михайла Глинського. Після його поразки упродовж усього ХVІ ст. — першої половини ХVІІ ст. українська шляхта, панство, виявилася нездатною до рішучих політичних кроків і задовольнялася своєю другорядною роллю в Литві та Короні, вдаючись виключно до легальної опозиційної діяльності в національно-культурній царині.
Попри численні побажання — цілком можливо, абсолютно щирі, проте, на жаль, все ж таки наївні — «відокремити історію від політики», незважаючи на постійні застереження супроти спроб «використати деякі події історії в політичних цілях», варто тверезо розуміти, що реально справа виглядає дещо інакше. Насправді колізії, вимоги й «бурі» поточної політики завжди впливали, впливають і впливатимуть на працю істориків, навіть найсумлінніших, вплив відбувається як усвідомлено (бо історики — теж громадяни, мають свої сформовані переконання й беруть їх до уваги у своїй роботі), так і підсвідомо (адже навіть якщо «служитель музі Кліо» щиро хоче бути повністю незаангажованим — все одно вже те, що якісь певні факти, події, явища історії він органічно включає в свою концепцію, а інші відсіює, «фільтрує», відкидає, вже це свідчить про наявність певної позиції, хай і не «зацементованої» у сприйнятті самого вченого).
У невеличкому селі Пархомівка Харківської області є музей із колекцією світового рівня. І це зовсім не перебільшення, адже роботи Бенуа, Реріха, Піранезі, Пікассо, Левітана, Айвазовського, Кандинського, Малевича, Шишкіна й багатьох інших відомих митців прикрашають стіни «сільського Лувра» (!). Цей факт, безперечно, вражає. Проте історія музею, а головним чином людини, яка його створила, є подекуди навіть більш захопливою. Простий шкільний вчитель, який пережив німецькі табори, бідність, боротьбу із системою, зробив неможливе. Він згуртував навколо себе громадськість, поклав своє життя на пошуки картин, виховав не одне покоління фахівців і врешті-решт створив диво.
«Не треба бути містиком, щоб відчути, що живемо в добі, коли присутність і активність Зла є майже наочна... Ми, спеціяльно українці-ізгої, відчуваємо не лише присутність, а й саму природу Зла з такою гостротою, з якою сатану відчували хіба люди Середньовіччя». Так писав у брошурі «До проблеми большевизму», опублікованій у Нью-Йорку 1956 року, визначний український мислитель і поет, учасник Визвольних змагань 1917 — 1921 років, а потому політичний емігрант Євген Маланюк (1897 — 1968).
Книжку було видруковано у друкарні акціонерного товариства «Петро Барський», яке розміщувалося за адресою: м. Київ, вул. Хрещатик, 40. На останній сторінці обкладинки збереглося тиснення: «Книжный Магазинъ М. Гольдфайна. Кіевъ, Б. Васильковская, 43». На титульній сторінці надруковано цікаві відомості про тираж: «Тридцять восьма тисяча». Також зазначено вартість книжки: «Ціна — шість карбованців», і застереження: «Видавці просять не платити в київських книгарнях дорожче, бо книгарням дається 25% опусту, і хто продає дорожче, тим книжка не буде видаватися».
Мабуть, найкраще за всіх першопричину нашої національної трагедії останніх десяти (якщо не більше) століть сформулював Михайло Сергійович Грушевський: «Біда України в тому, що нею керують люди, яким вона не потрібна»... Це біда настільки часто й системно відтворювалася в нашій історії (відтворювалася дуже часто не за формою, форма якраз змінювалась, а за змістом!), що мимоволі згадуєш слова великого мудреця зі Старого Заповіту Екклезіаста: «Є те, про що кажуть: дивись, оце нове! Але воно вже було давно, в часи, дуже далекі від нас...» Оця біда України, як її розумів Грушевський, виявляється мало не такою ж старою, як світ...
Приводом для цієї статті стали опубліковані С.Грабовським роздуми під назвою «Україна радянської доби: окупація чи колонізація?» («День», 2018, 10 січня). Однак її полемічний запал скерований радше проти резонансної заяви директора Українського інституту національної пам’яті (УІНП) В.В’ятровича про те, що радянський період української історії слід вважати окупаційним. С.Грабовський визнає цю заяву помилковою у своїй безапеляційності. Проф. П.Кралюк додає: «Це не просто заява одного з учених, а керівника інституції, що має як науковий, так і політичний характер, впливаючи на формування державної «політики пам’яті» («День», 2018, 12 січня).
12 березня 1938 року, 80 років тому, стався аншлюс — приєднання Австрії до Німеччини. Це було перше велике територіальне надбання Гітлера в рамках політики «умиротворення», що проводилась Англією і Францією. Після приходу Гітлера до влади в січні 1933 року аншлюс став одним із головних пунктів німецької зовнішньої політики. 11 липня 1936 року канцлер Австрії Курт фон Шушніг змушений був укласти договір з Німеччиною, згідно з яким Австрія зобов’язалася слідувати в руслі німецької політики, а Німеччина визнавала суверенітет і незалежність Австрії й обіцяла не чинити тиску на її зовнішню політику. Кілька тисяч засуджених австрійських нацистів були амністовані й отримали право займати адміністративні посади.

   
  • Останні коментарі

    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар